Рим, 12 липня 2002 – Гітлерове винищення євреїв називалося «Остаточне вирішення». Цю назву італійська газета «Ля Репуббліка» вживає в гірко саркастичному сенсі, пишучи про незграбність державної бюрократії у відшкодуванні жертвам расових переслідувань за часів фашизму.
Вже в 1955 році, десять років по війні, спеціальний закон визнав право на почесну доплату політв’язням фашизму і переслідуваним державою чи партією за расовими законами 1938 року.
Майже чотири десятиліття закон лишався мертвою літерою. Лише через судовий процес викинутий із роботи в 1938 році єврейський робітник отримав у 1994 році належне йому з 1955 року.
Чотири роки згодом, у 1998-му, той самий Розрахунковий суд постановив, що почесна доплата належить і тим, хто переніс моральну та психологічну дискримінацію, яка порушує основні права особи. Заяв на доплату побільшало, але тут і розгулялася бюрократія.
Закон вимагає лише доказів перенесених переслідувань. Чиновники ж зажадали від заявників ще й, вживаючи фашистську термінологію, доказу належності до єврейської раси. Так і написано в одному із документів Держскарбниці. Для заявника це означало йти до адресного столу і шукати в довоєнних архівах посвідку особи 1938 року з наліпкою «Єврейська раса».
Блюзнірський документ проклятого історією режиму зберігає легальну цінність і в сьогоднішній демократії. «Директор адресного столу, – каже 92-річна пані Аріана Леві, звільнена з праці фашистами вчителька з Туріна, змушена тоді імігрувати в Болівію, – червонів більше за мене. Вибачався, що має завіряти такого принизливого папірця». Натомість керівний чиновник Міністерства Держскарбниці не червоніє і дбає лише, аби не переплатити.
Жертви фашистського расизму потрапили в бюрократичну пастку. Якщо тебе випер із праці і лишив голодувати запопадливий до режиму приватний підприємець, іди геть, бо відшкодовують лише моральні збитки, завдані державою. Однак відмовляють і тим, кого підлітками вигнали зі школи як євреїв, бо такий, мовляв, був державний закон. Треба перенести щось більше, якесь конкретне насильство.
«Чого ж іще більшого?» – обурюється 84-річна пані Лаура Прістер, заяву якої було затвердили – та ревний вартовий державного гаманця завернув назад. «Мене вигнали з праці і з помешкання. Я вціліла лише завдяки подрузі. І цього не досить?»
Інша пенсіонерка, пані Сермонетта, врятувалася від нацистської облави стрибком із вікна, коли вже грюкали в двері. Зламала два ребра, та вціліла. І це для чиновника не досить конкретне насильство. «Що ж я мусила робити? – каже вона. – Дочекатися, щоб нацисти виламали двері? Тоді б і мене тут сьогодні не було».
Саме це бажання здихатися від них і підозрюють понад 80- і 90-літні прохачі, яких марудять довжелезним розглядом їхніх заяв. Пан Роберто Романеллі з міста Рапалло, колишній чемпіон світу з бриджу, вигнаний Муссоліні з університету і Морської академії, мусить роз’ятрювати незносні рани фашистською посвідкою про належність до єврейської раси, коли державі, каже він, відомо, що його мати, батько і сестра згинули в Авшвіці і їхні імена вирізьблено на меморіальній дошці на набережній Тибру.
Чиновниче блюзнірство завжди знайде законну зачіпку, щоб позбиткуватися над людиною і лишиться безкарним. «Це, – пише Мікеліас Марджассі, автор глибоко схвильованої публікації, – расизм у його всесвітньому варіанті, за яким людина нічого не варта в порівнянні з формальною закарлючкою».
Вже в 1955 році, десять років по війні, спеціальний закон визнав право на почесну доплату політв’язням фашизму і переслідуваним державою чи партією за расовими законами 1938 року.
Майже чотири десятиліття закон лишався мертвою літерою. Лише через судовий процес викинутий із роботи в 1938 році єврейський робітник отримав у 1994 році належне йому з 1955 року.
Чотири роки згодом, у 1998-му, той самий Розрахунковий суд постановив, що почесна доплата належить і тим, хто переніс моральну та психологічну дискримінацію, яка порушує основні права особи. Заяв на доплату побільшало, але тут і розгулялася бюрократія.
Закон вимагає лише доказів перенесених переслідувань. Чиновники ж зажадали від заявників ще й, вживаючи фашистську термінологію, доказу належності до єврейської раси. Так і написано в одному із документів Держскарбниці. Для заявника це означало йти до адресного столу і шукати в довоєнних архівах посвідку особи 1938 року з наліпкою «Єврейська раса».
Блюзнірський документ проклятого історією режиму зберігає легальну цінність і в сьогоднішній демократії. «Директор адресного столу, – каже 92-річна пані Аріана Леві, звільнена з праці фашистами вчителька з Туріна, змушена тоді імігрувати в Болівію, – червонів більше за мене. Вибачався, що має завіряти такого принизливого папірця». Натомість керівний чиновник Міністерства Держскарбниці не червоніє і дбає лише, аби не переплатити.
Жертви фашистського расизму потрапили в бюрократичну пастку. Якщо тебе випер із праці і лишив голодувати запопадливий до режиму приватний підприємець, іди геть, бо відшкодовують лише моральні збитки, завдані державою. Однак відмовляють і тим, кого підлітками вигнали зі школи як євреїв, бо такий, мовляв, був державний закон. Треба перенести щось більше, якесь конкретне насильство.
«Чого ж іще більшого?» – обурюється 84-річна пані Лаура Прістер, заяву якої було затвердили – та ревний вартовий державного гаманця завернув назад. «Мене вигнали з праці і з помешкання. Я вціліла лише завдяки подрузі. І цього не досить?»
Інша пенсіонерка, пані Сермонетта, врятувалася від нацистської облави стрибком із вікна, коли вже грюкали в двері. Зламала два ребра, та вціліла. І це для чиновника не досить конкретне насильство. «Що ж я мусила робити? – каже вона. – Дочекатися, щоб нацисти виламали двері? Тоді б і мене тут сьогодні не було».
Саме це бажання здихатися від них і підозрюють понад 80- і 90-літні прохачі, яких марудять довжелезним розглядом їхніх заяв. Пан Роберто Романеллі з міста Рапалло, колишній чемпіон світу з бриджу, вигнаний Муссоліні з університету і Морської академії, мусить роз’ятрювати незносні рани фашистською посвідкою про належність до єврейської раси, коли державі, каже він, відомо, що його мати, батько і сестра згинули в Авшвіці і їхні імена вирізьблено на меморіальній дошці на набережній Тибру.
Чиновниче блюзнірство завжди знайде законну зачіпку, щоб позбиткуватися над людиною і лишиться безкарним. «Це, – пише Мікеліас Марджассі, автор глибоко схвильованої публікації, – расизм у його всесвітньому варіанті, за яким людина нічого не варта в порівнянні з формальною закарлючкою».
