Прага, 10 березня 2004 – Напередодні переобрання президента Росії Владіміра Путіна московський кореспондент британського щоденника «Таймз» Марк Франкетті змальовує невеселий образок нинішньої Росії. Поки Путін тішиться з певного переобрання, дисиденти борються, щоб їх почули, бо через тринадцять років після занепаду комунізму Росія й досі йде, хитаючись і спотикаючись під керівництвом старої ґвардії, а для народу хабарництво й корупція залишаються єдиною відповіддю на їхні труднощі, пише автор статті.
Мало що краще засвідчує зневагу російської держави до її народу, як проїзд кавалькади російського президента, задля якої двічі, вранці і ввечері, що буднього дня перекривають понад 30 кілометрів шляху, і всі, навіть пожежники й швидкі допомоги, терпляче чекають, поки в оточенні міліції й фургонів із охороною, що цілить у всі боки з вікон автоматами, в панцирній лімузині з заштореними вікнами провезуть найсильнішу людину Росії, президента Владіміра Путіна; принаймні прилюдно ніхто не скаржиться, і жоден законодавець іще не насмілився натякнути на те, щоб президентські привілеї були обмежені. Так пише московський кореспондент лондонського щоденника «Таймз», який бачить цю картину майже щодня ось уже сім років, бо живе в Москві на Кутузовському проспекті. За його словами, російська влада – це влада залякування, а не демократії, вона для того, щоб нею зловживати, а не ставити її під сумнів.
Згадуючи про наперед вирішений результат президентських виборів, які навіть фальсифікувати не доведеться, британський журналіст бачить єдину так само дивовижну річ, як і рівень популярності Путіна – це брак опозиції в Росії. Тож Путін правуватиме Росією принаймні до 2008 року, і, попри численні заперечення, й далі існують чутки, що Кремль і Державна Дума планують змінити конституцію, щоби дати йому третій термін чи, ймовірніше, продовжити наступний чотирирічний термін до семи років. Іронія в тому, що більшість росіян привітала б таке продовження його влади, мовиться в статті.
Автор пише про другу чеченську війну, яку розпочав Путін і в якій загинули тисячі російських солдатів (а чеченців десятки тисяч), а солдатським матерям брешуть про те, що сталося в Чечні з їхніми синами; про події з захопленням сотень заручників у Москві восени 2002 року, коли родини загиблих унаслідок штурму концертного залу досі не можуть з’ясувати причини смерті рідних. Автор пише, що головне слово, потрібне для розуміння післякомуністичної Росії, – це «криша», кримінальна чи й леґальна підтримка, необхідна, щоб вижити в горлорізному світі російського підприємництва й політики; про те, що і приватизація великих державних підприємств, і вступ до університету чи водійське посвідчення – все в Росії робиться через хабарі; або ж про те, що жодна грошовита людина не вважатиметься за успішну в російському суспільстві, якщо не влаштує собі за 2 тисячі доларів синю «мигалку» на своє авто, що дає право порушувати всі правила руху.
За перший термін Владіміра Путіна на посаді економіка Росії поліпшилася (значною мірою через зростання цін на нафту); одне з Путінових найбільших досягнень – це політична стабільність; і не можна заперечити, що він намагався відкрити Росію Заходові, пише автор. Але Путін привів нову добу авторитаризму, особливо стосовно преси: Кремль контролює всі загальнонаціональні телеканали, в вечірніх новинах переважають полум’яні звіти про Путіна, й попри те, що він оточив себе хижацькими авторитарними поставами з колишнього КДБ.
Але низькопоклонство, з яким мільйони росіян ставляться до свого президента, настільки підлесливе, що перетворюється на джерело збентеження, навіть для самого Путіна. Коли на Заході авторитарні Путінові риси викликають стурбованість, то вдома вони є ключем до його популярності: демократія, лібералізм і свобода преси – це розкіш для тих, хто втратив усе й бореться за виживання, пише в статті про сучасну Росію московський кореспондент британського щоденника «Таймз» Марк Франкетті. На закінчення автор висловлює сподівання, що колись-таки побачить, як президент Росії стоїть у «пробці» на Кутузовському проспекті, як рядовий москвич, на шляху до Кремля, й пригадує два російські прислів’я: «Мріяти не шкідливо» і «Надія вмирає останньою»…
Мало що краще засвідчує зневагу російської держави до її народу, як проїзд кавалькади російського президента, задля якої двічі, вранці і ввечері, що буднього дня перекривають понад 30 кілометрів шляху, і всі, навіть пожежники й швидкі допомоги, терпляче чекають, поки в оточенні міліції й фургонів із охороною, що цілить у всі боки з вікон автоматами, в панцирній лімузині з заштореними вікнами провезуть найсильнішу людину Росії, президента Владіміра Путіна; принаймні прилюдно ніхто не скаржиться, і жоден законодавець іще не насмілився натякнути на те, щоб президентські привілеї були обмежені. Так пише московський кореспондент лондонського щоденника «Таймз», який бачить цю картину майже щодня ось уже сім років, бо живе в Москві на Кутузовському проспекті. За його словами, російська влада – це влада залякування, а не демократії, вона для того, щоб нею зловживати, а не ставити її під сумнів.
Згадуючи про наперед вирішений результат президентських виборів, які навіть фальсифікувати не доведеться, британський журналіст бачить єдину так само дивовижну річ, як і рівень популярності Путіна – це брак опозиції в Росії. Тож Путін правуватиме Росією принаймні до 2008 року, і, попри численні заперечення, й далі існують чутки, що Кремль і Державна Дума планують змінити конституцію, щоби дати йому третій термін чи, ймовірніше, продовжити наступний чотирирічний термін до семи років. Іронія в тому, що більшість росіян привітала б таке продовження його влади, мовиться в статті.
Автор пише про другу чеченську війну, яку розпочав Путін і в якій загинули тисячі російських солдатів (а чеченців десятки тисяч), а солдатським матерям брешуть про те, що сталося в Чечні з їхніми синами; про події з захопленням сотень заручників у Москві восени 2002 року, коли родини загиблих унаслідок штурму концертного залу досі не можуть з’ясувати причини смерті рідних. Автор пише, що головне слово, потрібне для розуміння післякомуністичної Росії, – це «криша», кримінальна чи й леґальна підтримка, необхідна, щоб вижити в горлорізному світі російського підприємництва й політики; про те, що і приватизація великих державних підприємств, і вступ до університету чи водійське посвідчення – все в Росії робиться через хабарі; або ж про те, що жодна грошовита людина не вважатиметься за успішну в російському суспільстві, якщо не влаштує собі за 2 тисячі доларів синю «мигалку» на своє авто, що дає право порушувати всі правила руху.
За перший термін Владіміра Путіна на посаді економіка Росії поліпшилася (значною мірою через зростання цін на нафту); одне з Путінових найбільших досягнень – це політична стабільність; і не можна заперечити, що він намагався відкрити Росію Заходові, пише автор. Але Путін привів нову добу авторитаризму, особливо стосовно преси: Кремль контролює всі загальнонаціональні телеканали, в вечірніх новинах переважають полум’яні звіти про Путіна, й попри те, що він оточив себе хижацькими авторитарними поставами з колишнього КДБ.
Але низькопоклонство, з яким мільйони росіян ставляться до свого президента, настільки підлесливе, що перетворюється на джерело збентеження, навіть для самого Путіна. Коли на Заході авторитарні Путінові риси викликають стурбованість, то вдома вони є ключем до його популярності: демократія, лібералізм і свобода преси – це розкіш для тих, хто втратив усе й бореться за виживання, пише в статті про сучасну Росію московський кореспондент британського щоденника «Таймз» Марк Франкетті. На закінчення автор висловлює сподівання, що колись-таки побачить, як президент Росії стоїть у «пробці» на Кутузовському проспекті, як рядовий москвич, на шляху до Кремля, й пригадує два російські прислів’я: «Мріяти не шкідливо» і «Надія вмирає останньою»…
