Київ, 21 червня 2002 -
Олекса Боярко
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні у випуску “Яким бути територіальному поділу країни”, “На Вінниччині не шанують видатних земляків”, “Польський посол фотографує Україну”.
Яким повинен бути територіальний поділ України, щоб відповідати українським традиціям? Про це розмірковує відомий історик, професор Анатолій Трубайчук:
Успадкована від тоталітарно-більшовицького режиму система розподілу України на 25 областей і Кримську автономію жодною мірою не відповідає політичним, економічним, етнічним та соціальним засадам незалежної української держави. Райони та області в Україні, як в інших союзних республіках СРСР, утворювалися, насамперед, за кількістю комуністів у тій чи іншій територіальній одиниці. Режимові потрібно було утворити якомога більше райкомів і обкомів КПРС, обласних управлінь КДБ та інших каральних органів репресивної системи. Тому не бралися до уваги ні історичні, ні етнічні традиції України, ні географічна специфіка тих чи інших регіонів.
На мій погляд, цю систему потрібно якомога швидше системно трансформувати. І основі цієї реформи я пропоную покласти крайовий принцип.
Почнемо з Північного Заходу. Це має бути Волинсько-Польській край, до якого мають увійти три споріднені за географічними, економічними та етнічними ознаками області: Волинська, Житомирська і Рівненька. Центр має бути у місті Рівне, оскільки воно має найкращу систему комунікацій. Наступний край – Галичина-Карпати, який мав би об’єднати Львівську, Закарпатську, Івано-Франківську та Чернівецьку області з центром у місті Львів, що відповідало б і прагненню населення цієї території, висловленому ще в 1918 році після розпаду Австро-Угорщини.
Далі: виходячи з традицій українсько-козацької держави доцільно було б об’єднати в один край: Запорожжя – Дніпропетровську та Запорізьку області з центром у місті Запоріжжя. Само собою зрозуміло, що Донецький край має увібрати до себе Донецьку, Луганську та частину Дніпропетровської області, принаймні, ту її східну територію, яка за своїми вугільними запасами й специфікою індустрії якраз тяжіє до Донбасу.
Ще один край – Подніпров’я або Гетьманщина мав би об’єднати Полтавську, Черкаську, частково Кіровоградську, окремі райони Київської та Сумської областей. Напрошується само собою, щоб був утворений Сіверський краї й Слобожанщина. До Сіверського мають увійти, насамперед, Чернігівська область, частина Сумської, Харківської та Київської областей. Щодо Слобожанщини, сюди має увійти Сумська, Харківська з центром у колишній гетьманській столиці місті Глухів. Що робити з тими мегаполісами, які колись і по нині ще є обласними центрами, такими, як Дніпропетровськ, Харків, Чернівці, Полтава, Одеса, Ужгород, Севастополь, Івано-Франківськ, Суми й Хмельницький.
Я запропонував би надати цим містам статус Магдебурзького права і перевести їх у безпосереднє республіканське підпорядкування. Крім того, такі міста, як Одеса, Ужгород і Севастополь мають набути статус вільних економічних зон.
Як уже здійснювати цю реформу, напрошується ще одна – негайна зміна топоніміки наших міст – великих і малих. Наприклад, чи це нормально, що існує таке місто досі, як Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ чи Кіровоград? І два Миколаєва для України, здається, забагато. Якщо зберегти Миколаїв на Бузі, треба його чітко визначити як Святомиколаїв – що це місто назване на честь Святого Миколая, а не на честь Миколи-царя.
Ще я обійшов увагою своєрідне Поділля. Колись, ще за царську Росію існувала одна Подільська губернія і з центром у Вінниці. А тепер зробили аж три Подільські області – Вінницька, Хмельницька та Тернопільська.
Я пропоную з’єднати докупи ці три області у край Поділля і покінчити з цим синдромом кордону по річці Збруч. Бо сам я народився над самим Збручем, і знаю, наскільки штучною була ця границя.
Олекса Боярко
Минув рік, як у Вінниці невідомими була знищена меморіальна дошка на честь Василя Стуса на вулиці його імені. Невдовзі, напередодні відкриття пам‘ятника Стусові, невідомі досі зловмисники пограбували майстерню скульптора Бурдейного, викравши частину скульптурної постаті поета. Тему продовжує Валерій Лазаренко:
У селі Рахнівка на Вінниччині – поки що єдиний на всю Україну музей Василя Стуса. Відкрито його у січні 1998. Уже була спроба пограбувати музей, однак, безуспішно. Проте, у селі Сестринівка Козятинського району, де часто бував перший президент України Михайло Грушевський поруйновано меморіальну табличку на честь цієї видатної людини. Крадіїв не знайдено.
Цікаво зазначити, що влада досі не може знайти коштів, щоб відкрити тут музей Михайло Грушевського. А в Погребищах краєзнавчий музей таки вдалося облаштувати – непоганий, як на сьогодні, із добротними експонатами. Але невдовзі музей зник, чому? Приміщення було передано віруючим під церкву. Відтак, більша частина експонатів опинилася у школах і бібліотеках, а значна частина матеріалів просто зникла.
Олекса Боярко
У київській галереї “Тадзьо” відкрито першу в Україні виставку фотографій, зроблених іноземним дипломатом - Надзвичайним і повноважним Послом Польщі Мареком Зюлковським. На виставці побувала Богдана Костюк:
Марек Зюлковські про своє захоплення художньою фотографією каже: “Фотографував я з часу, коли був студентом. Усі ці фотографії з реального життя”.
В Україні польський дипломат фотографує архітектурні фактури й лінії електропередач, фрагменти вулиць і доріг, і людей у цьому оточенні. Несподіваний погляд фотографа на українську дійсність, яку Марек Зюлковські порівнює з дорогою зі специфічним візерунком, що нею йти нелегко, часто небезпечно, але іншого шляху немає.
Олекса Боярко
Про головні події, пов‘язані з міжетнічними стосунками в Україні і навколо неї, розповість у “Етнополітичному огляді тижня” Надія Шерстюк:
На цьому тижні в Україні з офіційним візитом перебував Верховний Комісар ОБСЄ з питань національних меншин Рольф Екеус. Одне з найважливіших питань його зустрічей з українським керівництвом стосувалося прав депортованих народів, і, зокрема, їхнього політичного представництва у владних органах.
За ініціативою Уповноваженої ВР із прав людини Ніни Карпачової і за підтримки Верховного Комісара ОБСЄ з питань національних меншин Рольфа Екеуса в Україні почалася реалізація міжнародного проекту “Моніторинг дотримання прав національних меншин в Україні”. Об'єктами дослідження обрано шість регіонів – Крим, Донбас, Буковина, Львівщина, Закарпаття та Одещина. Україна, як поліетнічна держава накопичила чималий позитивний досвід у розв’язанні проблем національних меншин. Реалізація цього проекту, як вважають його організатори, дозволить виявити існуючі проблеми у розвитку міжнаціональних стосунків.
12 червня Кабінет Міністрів затвердив розпорядження “Про видання збірки поетичних творів “Кобзар” до 190-річчя від дня народження Тараса Шевченка”. Планується випуск “Кобзаря” масовими тиражами протягом 2002-2004 років. На думку урядовців, це сприятиме патріотичному вихованню та зростанню національної свідомості молодого покоління українців.
Між тим інтелігенція Івано-Франківська стурбована наступом антиукраїнських сил. Вона звернулася до керівників держави з вимогою (цитую) “припинити безчинства українофобів”. Автори листа вимагають від Леоніда Кучми виправити ситуацію шляхом кадрових перестановок у силових структурах, особливо в Адміністрації Президента, де (цитую) “зібралося надто багато відвертих українофобів”.
Олекса Боярко
11 червня виповнилося 344 роки від придушення гетьманом Виговським промосковського заколоту Пушкаря та Барабаша. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:
Одразу після свого обрання гетьманом Іван Виговський уклав перемир’я з Річчю Посполитою, угоди з Туреччиною, Молдовою, Волощиною, Семиграддям, Кримом, підписав союзний договір із Швецією. Занепокоєний цим, московський уряд почав шукати охочих перехопити булаву у Виговського і невдовзі знайшов такого в особі полтавського полковника Мартина Пушкаря.
До змови долучилося і запорізьке «товариство Низове», невдоволене орієнтацією Виговського на шляхту, духовенство та заможне козацтво. Обурені тим, що їх не запросили на вибори гетьмана, січовики почали грабувати хутори так званих «статечних» козаків на півдні Київщини.
Пушкар та кошовий Запорозької Січі Яків Барабаш написали цареві доноси на Виговського, звинувативши його у намірах «продати Україну Польщі». Окрім запорожців та козаків Полтавського й Миргородського полків, проти гетьмана повстали «дейнеки» (від турецького слова «дрючок»), серед яких переважали, за словами Самійла Величка, «винники, броварники, пастухи та людські наймити». 6 лютого 1658 року заколотники розбили гетьманські загони Івана Богуна та Івана Сербина, а до Лубен прибув окольничий Богдан Хитрово і від царського імені обдарував Пушкаря соболями.
На початку травня двадцятитисячне військо Виговського з’єдналося з ногайською кіннотою Карач-бея. Під Красним Лугом союзники завдали поразки Пушкареві та Барабашу і змусили їх відступити до Полтави. Після двотижневої облоги міста Виговському вдалося виманити заколотників до урочища Жуків Байрак і там 11 червня нав’язати їм бій. Сам Пушкар, за висловом Величка, «працював у тому бою пребагато», але був убитий разом із п’ятнадцятьма тисячами своїх прихильників. Барабаш із частиною запорожців утік під захист московської армії, що йшла на допомогу повсталим, але у серпні був схоплений козаками Виговського і повішений. Дізнавшись про поразку повстання, московські частини залишили Лівобережжя.
Олекса Боярко
Про австрійського дослідника Буковини Раймонда Кайндля розповідає в “Етнографічному нарисі” Олена Боряк:
Австрійський історик та етнограф Раймунд-Фрідріх Кайндль народився у Чернівцях 31 серпня 1866 р. у родині вчителя. Його дід був родом з Нижньої Австрії, а баба - із міста Франкфурта-над-Рейном у Німеччині. Уже з молодих років він пильно придивлявся до побуту українців, молдаван, циган, які мешкали на Буковині. У Чернівцях Кайндль закінчив гімназію, у Чернівецькому університеті вивчав історію. До 1915 р., коли він переїхав до Австрії, обіймав спочатку посаду професора австрійської історії Чернівецького університету, потім - декана історичного факультету, а згодом - ректора університету. Всебічне вивчення наукової спадщини Раймунда Кайндля сьогодні надзвичайно ускладнено - у воєнне лихоліття його архів зник. Але й те, що відомо сучасним дослідникам, дає можливість визначити коло його зацікавлень.
Серед численних розвідок ученого - праці про історію Буковини, а також етнографічні особливості цього краю. Кілька праць учений присвятив історії німців у Галичині та Буковині, німецькому праву, народній творчості колоністів. Він досліджував також етнографію й фольклор інших народів, що мешкали на Буковині - молдаван, циган і євреїв. Низку статей присвячено переселенцям із Росії, так званим липованам, які тікали на ці землі, рятуючуся від переслідувань царського уряду.
Серед етнографічних груп Західної України велику увагу він приділяв гуцулам. Майже щороку подорожував по цьому краю. Місцеве населення добре знало його і називало “гуцульським німцем”. Після кожної поїздки з’являлися друком нові матеріали. Серед тем, які його особливо цікавили, - будівництво житла, опис гуцульської хати і хатнього начиння. Серед інших статей - дослідження вірувань гуцулів - народні погляди на погоду, замовляння, чари і закопані скарби. Він був першим і чи не єдиним, хто писав про рибальство і мисливство гуцулів, зокрема подав специфічну гуцульську термінологію, описав способи ловлі риби й полювання, зокрема, наприклад, на ведмедя.
Оригінальним є дослідження Р. Кайндля про звичаєве право гуцулів. Українознавчі дослідження Р. Кайндля (а всі вони написані німецькою мовою) стали відкриттям для зарубіжних етнографів.
Олекса Боярко
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні у випуску “Яким бути територіальному поділу країни”, “На Вінниччині не шанують видатних земляків”, “Польський посол фотографує Україну”.
Яким повинен бути територіальний поділ України, щоб відповідати українським традиціям? Про це розмірковує відомий історик, професор Анатолій Трубайчук:
Успадкована від тоталітарно-більшовицького режиму система розподілу України на 25 областей і Кримську автономію жодною мірою не відповідає політичним, економічним, етнічним та соціальним засадам незалежної української держави. Райони та області в Україні, як в інших союзних республіках СРСР, утворювалися, насамперед, за кількістю комуністів у тій чи іншій територіальній одиниці. Режимові потрібно було утворити якомога більше райкомів і обкомів КПРС, обласних управлінь КДБ та інших каральних органів репресивної системи. Тому не бралися до уваги ні історичні, ні етнічні традиції України, ні географічна специфіка тих чи інших регіонів.
На мій погляд, цю систему потрібно якомога швидше системно трансформувати. І основі цієї реформи я пропоную покласти крайовий принцип.
Почнемо з Північного Заходу. Це має бути Волинсько-Польській край, до якого мають увійти три споріднені за географічними, економічними та етнічними ознаками області: Волинська, Житомирська і Рівненька. Центр має бути у місті Рівне, оскільки воно має найкращу систему комунікацій. Наступний край – Галичина-Карпати, який мав би об’єднати Львівську, Закарпатську, Івано-Франківську та Чернівецьку області з центром у місті Львів, що відповідало б і прагненню населення цієї території, висловленому ще в 1918 році після розпаду Австро-Угорщини.
Далі: виходячи з традицій українсько-козацької держави доцільно було б об’єднати в один край: Запорожжя – Дніпропетровську та Запорізьку області з центром у місті Запоріжжя. Само собою зрозуміло, що Донецький край має увібрати до себе Донецьку, Луганську та частину Дніпропетровської області, принаймні, ту її східну територію, яка за своїми вугільними запасами й специфікою індустрії якраз тяжіє до Донбасу.
Ще один край – Подніпров’я або Гетьманщина мав би об’єднати Полтавську, Черкаську, частково Кіровоградську, окремі райони Київської та Сумської областей. Напрошується само собою, щоб був утворений Сіверський краї й Слобожанщина. До Сіверського мають увійти, насамперед, Чернігівська область, частина Сумської, Харківської та Київської областей. Щодо Слобожанщини, сюди має увійти Сумська, Харківська з центром у колишній гетьманській столиці місті Глухів. Що робити з тими мегаполісами, які колись і по нині ще є обласними центрами, такими, як Дніпропетровськ, Харків, Чернівці, Полтава, Одеса, Ужгород, Севастополь, Івано-Франківськ, Суми й Хмельницький.
Я запропонував би надати цим містам статус Магдебурзького права і перевести їх у безпосереднє республіканське підпорядкування. Крім того, такі міста, як Одеса, Ужгород і Севастополь мають набути статус вільних економічних зон.
Як уже здійснювати цю реформу, напрошується ще одна – негайна зміна топоніміки наших міст – великих і малих. Наприклад, чи це нормально, що існує таке місто досі, як Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ чи Кіровоград? І два Миколаєва для України, здається, забагато. Якщо зберегти Миколаїв на Бузі, треба його чітко визначити як Святомиколаїв – що це місто назване на честь Святого Миколая, а не на честь Миколи-царя.
Ще я обійшов увагою своєрідне Поділля. Колись, ще за царську Росію існувала одна Подільська губернія і з центром у Вінниці. А тепер зробили аж три Подільські області – Вінницька, Хмельницька та Тернопільська.
Я пропоную з’єднати докупи ці три області у край Поділля і покінчити з цим синдромом кордону по річці Збруч. Бо сам я народився над самим Збручем, і знаю, наскільки штучною була ця границя.
Олекса Боярко
Минув рік, як у Вінниці невідомими була знищена меморіальна дошка на честь Василя Стуса на вулиці його імені. Невдовзі, напередодні відкриття пам‘ятника Стусові, невідомі досі зловмисники пограбували майстерню скульптора Бурдейного, викравши частину скульптурної постаті поета. Тему продовжує Валерій Лазаренко:
У селі Рахнівка на Вінниччині – поки що єдиний на всю Україну музей Василя Стуса. Відкрито його у січні 1998. Уже була спроба пограбувати музей, однак, безуспішно. Проте, у селі Сестринівка Козятинського району, де часто бував перший президент України Михайло Грушевський поруйновано меморіальну табличку на честь цієї видатної людини. Крадіїв не знайдено.
Цікаво зазначити, що влада досі не може знайти коштів, щоб відкрити тут музей Михайло Грушевського. А в Погребищах краєзнавчий музей таки вдалося облаштувати – непоганий, як на сьогодні, із добротними експонатами. Але невдовзі музей зник, чому? Приміщення було передано віруючим під церкву. Відтак, більша частина експонатів опинилася у школах і бібліотеках, а значна частина матеріалів просто зникла.
Олекса Боярко
У київській галереї “Тадзьо” відкрито першу в Україні виставку фотографій, зроблених іноземним дипломатом - Надзвичайним і повноважним Послом Польщі Мареком Зюлковським. На виставці побувала Богдана Костюк:
Марек Зюлковські про своє захоплення художньою фотографією каже: “Фотографував я з часу, коли був студентом. Усі ці фотографії з реального життя”.
В Україні польський дипломат фотографує архітектурні фактури й лінії електропередач, фрагменти вулиць і доріг, і людей у цьому оточенні. Несподіваний погляд фотографа на українську дійсність, яку Марек Зюлковські порівнює з дорогою зі специфічним візерунком, що нею йти нелегко, часто небезпечно, але іншого шляху немає.
Олекса Боярко
Про головні події, пов‘язані з міжетнічними стосунками в Україні і навколо неї, розповість у “Етнополітичному огляді тижня” Надія Шерстюк:
На цьому тижні в Україні з офіційним візитом перебував Верховний Комісар ОБСЄ з питань національних меншин Рольф Екеус. Одне з найважливіших питань його зустрічей з українським керівництвом стосувалося прав депортованих народів, і, зокрема, їхнього політичного представництва у владних органах.
За ініціативою Уповноваженої ВР із прав людини Ніни Карпачової і за підтримки Верховного Комісара ОБСЄ з питань національних меншин Рольфа Екеуса в Україні почалася реалізація міжнародного проекту “Моніторинг дотримання прав національних меншин в Україні”. Об'єктами дослідження обрано шість регіонів – Крим, Донбас, Буковина, Львівщина, Закарпаття та Одещина. Україна, як поліетнічна держава накопичила чималий позитивний досвід у розв’язанні проблем національних меншин. Реалізація цього проекту, як вважають його організатори, дозволить виявити існуючі проблеми у розвитку міжнаціональних стосунків.
12 червня Кабінет Міністрів затвердив розпорядження “Про видання збірки поетичних творів “Кобзар” до 190-річчя від дня народження Тараса Шевченка”. Планується випуск “Кобзаря” масовими тиражами протягом 2002-2004 років. На думку урядовців, це сприятиме патріотичному вихованню та зростанню національної свідомості молодого покоління українців.
Між тим інтелігенція Івано-Франківська стурбована наступом антиукраїнських сил. Вона звернулася до керівників держави з вимогою (цитую) “припинити безчинства українофобів”. Автори листа вимагають від Леоніда Кучми виправити ситуацію шляхом кадрових перестановок у силових структурах, особливо в Адміністрації Президента, де (цитую) “зібралося надто багато відвертих українофобів”.
Олекса Боярко
11 червня виповнилося 344 роки від придушення гетьманом Виговським промосковського заколоту Пушкаря та Барабаша. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:
Одразу після свого обрання гетьманом Іван Виговський уклав перемир’я з Річчю Посполитою, угоди з Туреччиною, Молдовою, Волощиною, Семиграддям, Кримом, підписав союзний договір із Швецією. Занепокоєний цим, московський уряд почав шукати охочих перехопити булаву у Виговського і невдовзі знайшов такого в особі полтавського полковника Мартина Пушкаря.
До змови долучилося і запорізьке «товариство Низове», невдоволене орієнтацією Виговського на шляхту, духовенство та заможне козацтво. Обурені тим, що їх не запросили на вибори гетьмана, січовики почали грабувати хутори так званих «статечних» козаків на півдні Київщини.
Пушкар та кошовий Запорозької Січі Яків Барабаш написали цареві доноси на Виговського, звинувативши його у намірах «продати Україну Польщі». Окрім запорожців та козаків Полтавського й Миргородського полків, проти гетьмана повстали «дейнеки» (від турецького слова «дрючок»), серед яких переважали, за словами Самійла Величка, «винники, броварники, пастухи та людські наймити». 6 лютого 1658 року заколотники розбили гетьманські загони Івана Богуна та Івана Сербина, а до Лубен прибув окольничий Богдан Хитрово і від царського імені обдарував Пушкаря соболями.
На початку травня двадцятитисячне військо Виговського з’єдналося з ногайською кіннотою Карач-бея. Під Красним Лугом союзники завдали поразки Пушкареві та Барабашу і змусили їх відступити до Полтави. Після двотижневої облоги міста Виговському вдалося виманити заколотників до урочища Жуків Байрак і там 11 червня нав’язати їм бій. Сам Пушкар, за висловом Величка, «працював у тому бою пребагато», але був убитий разом із п’ятнадцятьма тисячами своїх прихильників. Барабаш із частиною запорожців утік під захист московської армії, що йшла на допомогу повсталим, але у серпні був схоплений козаками Виговського і повішений. Дізнавшись про поразку повстання, московські частини залишили Лівобережжя.
Олекса Боярко
Про австрійського дослідника Буковини Раймонда Кайндля розповідає в “Етнографічному нарисі” Олена Боряк:
Австрійський історик та етнограф Раймунд-Фрідріх Кайндль народився у Чернівцях 31 серпня 1866 р. у родині вчителя. Його дід був родом з Нижньої Австрії, а баба - із міста Франкфурта-над-Рейном у Німеччині. Уже з молодих років він пильно придивлявся до побуту українців, молдаван, циган, які мешкали на Буковині. У Чернівцях Кайндль закінчив гімназію, у Чернівецькому університеті вивчав історію. До 1915 р., коли він переїхав до Австрії, обіймав спочатку посаду професора австрійської історії Чернівецького університету, потім - декана історичного факультету, а згодом - ректора університету. Всебічне вивчення наукової спадщини Раймунда Кайндля сьогодні надзвичайно ускладнено - у воєнне лихоліття його архів зник. Але й те, що відомо сучасним дослідникам, дає можливість визначити коло його зацікавлень.
Серед численних розвідок ученого - праці про історію Буковини, а також етнографічні особливості цього краю. Кілька праць учений присвятив історії німців у Галичині та Буковині, німецькому праву, народній творчості колоністів. Він досліджував також етнографію й фольклор інших народів, що мешкали на Буковині - молдаван, циган і євреїв. Низку статей присвячено переселенцям із Росії, так званим липованам, які тікали на ці землі, рятуючуся від переслідувань царського уряду.
Серед етнографічних груп Західної України велику увагу він приділяв гуцулам. Майже щороку подорожував по цьому краю. Місцеве населення добре знало його і називало “гуцульським німцем”. Після кожної поїздки з’являлися друком нові матеріали. Серед тем, які його особливо цікавили, - будівництво житла, опис гуцульської хати і хатнього начиння. Серед інших статей - дослідження вірувань гуцулів - народні погляди на погоду, замовляння, чари і закопані скарби. Він був першим і чи не єдиним, хто писав про рибальство і мисливство гуцулів, зокрема подав специфічну гуцульську термінологію, описав способи ловлі риби й полювання, зокрема, наприклад, на ведмедя.
Оригінальним є дослідження Р. Кайндля про звичаєве право гуцулів. Українознавчі дослідження Р. Кайндля (а всі вони написані німецькою мовою) стали відкриттям для зарубіжних етнографів.
