Київ, 2 квітня 2004 року.
Надія Степула
Вітаю вас, шановні слухачі!
На хвилях радіо “Свобода” СЮЖЕТИ. – Радіожурнал, якого Ви чекали...
З вами – автор і ведуча, - я, Надія Степула.
“Сідаймо в човен. Поїдемо в подорож довкола наших сердець. Може, відкриємо нову, незнану землю”. – Ці слова Богдана –Ігоря Антонича написані такого ж квітневого дня, як нині. Тільки - в іншім столітті, - 1932-го року.
За ці сімдесят два роки сталося немало. - У вічність канули сюжети, повні сліз і крові. Тишею стали забуті мелодії. Спопеліли дивні пристрасті. Скинуті з п’єдесталів одні пам’ятники і поставлені – інші. Народилися нові люди.
З’явилися нові держави. Постала незалежна Україна. Автор кількох книг та численних публікацій у пресі, поет, прозаїк, політолог Микола Рябчук написав книгу “Дві України: реальні межі, віртуальні війни”.
У рамках проекту “Науки при каві” не так давно відбулася зустріч автора зі студентами Києво-Могилянської бізнес-школи у Києві. Микола Рябчук тоді поділився не тільки думками про “дві основні візії українського майбутнього”. А й – про ту “третю” Україну, за яку, на його погляд, “мають змагатися дві інші”. Поділився він і самоусвідомленням, “наскільки місткою й проникливою, а водночас – пласкою і небезпечною може бути ця метафора”.
Книга Миколи Рябчука прочитується непросто і неоднозначно. Про це свідчить багатосюжетне обговорення , що розгортається навколо неї.
Пропоную вам, шановні слухачі радіо “Свобода”, кілька сюжетів. Самого автора почуємо наприкінці дискусії на сторінках нашого радіожурналу, а спершу – сюжет від Сергія Грабовського, кандидата філософських наук, заступника редактора журналу “Сучасність”.
Сергій Грабовський
Микола Рябчук, один із небагатьох українських дослідників, котрий у вивченні культурних, це найперше, політичних та соціальних процесів на посткомуністичних теренах прагне відходити, так би мовити, від одномірних теоретичних схем.
Відтак, українське суспільство постає у його книгах, а йдеться вже третю звану “2 України”, одночасно і як постколоніальне, і як постсовєцьке, як власне посткомуністичне, як малоросійське, тобто ґрунтоване на внутрішньоукраїнський 350-тилітній післяпереяславській історії.
Об’єктивність питомо українського погляду на речі, його одночасна безстрашність у висновках щодо української реальності, ось засади, на яких стоїть Микола Рябчук.
Його тексти, що вони виходять друком упродовж останніх 15 років є демонстративною відмовою від тієї методології і стилістики, що її сам Рябчук вважає криптосовєцькою і притаманною більшості, так званих, україномовних інтелектуалів.
Проте ці настанови сам Микола Рябчук не завжди реалізує у власних же текстах. Насамперед, йдеться про те, що сам автор часом лякається своїх висновків і зупиняється перед найголовнішим. От і книга “2 України” демонструє таку непослідовність.
Візьмімо річ засадничу, характеристику Миколою Рябчуком чинного в Україні олігархічного режиму. Автор “2 Україн” називає його явищем суто малоросійським. Тим часом, якщо зважити на класичні описання феномену малоросійства Євгеном Маланюком, поминути їх неможливо, автор мусить, або мовчки погодитися з ними, або заперечити.
Так от, якщо зважити на ці класичні описання, зрозуміло, що йдеться про своєрідний і давній різновид українства. Коли зберігається властиво етнографічна розспівана, витанцювана, розкохана і щедро присмачена галушками складова української культури.
А натомість заперечується найважливіша, суто політична складова цієї культури традиційно спрямована на унезалеження України. Малоросійство – це феномен, який росте на українському етнічному і етнографічному грунті. Тим часом міста Півдня і Сходу України у середовищі, яких постали майже всі олігархи теперішньої України і значна частина її керманичів де-факто позбавлені, навіть етнографічної складової української визначеності.
А Микола Рябчук стверджує, що олігархічно-бюрократичній верхівці теперішньої України притаманна певна політична самодостатність. Тим часом, як самодостатність соціокультурна і ментальна відсутні, включно із любов’ю не до галушок та оковитої, а до пельменів і коньяку Генесі.
Отож ідеться про явище складніше за традиційне малоросійство. Останнє, втілене в постатях Вєрки Сердючки чи Петра Симоненка швидше є обслугою новітнього панівного класу, який створив за Миколою Рябчиком таку собі шантажистську державу.
І знову, чи не боїться автор “2 Україн” зробити належні висновки і чи не взяти йому приклад, скажімо, з білоруса Андрія Санникова, котрий відверто говорить про ствердження на постсовєцьких теренах у чотирикутнику, так званого, ЄЕПу неототалітарних держав ХХІ століття.
І ще одне логічне запитання до Миколи Рябчука: чи не час перестати озиратися на переважну більшість західних авторитетів? Адже, навіть один з проникливих знавців постсовєцького простору Джордж Сорос 1992 року вважав перемогу демократії в Росії повною і остаточною.
Надія Степула
Ще один сюжет – від історика Віталія Пономарьова.
Віталій Пономарьов
Микола Рябчук не є відкривачем двох основних груп в українському суспільстві “2 України” протилежні у всьому – аж до побутових звичок: “бюрґерських” на Заході та пролетарських на Сході. Проте у реальному суспільстві ці 2 моделі є радше полюсами, між якими перебуває пасивна більшість населення. Саме вона є адресатом послань обох “Україн”, об’єктом їхніх пропаґандистських зусиль і винагородою в їхньому змаганні. Відтак, Україна є не тереном конфлікту цивілізацій чи протистояння минулого і майбутнього, а радше зоною їхнього контакту. За словами автора, “2 України” проникли, просочилися одна в одну”, співіснуючи у кожній точці української території та в кожній оселі. І кордон між світами та культурами пролягає не по Збручу або Дніпру – він у головах людей. Саме там співіснують Грушевський та Щербицький, пам’ять про Крути і день “захисника вітчизни”. Власне, розвиток України і полягає у подоланні цієї двоїстості, витворенні з неї “українськості” – тобто, політичної та культурної ідентичності спільноти, яка є і модерною нацією, і громадянським суспільством.
У цьому сюжеті в Рябчука присутній ще один персонаж – влада, яка свідомо підтримує стан суспільної шизофренії, оскільки не зацікавлена у зростанні соціальної солідарності.
І книга “2 України” – це не тільки аналіз способів маніпуляціії суспільством, якими держава намагається загальмувати перетворення пострадянських індивідуумів на українських громадян. Це ще і наголошення на (цитата) “можливості та необхідності протидіяти описаним “технологіям”.
Надія Степула
А тепер послухаємо і самого автора – Миколу Рябчука.
Микола Рябчук
Властиво, моя книга називається не “2 України”, а вона має ще й підзаголовок. Цей підзаголовок, він не менш важливий, ніж заголовок. Підзаголовок звучить: “Реальні межі, віртуальні війни”.
Властиво, на початку я планував дати підзаголовок “Плекання амбівалентності”. І ця назва здається мені ще більш концептуальною, але я мусив застосувати його якоюсь мірою до картинки, яку я вибрав собі на обкладинку роботи Володимира Костика. Я дуже люблю цього художника, хоч концептуально не погоджуюся.
В кожнім разі, назва не повинна нікого обманювати, тому що вона має, радше, такий, сказати б, провокативно-полемічний характер. Тобто, я зовсім не належу, до тих, хто намагається ділити Україну на дві частини.
Мені йшлося про інше, скоріше, навпаки, про протилежне, про полеміку з тими, хто ділить цю країну, хто намагається поглибити розкол країни, хто провокує і плекає недовіру однієї частини людей до інших. Зрозуміло, що прихильники цих віртуальних воєн вони перебувають насамперед у таборі української влади.
Тим часом, коли говорити про “2 України” в концептуальнішому плані, то треба було б визнати, що вони існують, скоріше, у людських головах. Тобто, чому я вживаю цей термін амбівалентність, як орієнтація на взаємовиключені і несумісні цінності , тому що саме цей термін дуже точно відбиває характер і сутність постсовєцького суспільства. Власне, він відбиває ту шизофренію, яка коїться у людських головах. І от саме в людських головах “2 України”, безумовно, існує.
Тобто існує одночасно Україна-незалежна, яка прагне стати європейською, яка намагається збудувати справді ринкову економіку, правову державу, інтегруватися в НАТО і в ЄС. Тобто поводитися, як нормальна країна, нормальне цивілізоване суспільство.
І є Україна-совєцька, і вона також живе в людських головах. Україна, яка досі живе якимись мареннями про Совєцький Союз, про якесь східно-слов’янське братерство, про якесь нове об’єднання України, Росії і Білорусії, та ще й може й Казахстану, а чому і не Таджикистану.
Є от два різних проекти, сказати б, держави Україна, два різні уявлення про минуле України та її майбутнє, що особливо важливо, майбутнє. І, власне, ці проекти видаються мені абсолютно несумісними і їхнє співіснування в головах, а дуже часто в тих самих головах наших урядовців, видається мені ознакою шизофренії, або ж якоюсь хитрістю, яка покликана містифікувати реальний стан справ. Про це і йдеться в моїй книжці.
Тобто я намагаюся в книжці з’ясувати якою мірою ця амбівалентність, ця шизофренія є, з одного боку, наслідком попереднього розвитку України, а якою мірою вона є уже продуктом цілеспрямованої діяльності владних еліт.
Надія Степула
... Чи то Едмон де Гонкур, чи Жюль де Гонкур, - котрийсь із відомих братів-письменників, чиїм іменем названа одна з престижних літературних премій, сказав якось, що “ У провінції - і дощ є розвагою”...
Ці слова стосуються передусім французької провінції 19 століття. Але й - будь-якої іншої теж. Відтоді спливло немало вод і в Сені, і в Дніпрі, Дністрі чи Стугні.
Сьогодні плеса українських провінційних рік відбивають у дзеркалах своїх вод життя безлічі міст і містечок, подекуди старших навіть від столиці.
Там теж нуртують сюжети. Гарний привід почути кращі з них буде в рубриці “ПРОВІНЦІЙНІ СЮЖЕТИ”. Сьогодні ця рубрика дебютує в нашому радіожурналі. І розпочинається сюжетиком з Конотопа. Говорить віце-мер міста Конотопа і хрещена мати фестивалю “Конотопська відьма” Тетяна Токарєва.
Тетяна Токарєва
У нас є три таких позиції навколо яких ми зараз і працюємо. Перше, це відоме ім’я Казиміра Малевича, який є основоположником супрематизму і це світове ім’я. Він написав у місті Конотопі перші картини і жив у нас.
Лишилося його місце, де він проживав. Ми застановляємо хату-садибу Казиміра Малевича. Навкруги цього вже 2 роки поспіль проводимо фестиваль Казиміра Малевича. Це фестиваль за участю художників України в цілому, які сподвижники супрематизму. Це така нова форма, яка приваблює наше місто і ми далі йдемо у цьому плані. Це перше.
Друге. Як знаєте, що у місті Конотопі була написана Квіткою-Основ’яненком “Конотопська відьма”. І навкруги цього ми започаткували фестиваль “Конотопська відьма запрошує”.
Він має статус обласного фестивалю. Це фестиваль жіночого гумору. Навкруги цього в нас є декілька легенд, які ми внесли в золоте кільце Конотопу і створили місця у місці, пов’язані з цим.
Іще ми знайшли у просторі європейському два міста, які давно з ім’ям відьми пов’язують свої місцеві здобутки і таке інше. Це Баварія, місто Капельродик. У них і музеї відьми і є такі цікаві сувеніри, різні відмачьки. І вони вважають, що це оберіг міста. У нас є з різних міст Європи десь, мабуть, близько 10, різні їхні сувенірні вироби, це як оберіг міста.
Капельродик і місто Мулєн, Франція. Там є теж виставка і музей відьом. І третє ще ім’я, це генерал Драгомиров, герой Шибки Болгарії. Навкруги цього теж у нас розкручується наша програма.
Надія Степула
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав. Дякую за увагу, дорогі слухачі. З вами була автор і ведуча – я, Надія Степула. Мені допомагала звукорежисер Наталя Антоненко.
Нехай вам таланить на щасливі сюжети! До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
Надія Степула
Вітаю вас, шановні слухачі!
На хвилях радіо “Свобода” СЮЖЕТИ. – Радіожурнал, якого Ви чекали...
З вами – автор і ведуча, - я, Надія Степула.
“Сідаймо в човен. Поїдемо в подорож довкола наших сердець. Може, відкриємо нову, незнану землю”. – Ці слова Богдана –Ігоря Антонича написані такого ж квітневого дня, як нині. Тільки - в іншім столітті, - 1932-го року.
За ці сімдесят два роки сталося немало. - У вічність канули сюжети, повні сліз і крові. Тишею стали забуті мелодії. Спопеліли дивні пристрасті. Скинуті з п’єдесталів одні пам’ятники і поставлені – інші. Народилися нові люди.
З’явилися нові держави. Постала незалежна Україна. Автор кількох книг та численних публікацій у пресі, поет, прозаїк, політолог Микола Рябчук написав книгу “Дві України: реальні межі, віртуальні війни”.
У рамках проекту “Науки при каві” не так давно відбулася зустріч автора зі студентами Києво-Могилянської бізнес-школи у Києві. Микола Рябчук тоді поділився не тільки думками про “дві основні візії українського майбутнього”. А й – про ту “третю” Україну, за яку, на його погляд, “мають змагатися дві інші”. Поділився він і самоусвідомленням, “наскільки місткою й проникливою, а водночас – пласкою і небезпечною може бути ця метафора”.
Книга Миколи Рябчука прочитується непросто і неоднозначно. Про це свідчить багатосюжетне обговорення , що розгортається навколо неї.
Пропоную вам, шановні слухачі радіо “Свобода”, кілька сюжетів. Самого автора почуємо наприкінці дискусії на сторінках нашого радіожурналу, а спершу – сюжет від Сергія Грабовського, кандидата філософських наук, заступника редактора журналу “Сучасність”.
Сергій Грабовський
Микола Рябчук, один із небагатьох українських дослідників, котрий у вивченні культурних, це найперше, політичних та соціальних процесів на посткомуністичних теренах прагне відходити, так би мовити, від одномірних теоретичних схем.
Відтак, українське суспільство постає у його книгах, а йдеться вже третю звану “2 України”, одночасно і як постколоніальне, і як постсовєцьке, як власне посткомуністичне, як малоросійське, тобто ґрунтоване на внутрішньоукраїнський 350-тилітній післяпереяславській історії.
Об’єктивність питомо українського погляду на речі, його одночасна безстрашність у висновках щодо української реальності, ось засади, на яких стоїть Микола Рябчук.
Його тексти, що вони виходять друком упродовж останніх 15 років є демонстративною відмовою від тієї методології і стилістики, що її сам Рябчук вважає криптосовєцькою і притаманною більшості, так званих, україномовних інтелектуалів.
Проте ці настанови сам Микола Рябчук не завжди реалізує у власних же текстах. Насамперед, йдеться про те, що сам автор часом лякається своїх висновків і зупиняється перед найголовнішим. От і книга “2 України” демонструє таку непослідовність.
Візьмімо річ засадничу, характеристику Миколою Рябчуком чинного в Україні олігархічного режиму. Автор “2 Україн” називає його явищем суто малоросійським. Тим часом, якщо зважити на класичні описання феномену малоросійства Євгеном Маланюком, поминути їх неможливо, автор мусить, або мовчки погодитися з ними, або заперечити.
Так от, якщо зважити на ці класичні описання, зрозуміло, що йдеться про своєрідний і давній різновид українства. Коли зберігається властиво етнографічна розспівана, витанцювана, розкохана і щедро присмачена галушками складова української культури.
А натомість заперечується найважливіша, суто політична складова цієї культури традиційно спрямована на унезалеження України. Малоросійство – це феномен, який росте на українському етнічному і етнографічному грунті. Тим часом міста Півдня і Сходу України у середовищі, яких постали майже всі олігархи теперішньої України і значна частина її керманичів де-факто позбавлені, навіть етнографічної складової української визначеності.
А Микола Рябчук стверджує, що олігархічно-бюрократичній верхівці теперішньої України притаманна певна політична самодостатність. Тим часом, як самодостатність соціокультурна і ментальна відсутні, включно із любов’ю не до галушок та оковитої, а до пельменів і коньяку Генесі.
Отож ідеться про явище складніше за традиційне малоросійство. Останнє, втілене в постатях Вєрки Сердючки чи Петра Симоненка швидше є обслугою новітнього панівного класу, який створив за Миколою Рябчиком таку собі шантажистську державу.
І знову, чи не боїться автор “2 Україн” зробити належні висновки і чи не взяти йому приклад, скажімо, з білоруса Андрія Санникова, котрий відверто говорить про ствердження на постсовєцьких теренах у чотирикутнику, так званого, ЄЕПу неототалітарних держав ХХІ століття.
І ще одне логічне запитання до Миколи Рябчука: чи не час перестати озиратися на переважну більшість західних авторитетів? Адже, навіть один з проникливих знавців постсовєцького простору Джордж Сорос 1992 року вважав перемогу демократії в Росії повною і остаточною.
Надія Степула
Ще один сюжет – від історика Віталія Пономарьова.
Віталій Пономарьов
Микола Рябчук не є відкривачем двох основних груп в українському суспільстві “2 України” протилежні у всьому – аж до побутових звичок: “бюрґерських” на Заході та пролетарських на Сході. Проте у реальному суспільстві ці 2 моделі є радше полюсами, між якими перебуває пасивна більшість населення. Саме вона є адресатом послань обох “Україн”, об’єктом їхніх пропаґандистських зусиль і винагородою в їхньому змаганні. Відтак, Україна є не тереном конфлікту цивілізацій чи протистояння минулого і майбутнього, а радше зоною їхнього контакту. За словами автора, “2 України” проникли, просочилися одна в одну”, співіснуючи у кожній точці української території та в кожній оселі. І кордон між світами та культурами пролягає не по Збручу або Дніпру – він у головах людей. Саме там співіснують Грушевський та Щербицький, пам’ять про Крути і день “захисника вітчизни”. Власне, розвиток України і полягає у подоланні цієї двоїстості, витворенні з неї “українськості” – тобто, політичної та культурної ідентичності спільноти, яка є і модерною нацією, і громадянським суспільством.
У цьому сюжеті в Рябчука присутній ще один персонаж – влада, яка свідомо підтримує стан суспільної шизофренії, оскільки не зацікавлена у зростанні соціальної солідарності.
І книга “2 України” – це не тільки аналіз способів маніпуляціії суспільством, якими держава намагається загальмувати перетворення пострадянських індивідуумів на українських громадян. Це ще і наголошення на (цитата) “можливості та необхідності протидіяти описаним “технологіям”.
Надія Степула
А тепер послухаємо і самого автора – Миколу Рябчука.
Микола Рябчук
Властиво, моя книга називається не “2 України”, а вона має ще й підзаголовок. Цей підзаголовок, він не менш важливий, ніж заголовок. Підзаголовок звучить: “Реальні межі, віртуальні війни”.
Властиво, на початку я планував дати підзаголовок “Плекання амбівалентності”. І ця назва здається мені ще більш концептуальною, але я мусив застосувати його якоюсь мірою до картинки, яку я вибрав собі на обкладинку роботи Володимира Костика. Я дуже люблю цього художника, хоч концептуально не погоджуюся.
В кожнім разі, назва не повинна нікого обманювати, тому що вона має, радше, такий, сказати б, провокативно-полемічний характер. Тобто, я зовсім не належу, до тих, хто намагається ділити Україну на дві частини.
Мені йшлося про інше, скоріше, навпаки, про протилежне, про полеміку з тими, хто ділить цю країну, хто намагається поглибити розкол країни, хто провокує і плекає недовіру однієї частини людей до інших. Зрозуміло, що прихильники цих віртуальних воєн вони перебувають насамперед у таборі української влади.
Тим часом, коли говорити про “2 України” в концептуальнішому плані, то треба було б визнати, що вони існують, скоріше, у людських головах. Тобто, чому я вживаю цей термін амбівалентність, як орієнтація на взаємовиключені і несумісні цінності , тому що саме цей термін дуже точно відбиває характер і сутність постсовєцького суспільства. Власне, він відбиває ту шизофренію, яка коїться у людських головах. І от саме в людських головах “2 України”, безумовно, існує.
Тобто існує одночасно Україна-незалежна, яка прагне стати європейською, яка намагається збудувати справді ринкову економіку, правову державу, інтегруватися в НАТО і в ЄС. Тобто поводитися, як нормальна країна, нормальне цивілізоване суспільство.
І є Україна-совєцька, і вона також живе в людських головах. Україна, яка досі живе якимись мареннями про Совєцький Союз, про якесь східно-слов’янське братерство, про якесь нове об’єднання України, Росії і Білорусії, та ще й може й Казахстану, а чому і не Таджикистану.
Є от два різних проекти, сказати б, держави Україна, два різні уявлення про минуле України та її майбутнє, що особливо важливо, майбутнє. І, власне, ці проекти видаються мені абсолютно несумісними і їхнє співіснування в головах, а дуже часто в тих самих головах наших урядовців, видається мені ознакою шизофренії, або ж якоюсь хитрістю, яка покликана містифікувати реальний стан справ. Про це і йдеться в моїй книжці.
Тобто я намагаюся в книжці з’ясувати якою мірою ця амбівалентність, ця шизофренія є, з одного боку, наслідком попереднього розвитку України, а якою мірою вона є уже продуктом цілеспрямованої діяльності владних еліт.
Надія Степула
... Чи то Едмон де Гонкур, чи Жюль де Гонкур, - котрийсь із відомих братів-письменників, чиїм іменем названа одна з престижних літературних премій, сказав якось, що “ У провінції - і дощ є розвагою”...
Ці слова стосуються передусім французької провінції 19 століття. Але й - будь-якої іншої теж. Відтоді спливло немало вод і в Сені, і в Дніпрі, Дністрі чи Стугні.
Сьогодні плеса українських провінційних рік відбивають у дзеркалах своїх вод життя безлічі міст і містечок, подекуди старших навіть від столиці.
Там теж нуртують сюжети. Гарний привід почути кращі з них буде в рубриці “ПРОВІНЦІЙНІ СЮЖЕТИ”. Сьогодні ця рубрика дебютує в нашому радіожурналі. І розпочинається сюжетиком з Конотопа. Говорить віце-мер міста Конотопа і хрещена мати фестивалю “Конотопська відьма” Тетяна Токарєва.
Тетяна Токарєва
У нас є три таких позиції навколо яких ми зараз і працюємо. Перше, це відоме ім’я Казиміра Малевича, який є основоположником супрематизму і це світове ім’я. Він написав у місті Конотопі перші картини і жив у нас.
Лишилося його місце, де він проживав. Ми застановляємо хату-садибу Казиміра Малевича. Навкруги цього вже 2 роки поспіль проводимо фестиваль Казиміра Малевича. Це фестиваль за участю художників України в цілому, які сподвижники супрематизму. Це така нова форма, яка приваблює наше місто і ми далі йдемо у цьому плані. Це перше.
Друге. Як знаєте, що у місті Конотопі була написана Квіткою-Основ’яненком “Конотопська відьма”. І навкруги цього ми започаткували фестиваль “Конотопська відьма запрошує”.
Він має статус обласного фестивалю. Це фестиваль жіночого гумору. Навкруги цього в нас є декілька легенд, які ми внесли в золоте кільце Конотопу і створили місця у місці, пов’язані з цим.
Іще ми знайшли у просторі європейському два міста, які давно з ім’ям відьми пов’язують свої місцеві здобутки і таке інше. Це Баварія, місто Капельродик. У них і музеї відьми і є такі цікаві сувеніри, різні відмачьки. І вони вважають, що це оберіг міста. У нас є з різних міст Європи десь, мабуть, близько 10, різні їхні сувенірні вироби, це як оберіг міста.
Капельродик і місто Мулєн, Франція. Там є теж виставка і музей відьом. І третє ще ім’я, це генерал Драгомиров, герой Шибки Болгарії. Навкруги цього теж у нас розкручується наша програма.
Надія Степула
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав. Дякую за увагу, дорогі слухачі. З вами була автор і ведуча – я, Надія Степула. Мені допомагала звукорежисер Наталя Антоненко.
Нехай вам таланить на щасливі сюжети! До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
