Київ, 10 квітня 2002 - Не знаю, як вам, а мені кляті вибори досі спати не дають. В голові обертаються штампи, рекламні кліше, прогнози та вказівні пальці аналітиків багатозначно здійняті до гори. Там же купа листівок, гігантські бігборди “заєдистів”,“нашоукраїнців”, “озимих культур”, інших рятівників Батьківщини. Зорова пам'ять не може змити кумедного “лічіка” Чародєєва з претензією на профіль зубра, напружено чесного фасу адвоката Медведчука, багатообіцяючого повороту голови Ющенка, тривожного “інь” Юлії Тимошенко, суєтного привиду комунізму в особі товариша Симоненка та загадкового прізвища Парцхаладзе на хрещатицьких рекламних щитах.
У вухах досі рипить баян Яна Табачника, “прівєти” Али Пугачової “вашему прєзідєнту”, мефістофельске прізвище Глєб Павловський, не менш загадкове Марат Гельман, плюс серія пострілів у одному з Івано-Франківських під”їздів. Все то те гучало, шкварчало, обіцяло, погрожувало, бруднило, вибілювало, хитрувало, рябіло в очах, вигинало хребтом, буянило, купувалося, продавалося, сипало гроші в кишені шельмуватих політтехнологів, грало під чужу скрипку, боялося, лестило, корчило героя, плакало, сміялося, сподівалося на тупість і забитість народу. Народ, тим часом, начхав на прогнози та диригентські потуги північних “спеців” і зробив по своєму, перейшовши тим самим в категорію “нєуправляємих”, а значить особливо небезпечних для того, хто з маніакальною впертістю хтів би повернути нас в “єдіную і нєдєлімую”. Їй Богу шкода хлопців. “Такую страну просралі”. Далі Віктор Недоступ. Огляд віртуальної преси.
“31-го березня можна вважати днем, який став початком кінця системи “прирученої демократії” Кучми” – бадьоро вважає “Форум”. На підтвердження цієї тези видання нагадує про ганебно низький відсоток голосів за “Еду”. Це при тому, що у дію пішли всі адмінресурсні правди й неправди. Кучма протягом свого правління так намагався стримувати природний процес розвитку нової української еліти, що в результаті - виявився неготовим до змін, пише “Форум”.
“Українська правда” свідчить, що європейські експерти невдоволені роботою українських ЗМІ під час виборчої кампанії. Особливо – телебаченням. Майже всі канали співали дифірамби Литвину, Вітренко, Озимим та Жінкам, які за майбутнє. Натомість висвітлення “Нашої України” та “Блоку Тимошенко”, якщо й було, то переважно у брудно-критиканському ключі. Соціалістів намагалися ігнорувати. По можливості.
На додачу, пише “Українська правда”, блок Тимошенко переконаний, що результати виборів були сфальсифіковані. Лише контроль з боку опозиційних сил не дозволив “харчоблоку” та “фемінам за майбутнє” разом з годованим адмінресурсом пропхати у парламент повний комплект своїх піджаків. Дошки рвали до останнього. “Спостерігачів викидали з дільниць, позбавляли права наглядати за підрахунком голосів. Акти про порушення кидали на підлогу і топтали з надзвичайною люттю,” – інформує Юлія Тимошенко.
Комуністи гостріше від інших відчули у результатах виборів “початок кінця” і трохи психанули. Симоненко вдався до безвідповідальних прогнозів, які оприлюднює “Кореспондент-нет”. Захід України відійде під вплив Америки - вважає лідер комуністів Симоненко. Цей регіон України він за компартійною звичкою по хамськи назвав “западенщиною”. Схід, відповідно, під вплив Росії. Ну, а південь, згідно логіки червоного мислителя, буде турецьким. Де тепер притулитися комуністам – невідомо.
Тим часом інший “пророк” та номінант на звання поп-зірки “України Ру” – Глєб Павловський, подібно до Павла Глоби, щодня грайливо міняє свою думку про Україну. Політтехнолог відкрив для себе, що “Картина регіональних відмінностей в Україні ускладнилась”. Кінець глибокодумної цитати. Фактор півдня України в уяві Павловського працює не на турка, як в уяві Симоненка, а на Кучму, оскільки, на думку Павловського, Гаранта там люблять і слухаються. Наступного дня цю тезу витіснило нове “одкровення”: “В Україні перемагає коаліція партій соціального порядку та економічного росту”. Закручено мудроподібно. Будь який кандидат у будь-якій країні застосовує подібний набір слів у своїх обіцянках – звучить красиво і ні до чого не зобов’язує. Останній “шептунчик” від Павловського: найпопулярніший політик в Україні – Володимир Путін. Фраза з підозрілим ароматом. На це український дядько хутенько відкриває хворточку і каже: “Не треба нас дурить, ми ще не п’яні...”
Віктор Недоступ в “Інтернет- майдан”.
Андрій Охрімович:
Той факт, що “ми досі не п’яні” тішить далеко не всякого “сітуайєна” “єдиної неділимої” України. Особливо тих, чиєму серцю милі гармошка, балабайка та протяжне “а” в комільфошному слові “паалітцєхнолаак”. Нині вони теж підбивають підсумки. Іноді процес цей зашкалює на нервозність, іноді на “клініку”. Ну а в ролі доктора-діагностика виступає Сергій Набока:
“Загалом, різні висновки лягають в одну схему, яка, ясна річ, відрізняється від висновків політиків, але ж завжди цікаво, що думають східні азіатські сусіди, саме ті сусіди, які так невдало попрацювали в Україні. Лізеш, ясна річ, в Інтернет: такої кількості попадання пальцем у небо в російському сегменті мережі мені давно не доводилося бачити. Що “Новая газєта”, що “Московскіє новості”, що “Украина.ру”, безліч інших поважних видань і сайтів – усі ллють щирі крокодилячи сльози з приводу розколу України, вказується на перемогу проросійських та пропрезидентських сил та вибудовуються абсолютно фантастичні сценарії майбутньої Верховної Ради. Такого нерозуміння ситуації в сусідній державі я, наприклад, не очікував. Схоже, що Росія так і не оговталася від наглої несподіванки 12-річної давності, коли виявилося, що Україна існує і там живе якийсь, начебто, не дуже російський народ.
Росія не встигла навіть усвідомити це, не те що зрозуміти. Їм болить Україна, яку вони вважали і досі вважають частинкою власного російського тіла, і не вистачає ні інтелектуальних, ні психічних, головне, сил відмовитися від світлої ілюзії, в якій було так затишно і зручно. Це хвороба, клініка...
І вже не дивують звіти такої ж інтелектуальної якості у дуже багатьох поважних західних виданнях, адже їхні кореспонденти, що пишуть про Україну, в основному, на жаль, сидять у Москві і годуються думками і висновками приблизно таких же людей, які завалили проекти КОПів, “Жінок”, “Яблук” та інших російських блоків”.
Андрій Охрімович:
Не знаю звідки це, але після Набоки чомусь тягне на спогади. На жаль не завжди ліричні та приємні. Мабуть доведеться ще раз згадати Івано-Франківську стрілянину. 29-го березня, в п”ятницю о 22-й годині пострілами в спину було покінчено з кандидатом у нардепи Миколою Шкрібляком. На місці злочину знайшли два десятки гільз. Потерпілого прооперували, однак через кілька годин він, не приходячи до тями, помер. Прокурор області вважає, що вбивство напряму пов”зано з передвиборчою боротьбою. Російські інтернет-видання тут же виступили з доповненням версії. Начхавши на презумпцію невинності, подію цю вони безваріантно пов”язують з активізацією національно-патріотичних сил в регіоні та персоною члена Народного Руху України Романа Зварича, який у передвиборчих перегонах конкурував з потерпілим. Тему продовжує мій Івано-Франківський колега Іван Костюк:
“Російські Інтернет-видання відразу ж почали, спираючись на заяви керівників силових структур Прикарпаття та обласної держадміністрації, непрямо звинувачувати Романа Зварича у зацікавленні щодо усунення конкурента. Ця своєрідна Інтернет-істерія булА також підтримана вітчизняними телекомпаніями «Інтер» та «1+1». Виваженим у цій ситуації була лише інформація сайту «Українська правда», в якій без жодних домилсів та коментарів подавалась інформація про те, що сталося. Відразу ж після виборів Роман Зварич заявив, що його кандидатуру в окрузі підтримав 61 відсоток виборців.
У випадку якщо б вони були готові проголосувати за вбитого Миколу Шкрібляка, виборці, які визначились, ніколи б не підтримали кандидатуру Зварича. Він назвав також відверто провокаційною інформацію в російських та окремих вітчизняних Інтернет-виданнях та телеканалах і зауважив, що ніколи не боровся особисто з Миколою Шкрібляком, а лише показував, якою руйнівною для економіки Прикарпатті є діяльність Соціал-демократичної партії (об’єднаної), до якої належав загиблий, та корумпованої місцевої держадміністрації. Силові структури на Прикарпатті звернулись до населення за допомогою у розкритті злочину. Ця заява небезпідставно засвідчила, що в слідства немає версій щодо виявлення замовників та вбивць.
Варто лише наголосити, що Микола Шкрібляк курував в Івано-Франківській обласній держадміністрації питання паливно-енергетичного комплексу. Президент Леонід Кучма, коментуючи те, що сталося, також підкреслив, що не варто передчасно кваліфікувати загибель кандидата в депутати до Верховної Ради Миколи Шкрібляка як політичне вбивство.
Для радіо “Свобода” з Івано-Франківська Іван Костюк.”
“Я, Леонід Кучма, волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Присягаюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі.” З цих слів починається офіційна сторінка президента України. Решта в матеріалі Сергія Грабовського:
«Спершу про темпи оновлення офіційної сторінки президента. З новинами все наче О‘К: вони за те число, коли ви завітали на сайт. З указами гірше. 5 квітня можна було прочитати тільки першоквітневий (проте зовсім не жартівливий) указ щодо Консультативної ради з іноземних інвестицій, хоча і після 1 квітня Леонід Кучма видавав укази. Але у президентській адміністрації цей факт, очевидно, проспали, бо не оновили сайт. Ще гірше з відгуками про діяльність президента у ЗМІ. 5 квітня найсвіжішими на сайті були посилання на газетні статті від 28 березня. Оперативність, нічого не скажеш. Може, у президентській адміністрації завелися приховані “вороги народу”, котрі хочуть дискредитувати Леоніда Кучму і тому нехлюйськи ведуть офіційну сторінку президента?
Тепер про змістовну сторону. Нестримний регіт у будь-якої більш-менш політично грамотної людини викликає відбір посилань на ЗМІ, у яких йдеться про діяльність Леоніда Кучми. Інтер; “День”; УТ-1; Інтер; “День”; “Факты и коммментарии”; ІСTV; і знову Інтер. І по колу далі. Жодної не те що опозиційної, а навіть незалежної газети. Враження, що в Україні все вільнодумне мовчить, бо благоденствує. На щастя, неправдиве враження.
Серед “несвіжих” указів найбільше враження справляє один – із розлогою назвою у стилі пріснопам‘ятних постанов ЦК КПСС: “Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя” від 15 березня 2002 року. Висхідною точкою указу є цілком справедлива фіксація небезпечного, ба більше: кризового стану суспільної моральності. Але що запропоновано для подолання такого стану? Головний захід – це утворення чергової Національної експертної ради. Цього разу – з питань моральності і здорового способу життя. Хай живе бюрократія! Саме вона здолає наркоманію і порнографію!
А варто було б, як казав Горбачов, почати з себе – зменшити президентській адміністрації витрати на коньяк “Генесі”, главі держави забути лексикон парторга режимного заводу, демонтувати по Україні пам‘ятники міжнародному терористу Ульянову-Леніну і поменше Людмилі Миколаївні з‘являтися у товаристві нев‘їздного до Сполучених Штатів почесного бурята Іосифа Кобзона. Дивись, і народ почав би наслідувати високоморального Леоніда Даниловича. Сергій Грабовський”
Не встиг обиватель звикнути до великомудрого слова “дискурс”, як на інтелектуальному небосхилі України вигулькнуло ще одне - “гендер”. Мабуть слівце проскочило б повз мене, якби не презентація інтернет-часопису “Виднокола”, створеного Київським Інститутом Гендерних досліджень. Журнал, якимось своїм боком нагадує перенапружено-скам”янілу бойову стійку каратюги. Важка місія виконання статевого обов”язку та гонорові “фе” маскулінній статі, цитування хамів, які мали необережність наморщити лоба у жіночий бік та екзальтоване “но пасаран” тим ковбоям, “котрим, аби сподобатись, слід прикидатися дурненькою...”.
Тему продовжує Уляна Глібчук:
Мабуть, я довго не знала б науково-точного визначення “гендеру”, якби не презентація інтернет-часопису “Виднокола”, створеного Київським Інститутом Гендерних Досліджень. Нехай часопис покликаний досліджувати проблеми, пов’язані з розвитком паритету і гендерної демократії у суспільстві, а представляла перше число “Виднокола” лишень його прекрасна та емансипована половина.
Склалось враження, що феміни монополізували не тільки часопис, але й саме поняття гендеру. Вслід за ритмом нафталінної приказки про партію і Леніна: промовляємо “гендер” – відлунюється фемінна рать… Та й поведенція кожної пані була м”яко кажучи дивна. Чимось нагадувала перенапружено-скам”янілу бойову стійку каратюги. Мати за честь висловити своє гонорове “фе” маскулінній статі? Такий собі “статевий” обов’язок… Далі цитування хамів, газетних вирізок та екзальтоване “но пасаран” тим самим ковбоям, “котрим аби сподобатись слід прикидатись дурненькою”. Постає логічне запитання: навіщо ж приваблювати хама?
Але то так, емоції з приводу. Значно важливішим є інтернетне дитя, продукт співпраці Оксани Забужко, Марти Богачевської-Хом’як, Тамари Гундорової, Віри Агеєвої та інших. Варто клапнути адресу: (www.vidnokola.kiev.ua) Мова реферату, статистики та рейтингу. Проста, беземоційна. Навіть Везувій пристрастей та хаотичного стилю Забужко в інтернет-просторі відбувається майже по-римськи: строго і лаконічно. (Текст її виступу у австрійському місті Грац на відкритті Міської експозиції “Війна і комунікація “). Втім не без стильних обігрувань. У місті Грац станом на 24 листопада 2001р. були модними алюзії з боївками, криївками, землянками та схронами. “Своє двадцяте століття Україна просиділа у “криївці”, по якій зверху гупали чоботи чужої історії, і наша доля вирішувалась без нашої участі. Коли у 1991-му році ми нарешті вийшли на поверхню, “на світло історії”, виявилося, що від довгого сидіння в скорченій позиції у нас розвинувся синдром здавлювання легень...”
Тему схрону, як глухого кута історії, смертоносного для культури розвиває Віра Агєєва. З’являється барикада. Вона теж не місце для культурного розвою, тим паче для музи поетеси. ”Деградація мистецтва відбувається, очевидно, за умови жертовного служіння будь-якій злобі дня, коли ідеї поставлені вище за служіння Музі…” Постає питання про ціну, яку платить за стоїчний нонкомформізм саме жінка-поетеса, про втрати, пов’язані з ситуацією ідеологічного протистояння. Віра Агеєва порівнює творчу долю Лесі Українки та Ліни Костенко. Вважає, що їм нав’язали, як винагороду, роль “одинокого мужчини”. Аби присоромити слабких, пасивних, жоноподібних чоловіків. Педагогічні забавки критиків. “А по ідеї: жінка ж – тільки жінка. Смаглява золота віолончель”.
Загалом часопис вузькопрофільний. Майже повна посвята “гендеру”. Коло автури, незважаючи на декларацію “політкоректності”, винятково “фемінне”. Ледь не забула, чи є ще серед нас такі, що не мають поняття зеленого про гендер? Цитую: ”соціокультурна концепція статі, яка вживається для розрізнення культурної конструкції статі та статі біологічної”. Сильно закручено. І головне – ясно. До запаморочення в голові.»
Андрій Охрімович:
І на завершення - анекдот з життя російського дворянства. Заходить поручник Ржевський в спальню до Наташі Ростової. Наташа: Поручнику, я ж просила вас скидати чоботи, коли заходите до спальні. Поручник: Я зняв. Наташа: Що ж тоді клацає? Поручник: Ета ногті... На цьому все. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Андрій Охрімович “Радіо Свобода”. Київ.
У вухах досі рипить баян Яна Табачника, “прівєти” Али Пугачової “вашему прєзідєнту”, мефістофельске прізвище Глєб Павловський, не менш загадкове Марат Гельман, плюс серія пострілів у одному з Івано-Франківських під”їздів. Все то те гучало, шкварчало, обіцяло, погрожувало, бруднило, вибілювало, хитрувало, рябіло в очах, вигинало хребтом, буянило, купувалося, продавалося, сипало гроші в кишені шельмуватих політтехнологів, грало під чужу скрипку, боялося, лестило, корчило героя, плакало, сміялося, сподівалося на тупість і забитість народу. Народ, тим часом, начхав на прогнози та диригентські потуги північних “спеців” і зробив по своєму, перейшовши тим самим в категорію “нєуправляємих”, а значить особливо небезпечних для того, хто з маніакальною впертістю хтів би повернути нас в “єдіную і нєдєлімую”. Їй Богу шкода хлопців. “Такую страну просралі”. Далі Віктор Недоступ. Огляд віртуальної преси.
“31-го березня можна вважати днем, який став початком кінця системи “прирученої демократії” Кучми” – бадьоро вважає “Форум”. На підтвердження цієї тези видання нагадує про ганебно низький відсоток голосів за “Еду”. Це при тому, що у дію пішли всі адмінресурсні правди й неправди. Кучма протягом свого правління так намагався стримувати природний процес розвитку нової української еліти, що в результаті - виявився неготовим до змін, пише “Форум”.
“Українська правда” свідчить, що європейські експерти невдоволені роботою українських ЗМІ під час виборчої кампанії. Особливо – телебаченням. Майже всі канали співали дифірамби Литвину, Вітренко, Озимим та Жінкам, які за майбутнє. Натомість висвітлення “Нашої України” та “Блоку Тимошенко”, якщо й було, то переважно у брудно-критиканському ключі. Соціалістів намагалися ігнорувати. По можливості.
На додачу, пише “Українська правда”, блок Тимошенко переконаний, що результати виборів були сфальсифіковані. Лише контроль з боку опозиційних сил не дозволив “харчоблоку” та “фемінам за майбутнє” разом з годованим адмінресурсом пропхати у парламент повний комплект своїх піджаків. Дошки рвали до останнього. “Спостерігачів викидали з дільниць, позбавляли права наглядати за підрахунком голосів. Акти про порушення кидали на підлогу і топтали з надзвичайною люттю,” – інформує Юлія Тимошенко.
Комуністи гостріше від інших відчули у результатах виборів “початок кінця” і трохи психанули. Симоненко вдався до безвідповідальних прогнозів, які оприлюднює “Кореспондент-нет”. Захід України відійде під вплив Америки - вважає лідер комуністів Симоненко. Цей регіон України він за компартійною звичкою по хамськи назвав “западенщиною”. Схід, відповідно, під вплив Росії. Ну, а південь, згідно логіки червоного мислителя, буде турецьким. Де тепер притулитися комуністам – невідомо.
Тим часом інший “пророк” та номінант на звання поп-зірки “України Ру” – Глєб Павловський, подібно до Павла Глоби, щодня грайливо міняє свою думку про Україну. Політтехнолог відкрив для себе, що “Картина регіональних відмінностей в Україні ускладнилась”. Кінець глибокодумної цитати. Фактор півдня України в уяві Павловського працює не на турка, як в уяві Симоненка, а на Кучму, оскільки, на думку Павловського, Гаранта там люблять і слухаються. Наступного дня цю тезу витіснило нове “одкровення”: “В Україні перемагає коаліція партій соціального порядку та економічного росту”. Закручено мудроподібно. Будь який кандидат у будь-якій країні застосовує подібний набір слів у своїх обіцянках – звучить красиво і ні до чого не зобов’язує. Останній “шептунчик” від Павловського: найпопулярніший політик в Україні – Володимир Путін. Фраза з підозрілим ароматом. На це український дядько хутенько відкриває хворточку і каже: “Не треба нас дурить, ми ще не п’яні...”
Віктор Недоступ в “Інтернет- майдан”.
Андрій Охрімович:
Той факт, що “ми досі не п’яні” тішить далеко не всякого “сітуайєна” “єдиної неділимої” України. Особливо тих, чиєму серцю милі гармошка, балабайка та протяжне “а” в комільфошному слові “паалітцєхнолаак”. Нині вони теж підбивають підсумки. Іноді процес цей зашкалює на нервозність, іноді на “клініку”. Ну а в ролі доктора-діагностика виступає Сергій Набока:
“Загалом, різні висновки лягають в одну схему, яка, ясна річ, відрізняється від висновків політиків, але ж завжди цікаво, що думають східні азіатські сусіди, саме ті сусіди, які так невдало попрацювали в Україні. Лізеш, ясна річ, в Інтернет: такої кількості попадання пальцем у небо в російському сегменті мережі мені давно не доводилося бачити. Що “Новая газєта”, що “Московскіє новості”, що “Украина.ру”, безліч інших поважних видань і сайтів – усі ллють щирі крокодилячи сльози з приводу розколу України, вказується на перемогу проросійських та пропрезидентських сил та вибудовуються абсолютно фантастичні сценарії майбутньої Верховної Ради. Такого нерозуміння ситуації в сусідній державі я, наприклад, не очікував. Схоже, що Росія так і не оговталася від наглої несподіванки 12-річної давності, коли виявилося, що Україна існує і там живе якийсь, начебто, не дуже російський народ.
Росія не встигла навіть усвідомити це, не те що зрозуміти. Їм болить Україна, яку вони вважали і досі вважають частинкою власного російського тіла, і не вистачає ні інтелектуальних, ні психічних, головне, сил відмовитися від світлої ілюзії, в якій було так затишно і зручно. Це хвороба, клініка...
І вже не дивують звіти такої ж інтелектуальної якості у дуже багатьох поважних західних виданнях, адже їхні кореспонденти, що пишуть про Україну, в основному, на жаль, сидять у Москві і годуються думками і висновками приблизно таких же людей, які завалили проекти КОПів, “Жінок”, “Яблук” та інших російських блоків”.
Андрій Охрімович:
Не знаю звідки це, але після Набоки чомусь тягне на спогади. На жаль не завжди ліричні та приємні. Мабуть доведеться ще раз згадати Івано-Франківську стрілянину. 29-го березня, в п”ятницю о 22-й годині пострілами в спину було покінчено з кандидатом у нардепи Миколою Шкрібляком. На місці злочину знайшли два десятки гільз. Потерпілого прооперували, однак через кілька годин він, не приходячи до тями, помер. Прокурор області вважає, що вбивство напряму пов”зано з передвиборчою боротьбою. Російські інтернет-видання тут же виступили з доповненням версії. Начхавши на презумпцію невинності, подію цю вони безваріантно пов”язують з активізацією національно-патріотичних сил в регіоні та персоною члена Народного Руху України Романа Зварича, який у передвиборчих перегонах конкурував з потерпілим. Тему продовжує мій Івано-Франківський колега Іван Костюк:
“Російські Інтернет-видання відразу ж почали, спираючись на заяви керівників силових структур Прикарпаття та обласної держадміністрації, непрямо звинувачувати Романа Зварича у зацікавленні щодо усунення конкурента. Ця своєрідна Інтернет-істерія булА також підтримана вітчизняними телекомпаніями «Інтер» та «1+1». Виваженим у цій ситуації була лише інформація сайту «Українська правда», в якій без жодних домилсів та коментарів подавалась інформація про те, що сталося. Відразу ж після виборів Роман Зварич заявив, що його кандидатуру в окрузі підтримав 61 відсоток виборців.
У випадку якщо б вони були готові проголосувати за вбитого Миколу Шкрібляка, виборці, які визначились, ніколи б не підтримали кандидатуру Зварича. Він назвав також відверто провокаційною інформацію в російських та окремих вітчизняних Інтернет-виданнях та телеканалах і зауважив, що ніколи не боровся особисто з Миколою Шкрібляком, а лише показував, якою руйнівною для економіки Прикарпатті є діяльність Соціал-демократичної партії (об’єднаної), до якої належав загиблий, та корумпованої місцевої держадміністрації. Силові структури на Прикарпатті звернулись до населення за допомогою у розкритті злочину. Ця заява небезпідставно засвідчила, що в слідства немає версій щодо виявлення замовників та вбивць.
Варто лише наголосити, що Микола Шкрібляк курував в Івано-Франківській обласній держадміністрації питання паливно-енергетичного комплексу. Президент Леонід Кучма, коментуючи те, що сталося, також підкреслив, що не варто передчасно кваліфікувати загибель кандидата в депутати до Верховної Ради Миколи Шкрібляка як політичне вбивство.
Для радіо “Свобода” з Івано-Франківська Іван Костюк.”
“Я, Леонід Кучма, волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Присягаюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі.” З цих слів починається офіційна сторінка президента України. Решта в матеріалі Сергія Грабовського:
«Спершу про темпи оновлення офіційної сторінки президента. З новинами все наче О‘К: вони за те число, коли ви завітали на сайт. З указами гірше. 5 квітня можна було прочитати тільки першоквітневий (проте зовсім не жартівливий) указ щодо Консультативної ради з іноземних інвестицій, хоча і після 1 квітня Леонід Кучма видавав укази. Але у президентській адміністрації цей факт, очевидно, проспали, бо не оновили сайт. Ще гірше з відгуками про діяльність президента у ЗМІ. 5 квітня найсвіжішими на сайті були посилання на газетні статті від 28 березня. Оперативність, нічого не скажеш. Може, у президентській адміністрації завелися приховані “вороги народу”, котрі хочуть дискредитувати Леоніда Кучму і тому нехлюйськи ведуть офіційну сторінку президента?
Тепер про змістовну сторону. Нестримний регіт у будь-якої більш-менш політично грамотної людини викликає відбір посилань на ЗМІ, у яких йдеться про діяльність Леоніда Кучми. Інтер; “День”; УТ-1; Інтер; “День”; “Факты и коммментарии”; ІСTV; і знову Інтер. І по колу далі. Жодної не те що опозиційної, а навіть незалежної газети. Враження, що в Україні все вільнодумне мовчить, бо благоденствує. На щастя, неправдиве враження.
Серед “несвіжих” указів найбільше враження справляє один – із розлогою назвою у стилі пріснопам‘ятних постанов ЦК КПСС: “Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя” від 15 березня 2002 року. Висхідною точкою указу є цілком справедлива фіксація небезпечного, ба більше: кризового стану суспільної моральності. Але що запропоновано для подолання такого стану? Головний захід – це утворення чергової Національної експертної ради. Цього разу – з питань моральності і здорового способу життя. Хай живе бюрократія! Саме вона здолає наркоманію і порнографію!
А варто було б, як казав Горбачов, почати з себе – зменшити президентській адміністрації витрати на коньяк “Генесі”, главі держави забути лексикон парторга режимного заводу, демонтувати по Україні пам‘ятники міжнародному терористу Ульянову-Леніну і поменше Людмилі Миколаївні з‘являтися у товаристві нев‘їздного до Сполучених Штатів почесного бурята Іосифа Кобзона. Дивись, і народ почав би наслідувати високоморального Леоніда Даниловича. Сергій Грабовський”
Не встиг обиватель звикнути до великомудрого слова “дискурс”, як на інтелектуальному небосхилі України вигулькнуло ще одне - “гендер”. Мабуть слівце проскочило б повз мене, якби не презентація інтернет-часопису “Виднокола”, створеного Київським Інститутом Гендерних досліджень. Журнал, якимось своїм боком нагадує перенапружено-скам”янілу бойову стійку каратюги. Важка місія виконання статевого обов”язку та гонорові “фе” маскулінній статі, цитування хамів, які мали необережність наморщити лоба у жіночий бік та екзальтоване “но пасаран” тим ковбоям, “котрим, аби сподобатись, слід прикидатися дурненькою...”.
Тему продовжує Уляна Глібчук:
Мабуть, я довго не знала б науково-точного визначення “гендеру”, якби не презентація інтернет-часопису “Виднокола”, створеного Київським Інститутом Гендерних Досліджень. Нехай часопис покликаний досліджувати проблеми, пов’язані з розвитком паритету і гендерної демократії у суспільстві, а представляла перше число “Виднокола” лишень його прекрасна та емансипована половина.
Склалось враження, що феміни монополізували не тільки часопис, але й саме поняття гендеру. Вслід за ритмом нафталінної приказки про партію і Леніна: промовляємо “гендер” – відлунюється фемінна рать… Та й поведенція кожної пані була м”яко кажучи дивна. Чимось нагадувала перенапружено-скам”янілу бойову стійку каратюги. Мати за честь висловити своє гонорове “фе” маскулінній статі? Такий собі “статевий” обов’язок… Далі цитування хамів, газетних вирізок та екзальтоване “но пасаран” тим самим ковбоям, “котрим аби сподобатись слід прикидатись дурненькою”. Постає логічне запитання: навіщо ж приваблювати хама?
Але то так, емоції з приводу. Значно важливішим є інтернетне дитя, продукт співпраці Оксани Забужко, Марти Богачевської-Хом’як, Тамари Гундорової, Віри Агеєвої та інших. Варто клапнути адресу: (www.vidnokola.kiev.ua) Мова реферату, статистики та рейтингу. Проста, беземоційна. Навіть Везувій пристрастей та хаотичного стилю Забужко в інтернет-просторі відбувається майже по-римськи: строго і лаконічно. (Текст її виступу у австрійському місті Грац на відкритті Міської експозиції “Війна і комунікація “). Втім не без стильних обігрувань. У місті Грац станом на 24 листопада 2001р. були модними алюзії з боївками, криївками, землянками та схронами. “Своє двадцяте століття Україна просиділа у “криївці”, по якій зверху гупали чоботи чужої історії, і наша доля вирішувалась без нашої участі. Коли у 1991-му році ми нарешті вийшли на поверхню, “на світло історії”, виявилося, що від довгого сидіння в скорченій позиції у нас розвинувся синдром здавлювання легень...”
Тему схрону, як глухого кута історії, смертоносного для культури розвиває Віра Агєєва. З’являється барикада. Вона теж не місце для культурного розвою, тим паче для музи поетеси. ”Деградація мистецтва відбувається, очевидно, за умови жертовного служіння будь-якій злобі дня, коли ідеї поставлені вище за служіння Музі…” Постає питання про ціну, яку платить за стоїчний нонкомформізм саме жінка-поетеса, про втрати, пов’язані з ситуацією ідеологічного протистояння. Віра Агеєва порівнює творчу долю Лесі Українки та Ліни Костенко. Вважає, що їм нав’язали, як винагороду, роль “одинокого мужчини”. Аби присоромити слабких, пасивних, жоноподібних чоловіків. Педагогічні забавки критиків. “А по ідеї: жінка ж – тільки жінка. Смаглява золота віолончель”.
Загалом часопис вузькопрофільний. Майже повна посвята “гендеру”. Коло автури, незважаючи на декларацію “політкоректності”, винятково “фемінне”. Ледь не забула, чи є ще серед нас такі, що не мають поняття зеленого про гендер? Цитую: ”соціокультурна концепція статі, яка вживається для розрізнення культурної конструкції статі та статі біологічної”. Сильно закручено. І головне – ясно. До запаморочення в голові.»
Андрій Охрімович:
І на завершення - анекдот з життя російського дворянства. Заходить поручник Ржевський в спальню до Наташі Ростової. Наташа: Поручнику, я ж просила вас скидати чоботи, коли заходите до спальні. Поручник: Я зняв. Наташа: Що ж тоді клацає? Поручник: Ета ногті... На цьому все. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Андрій Охрімович “Радіо Свобода”. Київ.
