Київ, 13 лютого 2002 - Ми знову повертаємося до теми Всеукраїнського перепису населення. На перший погляд, що тут цікавого? Але у різних засобах масової інформації, в тому числі й у місцевих, з'являються нові повідомлення про деякі, скажімо м'яко, відхилення під час проведення згаданої акції. Висловлюються навіть думки, наскільки об'єктивними і коректними можуть бути дані, одержані у грудні минулого року.
З переписом населення в Україні органи державної влади запізнилися ,щонайменше, на три роки. Здавалося б, така часова затримка мала б бути використана як фора для того, щоб якнайкраще підготуватися до такої важливої акції. Однак, з якихось причин, перепис пройшов не на належному рівні.
Навіть у столиці України було чимало випадків, коли одну й ту саму людину переписували двічі, а то й тричі, наприклад, за місцем прописки, за місцем фактичного проживання і в батьків. А що вже казати про українську територію поза Києвом. Дозволю собі цитату з газети “Сільські вісті” за 25 січня цього року. На її шпальтах подано розповідь жінки-переписувача з Вінниці: “Під час перепису кожному обліковцеві голова комісії доводила плани щодо кількості населення, яке має “фігурувати” на тій чи іншій житловій дільниці. Коли одна з тих, що одержували такий інструктаж, засумнівалася у його правомірності, її одразу ж поставили на місце: “Ми тут не дитячий садок. Сказано вам 250 людей, знайдіть 250. За що гроші отримуєте? На цій дільниці , фактично, проживало 219 осіб, а ту кількість, якої не вистачало до плану, довелося “знайти.”
Про подібних “мертвих” душ розповіла також нещодавно лубенська газета “Вісник”. Це підтвердив і мій співрозмовник, журналіст з Лубен Олег Гаврильченко, який під час перепису працював інструктором- контролером з перепису.
Він також сказав, що паралельно траплялися випадки, коли людей узагалі не переписали.
Всеукраїнський перепис пройшов на тлі великої недовіри більшості мешканців України до влади. А довіра, як відомо, не останній чинник у одержанні об'єктивних даних.
Парадоксально, але й самі обліковці, серед яких було чимало безробітних і пенсіонерів, відчували, що називається, “на власній шкурі” суперечності між різними тлумаченнями їхньої роботи. З одного боку, вони набували на місяць статусу державного службовця, а з іншого, Центр зайнятості трактував їхню діяльність як “громадські роботи”.
З переписом населення в Україні органи державної влади запізнилися ,щонайменше, на три роки. Здавалося б, така часова затримка мала б бути використана як фора для того, щоб якнайкраще підготуватися до такої важливої акції. Однак, з якихось причин, перепис пройшов не на належному рівні.
Навіть у столиці України було чимало випадків, коли одну й ту саму людину переписували двічі, а то й тричі, наприклад, за місцем прописки, за місцем фактичного проживання і в батьків. А що вже казати про українську територію поза Києвом. Дозволю собі цитату з газети “Сільські вісті” за 25 січня цього року. На її шпальтах подано розповідь жінки-переписувача з Вінниці: “Під час перепису кожному обліковцеві голова комісії доводила плани щодо кількості населення, яке має “фігурувати” на тій чи іншій житловій дільниці. Коли одна з тих, що одержували такий інструктаж, засумнівалася у його правомірності, її одразу ж поставили на місце: “Ми тут не дитячий садок. Сказано вам 250 людей, знайдіть 250. За що гроші отримуєте? На цій дільниці , фактично, проживало 219 осіб, а ту кількість, якої не вистачало до плану, довелося “знайти.”
Про подібних “мертвих” душ розповіла також нещодавно лубенська газета “Вісник”. Це підтвердив і мій співрозмовник, журналіст з Лубен Олег Гаврильченко, який під час перепису працював інструктором- контролером з перепису.
Він також сказав, що паралельно траплялися випадки, коли людей узагалі не переписали.
Всеукраїнський перепис пройшов на тлі великої недовіри більшості мешканців України до влади. А довіра, як відомо, не останній чинник у одержанні об'єктивних даних.
Парадоксально, але й самі обліковці, серед яких було чимало безробітних і пенсіонерів, відчували, що називається, “на власній шкурі” суперечності між різними тлумаченнями їхньої роботи. З одного боку, вони набували на місяць статусу державного службовця, а з іншого, Центр зайнятості трактував їхню діяльність як “громадські роботи”.
