Аудіозапис програми:
Київ-Прага, 14 квітня 2004 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. Говорить радіо “Свобода”. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Визначні постаті українського культурного і політичного життя – їм сьогодні присвячена наша передача.
Днями у Національній опері України завершився п’ятий Міжнародний конкурс балету імені Сергія Лифаря. Цей конкурс був присвячений сторіччю від народження цього визначного майстра балету, яке минуло другого квітня. Розповідає Леся Олійник.
Леся Олійник
У Парижі, на могилі “бога танцю”, як називали Лифаря його сучасники, зроблений лаконічний напис: “Серж Лифар з Києва”. Ось так, без усяких регалій та звань, яких у нього було безліч, геніальний українець вирішив назвати себе по смерті.
“Для киянина немає нічого дорожчого за Київ з його Дніпром, що з дитинства входить у все єство!”, - освідчувався нащадок древнього козацького роду, 100 років тому народжений у Києві в українській дворянській родині.
У рідному місті Сергій співав у хорі Софіївського собору, вчився в консерваторії та балетній студії Броніслави Ніжинської. У маєтку поблизу Канева слухав дідові оповіді про давнину, вдивлявся, як він сам згадував, у “пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лифарів українські гетьмани і кошові отамани великого війська Запорізького”.
19-річним юнаком Сергій Лифар виїхав на запрошення Сергія Дягілєва до Парижа, де розпочався його тріумфальний артистичний шлях. І вже за чотири роки він стає першим танцівником трупи “Російські сезони”.
А за кілька років Сергій Лифар дебютує на сцені “Гранд-Опера” як хореограф. Зверніть увагу, чим саме дебутує - ліричним балетом Прокоф’єва “На Дніпрі”. Після цього було ще майже 200 балетних постановок, але перша з них була пов’язана з його батьківщиною. Понад 30 років Сергій Михайлович (саме так він просив називати себе) очолював балетну трупу Паризької Гранд-Опера, якій здобув світове визнання. У Парижі він заснував та очолив інститут хореографії, був професором у Сорбоні, президентом Всесвітньої Ради танцю ЮНЕСКО та Французької академії балету. Але “навіть прекрасний, блискучий Париж, - як зізнався Сергій Михайлович, - не зміг примусити мене, киянина, забути мій улюблений Київ і широкий, величний Дніпро.”
Після тріумфального виступу в Парижі у 1964 році Київського балету Сергій Лифар назвав його “першим Надзвичайним і Повноважним Послом України, котрий відкрив світові неповторну красу нашої національної культури і щедру душу нашого народу”. Якось на виставу Гранд-Опера Сергій Михайлович прийшов у вишиваній сорочці. Завжди життєрадісний і усміхнений, він у той вечір з болем говорив про свою самотність і додав: “Мрію повернутися на Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції – забули”. На початку 60-х років минулого століття його мрія здійснилася: він ступив на землю своїх предків.
Як згадує дружина Лифаря, графиня Алефельдт, Сергій Михайлович, плакав і цілував землю на могилі батьків. Після його смерті здійснилося ще одне бажання Майстра. Він мріяв про Київ, куди, як до Парижа, злітатимуться на конкурси та фестивалі Танцю з усього світу. Нині в столицю України кожні два роки прибувають з багатьох країн світу молоді танцівники, щоб здобути право називатися лауреатом конкурсу імені Сержа Лифаря. Якось на прийнятті в Єлисейському палаці Президент Франції Шарль де Голь звернувся до Лифаря: “Ви слава і гордість Франції! Чи не час Вам вже стати французом і за паспортом?!” На це Сергій Михайлович відповів: “Я щиро вдячний Вам за пропозицію. Але я ніколи не стану французом, бо я був, є і буду українцем. Моя батьківщина - Україна, мій рідний Київ”.
Олекса Боярко
А 17-го квітня виповниться 110 років від народження не менш відомої людини, чия діяльність також пов‘язана з Україною. Йдеться про суперечливу постать знаного радянського політика Микити Хрущова. Перед мікрофоном Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
Треба, очевидно, явища Хрущова обраховувати не стільки з його безпосередньої біографії, скільки з психологічної сильвети, психологічного контуру цієї справді непересічної постаті.
От є люди, які не вміють вчитися. Є люди, які чи не все своє життя постають у ролі учнів. Хрущов став таким учнем з великим запізненням десь після смерті Сталіна.
Але зрештою, він, очевидно, щось уже почав розуміти ще в розпалі сталінізму. Принаймні міністр внутрішніх справ України (тоді нарком) Рясной, він отримав інструкцію від Сталіна десь починаючи з 1944 року про депортацію усіх “підокупованих” українців, тобто українців, які були під німецькою окупацією. Розпорядження Сталіна підписане Жуковим і Берією про депортацію оцих самих українців на схід.
Рясной казав, що Хрущов кинувся до чобіт Сталіна і вимолив, як секретар ЦК КПУ прощення для українців. Треба дуже подумати над цим, може, одним із найбільш трагічних моментів тисячолітньої історії українського етносу. Чи то була сталінська адміністративна провокація, розпорядження про ту висилку, а чи справді Сталін все це готував.
Схоже на те, що Хрущов зупинив той самий процес. А вже по смерті Сталіна він почав зупиняти сталінізм своїми іншими засобами, ще більш радикальними.
Хрущов, то був радянський лідер, який на рівні інститутку розумів кризовий характер радянської системи. З одного боку, він був певен в перевагах цієї самої системи над іншими. З другого боку, він бачив її якісь фундаментальні дефекти і він намагався на повному історичному ходу усунути ці самі дефекти.
Насамкінець лютого 1956 року, хай на закритому, але все ж таки засіданні ХХ з’їзду КПРС, він прочитав свій антисталінський страшної як на той час сили реферат.
Почалася розсталінізація цієї самої країни. Конкретно це означало, що з таборів були звільнені сотні-сотні тисяч людей. Повернуті людям їх бодай хоч якісь репутації, якщо не життя. Це вже стосувалося мільйонів і десятків мільйонів.
Хрущову видавалося, що радикальна розсталінізація країни, то єдиний шанс для цієї самої країни. Все інше, ніби додасться, особливо на економічному шляху.
І починаючи з 1957 року, він при економічному оптимізмі, мовляв, Радянський Союз скоро пережене принаймні у агросистемі США. Це, зрозуміло, була абсолютна утопія, але найголовніше інше, що Хрущов без перестанку шукає якісь нові стратегічні шляхи для радянської системи. Він кидається з однієї ділянки цієї системи в іншу.
По суті він створює дві паралельні комуністичні партії, сказати б, міську і сільську. Замість неповоротких міністерств він створює так звані Раднаргоспи, які, зрештою, повинні були вирішувати ті чи інші господарчі проблеми вже на місці.
Словом, він намагається щось перемінити і в нього не дуже це виходить. В історії він залишається, як носій оцієї спраги до перемін. А тим часом після 1956 року виростають вже генерація, які вже не так бояться, як попередні, і які намагаються щось та перемінити. Хрущов лютує, коли дивиться у бік цих самих генерацій, особливо молодих письменників, молодих художників, взагалі, молодих інтелектуалів.
З другого боку, всі вони себе називали поколінням оцієї самої “хрущовської відлиги”. Зрозуміло, що не можна було перемінити цю ситуація тоталітарну всерйоз. Апарат заважав на кожному кроці.
Можна пригадати, як дуже майстерно десь влітку 1962 року КГБ пересварило Хрущова з російською молодою інтелігенцію дуже простим чином. Нібито, от Тарковський, режисер і белетрист Аксьонов підписали якійсь випад проти Шевченка.
Хрущов дуже шанував Шевченка. За його ініціативою був отой самий шевченківський бум весни 1964 року присвячений шевченківському 150-річному ювілею.
Коли Хрущов дізнався про це, то він розлютував і влаштував скандал московській молодій інтелігенції, а українську вже, відповідним чином, з московською посварили, тому що ж ніхто не знав, що це провокація.
Зрештою, про те, що Хрущов намагався навчатися засвідчує так звана Карибська криза, коли буквально в останні години невоєнного, неконфліктного світу він разом з Кеннеді, саме він зважився піти на певний відступ.
Не витримала партійна верхівка всіх цих партійних експериментів Хрущова восени 1964 року його політична кар’єра скінчилася.
І от син розповідає дві речі. Перед своєю політичною катастрофою Хрущов прямо говорив: “Який у нас соціалізм? От у Швеції соціалізм, а у нас чортзна-що”. А повернувшись з того пленуму, який його звільнив, він кинув портфель на диван і сказав синові: “Ну що ж, от мене демократичним шляхом мене звільнили. Оце єдине чого я добився і найголовніше чого я добився”.
Тобто, на рівні певному він уже розумів тогочасну ситуацію. Доволі вам сказати, що спочатку він влаштував люту кампанію проти автора “Доктора Живаго” Пастернака, а потім прочитав в Югославії на відпочинку роман і сказав він дітям: “А за що ж ми цькували цей самий роман?” Невипадково, що Хрущов залишився у свідомості принаймні інтелігенції як реформатор.
От мій брат, який був заарештований, як український буржуазний націоналіст в лютому 1958 року провів кілька років у таборів, вслід за тим у 70-тих роках, коли він з’являвся в Москві, то він ішов на те саме кладовище, де похований Хрущов і клав квіточки на його могилу.
І моя мати кричала за тим Олегу: “Олегу, що ж ти робиш? Він (Хрущов) же тебе посадив”. А брат понуро відповідав: “Він мене і випустив”.
Ми маємо пам’ятати всю трагічність двоїстість цієї трагічної і водночас по-своєму патетичної постаті ХХ століття.
Олекса Боярко
Філософ та богослов Сильвестр Кулябка, 243 роки від смерті котрого виповниться також 17 квітня, постать значно менше відома, ніж ті, про кого перед цим ішла мова. Але і він посідає гідне місце в історії української культури. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Онук гетьмана Данила Апостола Семен Кулябка народився 1704 року у Лубнах. Після закінчення Києво-Могилянської академії він став послушником Межигірського монастиря, а двадцяти трьох років прийняв там чернечий постриг під іменем Сильвестра. На початку 1730-х років ієродиякон Кулябка став викладачем Києво-Могилянської академії. Спочатку він викладав іноземні мови та риторику, а від серпня 1735 року – філософію.
Перший курс філософії, написаний Кулябкою на латині, включав метафізику і логіку, а другий – діалектику, фізику, метафізику, логіку та етику. Професор назвав його “Філософський курс, повторно викладений із вченими доповненнями шляхетним поціновувачам мудрості в Києво-Могило-Заборовській академії”.
У своїй лекції з етики філософ писав: “Тільки Бог вгамовує спрагу душі, а не насолоди, почесті, багатства і всілякі інші такого роду блага, залежні від перемін долі”. Через 4 роки Кулябка став професором богослов’я, і його курс лекцій називався “Виклад священного богослов’я”. Студенти і колеґи вважали Кулябку кращим із професорів і називали його “златоблагословенний учитель”. Водночас він був здатний, за словами сучасника, “виявляти свій гнів самим палким, гарячим, ущипливим голосом”. Тридцяти дев’яти років Кулябка був призначений ректором Академії та настоятелем Київського Братського монастиря. Новий ректор опікувався перебудовою “Мазепинського” корпусу Академії та будівництвом Конґреґаційної Благовіщенської церкви. Він протестував проти квартирування російських солдат у будинках студентів і домігся виділення додаткових коштів на потреби викладачів. У листопаді 1745 року Кулябка був висвячений на єпископа Костромського і незабаром заснував у Костромському Іпатіївському монастирі семінарію. Архієпископ Санкт-Петербурзький, настоятель Олександро-Невської лаври Сильвестр Кулябка помер 17 квітня 1761 року.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
Київ-Прага, 14 квітня 2004 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. Говорить радіо “Свобода”. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Визначні постаті українського культурного і політичного життя – їм сьогодні присвячена наша передача.
Днями у Національній опері України завершився п’ятий Міжнародний конкурс балету імені Сергія Лифаря. Цей конкурс був присвячений сторіччю від народження цього визначного майстра балету, яке минуло другого квітня. Розповідає Леся Олійник.
Леся Олійник
У Парижі, на могилі “бога танцю”, як називали Лифаря його сучасники, зроблений лаконічний напис: “Серж Лифар з Києва”. Ось так, без усяких регалій та звань, яких у нього було безліч, геніальний українець вирішив назвати себе по смерті.
“Для киянина немає нічого дорожчого за Київ з його Дніпром, що з дитинства входить у все єство!”, - освідчувався нащадок древнього козацького роду, 100 років тому народжений у Києві в українській дворянській родині.
У рідному місті Сергій співав у хорі Софіївського собору, вчився в консерваторії та балетній студії Броніслави Ніжинської. У маєтку поблизу Канева слухав дідові оповіді про давнину, вдивлявся, як він сам згадував, у “пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лифарів українські гетьмани і кошові отамани великого війська Запорізького”.
19-річним юнаком Сергій Лифар виїхав на запрошення Сергія Дягілєва до Парижа, де розпочався його тріумфальний артистичний шлях. І вже за чотири роки він стає першим танцівником трупи “Російські сезони”.
А за кілька років Сергій Лифар дебютує на сцені “Гранд-Опера” як хореограф. Зверніть увагу, чим саме дебутує - ліричним балетом Прокоф’єва “На Дніпрі”. Після цього було ще майже 200 балетних постановок, але перша з них була пов’язана з його батьківщиною. Понад 30 років Сергій Михайлович (саме так він просив називати себе) очолював балетну трупу Паризької Гранд-Опера, якій здобув світове визнання. У Парижі він заснував та очолив інститут хореографії, був професором у Сорбоні, президентом Всесвітньої Ради танцю ЮНЕСКО та Французької академії балету. Але “навіть прекрасний, блискучий Париж, - як зізнався Сергій Михайлович, - не зміг примусити мене, киянина, забути мій улюблений Київ і широкий, величний Дніпро.”
Після тріумфального виступу в Парижі у 1964 році Київського балету Сергій Лифар назвав його “першим Надзвичайним і Повноважним Послом України, котрий відкрив світові неповторну красу нашої національної культури і щедру душу нашого народу”. Якось на виставу Гранд-Опера Сергій Михайлович прийшов у вишиваній сорочці. Завжди життєрадісний і усміхнений, він у той вечір з болем говорив про свою самотність і додав: “Мрію повернутися на Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції – забули”. На початку 60-х років минулого століття його мрія здійснилася: він ступив на землю своїх предків.
Як згадує дружина Лифаря, графиня Алефельдт, Сергій Михайлович, плакав і цілував землю на могилі батьків. Після його смерті здійснилося ще одне бажання Майстра. Він мріяв про Київ, куди, як до Парижа, злітатимуться на конкурси та фестивалі Танцю з усього світу. Нині в столицю України кожні два роки прибувають з багатьох країн світу молоді танцівники, щоб здобути право називатися лауреатом конкурсу імені Сержа Лифаря. Якось на прийнятті в Єлисейському палаці Президент Франції Шарль де Голь звернувся до Лифаря: “Ви слава і гордість Франції! Чи не час Вам вже стати французом і за паспортом?!” На це Сергій Михайлович відповів: “Я щиро вдячний Вам за пропозицію. Але я ніколи не стану французом, бо я був, є і буду українцем. Моя батьківщина - Україна, мій рідний Київ”.
Олекса Боярко
А 17-го квітня виповниться 110 років від народження не менш відомої людини, чия діяльність також пов‘язана з Україною. Йдеться про суперечливу постать знаного радянського політика Микити Хрущова. Перед мікрофоном Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
Треба, очевидно, явища Хрущова обраховувати не стільки з його безпосередньої біографії, скільки з психологічної сильвети, психологічного контуру цієї справді непересічної постаті.
От є люди, які не вміють вчитися. Є люди, які чи не все своє життя постають у ролі учнів. Хрущов став таким учнем з великим запізненням десь після смерті Сталіна.
Але зрештою, він, очевидно, щось уже почав розуміти ще в розпалі сталінізму. Принаймні міністр внутрішніх справ України (тоді нарком) Рясной, він отримав інструкцію від Сталіна десь починаючи з 1944 року про депортацію усіх “підокупованих” українців, тобто українців, які були під німецькою окупацією. Розпорядження Сталіна підписане Жуковим і Берією про депортацію оцих самих українців на схід.
Рясной казав, що Хрущов кинувся до чобіт Сталіна і вимолив, як секретар ЦК КПУ прощення для українців. Треба дуже подумати над цим, може, одним із найбільш трагічних моментів тисячолітньої історії українського етносу. Чи то була сталінська адміністративна провокація, розпорядження про ту висилку, а чи справді Сталін все це готував.
Схоже на те, що Хрущов зупинив той самий процес. А вже по смерті Сталіна він почав зупиняти сталінізм своїми іншими засобами, ще більш радикальними.
Хрущов, то був радянський лідер, який на рівні інститутку розумів кризовий характер радянської системи. З одного боку, він був певен в перевагах цієї самої системи над іншими. З другого боку, він бачив її якісь фундаментальні дефекти і він намагався на повному історичному ходу усунути ці самі дефекти.
Насамкінець лютого 1956 року, хай на закритому, але все ж таки засіданні ХХ з’їзду КПРС, він прочитав свій антисталінський страшної як на той час сили реферат.
Почалася розсталінізація цієї самої країни. Конкретно це означало, що з таборів були звільнені сотні-сотні тисяч людей. Повернуті людям їх бодай хоч якісь репутації, якщо не життя. Це вже стосувалося мільйонів і десятків мільйонів.
Хрущову видавалося, що радикальна розсталінізація країни, то єдиний шанс для цієї самої країни. Все інше, ніби додасться, особливо на економічному шляху.
І починаючи з 1957 року, він при економічному оптимізмі, мовляв, Радянський Союз скоро пережене принаймні у агросистемі США. Це, зрозуміло, була абсолютна утопія, але найголовніше інше, що Хрущов без перестанку шукає якісь нові стратегічні шляхи для радянської системи. Він кидається з однієї ділянки цієї системи в іншу.
По суті він створює дві паралельні комуністичні партії, сказати б, міську і сільську. Замість неповоротких міністерств він створює так звані Раднаргоспи, які, зрештою, повинні були вирішувати ті чи інші господарчі проблеми вже на місці.
Словом, він намагається щось перемінити і в нього не дуже це виходить. В історії він залишається, як носій оцієї спраги до перемін. А тим часом після 1956 року виростають вже генерація, які вже не так бояться, як попередні, і які намагаються щось та перемінити. Хрущов лютує, коли дивиться у бік цих самих генерацій, особливо молодих письменників, молодих художників, взагалі, молодих інтелектуалів.
З другого боку, всі вони себе називали поколінням оцієї самої “хрущовської відлиги”. Зрозуміло, що не можна було перемінити цю ситуація тоталітарну всерйоз. Апарат заважав на кожному кроці.
Можна пригадати, як дуже майстерно десь влітку 1962 року КГБ пересварило Хрущова з російською молодою інтелігенцію дуже простим чином. Нібито, от Тарковський, режисер і белетрист Аксьонов підписали якійсь випад проти Шевченка.
Хрущов дуже шанував Шевченка. За його ініціативою був отой самий шевченківський бум весни 1964 року присвячений шевченківському 150-річному ювілею.
Коли Хрущов дізнався про це, то він розлютував і влаштував скандал московській молодій інтелігенції, а українську вже, відповідним чином, з московською посварили, тому що ж ніхто не знав, що це провокація.
Зрештою, про те, що Хрущов намагався навчатися засвідчує так звана Карибська криза, коли буквально в останні години невоєнного, неконфліктного світу він разом з Кеннеді, саме він зважився піти на певний відступ.
Не витримала партійна верхівка всіх цих партійних експериментів Хрущова восени 1964 року його політична кар’єра скінчилася.
І от син розповідає дві речі. Перед своєю політичною катастрофою Хрущов прямо говорив: “Який у нас соціалізм? От у Швеції соціалізм, а у нас чортзна-що”. А повернувшись з того пленуму, який його звільнив, він кинув портфель на диван і сказав синові: “Ну що ж, от мене демократичним шляхом мене звільнили. Оце єдине чого я добився і найголовніше чого я добився”.
Тобто, на рівні певному він уже розумів тогочасну ситуацію. Доволі вам сказати, що спочатку він влаштував люту кампанію проти автора “Доктора Живаго” Пастернака, а потім прочитав в Югославії на відпочинку роман і сказав він дітям: “А за що ж ми цькували цей самий роман?” Невипадково, що Хрущов залишився у свідомості принаймні інтелігенції як реформатор.
От мій брат, який був заарештований, як український буржуазний націоналіст в лютому 1958 року провів кілька років у таборів, вслід за тим у 70-тих роках, коли він з’являвся в Москві, то він ішов на те саме кладовище, де похований Хрущов і клав квіточки на його могилу.
І моя мати кричала за тим Олегу: “Олегу, що ж ти робиш? Він (Хрущов) же тебе посадив”. А брат понуро відповідав: “Він мене і випустив”.
Ми маємо пам’ятати всю трагічність двоїстість цієї трагічної і водночас по-своєму патетичної постаті ХХ століття.
Олекса Боярко
Філософ та богослов Сильвестр Кулябка, 243 роки від смерті котрого виповниться також 17 квітня, постать значно менше відома, ніж ті, про кого перед цим ішла мова. Але і він посідає гідне місце в історії української культури. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Онук гетьмана Данила Апостола Семен Кулябка народився 1704 року у Лубнах. Після закінчення Києво-Могилянської академії він став послушником Межигірського монастиря, а двадцяти трьох років прийняв там чернечий постриг під іменем Сильвестра. На початку 1730-х років ієродиякон Кулябка став викладачем Києво-Могилянської академії. Спочатку він викладав іноземні мови та риторику, а від серпня 1735 року – філософію.
Перший курс філософії, написаний Кулябкою на латині, включав метафізику і логіку, а другий – діалектику, фізику, метафізику, логіку та етику. Професор назвав його “Філософський курс, повторно викладений із вченими доповненнями шляхетним поціновувачам мудрості в Києво-Могило-Заборовській академії”.
У своїй лекції з етики філософ писав: “Тільки Бог вгамовує спрагу душі, а не насолоди, почесті, багатства і всілякі інші такого роду блага, залежні від перемін долі”. Через 4 роки Кулябка став професором богослов’я, і його курс лекцій називався “Виклад священного богослов’я”. Студенти і колеґи вважали Кулябку кращим із професорів і називали його “златоблагословенний учитель”. Водночас він був здатний, за словами сучасника, “виявляти свій гнів самим палким, гарячим, ущипливим голосом”. Тридцяти дев’яти років Кулябка був призначений ректором Академії та настоятелем Київського Братського монастиря. Новий ректор опікувався перебудовою “Мазепинського” корпусу Академії та будівництвом Конґреґаційної Благовіщенської церкви. Він протестував проти квартирування російських солдат у будинках студентів і домігся виділення додаткових коштів на потреби викладачів. У листопаді 1745 року Кулябка був висвячений на єпископа Костромського і незабаром заснував у Костромському Іпатіївському монастирі семінарію. Архієпископ Санкт-Петербурзький, настоятель Олександро-Невської лаври Сильвестр Кулябка помер 17 квітня 1761 року.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
