Прага, 16 травня 2002 – У той час як в Україні закривають вугільні шахти, безробітні шахтарі продовжують видобувати вугілля, але тепер уже нелегально. Без жодної техніки безпеки чоловіки, жінки і навіть діти спускаються у старі закинуті шахти, щоб витягнути звідти мішок вугілля, який потім на чорному ринку вони зможуть продати за півтора долара. Донеччина – не бідний реґіон, і могла би жити і з сільського господарства, і малого бізнесу, але Сталінська матеріальна та духовна спадщина загнала її у глухий кут. Цій темі присвячує свою публікацію американський часопис The Christian Science Monitor.
Нелегальне гірництво є однією з найнебезпечніших професій у світі, але це не зупиняє тисячі чоловіків, жінок, і навіть дітей у східній Україні від того, щоб заробляти такою роботою на життя, пише кореспондент американського часопису The Christian Science Monitor, який нещодавно побував у шахтарському містечку Сніжне, яке колись було гордістю сталінської індустріалізації.
Донеччина, розповідає своїм читачам американський часопис, лежить у центрі славетних українських чорноземів, і могла б нагодувати колись цілий Радянський Союз, але сталінський план індустріалізації мав інші цілі. Врожаї початку 30х років було продано за кордон, в результаті чого третина українського населення померла з голоду, а на їхнє місце було завезено переселенців із Росії. «Нам обіцяли рай на землі, і у нас було все що нам тільки було потрібно», - розповідає американському журналістові 37-літній Олександр, батько якого приїхав із Росії під час сталінської індустріалізації.
Олександр живиться з того, що залазить у закинуті шахти і краде там вугілля. За мішок вугілля на чорному ринку дають півтора долари. З цього Олександр ще має заплатити місцевим бандитам, які контролюють нелегальний бізнес. За розмову з журналістами бандити можуть покарати, тому Олександр не повідомляє свого прізвища. «Я не почуваюся злочинцем», - говорить Олександр. Держава, яка колись давала все, тепер не дає майже нічого, тому і він не дбає ані про державу, ані про її закони. Звинувачує він, звичайно, нинішню державу, а портрет Сталіна тримає поруч із фотокарткою своєї 10-літньої доньки.
Містечко Сніжне, у якому мешкає родина Олександра, було серед тих, що найбільше постраждали від перших спроб українського уряду закрити нерентабельні шахти. Ïх було закрито лише 35 з 220, але і цього було достатньо для того, щоб почалася ледь не тотальна розруха. «Проблема із закриттям шахт, - говорить американський експерт Джеррі Тріплет, - полягає у тому, що якщо ви закриваєте шахту, де працює три тисячі осіб, то роботу втрачає 25 тисяч осіб». За шахтами позакривалися заводи, школи, ресторани і навіть магазини, які нічого не могли продати безробітним людям.
Світовий Банк надав у 97 році 300 тисяч доларів на розвиток малого підприємництва. Але дрібний бізнес у реґіоні збанкрутував, і проблеми безробіття не вирішив. Проте представники Банку в Україні вважають, що рано чи пізно Україні таки доведеться закрити і решту шахт. « Шахтарські райони завжди страждають від безробіття та соціальних заворушень, але уряд не повинен використовувати ті невеликі ресурси, що він має у бюджеті, щоб підтримувати збиткові шахти. Інші, перспективніші галузі від цього страждають», - пояснює позицію Світового Банку один із його представників у Києві.
А тим часом такі, як Олександр продовжують ризикувати життям, крадучи вугілля зі старих шахт. Що робити з ними не знає, ані Світовий Банк, ані уряд, ані вони самі, бо крім шахтарської, вони не знають іншої праці. Вони лише сподіваються, що колись буде краще.
Нелегальне гірництво є однією з найнебезпечніших професій у світі, але це не зупиняє тисячі чоловіків, жінок, і навіть дітей у східній Україні від того, щоб заробляти такою роботою на життя, пише кореспондент американського часопису The Christian Science Monitor, який нещодавно побував у шахтарському містечку Сніжне, яке колись було гордістю сталінської індустріалізації.
Донеччина, розповідає своїм читачам американський часопис, лежить у центрі славетних українських чорноземів, і могла б нагодувати колись цілий Радянський Союз, але сталінський план індустріалізації мав інші цілі. Врожаї початку 30х років було продано за кордон, в результаті чого третина українського населення померла з голоду, а на їхнє місце було завезено переселенців із Росії. «Нам обіцяли рай на землі, і у нас було все що нам тільки було потрібно», - розповідає американському журналістові 37-літній Олександр, батько якого приїхав із Росії під час сталінської індустріалізації.
Олександр живиться з того, що залазить у закинуті шахти і краде там вугілля. За мішок вугілля на чорному ринку дають півтора долари. З цього Олександр ще має заплатити місцевим бандитам, які контролюють нелегальний бізнес. За розмову з журналістами бандити можуть покарати, тому Олександр не повідомляє свого прізвища. «Я не почуваюся злочинцем», - говорить Олександр. Держава, яка колись давала все, тепер не дає майже нічого, тому і він не дбає ані про державу, ані про її закони. Звинувачує він, звичайно, нинішню державу, а портрет Сталіна тримає поруч із фотокарткою своєї 10-літньої доньки.
Містечко Сніжне, у якому мешкає родина Олександра, було серед тих, що найбільше постраждали від перших спроб українського уряду закрити нерентабельні шахти. Ïх було закрито лише 35 з 220, але і цього було достатньо для того, щоб почалася ледь не тотальна розруха. «Проблема із закриттям шахт, - говорить американський експерт Джеррі Тріплет, - полягає у тому, що якщо ви закриваєте шахту, де працює три тисячі осіб, то роботу втрачає 25 тисяч осіб». За шахтами позакривалися заводи, школи, ресторани і навіть магазини, які нічого не могли продати безробітним людям.
Світовий Банк надав у 97 році 300 тисяч доларів на розвиток малого підприємництва. Але дрібний бізнес у реґіоні збанкрутував, і проблеми безробіття не вирішив. Проте представники Банку в Україні вважають, що рано чи пізно Україні таки доведеться закрити і решту шахт. « Шахтарські райони завжди страждають від безробіття та соціальних заворушень, але уряд не повинен використовувати ті невеликі ресурси, що він має у бюджеті, щоб підтримувати збиткові шахти. Інші, перспективніші галузі від цього страждають», - пояснює позицію Світового Банку один із його представників у Києві.
А тим часом такі, як Олександр продовжують ризикувати життям, крадучи вугілля зі старих шахт. Що робити з ними не знає, ані Світовий Банк, ані уряд, ані вони самі, бо крім шахтарської, вони не знають іншої праці. Вони лише сподіваються, що колись буде краще.
