Прага, 9 травня 2002 – Поліпшення ситуації із захистом прав людини в Україні не відбулося навіть із набуттям цією державою незалежності – говорить канадський політолог Тарас Кузьо. Чому пострадянська Україна так і не спромоглася створити єдиного сильного руху на захист прав громадян? Аналітик Центру російських і східноєвропейських досліджень Торонського університету називає кілька причин. З ним розмовляла Ольга Буряк.
Відсутністю демократичних традицій частково можна пояснити брак правозахисного руху в Україні. В радянській Україні він був пов’язаний з національним питанням, чим дуже відрізнявся від правозахисних груп у Росії, де вони виступали виключно за демократичні права. І сьогодні – вважає експерт з українських питань Торонтського університету Тарас Кузьо – більшість громадських організацій в Україні орієнтуються на окремі аспекти суспільного життя, такі як вибори або ґендерне питання, ніж власне на права людини. Ці громадські організації працюють незалежно одна від одної; їм здається, що таким чином вони матимуть кращий доступ до західних фондів.
Інша проблема, на думку Кузя, в тому, що в Україні відсутній справжній ліберальний рух. Центристські партії захищають верховенство закону, права людини і стверджують "європейські" стандарти, однак насправді все це відбувається на рівні декларацій, оскільки ці сили контролюються олігархами, які віддають перевагу корпоративно-авторитарному устрою. Домінування олігархів поміж центристських партій призвело до того, що люди, які виступають за дотримання прав людини й демократію, приєдналися до антипрезидентських національно-демократичних сил, таких як блок Тимошенко і "Наша Україна" або до соціалістів Олександра Мороза. Але, націонал-демократи, хоча і стверджують загальні принципи прав людини, для них ключовою є зміна влади. Далі говорить Тарас Кузьо: "Виключно питання порушення прав людини не є ключове для них. Ключовим є загальні проблеми: політичний режим президента Кучми. Це по-перше, а по-друге, мені здається, що загальна проблема України в її спадщині.
Складається такий парадокс: незважаючи на те що східна Україна зазнала найбільше репресій, "совєтизації" і русифікації, і, що там проживає більшість населення, громадяни там найбільш пасивні. Громадянське суспільство в східній та південній Україні не активне. Ми бачили і наприкінці радянських часів, і під час 90-тих років, і під час "Кучмаґейту", і тепер, під час виборів, що найбільш активне громадянське суспільство у західній і центральній Україні. Цей розрив між центральною й західною та східною й південною Україною якраз і не дозволяє створити загальноукраїнський рух на захист прав людини.
Узагалі від 1999 року у питаннях демократизації Україна не іде вперед, вона йде назад. І відтоді, як президент Кучма намагався втілити результати свого референдуму у 2001 році, ситуація з демократією в Україні ще більше погіршилася. Парадокс у тому, що порушення прав людини, проблеми демократизації й свободи слова є величезні в Україні. Тому, багато хто дивується, чому ж тоді в цій державі відсутній правозахисний рух, адже в цьому є потреба. Але цього нема, бо відсутнє громадянське суспільство."
Відсутністю демократичних традицій частково можна пояснити брак правозахисного руху в Україні. В радянській Україні він був пов’язаний з національним питанням, чим дуже відрізнявся від правозахисних груп у Росії, де вони виступали виключно за демократичні права. І сьогодні – вважає експерт з українських питань Торонтського університету Тарас Кузьо – більшість громадських організацій в Україні орієнтуються на окремі аспекти суспільного життя, такі як вибори або ґендерне питання, ніж власне на права людини. Ці громадські організації працюють незалежно одна від одної; їм здається, що таким чином вони матимуть кращий доступ до західних фондів.
Інша проблема, на думку Кузя, в тому, що в Україні відсутній справжній ліберальний рух. Центристські партії захищають верховенство закону, права людини і стверджують "європейські" стандарти, однак насправді все це відбувається на рівні декларацій, оскільки ці сили контролюються олігархами, які віддають перевагу корпоративно-авторитарному устрою. Домінування олігархів поміж центристських партій призвело до того, що люди, які виступають за дотримання прав людини й демократію, приєдналися до антипрезидентських національно-демократичних сил, таких як блок Тимошенко і "Наша Україна" або до соціалістів Олександра Мороза. Але, націонал-демократи, хоча і стверджують загальні принципи прав людини, для них ключовою є зміна влади. Далі говорить Тарас Кузьо: "Виключно питання порушення прав людини не є ключове для них. Ключовим є загальні проблеми: політичний режим президента Кучми. Це по-перше, а по-друге, мені здається, що загальна проблема України в її спадщині.
Складається такий парадокс: незважаючи на те що східна Україна зазнала найбільше репресій, "совєтизації" і русифікації, і, що там проживає більшість населення, громадяни там найбільш пасивні. Громадянське суспільство в східній та південній Україні не активне. Ми бачили і наприкінці радянських часів, і під час 90-тих років, і під час "Кучмаґейту", і тепер, під час виборів, що найбільш активне громадянське суспільство у західній і центральній Україні. Цей розрив між центральною й західною та східною й південною Україною якраз і не дозволяє створити загальноукраїнський рух на захист прав людини.
Узагалі від 1999 року у питаннях демократизації Україна не іде вперед, вона йде назад. І відтоді, як президент Кучма намагався втілити результати свого референдуму у 2001 році, ситуація з демократією в Україні ще більше погіршилася. Парадокс у тому, що порушення прав людини, проблеми демократизації й свободи слова є величезні в Україні. Тому, багато хто дивується, чому ж тоді в цій державі відсутній правозахисний рух, адже в цьому є потреба. Але цього нема, бо відсутнє громадянське суспільство."
