Київ, 25 жовтня 2002 - У середу під час парламентських слухань про взаємини і співробітництво між Україною та Нато президент Українського центру імені Разумкова Анатолій Гриценко сказав, що без розв’язання передовсім політичних питань Україна ніколи не зможе стати членом альянсу.
На цю тему у київській студії РС ведуть розмову наш кореспондент Тарас Марусик і політолог та соціальний філософ Зореслав Самчук.
- Чи має розмова на тему “Україна – НАТО” суто формальні підстави (йдеться, зокрема, про листопадовий самміт Альянсу в Празі), чи існують деякі інші – неформальні – причини для загострення уваги довкола цієї проблематики?
- Думаю, буде коректно й об`єктивно зарахувати до причин загострення уваги довкола натівських перспектив України підстави як формального, так і неформального штибу. Звичайно, листопадовий празький самміт НАТО є першочергово формальною причиною для генерування уваги довкола взаємин з Альянсом, однак його результати матимуть далеко не формальні, а дуже фактичні й доленосні висліди для геополітики й безпеки в усій Європі. Я маю на увазі, що друга – найбільша з часів заснування НАТО – хвиля його розширення стане фактом доконаним. Ігнорувати її чи не враховувати можуть режими хіба що зовсім безвідповідальні. На щастя, Україна до числа таких ще не належить.
Зрештою, навіть якщо уявити, що з якихось причин празький самміт не відбудеться, для України це принципово нічого не змінює: про стратегію і тактику взаємин з найбільш дієздатною структурою колективної безпеки треба думати завжди – незалежно від того, чи відбувається найближчим часом черговий самміт НАТО, чи не відбувається. Більше того: треба не просто “думати”, а починати переходити до моделей ефективної і взаємовигідної співпраці.
- Якщо здійснити соціологічний зріз сучасної української суспільної думки, то які застереження проти тісніших взаємин України з НАТО можна виявити?
- Чи не найбільше застереження сучасної української суспільної думки стосується комплексів ще радянських часів, згідно з якими вступ до НАТО – це якась можливість для латентного проникнення Альянсу в Україну і, врешті-решт для захоплення, колонізації України і таке інше. Та обставина, що цей аргумент – чистісінька нісенітниця, що не нам треба боятися ситого Заходу, а скоріше навпаки, робить його і простішим, і водночас складнішим для спростування. Адже хто розуміє елементарні вимоги логіки й мову цифр, для того не складе труднощів зробити відповідні висновки; а хто цього не розуміє, того взагалі переконати неможливо.
Ще два застереження української масової свідомості щодо входження в НАТО стосуються невідповідності ЗС України критеріям НАТО, а також нібито грандіозного фінансово-економічного тягаря, який Україна буде зобов`язана нести після входження в Альянс.
Що стосується невідповідності ЗС України критеріям НАТО, то тут слід зауважити, що для вступу в Євро-Атлантичний альянс потрібна навіть не стільки армія з певними кількісними і якісними параметрами, скільки бажання, політична воля таку армію збудувати в майбутньому.
Аргумент про фінансово-економічний тягар також не витримує критики. Адже Євро-Атлантичний Альянс покриває більше 80% витрат, пов`язаних з інкорпорацією ЗС неофітів у свої лави. Не думаю, що такий механізм коректно називати марнотратним для кандидатів у члени НАТО взагалі й для України зокрема.
- А які аргументи мають прихильники інтеграції України в НАТО?
- Аргументів на користь вступу України до НАТО чимало і – що прикметно – жоден з них важко спростувати. Візьмемо, наприклад, необхідність тісних партнерських взаємин з найпотужнішою системою колективної безпеки, котрою поза будь-яким сумнівом є нині НАТО. Що можна проти цього заперечити? А нічого!
Чи, приміром, звернемо увагу на можливість модернізації ЗС України за допомогою Євро-Атлантичного Альянсу. Адже ні для кого не секрет, що українських бюджетних видатків на оборону вистачає лише на утримання армії і флоту. Що ж стосується переозброєння новітніми зразками зброї і техніки, то тут – цілковита безвихідь. Якщо хтось покладається в цьому питанні на підтримку Росії, то такі надії марні, позаяк Росія не може розв`язати аналогічні проблеми навіть у своїх ЗС. Крім того, коли врахувати, що, наприклад, у 2003 році Росія має сплатити Заходу за борговими процентними ставками більше $17 млрд. доларів, то ілюзії щодо російської допомоги стають очевидними.
- Як на мене, то ситуація доволі дивна. Попри те, що аргументи прихильників НАТО значно переконливіші, аніж аргументи противників, усе ж на рівні масової свідомості зберігається приблизний паритет тих, хто “за”, і тих, хто “проти”. Чим це зумовлено, на вашу думку, в чому причина невиразності української позиції щодо НАТО?
- Невиразність української позиції щодо НАТО є результатом першочергово невиразності сучасної політичної еліти України, невиразності, що складається з двох аспектів: особистісної непереконливості та політичної аморфності.
Щодо особистісної непереконливості, то тут усе більш-менш прозоро й зрозуміло. Як кажуть у таких випадках, якщо Бог не дав, то він не дав… Хоча виникає запитання - а як узагалі стає можливим, що люди, яким Бог не дав, опиняються на високих щаблях політичної влади. Адже за всіма мірками логіки на тих щаблях мали б опинятися люди, яким Бог якраз дав – і дав чимало. Теорія в таких випадках помилятися не може. Відтак помиляється практика. Саме на рівні політичної практики в Україні майже цілковито відсутні механізми реальної конкурентної боротьби, котра в демократичних чи просто ефективних суспільствах виявляє і відбирає справді кращих і особистісно переконливих для заповнення слабких місць у середовищі еліти.
Друга складова частина невиразності сучасної політичної еліти України – це політична аморфність. Її ознаками є перманентне освідчення Києва в любові як Брюсселю, так і Москві. В Брюсселі українські високопосадовці розшаркуються в компліментах і жалкують, що Україна не в НАТО ще з перших днів заснування Альянсу. А за якийсь тиждень-другий ті ж високопосадовці в Москві вибачаються, мовляв, чого з дуру не скажеш у тому клятому Брюсселі?!
Пташиною мовою українського офіціозу це називається “багатовекторність зовнішньої політики”. Мовою ж здорового глузду це називається ідіотизмом. Опосередкованим підтвердженням того, що йдеться якраз про ідіотизм, а не про що-небудь інше, є ідіотичність наслідків такої політики. Коли я кажу “ідіотичність наслідків”, то, ясна річ, маю на увазі наслідки для України в цілому, а не для окремих політико-господарських холдингів, яким Росія завжди віддячувала за геополітичну дезорієнтацію України режимом найбільшого бізнес-сприяння.
На цю тему у київській студії РС ведуть розмову наш кореспондент Тарас Марусик і політолог та соціальний філософ Зореслав Самчук.
- Чи має розмова на тему “Україна – НАТО” суто формальні підстави (йдеться, зокрема, про листопадовий самміт Альянсу в Празі), чи існують деякі інші – неформальні – причини для загострення уваги довкола цієї проблематики?
- Думаю, буде коректно й об`єктивно зарахувати до причин загострення уваги довкола натівських перспектив України підстави як формального, так і неформального штибу. Звичайно, листопадовий празький самміт НАТО є першочергово формальною причиною для генерування уваги довкола взаємин з Альянсом, однак його результати матимуть далеко не формальні, а дуже фактичні й доленосні висліди для геополітики й безпеки в усій Європі. Я маю на увазі, що друга – найбільша з часів заснування НАТО – хвиля його розширення стане фактом доконаним. Ігнорувати її чи не враховувати можуть режими хіба що зовсім безвідповідальні. На щастя, Україна до числа таких ще не належить.
Зрештою, навіть якщо уявити, що з якихось причин празький самміт не відбудеться, для України це принципово нічого не змінює: про стратегію і тактику взаємин з найбільш дієздатною структурою колективної безпеки треба думати завжди – незалежно від того, чи відбувається найближчим часом черговий самміт НАТО, чи не відбувається. Більше того: треба не просто “думати”, а починати переходити до моделей ефективної і взаємовигідної співпраці.
- Якщо здійснити соціологічний зріз сучасної української суспільної думки, то які застереження проти тісніших взаємин України з НАТО можна виявити?
- Чи не найбільше застереження сучасної української суспільної думки стосується комплексів ще радянських часів, згідно з якими вступ до НАТО – це якась можливість для латентного проникнення Альянсу в Україну і, врешті-решт для захоплення, колонізації України і таке інше. Та обставина, що цей аргумент – чистісінька нісенітниця, що не нам треба боятися ситого Заходу, а скоріше навпаки, робить його і простішим, і водночас складнішим для спростування. Адже хто розуміє елементарні вимоги логіки й мову цифр, для того не складе труднощів зробити відповідні висновки; а хто цього не розуміє, того взагалі переконати неможливо.
Ще два застереження української масової свідомості щодо входження в НАТО стосуються невідповідності ЗС України критеріям НАТО, а також нібито грандіозного фінансово-економічного тягаря, який Україна буде зобов`язана нести після входження в Альянс.
Що стосується невідповідності ЗС України критеріям НАТО, то тут слід зауважити, що для вступу в Євро-Атлантичний альянс потрібна навіть не стільки армія з певними кількісними і якісними параметрами, скільки бажання, політична воля таку армію збудувати в майбутньому.
Аргумент про фінансово-економічний тягар також не витримує критики. Адже Євро-Атлантичний Альянс покриває більше 80% витрат, пов`язаних з інкорпорацією ЗС неофітів у свої лави. Не думаю, що такий механізм коректно називати марнотратним для кандидатів у члени НАТО взагалі й для України зокрема.
- А які аргументи мають прихильники інтеграції України в НАТО?
- Аргументів на користь вступу України до НАТО чимало і – що прикметно – жоден з них важко спростувати. Візьмемо, наприклад, необхідність тісних партнерських взаємин з найпотужнішою системою колективної безпеки, котрою поза будь-яким сумнівом є нині НАТО. Що можна проти цього заперечити? А нічого!
Чи, приміром, звернемо увагу на можливість модернізації ЗС України за допомогою Євро-Атлантичного Альянсу. Адже ні для кого не секрет, що українських бюджетних видатків на оборону вистачає лише на утримання армії і флоту. Що ж стосується переозброєння новітніми зразками зброї і техніки, то тут – цілковита безвихідь. Якщо хтось покладається в цьому питанні на підтримку Росії, то такі надії марні, позаяк Росія не може розв`язати аналогічні проблеми навіть у своїх ЗС. Крім того, коли врахувати, що, наприклад, у 2003 році Росія має сплатити Заходу за борговими процентними ставками більше $17 млрд. доларів, то ілюзії щодо російської допомоги стають очевидними.
- Як на мене, то ситуація доволі дивна. Попри те, що аргументи прихильників НАТО значно переконливіші, аніж аргументи противників, усе ж на рівні масової свідомості зберігається приблизний паритет тих, хто “за”, і тих, хто “проти”. Чим це зумовлено, на вашу думку, в чому причина невиразності української позиції щодо НАТО?
- Невиразність української позиції щодо НАТО є результатом першочергово невиразності сучасної політичної еліти України, невиразності, що складається з двох аспектів: особистісної непереконливості та політичної аморфності.
Щодо особистісної непереконливості, то тут усе більш-менш прозоро й зрозуміло. Як кажуть у таких випадках, якщо Бог не дав, то він не дав… Хоча виникає запитання - а як узагалі стає можливим, що люди, яким Бог не дав, опиняються на високих щаблях політичної влади. Адже за всіма мірками логіки на тих щаблях мали б опинятися люди, яким Бог якраз дав – і дав чимало. Теорія в таких випадках помилятися не може. Відтак помиляється практика. Саме на рівні політичної практики в Україні майже цілковито відсутні механізми реальної конкурентної боротьби, котра в демократичних чи просто ефективних суспільствах виявляє і відбирає справді кращих і особистісно переконливих для заповнення слабких місць у середовищі еліти.
Друга складова частина невиразності сучасної політичної еліти України – це політична аморфність. Її ознаками є перманентне освідчення Києва в любові як Брюсселю, так і Москві. В Брюсселі українські високопосадовці розшаркуються в компліментах і жалкують, що Україна не в НАТО ще з перших днів заснування Альянсу. А за якийсь тиждень-другий ті ж високопосадовці в Москві вибачаються, мовляв, чого з дуру не скажеш у тому клятому Брюсселі?!
Пташиною мовою українського офіціозу це називається “багатовекторність зовнішньої політики”. Мовою ж здорового глузду це називається ідіотизмом. Опосередкованим підтвердженням того, що йдеться якраз про ідіотизм, а не про що-небудь інше, є ідіотичність наслідків такої політики. Коли я кажу “ідіотичність наслідків”, то, ясна річ, маю на увазі наслідки для України в цілому, а не для окремих політико-господарських холдингів, яким Росія завжди віддячувала за геополітичну дезорієнтацію України режимом найбільшого бізнес-сприяння.
