Київ, 5 серпня 2004 – Олімпіада – найбільша спортивна подія світу, яка приносить багатомільйонні прибутки. Але як зробити так, щоб сотні мільйонів доларів, які дають телевізійні трансляції, реклама, компанії-спонсори та національні спортивні комітети, потрапляли до рук тих, хто по-справжньому заробив їх, спортсменів. Деякі держави пішли на те, щоб забезпечити власну фінансову винагороду своїм спортсменам за успішні виступи.
Спортсмени з маленької Литви очікують не лише олімпійського золота, але й солідного подарунку від власної держави. За кожну золоту медаль вони отримають понад 100 тисяч доларів від литовського уряду. А ще литовські олімпійці зможуть роз’їжджати власним люксусовим автомобілем, додає генеральний секретар Литовського Олімпійського Комітету Витас Зуберніс:
«Спортсмени, які виграють золоту медаль, отримають близько 125 тисяч доларів від уряду та ще BMW від національного олімпійського комітету».
Від Литви намагаються не відставати і українці. Як сказав в інтерв’ю радіо “Свобода” перший заступник голови Державного комітету України з питань фізкультури і спорту Анатолій Домашенко, збільшені преміальні чемпіонам, срібним та бронзовим призерам Олімпійських ігор.” Тепер вони становлять 100, 70 та 50 тисяч доларів, відповідно 100 - за золоту, 70 - за срібну та 50 - за бронзову медаль. Тренери їх відповідно отримують половину від цієї суми. Головним спонсором олімпійської команди є держава, тому що держава надає левову частку всіх надходжень, всіх грошей, більшість усіх витрат вона бере на себе».
Інші великі спортивні держави виглядають скромніше на цьому тлі. Американські олімпійські переможці отримають від свого олімпійського комітету лише 25 тисяч доларів. Вдвічі більше дістануть за золото росіяни. Як зауважують оглядачі, ці цифри демонструють певну тенденцію. Бути спортсменом у маленькій і не дуже спортивній державі вигідніше, ніж у великій та спортивній. Та бідніші країни мають готову відповідь: спортсмен у такій країні, як Литва, немає інших джерел доходу, їхні тренування гірше фінансуються державою, ніж у багатших країнах, вони мають менше надій заробити на рекламі, яка часто стає головним джерелом прибутків успішних спортсменів. До того ж, у маленькій державі менше приватних спонсорів, які б могли підтримати олімпійців.
Система винагород може виглядати далекою від ідеалів олімпійського руху. Ще у середині 1980-х років спортсменам, які отримували гроші за свої виступи, не дозволяли брати участь у змаганнях. Але наприкінці 80-х від цього правила довелося відмовитися, адже прослідкувати за його дотриманням уже було неможливо. Та ця система має і зворотний бік. Так, скажімо, у Казахстані був великий скандал навколо історії про те, що спортсмени повинні були ділитися своїми заробітками з тренерами та іншими людьми, від яких залежала їхня кар’єра. Чи можливе таке в інших країнах? Литовський спортивний чиновник відповідає рішучим «ні».
«Тренери також отримують гроші, вони менші, але цілком офіційні від литовського уряду». Подібна практика, як ми почули, є і в Україні.
Спортсмени з маленької Литви очікують не лише олімпійського золота, але й солідного подарунку від власної держави. За кожну золоту медаль вони отримають понад 100 тисяч доларів від литовського уряду. А ще литовські олімпійці зможуть роз’їжджати власним люксусовим автомобілем, додає генеральний секретар Литовського Олімпійського Комітету Витас Зуберніс:
«Спортсмени, які виграють золоту медаль, отримають близько 125 тисяч доларів від уряду та ще BMW від національного олімпійського комітету».
Від Литви намагаються не відставати і українці. Як сказав в інтерв’ю радіо “Свобода” перший заступник голови Державного комітету України з питань фізкультури і спорту Анатолій Домашенко, збільшені преміальні чемпіонам, срібним та бронзовим призерам Олімпійських ігор.” Тепер вони становлять 100, 70 та 50 тисяч доларів, відповідно 100 - за золоту, 70 - за срібну та 50 - за бронзову медаль. Тренери їх відповідно отримують половину від цієї суми. Головним спонсором олімпійської команди є держава, тому що держава надає левову частку всіх надходжень, всіх грошей, більшість усіх витрат вона бере на себе».
Інші великі спортивні держави виглядають скромніше на цьому тлі. Американські олімпійські переможці отримають від свого олімпійського комітету лише 25 тисяч доларів. Вдвічі більше дістануть за золото росіяни. Як зауважують оглядачі, ці цифри демонструють певну тенденцію. Бути спортсменом у маленькій і не дуже спортивній державі вигідніше, ніж у великій та спортивній. Та бідніші країни мають готову відповідь: спортсмен у такій країні, як Литва, немає інших джерел доходу, їхні тренування гірше фінансуються державою, ніж у багатших країнах, вони мають менше надій заробити на рекламі, яка часто стає головним джерелом прибутків успішних спортсменів. До того ж, у маленькій державі менше приватних спонсорів, які б могли підтримати олімпійців.
Система винагород може виглядати далекою від ідеалів олімпійського руху. Ще у середині 1980-х років спортсменам, які отримували гроші за свої виступи, не дозволяли брати участь у змаганнях. Але наприкінці 80-х від цього правила довелося відмовитися, адже прослідкувати за його дотриманням уже було неможливо. Та ця система має і зворотний бік. Так, скажімо, у Казахстані був великий скандал навколо історії про те, що спортсмени повинні були ділитися своїми заробітками з тренерами та іншими людьми, від яких залежала їхня кар’єра. Чи можливе таке в інших країнах? Литовський спортивний чиновник відповідає рішучим «ні».
«Тренери також отримують гроші, вони менші, але цілком офіційні від литовського уряду». Подібна практика, як ми почули, є і в Україні.
