Бєлград, 19 лютого 2002 – Мілошевич продовжує свою війну проти усього світу. Він поки що на лаві підсудного. Ще є такі, що захоплюються його заявами. Інші, навпаки, зазначають, що він був і залишився лицеміром. Щодо урядовців, вони занепокоєні виступом колишнього президента, який намагається сховатися за спиною народу й держави.
Мілошевич не обманює суддів коли стверджує, що він кілька разів перемагав на виборах та що його політику підтримували парламент, влада, мас-медіа й інтелектуали, включаючи й Академію наук. Проте, він забуває сказати, що йшлося про інституції партійної держави. Щодо преси, Мілошевич заявляє, що навіть директор урядової газети “Політика” не був членом партії. Це правда, але згаданий був – зятем глави держави.
Але, повернімося до державних інституцій. В часи Мілошевича усі вони були підпорядковані правлячій партії й пропозиції президента не раз ухвалювали лише оплесками, тобто без будь-яких дебатів. Як же воно сьогодні? Інакше, та не зовсім. В окремих інституціях, скажімо в Конституційному суді, ще сидять люди призначені Мілошевичем. Щодо парламенту, в ньому сидять не представники громадян, а обранці політичних партій. Єдина різниця між колишніми й новими часами полягає в тому, що тоді країною й долею народу керувала одна партія, а наразі коаліція кільканадцяти партій. Все-ж, усе підпорядковане партіям. Точніше – їхнім лідерам. В країні без демократичних традицій це, на думку оглядачів, гальмує розвиток демократії.
Поки-що немає небезпеки, що хтось із урядовців забажає стати новим Мілошевичем. Проте, реальною є небезпека, що державою з тіні керуватиме кілька “малих Мілошевичів”, які містифікуватимуть діяльність державних органів. Один оглядач у зв’язку з цим ставить запитання: чому правляча коаліція не розпочала перебудову та деполітизацію інституцій? Чому при призначення директорів державних компаній, суддів, ректорів університетів та керівників усіх відомств вирішує лише політична верхівка? Чи не тому, щоби поступово забути про минуле й зберегти усі колишні інституції та людей в них, які – саме в цьому суть – виступали з позицій войовничого чи салонного націоналізму, ізоляціонізму та ненависті до інших народів. Засоби масової інформації щораз частіше, під приводом демократичності, надають слово прихильникам, а то й натхненникам колишньої політики. Не усі з них були причетні до злочинів, але усі себе найкраще почувають в недемократичній системі, коли нібито в ім’я нації або інших “високих цілей” без перешкод можна маніпулювати і народом і державою. Так як це робив Мілошевич, який ніколи не забував ствердити, що його країна була – зразком демократії.
Але, повернімося до державних інституцій. В часи Мілошевича усі вони були підпорядковані правлячій партії й пропозиції президента не раз ухвалювали лише оплесками, тобто без будь-яких дебатів. Як же воно сьогодні? Інакше, та не зовсім. В окремих інституціях, скажімо в Конституційному суді, ще сидять люди призначені Мілошевичем. Щодо парламенту, в ньому сидять не представники громадян, а обранці політичних партій. Єдина різниця між колишніми й новими часами полягає в тому, що тоді країною й долею народу керувала одна партія, а наразі коаліція кільканадцяти партій. Все-ж, усе підпорядковане партіям. Точніше – їхнім лідерам. В країні без демократичних традицій це, на думку оглядачів, гальмує розвиток демократії.
Поки-що немає небезпеки, що хтось із урядовців забажає стати новим Мілошевичем. Проте, реальною є небезпека, що державою з тіні керуватиме кілька “малих Мілошевичів”, які містифікуватимуть діяльність державних органів. Один оглядач у зв’язку з цим ставить запитання: чому правляча коаліція не розпочала перебудову та деполітизацію інституцій? Чому при призначення директорів державних компаній, суддів, ректорів університетів та керівників усіх відомств вирішує лише політична верхівка? Чи не тому, щоби поступово забути про минуле й зберегти усі колишні інституції та людей в них, які – саме в цьому суть – виступали з позицій войовничого чи салонного націоналізму, ізоляціонізму та ненависті до інших народів. Засоби масової інформації щораз частіше, під приводом демократичності, надають слово прихильникам, а то й натхненникам колишньої політики. Не усі з них були причетні до злочинів, але усі себе найкраще почувають в недемократичній системі, коли нібито в ім’я нації або інших “високих цілей” без перешкод можна маніпулювати і народом і державою. Так як це робив Мілошевич, який ніколи не забував ствердити, що його країна була – зразком демократії.
