Прага, 3 січня 2002 – Етнологи кажуть, що звичай – це стереотип поведінки, притаманний для певного суспільства чи соціальної групи, де він постійно відтворюється. Недарма стародавні римляни стверджували, що звичка – то друга натура. А традиція, як кажуть фахівці, є частиною соціокультурної спадщини, яка тривалий час передається людьми від покоління до покоління за звичкою і входить до системи цінностей та норм певного суспільства чи соціальної групи. Це важливо, тим більше, що у щойно минулу новорічну ніч президент України у своєму зверненні до громадян держави декілька разів згадав український народ, українську націю і важливість наслідування традицій.
Ми, звичайно, не збираємося морочити вам голову етнографічною специфікою звичаєвого досвіду і порпатися в нетрях наукової еквілібристики. Хоча це важливо для визначення певних наукових закономірностей. Ми будемо більш приземленими, і для цього є чимало підстав.
Ні для кого не секрет, як насправді ставляться владні сили в Україні до української традиції, національної культури, а тим більше – до національної ідеї чи до проблеми єдності нації. Для одних із них така проблематика «небезпечна», для інших періодично «не спрацьовує». Хоча специфіку цого складного для молодої української держави процесу вони вміло використовують у вузьких політичних цілях. І це видноіз останніх заяв та демаршів багатьох активних київських політиків. Вони не бояться апелювати саме до української національної свідомості, не забуваючи при цьому сказати, що у них серце болить за тих представників нації, котрі не мають як нормально накрити хоча б новорічний стіл… Чи легше від цього останнім? Навряд… Але чи задумуються вони над роллю національної свідомості в політиці? Також, навряд… Бо тоді не було б у цих знедолених нації такої проблеми, що поставити на Новорічний стіл.
Відомо також, що звичаї, традиції чинять чималий вплив на політичне життя. Наприклад, за радянських часів, особливо за Брежнєва, коли виховалося й чимало нинішніх українських можновладців, популярними стали такі норми поведінки, як державне кумівство. Тобто, декілька родинних кланів почали вважати управління державою та її багатствами майже чи не своєю внутрішньою справою, абсолютно ігноруючи при цьому справжній зміст поняття народної демократії чи інтересів того ж народу. За останні роки у пресі, у тому числі й міжнародній, були оприлюднені деякі цікаві факти про традиції такого кумівства Дніпропетровського політичного клану часів СРСР. Польська «Ґазета виборча» згадувала про те, як можна було робити кар’єру через одруження на нареченій із тієї чи іншої близької до «державного корита» родини. Там також ішлося про вміння догоджувати кремлівським верхам не лише з допомогою солідних хабарів, але й засобами тих же дніпропетровських саун із колгоспними галочками-наложницями і таке інше.
Йдеться про те, що такі традиції існували, вони були досить зручними для їхніх носіїв. Чи зникли вони з механічним розпадом СРСР? Проблема занепаду таких звичаїв вважається сьогодні цікавою з тієї простої причини, що чимало вихованців іще радянського Дніпропетровського клану – й до сьогодні в активній та впливовій політиці України. І виглядає так, що зручні й дієві норми політичного управління тих часів не забуті. Недарма ж західна преса періодично звертає увагу на деякі досить пікантні факти сімейного бізнесу державницьких родин України. Зауважується також, що навіть референдуми й законодавчі норми якоюсь мірою спряють зміцненню позицій таких владних кланів. І це є однією з важливих причин гальмування справжніх політичних та ринкових реформ у державі.
Ви запитаєте, а чи є щось спільне між сімейно-кумівською владною спільнотою і нацією? Судіть про це хоча б на основі такого вислову з уст одного з можновладців: «Народ – це довга шеренга нулів, котрі охоче приписує собі кожний, хто вважає себе числом, відкидаючи потім ці нулі, як лише справа добігає розподілу при розрахункові». До цього пасує стара китайська приказка: « Коли народ дурний – ним легко керувати, але це не може тривати довго, бо глупство народу буває лише тимчасовим». Залишається лише гадати, чи стосується це тієї нації, до якої звертався у Новорічну ніч президент, і як надовго?
Ми, звичайно, не збираємося морочити вам голову етнографічною специфікою звичаєвого досвіду і порпатися в нетрях наукової еквілібристики. Хоча це важливо для визначення певних наукових закономірностей. Ми будемо більш приземленими, і для цього є чимало підстав.
Ні для кого не секрет, як насправді ставляться владні сили в Україні до української традиції, національної культури, а тим більше – до національної ідеї чи до проблеми єдності нації. Для одних із них така проблематика «небезпечна», для інших періодично «не спрацьовує». Хоча специфіку цого складного для молодої української держави процесу вони вміло використовують у вузьких політичних цілях. І це видноіз останніх заяв та демаршів багатьох активних київських політиків. Вони не бояться апелювати саме до української національної свідомості, не забуваючи при цьому сказати, що у них серце болить за тих представників нації, котрі не мають як нормально накрити хоча б новорічний стіл… Чи легше від цього останнім? Навряд… Але чи задумуються вони над роллю національної свідомості в політиці? Також, навряд… Бо тоді не було б у цих знедолених нації такої проблеми, що поставити на Новорічний стіл.
Відомо також, що звичаї, традиції чинять чималий вплив на політичне життя. Наприклад, за радянських часів, особливо за Брежнєва, коли виховалося й чимало нинішніх українських можновладців, популярними стали такі норми поведінки, як державне кумівство. Тобто, декілька родинних кланів почали вважати управління державою та її багатствами майже чи не своєю внутрішньою справою, абсолютно ігноруючи при цьому справжній зміст поняття народної демократії чи інтересів того ж народу. За останні роки у пресі, у тому числі й міжнародній, були оприлюднені деякі цікаві факти про традиції такого кумівства Дніпропетровського політичного клану часів СРСР. Польська «Ґазета виборча» згадувала про те, як можна було робити кар’єру через одруження на нареченій із тієї чи іншої близької до «державного корита» родини. Там також ішлося про вміння догоджувати кремлівським верхам не лише з допомогою солідних хабарів, але й засобами тих же дніпропетровських саун із колгоспними галочками-наложницями і таке інше.
Йдеться про те, що такі традиції існували, вони були досить зручними для їхніх носіїв. Чи зникли вони з механічним розпадом СРСР? Проблема занепаду таких звичаїв вважається сьогодні цікавою з тієї простої причини, що чимало вихованців іще радянського Дніпропетровського клану – й до сьогодні в активній та впливовій політиці України. І виглядає так, що зручні й дієві норми політичного управління тих часів не забуті. Недарма ж західна преса періодично звертає увагу на деякі досить пікантні факти сімейного бізнесу державницьких родин України. Зауважується також, що навіть референдуми й законодавчі норми якоюсь мірою спряють зміцненню позицій таких владних кланів. І це є однією з важливих причин гальмування справжніх політичних та ринкових реформ у державі.
Ви запитаєте, а чи є щось спільне між сімейно-кумівською владною спільнотою і нацією? Судіть про це хоча б на основі такого вислову з уст одного з можновладців: «Народ – це довга шеренга нулів, котрі охоче приписує собі кожний, хто вважає себе числом, відкидаючи потім ці нулі, як лише справа добігає розподілу при розрахункові». До цього пасує стара китайська приказка: « Коли народ дурний – ним легко керувати, але це не може тривати довго, бо глупство народу буває лише тимчасовим». Залишається лише гадати, чи стосується це тієї нації, до якої звертався у Новорічну ніч президент, і як надовго?
