Київ, 24 грудня 2003 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні мова піде про одну із гострих проблем сучасної української дійсності.
Українське суспільство нині тяжко хворе на історичну непам‘ять, і тому не здатне адекватно оцінити себе і знайти шляхи виходу з сучасної кризи – такий соціально-культурний діагноз ставить письменниця Оксана Забужко. Їй слово.
Оксана Забужко
Нинішню осінь я провела в Італії і повернувшися в Україну вже в середині листопада, з подивом виявила, що ані моя родина, ані близькі друзі з українських ЗМІ не довідалися того, що я довідалася з італійського телебачення.
7 листопада від нинішнього року починаючи в Європі оголошується днем пам’яті жертв комунізму. Нинішнього року воно пройшло під гаслом “Пам’ятати ГУЛАГ”. Цього року 7 листопада в Римі широко відзначалася річниця українського Голокосту, знаного нами під іменем голодомору, українського геноциду – штучного голоду 1933 року.
Про це оголошувала, повторюю ще раз, італійська преса, повідомлення про це було на італійському телебаченні. Як виявилося українському народу, на думку тих, хто керує нашою інформацією, ця відомість ні до чого, принаймні на національних каналах вона не прозвучала.
Я думаю, це достатньо драматичний привід для того, щоб замислитися над тим, що ми є і що є наше ставлення до свого минулого і до своєї історії. Ще Гегель сказав, що раби не мають історії. І на превеликий жаль, за ті 12 років, які минули нашої квазінезалежності, чи принаймні, так як ми би хотіли її називати її незалежністю, якою вона в дійсності, либонь, що не є.
Українці не повернули собі своєї історії не тільки як системної картини свого минулого, не кажучи про останні тисячу років, бодай за минуле ХХ століття. Але в принципі, я думаю, розгубили навіть ті форми якогось зв’язку з минулим, ті форми історичної пам’яті, які ще лишалися в родинах. Хай не рівні якоїсь державнопідтримуваної і санкціонованої Міністерством освіти дисципліни, як це має робитися в усіх цивілізованих націях, але бодай на рівні родинних переказів, родинних історій.
Історія нації має зберігатися і функціонувати, інакше це не нація, а просто конгломерат біологічних одиниць. І те, що нинішня річниця голодомору в Європі відзначається далеко гучніше, аніж це робиться в Україні, де в кожній родині загинуло в 1933 році, принаймні на Східній Україні, народу більше, безперечно більше, аніж народу у Другій світовій війні.
Те що українці продовжують культивувати в собі і ось цю, скажемо так, історичну амнезію, свідомо відмовляючись знати будь що, що не стосується конкретно сьогоднішнього дня і умов виживання в ньому. Ось це, як на мене, найтрагічніший наслідок того культурного розвалу в режимі якого ми продовжуємо жити останніми роками.
Для мене, наприклад, я б сказала, це одне, я б сказала, з найдраматичніших вражень останніх років, зокрема, ще й тому ще в 1991 році, відразу після грудневого референдуму, відразу, коли Україна оголосила себе незалежною державою, новою історичною нацією і почала самостверджуватися своїми першими кроками, як нова історична нація на новій історичній арені.
В мене тоді от уже було запитання, чому на новообраній ВР не було тоді поставлено питання про голодомор і про те, що українці мають зажадати від міжнародної спільноти визнання їх нацією потерпілою від геноциду.
Тільки через 12 років це дійшло до парламентської трибуни, явно не підтримане тими хвилями суспільного інтересу, які, ще можливо, ще 12 років тому були би зовсім іншими і сприймалося воно актуальніше.
Якби це було вчасно поставлене і вчасно зроблене, то я думаю сьогодні не Європа мусила б нагадувати нам про те, що ми є нація потерпіла від геноциду, а ми би самі усвідомили свій би діагноз. І усвідомити свій діагноз, все-таки так чи інакше означає надію на зцілення. На жаль цього не відбулось.
Олекса Боярко
Чи й справді амнезія щодо історії настільки тотальна, як це стверджувала щойно Оксана Забужко? У тих регіонах України, які зазвичай звуться словом “провінція”, цю історичну непам‘ять переборюють зусиллями місцевої інтелігенції, до якої часом приєднуються і представники місцевої влади та церковних кіл. Почнемо із західних регіонів. В Івано-Франківському державному художньому музею щойно відкрилася виставка особистих речей митрополита Андрея Шептицького. Розповідає Іван Костюк.
Іван Костюк
Упродовж місяця в обласному центрі Прикарпаття діятиме виставка особистих речей Митрополита Андрея Шептицького. Її представлено зі збірки львівського монастиря монахів-студитів. До цієї експозиції також увійшло понад два десятки портретів Митрополита Андрея Шептицького, виконаних українськими майстрами впродовж 20-го століття. Поза межами Львова така виставка експонується вперше. Увазі шанувальників сакрального мистецтва представлені унікальні речі: Євангеліє, яким користувався Андрей Шептицький, окремі деталі митрополичого одягу. Не менш цінними є портрети Митрополита, серед яких полотно, завершене 1915 року геніальним Олексою Новаківським під назвою “Мойсей”. Куратор виставки Андрій Тирпич наголошує, що ця робота особливо підкреслює ціннісь експозиції: “Прикладом є те, що сам портрет Андрея Шептицького, так званий “Мойсей” Олекси Новаківського, був офіційно знищений у збірці національного музею у Львові. І лише три роки тому куратор колекції “Студіон” отець Субастьян знайшов цей твір і він повернувся до нас”. Аналогічна долі практично в усіх експонатів, які представлені на виставці в художньому музеї. Однак особливість виставки особистих речей митрополита Андрея Шептицького ще й у тому, що така експозиція представлена в державі вперше. На цьому наголошує Андрій Тирпич: “Особливість і цінність цієї виставки полягає в тому, що вона представлена взагалі вперше як така, а друге, що твори, представлені на цій виставці, довгий час переслідувались комуністиною системою і ці твори переховувались. Лише після отримання незалежності вони почали до нас повертатися”. Під час відкриття виставки неодноразово наголошувалось на тому, що роль Митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького залишається однією із найяскравіших сторінок в національній історії. Священик, богослов, інтелектуал, меценат та глибоко переконаний український патріот, він став однією з тих знакових фігур, яка творила українське майбутнє. Для “Радіо Свобода” з Івано-Франківська Іван Костюк.
Олекса Боярко
На черзі – Дрогобич. Ми влітку вже розповідали, що науково-культурологічне товариство “Бойківщина” та Українське богословське товариство започаткували у цьому місті своєрідний цикл культурологічних і богословських бесід. Справа не спинилася, як це нерідко буває, після перших акцій, і одержала свій розвиток. Інформує член правління товариства “Бойківщина” Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Згадані бесіди далеко виходять за межі суто культурологічних чи теологічних проблем. Проходячи у творчий атмосфері жвавого обміну думок, ці зустрічі звичайно заторкують велике коло проблем минулого, сьогодення і майбутнього України у філософському історичному аспекті. Вчені і студенти, священики і журналісти, педагоги та аспіранти – ось ядро, що вже більш менш стабілізувалося своїми запитами, складом.
Зустрічі відбуваються щомісячно і охоплюють 40-50 осіб. Отець Ліцінсіат Іван Гаваньо – відомий теолог, що вирізняється широтою думки, сміливістю і незалежністю поглядів. Він редактор наукового часопису “Богословіє”, який у 20-тих роках заснований патріархом Йосипом Сліпим.
Хрещення Князя Володимира на основі “Повісті временних літ” – тема нещодавньої дискусії, де автором був, власне, отець Іван Гаваньо. Здавалося, відома тема, вичерпна в дослідженнях відомих попередніх епох. Автор все ж знаходить нові підходи, нові бачення та аргументовано їх обґрунтовує.
Він твердить, що “Повість минулих літ” – це блискуча богословська, навіть історіософська компіляція. Врешті приходить до цікавого висновку, цитую: “Літописець проводить ідею: Русь – велика держава, її історичний шлях подібний до іншої великої держави Риму і першого і другого Константинополя. Ну не побоїмося парадоксального твердження: Київ – третій Рим, в культурологічному, в церковно-соборному значенні цього твердження”. К.ц.
“На околицях екс-другого світу, або чи стане цивілізація новоєвропейського типу Україна?” – це назва брошури відомого соціолога, психолінгвіста, культуролога Романа Кіся зі Львова, який був теж автором дискусії.
Автор загострив увагу на негативних явищах всієї української культури постколоніальній ситуації. Накреслює шляхи виходу зі стану хаосу, масової соціопатії та наростання синдрому аномії, що викликало інтерес учасників зустрічі та здорову дискусію.
На черзі нові зустрічі з культурологами, богословами, філософами.
Олекса Боярко
З Заходу – на Південь України. Політолог і письменник Максим Стріха ділиться своїми враженнями від перебування у Криму, де, попри все, стверджує себе українська ідентичність.
Максим Стріха
На жаль, сьогоднішня Україна, зовсім не подібна до тієї, про яку мріяли ті, хто проголошував її незалежність. Особливо на сході і на півдні система далі репродукує радянську ментальність, репродукує численне плем’я тих, кого дещо іронічно, а водночас і з великою пересторогою назвали “гомосовєтікус”, простіше, “совок”.
Водночас, не можна не помічати того, що навіть сьогодні є острівці творення зовсім інших цінностей українських і тут на сході і півдні України.
Так сталося, що минулого літа я об’їхав весь кримський півострів в рамках культурно-просвітницької експедиції “Соборна Україна 2003”.
Нам пощастило побувати в усіх українських школах Криму. Їх аж чотири. Але і в Приморському, і в Алушті, і в Ялті, і в Сімферополі – то є справжні українські осередки – осередки українського духу, де, власне, навчаються не зовсім етнічні українці, а й так само росіяни, кримські татари, вірмени. І діти ці ідуть в ці школи, бо ж, як сказав нам один із батьків – тут не колектив, тут родина.
Проблеми українських шкіл в Криму спільні. Всі вони розташовані в пристосованих приміщеннях колишніх дитячих садків. І лишень для сімферопольської нещодавно почали з помпою будувати окреме приміщення.
Але і кримські і українські школи і ялтинський меморіальний музей Лесі Українки, що навіть не має самостійного статусу, а є лишень структурним підрозділом іншого музею, роблять велику справу для того, щоб громадяни України, які живуть на Кримському півострові водночас ставали українцями.
Олекса Боярко
Одним з інтелектуальних осередків, що докладає зусиль до відновлення історичної пам’яті українського суспільства, є київське видавництво “Дух і Літера”. Цього року воно видало, серед іншого, щоденник рабина Давида Кахане, листи митрополита Андрея Шептицького та твори останнього ректора Київської Ду-ховної Академії Олександра Ґлаголєва. У цих трьох книгах йдеться про драматичні моменти спільного історичного досвіду громадян України у середині ХХ століття. Слово Віталію Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Три книги складають певну ідейну цілість, нагадуючи читачеві про основні сюжети української історії першої половини минулого століття. Спільною темою для них є моральний спротив особистості знеособленій нелюдській силі – будь-то юрба погромників, влада нацистів чи радянська держава. Серед згадуваних у цих книгах постатей – священик і професор Олександр Ґлаґолєв, який з хрестом в руці зупиняв натовп чорносотенців, а на процесі Бейліса спростував версію ритуального вбивства. Знавець вісімнадцяти мов, професор Ґлаґолєв 37-го року був забитий на допиті у Лук’янівській в’язниці. Син отця Олександра, теж священик Олексій Ґлаґолєв у Покровському храмі на Київському Подолі під час війни переховував євреїв, і його однаково піддавали різноманітним знущанням і більшовики, і нацисти. Так само обидва режими переслідували і митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, який не боявся надсилати до Гітлера і Гіммлера листи з протестами проти винищення галицьких євреїв. Про створену греко-католицькою Церквою підпільну мережу з переховування євреїв свідчить, зокрема, врятований митрополитом львівський рабин Давид Кахане. Він принагідно наводить слова ігумена Климентія Шептицького: “Не кожен здатен піднятися до того, щоб ризикувати своїм життям заради порятунку єврея”. Серед таких людей – священик Степан Бачинський, нотаріус Василь Дяків, директор Львівської бібліотеки Омелян Масляк, селянин Іван Соловей і сотні інших ченців, черниць та мирян. Пам’ять про цих праведників є складовою тієї культури, “першим постулатом якої”, за словами митрополита Андрея, “є пошанування людського життя”.
Олекса Боярко
Сьогодні ми щиро вітаємо тих наших слухачів, до котрих уже прийшли Різдвяні свята. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні мова піде про одну із гострих проблем сучасної української дійсності.
Українське суспільство нині тяжко хворе на історичну непам‘ять, і тому не здатне адекватно оцінити себе і знайти шляхи виходу з сучасної кризи – такий соціально-культурний діагноз ставить письменниця Оксана Забужко. Їй слово.
Оксана Забужко
Нинішню осінь я провела в Італії і повернувшися в Україну вже в середині листопада, з подивом виявила, що ані моя родина, ані близькі друзі з українських ЗМІ не довідалися того, що я довідалася з італійського телебачення.
7 листопада від нинішнього року починаючи в Європі оголошується днем пам’яті жертв комунізму. Нинішнього року воно пройшло під гаслом “Пам’ятати ГУЛАГ”. Цього року 7 листопада в Римі широко відзначалася річниця українського Голокосту, знаного нами під іменем голодомору, українського геноциду – штучного голоду 1933 року.
Про це оголошувала, повторюю ще раз, італійська преса, повідомлення про це було на італійському телебаченні. Як виявилося українському народу, на думку тих, хто керує нашою інформацією, ця відомість ні до чого, принаймні на національних каналах вона не прозвучала.
Я думаю, це достатньо драматичний привід для того, щоб замислитися над тим, що ми є і що є наше ставлення до свого минулого і до своєї історії. Ще Гегель сказав, що раби не мають історії. І на превеликий жаль, за ті 12 років, які минули нашої квазінезалежності, чи принаймні, так як ми би хотіли її називати її незалежністю, якою вона в дійсності, либонь, що не є.
Українці не повернули собі своєї історії не тільки як системної картини свого минулого, не кажучи про останні тисячу років, бодай за минуле ХХ століття. Але в принципі, я думаю, розгубили навіть ті форми якогось зв’язку з минулим, ті форми історичної пам’яті, які ще лишалися в родинах. Хай не рівні якоїсь державнопідтримуваної і санкціонованої Міністерством освіти дисципліни, як це має робитися в усіх цивілізованих націях, але бодай на рівні родинних переказів, родинних історій.
Історія нації має зберігатися і функціонувати, інакше це не нація, а просто конгломерат біологічних одиниць. І те, що нинішня річниця голодомору в Європі відзначається далеко гучніше, аніж це робиться в Україні, де в кожній родині загинуло в 1933 році, принаймні на Східній Україні, народу більше, безперечно більше, аніж народу у Другій світовій війні.
Те що українці продовжують культивувати в собі і ось цю, скажемо так, історичну амнезію, свідомо відмовляючись знати будь що, що не стосується конкретно сьогоднішнього дня і умов виживання в ньому. Ось це, як на мене, найтрагічніший наслідок того культурного розвалу в режимі якого ми продовжуємо жити останніми роками.
Для мене, наприклад, я б сказала, це одне, я б сказала, з найдраматичніших вражень останніх років, зокрема, ще й тому ще в 1991 році, відразу після грудневого референдуму, відразу, коли Україна оголосила себе незалежною державою, новою історичною нацією і почала самостверджуватися своїми першими кроками, як нова історична нація на новій історичній арені.
В мене тоді от уже було запитання, чому на новообраній ВР не було тоді поставлено питання про голодомор і про те, що українці мають зажадати від міжнародної спільноти визнання їх нацією потерпілою від геноциду.
Тільки через 12 років це дійшло до парламентської трибуни, явно не підтримане тими хвилями суспільного інтересу, які, ще можливо, ще 12 років тому були би зовсім іншими і сприймалося воно актуальніше.
Якби це було вчасно поставлене і вчасно зроблене, то я думаю сьогодні не Європа мусила б нагадувати нам про те, що ми є нація потерпіла від геноциду, а ми би самі усвідомили свій би діагноз. І усвідомити свій діагноз, все-таки так чи інакше означає надію на зцілення. На жаль цього не відбулось.
Олекса Боярко
Чи й справді амнезія щодо історії настільки тотальна, як це стверджувала щойно Оксана Забужко? У тих регіонах України, які зазвичай звуться словом “провінція”, цю історичну непам‘ять переборюють зусиллями місцевої інтелігенції, до якої часом приєднуються і представники місцевої влади та церковних кіл. Почнемо із західних регіонів. В Івано-Франківському державному художньому музею щойно відкрилася виставка особистих речей митрополита Андрея Шептицького. Розповідає Іван Костюк.
Іван Костюк
Упродовж місяця в обласному центрі Прикарпаття діятиме виставка особистих речей Митрополита Андрея Шептицького. Її представлено зі збірки львівського монастиря монахів-студитів. До цієї експозиції також увійшло понад два десятки портретів Митрополита Андрея Шептицького, виконаних українськими майстрами впродовж 20-го століття. Поза межами Львова така виставка експонується вперше. Увазі шанувальників сакрального мистецтва представлені унікальні речі: Євангеліє, яким користувався Андрей Шептицький, окремі деталі митрополичого одягу. Не менш цінними є портрети Митрополита, серед яких полотно, завершене 1915 року геніальним Олексою Новаківським під назвою “Мойсей”. Куратор виставки Андрій Тирпич наголошує, що ця робота особливо підкреслює ціннісь експозиції: “Прикладом є те, що сам портрет Андрея Шептицького, так званий “Мойсей” Олекси Новаківського, був офіційно знищений у збірці національного музею у Львові. І лише три роки тому куратор колекції “Студіон” отець Субастьян знайшов цей твір і він повернувся до нас”. Аналогічна долі практично в усіх експонатів, які представлені на виставці в художньому музеї. Однак особливість виставки особистих речей митрополита Андрея Шептицького ще й у тому, що така експозиція представлена в державі вперше. На цьому наголошує Андрій Тирпич: “Особливість і цінність цієї виставки полягає в тому, що вона представлена взагалі вперше як така, а друге, що твори, представлені на цій виставці, довгий час переслідувались комуністиною системою і ці твори переховувались. Лише після отримання незалежності вони почали до нас повертатися”. Під час відкриття виставки неодноразово наголошувалось на тому, що роль Митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького залишається однією із найяскравіших сторінок в національній історії. Священик, богослов, інтелектуал, меценат та глибоко переконаний український патріот, він став однією з тих знакових фігур, яка творила українське майбутнє. Для “Радіо Свобода” з Івано-Франківська Іван Костюк.
Олекса Боярко
На черзі – Дрогобич. Ми влітку вже розповідали, що науково-культурологічне товариство “Бойківщина” та Українське богословське товариство започаткували у цьому місті своєрідний цикл культурологічних і богословських бесід. Справа не спинилася, як це нерідко буває, після перших акцій, і одержала свій розвиток. Інформує член правління товариства “Бойківщина” Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Згадані бесіди далеко виходять за межі суто культурологічних чи теологічних проблем. Проходячи у творчий атмосфері жвавого обміну думок, ці зустрічі звичайно заторкують велике коло проблем минулого, сьогодення і майбутнього України у філософському історичному аспекті. Вчені і студенти, священики і журналісти, педагоги та аспіранти – ось ядро, що вже більш менш стабілізувалося своїми запитами, складом.
Зустрічі відбуваються щомісячно і охоплюють 40-50 осіб. Отець Ліцінсіат Іван Гаваньо – відомий теолог, що вирізняється широтою думки, сміливістю і незалежністю поглядів. Він редактор наукового часопису “Богословіє”, який у 20-тих роках заснований патріархом Йосипом Сліпим.
Хрещення Князя Володимира на основі “Повісті временних літ” – тема нещодавньої дискусії, де автором був, власне, отець Іван Гаваньо. Здавалося, відома тема, вичерпна в дослідженнях відомих попередніх епох. Автор все ж знаходить нові підходи, нові бачення та аргументовано їх обґрунтовує.
Він твердить, що “Повість минулих літ” – це блискуча богословська, навіть історіософська компіляція. Врешті приходить до цікавого висновку, цитую: “Літописець проводить ідею: Русь – велика держава, її історичний шлях подібний до іншої великої держави Риму і першого і другого Константинополя. Ну не побоїмося парадоксального твердження: Київ – третій Рим, в культурологічному, в церковно-соборному значенні цього твердження”. К.ц.
“На околицях екс-другого світу, або чи стане цивілізація новоєвропейського типу Україна?” – це назва брошури відомого соціолога, психолінгвіста, культуролога Романа Кіся зі Львова, який був теж автором дискусії.
Автор загострив увагу на негативних явищах всієї української культури постколоніальній ситуації. Накреслює шляхи виходу зі стану хаосу, масової соціопатії та наростання синдрому аномії, що викликало інтерес учасників зустрічі та здорову дискусію.
На черзі нові зустрічі з культурологами, богословами, філософами.
Олекса Боярко
З Заходу – на Південь України. Політолог і письменник Максим Стріха ділиться своїми враженнями від перебування у Криму, де, попри все, стверджує себе українська ідентичність.
Максим Стріха
На жаль, сьогоднішня Україна, зовсім не подібна до тієї, про яку мріяли ті, хто проголошував її незалежність. Особливо на сході і на півдні система далі репродукує радянську ментальність, репродукує численне плем’я тих, кого дещо іронічно, а водночас і з великою пересторогою назвали “гомосовєтікус”, простіше, “совок”.
Водночас, не можна не помічати того, що навіть сьогодні є острівці творення зовсім інших цінностей українських і тут на сході і півдні України.
Так сталося, що минулого літа я об’їхав весь кримський півострів в рамках культурно-просвітницької експедиції “Соборна Україна 2003”.
Нам пощастило побувати в усіх українських школах Криму. Їх аж чотири. Але і в Приморському, і в Алушті, і в Ялті, і в Сімферополі – то є справжні українські осередки – осередки українського духу, де, власне, навчаються не зовсім етнічні українці, а й так само росіяни, кримські татари, вірмени. І діти ці ідуть в ці школи, бо ж, як сказав нам один із батьків – тут не колектив, тут родина.
Проблеми українських шкіл в Криму спільні. Всі вони розташовані в пристосованих приміщеннях колишніх дитячих садків. І лишень для сімферопольської нещодавно почали з помпою будувати окреме приміщення.
Але і кримські і українські школи і ялтинський меморіальний музей Лесі Українки, що навіть не має самостійного статусу, а є лишень структурним підрозділом іншого музею, роблять велику справу для того, щоб громадяни України, які живуть на Кримському півострові водночас ставали українцями.
Олекса Боярко
Одним з інтелектуальних осередків, що докладає зусиль до відновлення історичної пам’яті українського суспільства, є київське видавництво “Дух і Літера”. Цього року воно видало, серед іншого, щоденник рабина Давида Кахане, листи митрополита Андрея Шептицького та твори останнього ректора Київської Ду-ховної Академії Олександра Ґлаголєва. У цих трьох книгах йдеться про драматичні моменти спільного історичного досвіду громадян України у середині ХХ століття. Слово Віталію Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Три книги складають певну ідейну цілість, нагадуючи читачеві про основні сюжети української історії першої половини минулого століття. Спільною темою для них є моральний спротив особистості знеособленій нелюдській силі – будь-то юрба погромників, влада нацистів чи радянська держава. Серед згадуваних у цих книгах постатей – священик і професор Олександр Ґлаґолєв, який з хрестом в руці зупиняв натовп чорносотенців, а на процесі Бейліса спростував версію ритуального вбивства. Знавець вісімнадцяти мов, професор Ґлаґолєв 37-го року був забитий на допиті у Лук’янівській в’язниці. Син отця Олександра, теж священик Олексій Ґлаґолєв у Покровському храмі на Київському Подолі під час війни переховував євреїв, і його однаково піддавали різноманітним знущанням і більшовики, і нацисти. Так само обидва режими переслідували і митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, який не боявся надсилати до Гітлера і Гіммлера листи з протестами проти винищення галицьких євреїв. Про створену греко-католицькою Церквою підпільну мережу з переховування євреїв свідчить, зокрема, врятований митрополитом львівський рабин Давид Кахане. Він принагідно наводить слова ігумена Климентія Шептицького: “Не кожен здатен піднятися до того, щоб ризикувати своїм життям заради порятунку єврея”. Серед таких людей – священик Степан Бачинський, нотаріус Василь Дяків, директор Львівської бібліотеки Омелян Масляк, селянин Іван Соловей і сотні інших ченців, черниць та мирян. Пам’ять про цих праведників є складовою тієї культури, “першим постулатом якої”, за словами митрополита Андрея, “є пошанування людського життя”.
Олекса Боярко
Сьогодні ми щиро вітаємо тих наших слухачів, до котрих уже прийшли Різдвяні свята. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
