Київ-Прага, 23 жовтня, 2002 –
Олекса Боярко
В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні наш випуск присвячений проблемам музейної справи в Україні.
Як розвивалися музеї України, який сьогоднішній стан музейної справи? Короткий огляд робить Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Історичними попередниками українських музеїв були княжі, церковні та приватні зібрання витворів мистецтва. Музеї ж у точному значенні слова як «храми муз», відкриті для публічного відвідування, з’явилися в Україні упродовж ХІХ століття. Першим був заснований 1825 року Одеський історичний археологічний музей. Музеї поставали з приватної ініціативи і за громадської підтримки, часто за сприяння місцевої влади, на основі колекцій меценатів, зокрема, Терещенків, Ханенків, митрополита Шептицького та багатьох інших. На початку ХХ століття найбільші музеї були також і дослідницькими центрами, приміром, Національний музей у Львові, Катеринославський історико-археологічний та Київський художньо-промисловий музеї. Там працювали провідні вчені, як-от Дмитро Яворницький та Данило Щербаківський.
Після 1918 року частина музейних колекцій України була розграбована або знищена, а решта конфіскована радянською владою. Найкоштовніші експонати були вивезені до Росії чи продані за кордон, чимало співробітників ув’язнено та розстріляно за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі. Наприкінці 30-х років музеї в УРСР перетворилися на осередки ідеологічної роботи та русифікації. За Другої світової війни з українських музеїв радянською та нацистською адміністраціями була безповоротно вивезена велика кількість цінностей. Під час бомбардувань були зруйновані Чернігівський, Харківський археологічний, Полтавський, Дніпропетровський музеї.
Нині головною проблемою українських музеїв, окрім браку коштів, виглядає їхня залежність як від упереджень минулого, так і від чинників сучасної політики.
Олекса Боярко
На Сході України більшість музеїв досі живе за ідеологічними приписами радянської доби. Це стверджує письменник Максим Стріха, котрий цього літа брав участь у просвітницькій експедиції східними областями країни.
Максим Стріха
Мотопробіг 2002, який пройшов 6 східними областями України, було кваліфіковано як просвітницьку акцію. Не секрет, що сьогодні триває ідеологічне змагання за українських Схід. Що це – споконвічні українські землі, чи їхнє входження до складу України стало наслідком якоїсь неймовірної щедрості більшовицьких вождів щодо націоналів? І тут, в утвердженні історичної свідомості громадян, роль держави з її школами й музеями не можна применшувати.
Нам, учасникам експедиції, траплялося чимало сподвижників рідної культури, справжніх патріотів своєї справи. Екскурсії Черніговом і Глуховим я згадуватиму як одні з кращих у своєму житті за енциклопедизмом знань. Нам траплялися музеї, які стали справжніми науковими осередками і водночас осередками українського духу. Але будьмо відверті, не вони ще домінують на українському Сході. Таке враження, що подекуди час просто застиг.
Молода екскурсовод у Новгород-Сіверському мовою сусідньої держави бадьоро пояснює, яке значення мало для міста заступництво Катерини Другої, а українські гетьмани наче нічого тут не будували, чи розповідає, скільки “рускіх плєнних” загинуло у концтаборі у роки Другої світової.
Мого запитання “що, українців до цього концтабору не пускали?”, вона просто не зрозуміла.
Але все перевершив музей Паши Ангелиної у Старобешеві. Здавалося, тут тільки вчора влаштовували урочисті лінійки і писали рапорти на адресу пленумів і з’їздів.
Я, борони Боже, зовсім на ставлю під сумнів тих, хто загинув на Собор-могилі, їхня пам’ять гідна вшанування. Я тим більше не закликаю закривати музей у Старобешеві, він теж досить повчальний.
З нього, попори все, можна довідатися, як більшовицька система витворили одного зі своїх ідолів з молоденької грекині трактористки ( втім, на національності Параски Ангелиної у ти роки також не дуже наголошували), як ця система, висмоктавши з цього ідола всі життєві соки, поклала ще зовсім не стару 47-річну жінку в домовину.
І це також розглядалося чи не як акт катарсису. Згадаємо хрестоматійний вірш радянського класика: “Некролог у газеті прийшов зі столиці, де Хрущов був підписаний з товаришами”.
Саме такий некролог можна бачити за склом вітрини музею у Старобешеві. Але за всім тим немає України.
Люди, виховані на таких походах до Собор-могили чи музею Паши Ангелиної, ладні сприймати Україну як такий собі артефакт, наслідок змови трьох політиків у Біловезькій пущі. А коли при цьому Україна асоціюється не з ковбасно-молочним раєм, а зі злиднями й корупцією, важко вимагати від людини бути патріотом цього нещасного Кучманістану.
Олекса Боярко
Нашій колезі Богдані Костюк під час подорожей Україною також доводилося стикатися з типово “совковими” традиціями провінційних музеїв.
Богдана Костюк
У Житомирському музеї космонавтики два роки тому чемна жіночка середнього віку упродовж години з ентузіазмом розповідала про досягнення Радянської космонавтики й роль академіка Сергія Корольова у справі створення аерокосмічної галузі тодішнього Радянського Союзу. Називаючи Корольова “батьком Радянської космонавтики”, екскурсовод не грішила проти істини – але на запитання французького дипломата про сучасний етап освоєння космосу – уже незалежною Україною – жіночка, зітхнувши, зазначила, що космонавтика, мовляв, як наука і як економічна галузь, залишилась у минулому, себто – у Радянському Союзі. Француз по закінченні екскурсії схвильовано поцікавився у мене, чи таке можливе – адже, як відомо у державах Заходу, Україна має свого власного космонавта, Леоніда Каденюка. І, крім того, українські компанії беруть участь у міжнародних проектах, таких як “Морський старт”.
Щоправда, житомирський епізод мене не здивував: перед тим у Вінниці я “зчепилася” з місцевим чиновником від релігії, який уперто переконував мене і цілу групу іноземних журналістів у тому, що Української Православної Церкви не існує -, мовляв, існує лише відгалуження від Московського патріархату.
Але ситуація, в яку я днями потрапила у музеї прославленої української акторки Марії Заньковецької у її рідному селі Заньки, просто шокувала. Виявляється, тамтешній гід переконаний, що Радіо “Свобода” – це “ворожий голос”, оскільки на радіостанції тривалий час під псевдонімом Кошелівець працював (цитую) “запроданець, зрадник України” (кінець цитати). Можливо, Міністерству культури варто якщо не з’ясувати обставини життя згаданого вище Івана Кошелівця, то хоча б подбати про ротацію наукових та екскурсійних кадрів.
Олекса Боярко
А от у Криму деякі музеї, ледь позбувшись радянських ідеологем, взяли на озброєння інші, не менш тенденційні. Слово Сергієві Грабовському.
Сергій Грабовський
Кримські музеї – це щось особливе. Завітавши до них, західний турист вважатиме, що перебуває де завгодно, але не на території Української держави. Ідеться не про якісь етнічні ознаки експозиції і не про ритуальні розповіді щодо визначних українців, котрі тут проїздили сто років тому. Ідеться про дух і букву експозицій та екскурсій. От, скажімо, в Масандрівському палаці молоденька екскурсовод розповідає: за імператора Ніколая І-го (портрет на стіні) буяла російська культура, стали відомі імена Пушкіна, Лермонтова, Гоголя. А імператора Александра ІІ-го, котрий був благодійником народу, вбили зловмисні анархісти. Натомість Александра ІІІ-го любили всі, при ньому Росія розквітла. Видається, демократичні діячі російської ж культури зовсім інакше дивилися й дивляться на зазначені постаті. Та й об’єктивні факти та цифри засвідчують дещо інше. Проте екскурсантам демонструють тут виключно російсько-імперський погляд на історію.
В інших музеях культивується своєрідна суміш російсько-імперського та радянсько-імперського. От, скажімо, Лівадійський палац. Перший поверх – експозиція, присвячена Ялтинській конференції 1945 року й особисто товаришеві Сталіну. Другий поверх – справжній меморіал сім’ї Романових. Про чесноти котрої розповідають тими ж словами і з тими ж інтонаціями, як донедавна – про сім’ю Ульянових. Щось схоже можна спостерегти і в музеї Чорноморського флоту, що він, із якогось дива, є власністю Міністерства оборони Росії, хоч і розташований у Севастополі. Революційний рух на флоті, червоний прапор на панцернику “Потьомкін”, полковник Брежнєв на Малій землі поряд із неодмінними перемогами імператорського флоту над бусурманами. З відповідним шліфуванням реальної історії.
Але найцікавіше виглядає у цьому сенсі Нікітський ботанічний сад, який має статус природного музею. Там чомусь бовваніє бюст Ульянова-Леніна, котрий, на відміну від свого брата-алкоголіка Дмитра, ніколи у Криму не був, сади не саджав, а в природі любив насамперед гіллясті дерева, на яких зручно вішати буржуїв.
Олекса Боярко
Утім, є й приклади змін на краще у донедавна вщент заідеологізованих музеях. Такі зміни соціолог Євген Зелінський відзначив у київському музеї Великої вітчизняної війни.
Євген Зелінський
І знов, здається втретє, прийшов я на це місце неподалік від Києво-Печерської лаври. Прийшов до музею Великої Вітчизняної війни. Прийшов, щоб порівняти свої давні, ще радянських часів враження від відвідин цього, безперечно, грандіозного культурницько-пропагандистського закладу з нинішніми, відшукати ті зміни, які так чи інакше мали статися.
Перше враження – цілковита пустка на величезній вкритій гранітом і бруківкою території. У самому музеї поцікавився у касирки, чи багато буває відвідувачів. Виявилось, що у будні дні їх від двохсот до трьохсот чоловік. У вихідні – значно більше. По суботах – екскурсійні групи школярів з провінції, по неділях – переважно люди старшого віку.
Так, зміни були, насамперед у тому, що сама експозиція втратила свою колишню помпезність і парадність, стала більш затишною й людяною. У першу чергу, завдяки насиченню усіх залів справжніми реальними речами, аж до розбитого літака та справжньої гільйотини з якоїсь із в’язниць включно.
Зізнаюсь, що налаштовував себе упереджено, навіть склав невеликий перелік тем, які на мою думку навряд чи могли бути належним чином представлені у цьому музеї. Серед них тема ОУН-УПА, штрафбати, чорносвитки, роль яку відіграла 37-ма армія генерала Власова в обороні Києва, тощо. Уласова я таки знайшов. Невелике фото, десять рядків сухої об’єктивної інформації і поряд зразки агіток “Русской освободительной Армии” та агіток радянських – “Убей изменника Власова – советская Родина никому не прощает измены» У залі, присвяченому партизанському рухові, знайшовся і стенд з відозвами УПА, портретами страчених німцями Олени Теліги та Олега Ольжича та кількома секретними повідомленнями інформаторів НКВД із яких випливало, що так звані українські націоналісти таки воювали з фашистами цілком серйозно.
Тема людських утрат України висвітлена дуже просто і від того ще більш вражаюче. 1940 рік – населення 41, 3 мільйони, 1945 – 27, 4 мільйони. А поряд історія звичайної жінки, яка втратила на тій війні дев’ятьох своїх синів – усіх, хто у неї був.
І нарешті – зал пам’яті з довжелезним дерев’яним столом, ніжками якому слугували гільзи снарядів надвеликого калібру та стінами, заповненими тисячами і тисячами фото тих, хто загинув.
Враження від навіть доволі побіжного огляду музею Великої Вітчизняної війни було настільки сильним, що насамкінець не полінувався піднятися нагору, до залу, стіни й склепіння якого вкриті іменами Героїв Радянського Союзу. Для чого? Мабуть для того, щоб пересвідчитись на власні очі, що там, вище прізвищ тричі героїв уже немає імені чотириразового героя Леоніда Ілліча Брежнєва. А остаточно повернувся до звичної української реальності, здибавши на виході на чверть повний величезний скляний куб для пожертв на підтримку музею, до якого поклав і свою дещицю.
Олекса Боярко
Тим часом, і за радянської доби вдавалося створити нестандартні зібрання старожитностей світового значення. Слово Олені Боряк.
Олена Боряк
Обличчя кожної епохи творять талановиті й одержимі. Друга половина ХХ ст. позначена для України одержимістю Івана Гончара. Обдарований скульптор, живописець і графік, він не обмежився реалізацією себе як митця. Понад 40 років віддав цей енергійний чоловік народознавчій і збирацькій роботі. Ледь чи не всю Україну об’їздив і обходив Іван Гончар.
Ні труднощі, ні заборони, ні відверті перешкоди не лякали його. Глибоко переконаний у тому, що народне мистецтво є колискою мистецтва фахового, більше того, основою духовного розвитку людини, Іван Гончар скрупульозно вивчав його і колекціонував. За життя майстра його хатня збірка налічувала близько 10000 експонатів. Серед ниx, зокрема: тканина, кераміка, дерево, писанки, вироби з металу та скла, цінна колекція народних музичних інструментів, народних картин, а також ікон народного письма та унікальних стародруків ХУІІ-ХІХ ст. Садиба на мальовничому пагорбі Запечерки, де жив Іван Гончар, була осередком духовності. Через школу Гончара пройшли Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Олесь Гончар, Сергій Параджанов, Алла Горська, Леопольд Ященко та Лідія Орел.
У 1988 році довелося переступити поріг його помешкання і мені. Вже згодом я прочитала спогади відомого українознавця Миколи Мушинки про відвідини незвичайної хати-музею – і була вражена точністю опису: "Те, що я побачив і відчув, перевершило всі мої сподівання. Кожен квадратний сантиметр площі усіх кімнат та коридорів був буквально завалений предметами мистецтва. ... І серед цього багатства постать стрункого й бадьорого сивоголового чоловіка у вишиваній сорочці, який із захопленням розповідав про справу всього свого життя". Тоді ж у руках Івана Макаровича я побачила великий том, на обкладинці якого стояло: "Історико-етнографічний мистецький альбом " Україна та Українці". Його кожна сторінка – неповторний художній твір. Фотографії і замальовки етнографічних матеріалів – все це упорядковано зі смаком і любов’ю, і з неприхованим побоюванням, що все це зникає на наших очах. У 1993 році на основі колекції Івана Гончара був створений державний музей. Він і сьогодні залишається своєрідним містком між традиційною культурою минулих епох та майбутнім.
Олекса Боярко
В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні наш випуск присвячений проблемам музейної справи в Україні.
Як розвивалися музеї України, який сьогоднішній стан музейної справи? Короткий огляд робить Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Історичними попередниками українських музеїв були княжі, церковні та приватні зібрання витворів мистецтва. Музеї ж у точному значенні слова як «храми муз», відкриті для публічного відвідування, з’явилися в Україні упродовж ХІХ століття. Першим був заснований 1825 року Одеський історичний археологічний музей. Музеї поставали з приватної ініціативи і за громадської підтримки, часто за сприяння місцевої влади, на основі колекцій меценатів, зокрема, Терещенків, Ханенків, митрополита Шептицького та багатьох інших. На початку ХХ століття найбільші музеї були також і дослідницькими центрами, приміром, Національний музей у Львові, Катеринославський історико-археологічний та Київський художньо-промисловий музеї. Там працювали провідні вчені, як-от Дмитро Яворницький та Данило Щербаківський.
Після 1918 року частина музейних колекцій України була розграбована або знищена, а решта конфіскована радянською владою. Найкоштовніші експонати були вивезені до Росії чи продані за кордон, чимало співробітників ув’язнено та розстріляно за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі. Наприкінці 30-х років музеї в УРСР перетворилися на осередки ідеологічної роботи та русифікації. За Другої світової війни з українських музеїв радянською та нацистською адміністраціями була безповоротно вивезена велика кількість цінностей. Під час бомбардувань були зруйновані Чернігівський, Харківський археологічний, Полтавський, Дніпропетровський музеї.
Нині головною проблемою українських музеїв, окрім браку коштів, виглядає їхня залежність як від упереджень минулого, так і від чинників сучасної політики.
Олекса Боярко
На Сході України більшість музеїв досі живе за ідеологічними приписами радянської доби. Це стверджує письменник Максим Стріха, котрий цього літа брав участь у просвітницькій експедиції східними областями країни.
Максим Стріха
Мотопробіг 2002, який пройшов 6 східними областями України, було кваліфіковано як просвітницьку акцію. Не секрет, що сьогодні триває ідеологічне змагання за українських Схід. Що це – споконвічні українські землі, чи їхнє входження до складу України стало наслідком якоїсь неймовірної щедрості більшовицьких вождів щодо націоналів? І тут, в утвердженні історичної свідомості громадян, роль держави з її школами й музеями не можна применшувати.
Нам, учасникам експедиції, траплялося чимало сподвижників рідної культури, справжніх патріотів своєї справи. Екскурсії Черніговом і Глуховим я згадуватиму як одні з кращих у своєму житті за енциклопедизмом знань. Нам траплялися музеї, які стали справжніми науковими осередками і водночас осередками українського духу. Але будьмо відверті, не вони ще домінують на українському Сході. Таке враження, що подекуди час просто застиг.
Молода екскурсовод у Новгород-Сіверському мовою сусідньої держави бадьоро пояснює, яке значення мало для міста заступництво Катерини Другої, а українські гетьмани наче нічого тут не будували, чи розповідає, скільки “рускіх плєнних” загинуло у концтаборі у роки Другої світової.
Мого запитання “що, українців до цього концтабору не пускали?”, вона просто не зрозуміла.
Але все перевершив музей Паши Ангелиної у Старобешеві. Здавалося, тут тільки вчора влаштовували урочисті лінійки і писали рапорти на адресу пленумів і з’їздів.
Я, борони Боже, зовсім на ставлю під сумнів тих, хто загинув на Собор-могилі, їхня пам’ять гідна вшанування. Я тим більше не закликаю закривати музей у Старобешеві, він теж досить повчальний.
З нього, попори все, можна довідатися, як більшовицька система витворили одного зі своїх ідолів з молоденької грекині трактористки ( втім, на національності Параски Ангелиної у ти роки також не дуже наголошували), як ця система, висмоктавши з цього ідола всі життєві соки, поклала ще зовсім не стару 47-річну жінку в домовину.
І це також розглядалося чи не як акт катарсису. Згадаємо хрестоматійний вірш радянського класика: “Некролог у газеті прийшов зі столиці, де Хрущов був підписаний з товаришами”.
Саме такий некролог можна бачити за склом вітрини музею у Старобешеві. Але за всім тим немає України.
Люди, виховані на таких походах до Собор-могили чи музею Паши Ангелиної, ладні сприймати Україну як такий собі артефакт, наслідок змови трьох політиків у Біловезькій пущі. А коли при цьому Україна асоціюється не з ковбасно-молочним раєм, а зі злиднями й корупцією, важко вимагати від людини бути патріотом цього нещасного Кучманістану.
Олекса Боярко
Нашій колезі Богдані Костюк під час подорожей Україною також доводилося стикатися з типово “совковими” традиціями провінційних музеїв.
Богдана Костюк
У Житомирському музеї космонавтики два роки тому чемна жіночка середнього віку упродовж години з ентузіазмом розповідала про досягнення Радянської космонавтики й роль академіка Сергія Корольова у справі створення аерокосмічної галузі тодішнього Радянського Союзу. Називаючи Корольова “батьком Радянської космонавтики”, екскурсовод не грішила проти істини – але на запитання французького дипломата про сучасний етап освоєння космосу – уже незалежною Україною – жіночка, зітхнувши, зазначила, що космонавтика, мовляв, як наука і як економічна галузь, залишилась у минулому, себто – у Радянському Союзі. Француз по закінченні екскурсії схвильовано поцікавився у мене, чи таке можливе – адже, як відомо у державах Заходу, Україна має свого власного космонавта, Леоніда Каденюка. І, крім того, українські компанії беруть участь у міжнародних проектах, таких як “Морський старт”.
Щоправда, житомирський епізод мене не здивував: перед тим у Вінниці я “зчепилася” з місцевим чиновником від релігії, який уперто переконував мене і цілу групу іноземних журналістів у тому, що Української Православної Церкви не існує -, мовляв, існує лише відгалуження від Московського патріархату.
Але ситуація, в яку я днями потрапила у музеї прославленої української акторки Марії Заньковецької у її рідному селі Заньки, просто шокувала. Виявляється, тамтешній гід переконаний, що Радіо “Свобода” – це “ворожий голос”, оскільки на радіостанції тривалий час під псевдонімом Кошелівець працював (цитую) “запроданець, зрадник України” (кінець цитати). Можливо, Міністерству культури варто якщо не з’ясувати обставини життя згаданого вище Івана Кошелівця, то хоча б подбати про ротацію наукових та екскурсійних кадрів.
Олекса Боярко
А от у Криму деякі музеї, ледь позбувшись радянських ідеологем, взяли на озброєння інші, не менш тенденційні. Слово Сергієві Грабовському.
Сергій Грабовський
Кримські музеї – це щось особливе. Завітавши до них, західний турист вважатиме, що перебуває де завгодно, але не на території Української держави. Ідеться не про якісь етнічні ознаки експозиції і не про ритуальні розповіді щодо визначних українців, котрі тут проїздили сто років тому. Ідеться про дух і букву експозицій та екскурсій. От, скажімо, в Масандрівському палаці молоденька екскурсовод розповідає: за імператора Ніколая І-го (портрет на стіні) буяла російська культура, стали відомі імена Пушкіна, Лермонтова, Гоголя. А імператора Александра ІІ-го, котрий був благодійником народу, вбили зловмисні анархісти. Натомість Александра ІІІ-го любили всі, при ньому Росія розквітла. Видається, демократичні діячі російської ж культури зовсім інакше дивилися й дивляться на зазначені постаті. Та й об’єктивні факти та цифри засвідчують дещо інше. Проте екскурсантам демонструють тут виключно російсько-імперський погляд на історію.
В інших музеях культивується своєрідна суміш російсько-імперського та радянсько-імперського. От, скажімо, Лівадійський палац. Перший поверх – експозиція, присвячена Ялтинській конференції 1945 року й особисто товаришеві Сталіну. Другий поверх – справжній меморіал сім’ї Романових. Про чесноти котрої розповідають тими ж словами і з тими ж інтонаціями, як донедавна – про сім’ю Ульянових. Щось схоже можна спостерегти і в музеї Чорноморського флоту, що він, із якогось дива, є власністю Міністерства оборони Росії, хоч і розташований у Севастополі. Революційний рух на флоті, червоний прапор на панцернику “Потьомкін”, полковник Брежнєв на Малій землі поряд із неодмінними перемогами імператорського флоту над бусурманами. З відповідним шліфуванням реальної історії.
Але найцікавіше виглядає у цьому сенсі Нікітський ботанічний сад, який має статус природного музею. Там чомусь бовваніє бюст Ульянова-Леніна, котрий, на відміну від свого брата-алкоголіка Дмитра, ніколи у Криму не був, сади не саджав, а в природі любив насамперед гіллясті дерева, на яких зручно вішати буржуїв.
Олекса Боярко
Утім, є й приклади змін на краще у донедавна вщент заідеологізованих музеях. Такі зміни соціолог Євген Зелінський відзначив у київському музеї Великої вітчизняної війни.
Євген Зелінський
І знов, здається втретє, прийшов я на це місце неподалік від Києво-Печерської лаври. Прийшов до музею Великої Вітчизняної війни. Прийшов, щоб порівняти свої давні, ще радянських часів враження від відвідин цього, безперечно, грандіозного культурницько-пропагандистського закладу з нинішніми, відшукати ті зміни, які так чи інакше мали статися.
Перше враження – цілковита пустка на величезній вкритій гранітом і бруківкою території. У самому музеї поцікавився у касирки, чи багато буває відвідувачів. Виявилось, що у будні дні їх від двохсот до трьохсот чоловік. У вихідні – значно більше. По суботах – екскурсійні групи школярів з провінції, по неділях – переважно люди старшого віку.
Так, зміни були, насамперед у тому, що сама експозиція втратила свою колишню помпезність і парадність, стала більш затишною й людяною. У першу чергу, завдяки насиченню усіх залів справжніми реальними речами, аж до розбитого літака та справжньої гільйотини з якоїсь із в’язниць включно.
Зізнаюсь, що налаштовував себе упереджено, навіть склав невеликий перелік тем, які на мою думку навряд чи могли бути належним чином представлені у цьому музеї. Серед них тема ОУН-УПА, штрафбати, чорносвитки, роль яку відіграла 37-ма армія генерала Власова в обороні Києва, тощо. Уласова я таки знайшов. Невелике фото, десять рядків сухої об’єктивної інформації і поряд зразки агіток “Русской освободительной Армии” та агіток радянських – “Убей изменника Власова – советская Родина никому не прощает измены» У залі, присвяченому партизанському рухові, знайшовся і стенд з відозвами УПА, портретами страчених німцями Олени Теліги та Олега Ольжича та кількома секретними повідомленнями інформаторів НКВД із яких випливало, що так звані українські націоналісти таки воювали з фашистами цілком серйозно.
Тема людських утрат України висвітлена дуже просто і від того ще більш вражаюче. 1940 рік – населення 41, 3 мільйони, 1945 – 27, 4 мільйони. А поряд історія звичайної жінки, яка втратила на тій війні дев’ятьох своїх синів – усіх, хто у неї був.
І нарешті – зал пам’яті з довжелезним дерев’яним столом, ніжками якому слугували гільзи снарядів надвеликого калібру та стінами, заповненими тисячами і тисячами фото тих, хто загинув.
Враження від навіть доволі побіжного огляду музею Великої Вітчизняної війни було настільки сильним, що насамкінець не полінувався піднятися нагору, до залу, стіни й склепіння якого вкриті іменами Героїв Радянського Союзу. Для чого? Мабуть для того, щоб пересвідчитись на власні очі, що там, вище прізвищ тричі героїв уже немає імені чотириразового героя Леоніда Ілліча Брежнєва. А остаточно повернувся до звичної української реальності, здибавши на виході на чверть повний величезний скляний куб для пожертв на підтримку музею, до якого поклав і свою дещицю.
Олекса Боярко
Тим часом, і за радянської доби вдавалося створити нестандартні зібрання старожитностей світового значення. Слово Олені Боряк.
Олена Боряк
Обличчя кожної епохи творять талановиті й одержимі. Друга половина ХХ ст. позначена для України одержимістю Івана Гончара. Обдарований скульптор, живописець і графік, він не обмежився реалізацією себе як митця. Понад 40 років віддав цей енергійний чоловік народознавчій і збирацькій роботі. Ледь чи не всю Україну об’їздив і обходив Іван Гончар.
Ні труднощі, ні заборони, ні відверті перешкоди не лякали його. Глибоко переконаний у тому, що народне мистецтво є колискою мистецтва фахового, більше того, основою духовного розвитку людини, Іван Гончар скрупульозно вивчав його і колекціонував. За життя майстра його хатня збірка налічувала близько 10000 експонатів. Серед ниx, зокрема: тканина, кераміка, дерево, писанки, вироби з металу та скла, цінна колекція народних музичних інструментів, народних картин, а також ікон народного письма та унікальних стародруків ХУІІ-ХІХ ст. Садиба на мальовничому пагорбі Запечерки, де жив Іван Гончар, була осередком духовності. Через школу Гончара пройшли Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Олесь Гончар, Сергій Параджанов, Алла Горська, Леопольд Ященко та Лідія Орел.
У 1988 році довелося переступити поріг його помешкання і мені. Вже згодом я прочитала спогади відомого українознавця Миколи Мушинки про відвідини незвичайної хати-музею – і була вражена точністю опису: "Те, що я побачив і відчув, перевершило всі мої сподівання. Кожен квадратний сантиметр площі усіх кімнат та коридорів був буквально завалений предметами мистецтва. ... І серед цього багатства постать стрункого й бадьорого сивоголового чоловіка у вишиваній сорочці, який із захопленням розповідав про справу всього свого життя". Тоді ж у руках Івана Макаровича я побачила великий том, на обкладинці якого стояло: "Історико-етнографічний мистецький альбом " Україна та Українці". Його кожна сторінка – неповторний художній твір. Фотографії і замальовки етнографічних матеріалів – все це упорядковано зі смаком і любов’ю, і з неприхованим побоюванням, що все це зникає на наших очах. У 1993 році на основі колекції Івана Гончара був створений державний музей. Він і сьогодні залишається своєрідним містком між традиційною культурою минулих епох та майбутнім.
