Аудіозапис програми:
Київ, 10 листопада 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена президентським виборам в Україні.
Українське телебачення виборчого періоду. Йому присвячений у нашій програмі монолог знаного культуролога професора Вадима Скуратівського.
Вадим Скуратівський
Бачите, людство винайшло телекартинку задля того, щоб особливо переконливо в режимі абсолютного реалізму показувати на віддалі ту чи ту реальну дійсність. А тоді, коли телекартинка, м’яко кажучи говорить неправду, то це справляє доволі дивовижне враження.
З одного боку, безперечно ми одразу бачимо, що телебачення, радикально кажучи, бреше, а з другого, стає просто незручно за тих людей, які все це облаштовують.
Зрештою, телебачення, ви самі розумієте, це величезний і технологічний, і світоглядний, і спеціально-літературно-драматичний сюжет, що в ньому беруть участь десятки і десятки людей. Те, що ці люди асистують неправді говорить не на їхню користь.
Одверто кажучи, я дуже подивований поведінкою українських електронних мас-медіа впродовж останніх тижнів і раніше. Ми стали свідками якоїсь абсолютно неймовірної брехні. Водночас ця сама брехня з цієї самої телекартинки виголошується у режимі імітації цієї самої електронної правди.
От справді в “Правді” немає “Ізвєстій”, в “Ізвєстіях” немає “Правди”, як колись казали в радянські часи. Йдеться не просто про те, що хтось має, а хтось немає певні політичні орієнтації, певні політичні симпатії.
На здоров’я. Хай будуть ці політичні симпатії, хай буде ця сама в якісь хвилини аж жорстка гра політичних сил, але не можна при цьому вдаватися до безсоромних фальсифікацій, яких було так багато.
Я перепрошую, добродії з “Інтеру”, які безперестанку запрошували сусідів з сусідньої країни, які нібито були експертами у українській ситуації, які несли якусь неймовірну ахінею з цього самого екрану.
Яким чином, делікатно кажучи, напівфашиста Жириновського можна було запросити саме в такій якості? Яким чином можна було ті чи ті квазісоціологічні сюжети з академічним виглядом і в економічній інтонації викладати як певну об’єктивність? Яким чином можна було ексцентрику цих самих виборів подавати, як щось абсолютно нормальне?
Тобто ми з вами переконалися, що ми впродовж останнього місяця дивним чином ввійшли в добу телебачення брежнєвських часів, того самого телебачення, що в ньому єдино об’єктивною темою була погода.
Чесно кажучи, навіть і з погодою тоді було не дуже благополучно. Я пригадую як ведучий Нацаканов, закінчуючи виклад останніх вістей десь у 80-тих роках, сказав про те, що погода в Радянському Союзі дуже морозна, але хай вас втішає те, що у Франції замерзло внаслідок морозу стільки то людей.
Тобто має бути певна норма на телебаченні, на площі мас-медіа взагалі. Те, що зараз відбувається носить по суті історичний характер. Все те, що ми говоримо і робимо так чи інакше буде зафіксоване в історії.
Тим більше, що історія має справді дуже багато технологічних засобів до протоколювання того, що відбувається. Наша, чи чиясь брехня залишиться назавжди. Колись про неї будуть писати монографії і спеціальні дослідження дисертаційного типу. Але треба подумати не про те, що буде в майбутньому, а про те, що оце буде справді зараз ось тут.
Ми з вами в ХХ столітті пройшли у підрадянську епоху через неймовірну брехню радянських мас-медіа. Колись Сталін побачив свого лікуючого лікаря, який робив вигляд, що він дуже уважно читає “Правду” і “Ізвєстія”. Він сказав: “Що це Ви читаєте газети, які не пишуть правди?”.
Раптом ми отримали мас-медіа, які не повідомляли правду. Це взагалі говорить про те, що ми з тоталітарної психології просто з тоталітарно історичного поля ще, делікатно кажучи, зовсім не вийшли, що ми ще там, що в якісь хвилини ми з неймовірною енергією, яка заслуговувала на щось інше повертаємося в наше минуле.
Нарешті, ще одна обставина. Взагалі європейське людство відкриває інститут пропаганди у доволі модерному його вигляді під час І Світової війни. Так багато, з одного боку Антанта, а з другого боку, держави Центральної Європи наговорили на одне одного.
Вони так багато брехали, що відповідним чином німці вже не вірили тому, що їм говорять про Антанту, а антантівські громадяни не вірили тому, що говорили про німців. Тобто люди, що в їхніх руках перебуває мас-медіа мають зрозуміти одну таку просту річ, що їхні зусилля у напрямі брехні, їхні стратегеми брехні саме стратегічно працюють в оберненому напрямі проти інтересів цих же самих людей.
Словом, окрім того, що ми живемо в дуже напружену спеціально електоральну добу, якщо можна так висловитися, то ми так само живемо у добу, коли наші мас-медіа, передовсім електронні, були випробуванні на правду і відповідно на міцність у самій історії.
З усією певністю, і з усією гіркотою людини, яка сама працює на телебаченні мушу вам сказати, що наші електронні мас-медіа цього випробування не витримали. Дивлячись на цю картинку думаєш лише про одне, на що лорд Томпсон відкрив електрон в Англії, а на що в під радянську епоху наш великий земляк Борис Грабовський, син видатного поета, винайшов телебачення.
Словом, трохи схоже на ситуацію, що її визначив Юліан Туйм, де з 1930-тих у добу радіо: “Радіо видатний винахід, один поворот регулятора – нічого не чутно”. Добре, що телебачення великий винахід, один натиск на відповідну кнопку і нічого не видно.
Олекса Боярко
У Криму тим часом масово поширюється листівка, начебто підписана Віктором Ющенком. Про її зміст розповідає політолог Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Тримаю перед очима летючку, що масово кидають у поштові скриньки в АРК та місті Севастополі. На ній портрет, що віддалено нагадує Віктора Ющенка та ксерокопія начебто його підпису.
На цій російськомовній летючці, що називається “Откритоє пісьмо кримско-татарскому народу” і поширюється нібито від імені Ющенка написано: “Перш ніж віддати голос за нього, подумай про дітей і онуків!”
Летючка ця є явною фальшивкою, причому доволі примітивною, такою що промовисто вказує на її виробників. Текст починається таким зверненням до кримських татар: “... шановні представники єдиної, корінної, унікальної і неповторної поліетнічної народності Криму! До вас звертаюсь я, дорогі ногайці, тати, ялибойлу і татари!”
Вистачить побіжного погляду навіть на цей фрагмент, щоб зрозуміти, що до цієї творчості причетні кримські політтехнологи певної геополітичної спрямованості, які працюють аж ніяк не на Ющенка.
Навряд чи Ющенко, перш ніж звертатися до кримських татар, на порадився би з такими членами депутатської фракції “НУ” як Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров. А вони б йому сказали, до чого тут ногайці, тати, ялибойлу, коли існує єдиний кримськотатарський народ. Це все одно, що звертатися до українського народу такими словами: дорогі галичани, гуцули наддніпрянці і українці!
До речі, названі кримські політтехнологи дуже полюбляють ділити кримськотатарський народ на численні етнічні групи. Це їхній постійний репертуар.
Навіщо це Ющенку. Та і стиль своєрідний: “до вас звертаюсь я”, якось дивно до людини, що мислить українською, зате до болю нагадує відомий виступ Сталіна 1941 року, його звернення до радянського народу: “Братья і сьостри! К вам ображаюсь я, друзья мої”. З якого це дива Ющенко виступатиме в сталінській стилістиці? Тут явно кримський знавець “не фільтрував базар”.
А далі в тексті починаються суцільні провокації в дусі тих, що караються за відомими статтями КК України. Ну ось, наприклад: “Вам доводиться миритися з тим, що зараз російські олігархи, яких, як і взагалі всіх росіян, давно пора відправити з Криму на історичну Батьківщину, приїжджають сюди на курорти і задурно скуповують нерухомість”.
Ще одна перлина кримських політтехнологів: ”Я не хочу, щоби в Криму була Чечня. А значить, тут не повинні керувати росіяни”. Але ж треба дати якісь пояснення, чому відповідальний і цивілізований політик раптом почав верзти таку маячню. І кримські провокатори дають: “Росіяни все одно за мене не проголосують. Вони знають, що я чесно і просто кажу завжди і всім: “Так, я люблю Америку і ненавиджу Росію ... . Мені не потрібні голоси росіян, нехай голосують за кого хочуть, ї їх долю все одно визначено. Їм не місце на нашій і вашій землі і рано чи пізно їх все одно тут не буде... Є вільна Західна Україна, є американська фінансова допомога, є Туреччина, наш і вам давній союзник у боротьбі з російським кирзовими чоботом”.
Ось цей дайджест антиющенківської пропаганди поширюється в Криму. Зрозуміло, що владі подобається, що смердюча проти Ющенка, але ж вона, намсамперед, проти України, проти національної безпеки, бо провокує етнічну ненависть і різанину на півдні.
Тут мали б втрутитися СБУ і Генпрокуратура, а вони не втручаються. І це красномовна відповідь на всі запитання, щодо того, кому це вигідно.
І останнє, нехай наївні, довірливі люди в Криму замисляться, якщо це “відкритий лист”, то чому його не надрукувала жодна кримська, севастопольська або українська газета?” А тому, що жоден редактор не хоче відповідати в суді за оприлюднення фальшивки. Тому так званий “відкритий лист” поширюється підпільно. Щоб не відповідати.
Олекса Боярко
І про історію. У період між двома світовими війнами переважна частина західноукраїнських земель перебувала у складі Польщі. Про участь українського населення у виборах до польського Сейму розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
По закінченні Першої світової війни Галичина, Волинь, Полісся, Холмщина та Лемківщина опинилися у складі Польщі і становили майже третину її території. Українці були найбільшою національною меншиною польської держави, а їхня чисельність оцінювалася у 6 мільйонів осіб, що складало 15% усього населення Польщі. Вже у січні 1920 року польський уряд розпустив Галицький Сейм, згодом скасував польсько-українську двомовність у крайовій адміністрації, а Східній Галичині надав офіційну назву “Східна Малопольща”.
У відповідь галицькі українці бойкотували вибори до польського Сейму у листопаді 1922 року. Натомість українці Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся взяли у них участь, причому допомогу і охорону українським кандидатам надавала створена у Галичині Українська Військова Організація. У виборах до Сейму 1928 року брало участь засноване 3 роки перед тим у Львові Українське Національно-Демократичне Об’єднання. З висунутих ним кандидатів 23 стали послами нижньої палати парламенту Польщі і 8 – депутатами сенату (тобто, верхньої палати).
Своїх депутатів провела до Сейму і Українська Соціалістично-Радикальна Партія, яка діяла в Галичині та на Волині. Депутати-українці створили у Сеймі свою групу – Парламентську репрезентацію. На виборах у вересні 1935 року Українське Національно-Демократичне Об’єднання провело до Сейму 13 послів і чотирьох сенаторів, а Українська Католицька Народна Партія – одного депутата та одного сенатора.
Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-маршалком Сейму. На останніх виборах 1938 року послами стала така сама кількість кандидатів від українських партій, що і 35-го року. Останнє засідання Сейму відбулося 2 вересня 1939 року – одразу після нападу німецького війська на Польщу. На ньому депутати Василь Мудрий та Степан Скрипник заявили від імені Української Парламентської репрезентації, що українці виконають свій громадянський обов’язок щодо польської держави.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену президентським виборам в Україні.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”.
Київ, 10 листопада 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена президентським виборам в Україні.
Українське телебачення виборчого періоду. Йому присвячений у нашій програмі монолог знаного культуролога професора Вадима Скуратівського.
Вадим Скуратівський
Бачите, людство винайшло телекартинку задля того, щоб особливо переконливо в режимі абсолютного реалізму показувати на віддалі ту чи ту реальну дійсність. А тоді, коли телекартинка, м’яко кажучи говорить неправду, то це справляє доволі дивовижне враження.
З одного боку, безперечно ми одразу бачимо, що телебачення, радикально кажучи, бреше, а з другого, стає просто незручно за тих людей, які все це облаштовують.
Зрештою, телебачення, ви самі розумієте, це величезний і технологічний, і світоглядний, і спеціально-літературно-драматичний сюжет, що в ньому беруть участь десятки і десятки людей. Те, що ці люди асистують неправді говорить не на їхню користь.
Одверто кажучи, я дуже подивований поведінкою українських електронних мас-медіа впродовж останніх тижнів і раніше. Ми стали свідками якоїсь абсолютно неймовірної брехні. Водночас ця сама брехня з цієї самої телекартинки виголошується у режимі імітації цієї самої електронної правди.
От справді в “Правді” немає “Ізвєстій”, в “Ізвєстіях” немає “Правди”, як колись казали в радянські часи. Йдеться не просто про те, що хтось має, а хтось немає певні політичні орієнтації, певні політичні симпатії.
На здоров’я. Хай будуть ці політичні симпатії, хай буде ця сама в якісь хвилини аж жорстка гра політичних сил, але не можна при цьому вдаватися до безсоромних фальсифікацій, яких було так багато.
Я перепрошую, добродії з “Інтеру”, які безперестанку запрошували сусідів з сусідньої країни, які нібито були експертами у українській ситуації, які несли якусь неймовірну ахінею з цього самого екрану.
Яким чином, делікатно кажучи, напівфашиста Жириновського можна було запросити саме в такій якості? Яким чином можна було ті чи ті квазісоціологічні сюжети з академічним виглядом і в економічній інтонації викладати як певну об’єктивність? Яким чином можна було ексцентрику цих самих виборів подавати, як щось абсолютно нормальне?
Тобто ми з вами переконалися, що ми впродовж останнього місяця дивним чином ввійшли в добу телебачення брежнєвських часів, того самого телебачення, що в ньому єдино об’єктивною темою була погода.
Чесно кажучи, навіть і з погодою тоді було не дуже благополучно. Я пригадую як ведучий Нацаканов, закінчуючи виклад останніх вістей десь у 80-тих роках, сказав про те, що погода в Радянському Союзі дуже морозна, але хай вас втішає те, що у Франції замерзло внаслідок морозу стільки то людей.
Тобто має бути певна норма на телебаченні, на площі мас-медіа взагалі. Те, що зараз відбувається носить по суті історичний характер. Все те, що ми говоримо і робимо так чи інакше буде зафіксоване в історії.
Тим більше, що історія має справді дуже багато технологічних засобів до протоколювання того, що відбувається. Наша, чи чиясь брехня залишиться назавжди. Колись про неї будуть писати монографії і спеціальні дослідження дисертаційного типу. Але треба подумати не про те, що буде в майбутньому, а про те, що оце буде справді зараз ось тут.
Ми з вами в ХХ столітті пройшли у підрадянську епоху через неймовірну брехню радянських мас-медіа. Колись Сталін побачив свого лікуючого лікаря, який робив вигляд, що він дуже уважно читає “Правду” і “Ізвєстія”. Він сказав: “Що це Ви читаєте газети, які не пишуть правди?”.
Раптом ми отримали мас-медіа, які не повідомляли правду. Це взагалі говорить про те, що ми з тоталітарної психології просто з тоталітарно історичного поля ще, делікатно кажучи, зовсім не вийшли, що ми ще там, що в якісь хвилини ми з неймовірною енергією, яка заслуговувала на щось інше повертаємося в наше минуле.
Нарешті, ще одна обставина. Взагалі європейське людство відкриває інститут пропаганди у доволі модерному його вигляді під час І Світової війни. Так багато, з одного боку Антанта, а з другого боку, держави Центральної Європи наговорили на одне одного.
Вони так багато брехали, що відповідним чином німці вже не вірили тому, що їм говорять про Антанту, а антантівські громадяни не вірили тому, що говорили про німців. Тобто люди, що в їхніх руках перебуває мас-медіа мають зрозуміти одну таку просту річ, що їхні зусилля у напрямі брехні, їхні стратегеми брехні саме стратегічно працюють в оберненому напрямі проти інтересів цих же самих людей.
Словом, окрім того, що ми живемо в дуже напружену спеціально електоральну добу, якщо можна так висловитися, то ми так само живемо у добу, коли наші мас-медіа, передовсім електронні, були випробуванні на правду і відповідно на міцність у самій історії.
З усією певністю, і з усією гіркотою людини, яка сама працює на телебаченні мушу вам сказати, що наші електронні мас-медіа цього випробування не витримали. Дивлячись на цю картинку думаєш лише про одне, на що лорд Томпсон відкрив електрон в Англії, а на що в під радянську епоху наш великий земляк Борис Грабовський, син видатного поета, винайшов телебачення.
Словом, трохи схоже на ситуацію, що її визначив Юліан Туйм, де з 1930-тих у добу радіо: “Радіо видатний винахід, один поворот регулятора – нічого не чутно”. Добре, що телебачення великий винахід, один натиск на відповідну кнопку і нічого не видно.
Олекса Боярко
У Криму тим часом масово поширюється листівка, начебто підписана Віктором Ющенком. Про її зміст розповідає політолог Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Тримаю перед очима летючку, що масово кидають у поштові скриньки в АРК та місті Севастополі. На ній портрет, що віддалено нагадує Віктора Ющенка та ксерокопія начебто його підпису.
На цій російськомовній летючці, що називається “Откритоє пісьмо кримско-татарскому народу” і поширюється нібито від імені Ющенка написано: “Перш ніж віддати голос за нього, подумай про дітей і онуків!”
Летючка ця є явною фальшивкою, причому доволі примітивною, такою що промовисто вказує на її виробників. Текст починається таким зверненням до кримських татар: “... шановні представники єдиної, корінної, унікальної і неповторної поліетнічної народності Криму! До вас звертаюсь я, дорогі ногайці, тати, ялибойлу і татари!”
Вистачить побіжного погляду навіть на цей фрагмент, щоб зрозуміти, що до цієї творчості причетні кримські політтехнологи певної геополітичної спрямованості, які працюють аж ніяк не на Ющенка.
Навряд чи Ющенко, перш ніж звертатися до кримських татар, на порадився би з такими членами депутатської фракції “НУ” як Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров. А вони б йому сказали, до чого тут ногайці, тати, ялибойлу, коли існує єдиний кримськотатарський народ. Це все одно, що звертатися до українського народу такими словами: дорогі галичани, гуцули наддніпрянці і українці!
До речі, названі кримські політтехнологи дуже полюбляють ділити кримськотатарський народ на численні етнічні групи. Це їхній постійний репертуар.
Навіщо це Ющенку. Та і стиль своєрідний: “до вас звертаюсь я”, якось дивно до людини, що мислить українською, зате до болю нагадує відомий виступ Сталіна 1941 року, його звернення до радянського народу: “Братья і сьостри! К вам ображаюсь я, друзья мої”. З якого це дива Ющенко виступатиме в сталінській стилістиці? Тут явно кримський знавець “не фільтрував базар”.
А далі в тексті починаються суцільні провокації в дусі тих, що караються за відомими статтями КК України. Ну ось, наприклад: “Вам доводиться миритися з тим, що зараз російські олігархи, яких, як і взагалі всіх росіян, давно пора відправити з Криму на історичну Батьківщину, приїжджають сюди на курорти і задурно скуповують нерухомість”.
Ще одна перлина кримських політтехнологів: ”Я не хочу, щоби в Криму була Чечня. А значить, тут не повинні керувати росіяни”. Але ж треба дати якісь пояснення, чому відповідальний і цивілізований політик раптом почав верзти таку маячню. І кримські провокатори дають: “Росіяни все одно за мене не проголосують. Вони знають, що я чесно і просто кажу завжди і всім: “Так, я люблю Америку і ненавиджу Росію ... . Мені не потрібні голоси росіян, нехай голосують за кого хочуть, ї їх долю все одно визначено. Їм не місце на нашій і вашій землі і рано чи пізно їх все одно тут не буде... Є вільна Західна Україна, є американська фінансова допомога, є Туреччина, наш і вам давній союзник у боротьбі з російським кирзовими чоботом”.
Ось цей дайджест антиющенківської пропаганди поширюється в Криму. Зрозуміло, що владі подобається, що смердюча проти Ющенка, але ж вона, намсамперед, проти України, проти національної безпеки, бо провокує етнічну ненависть і різанину на півдні.
Тут мали б втрутитися СБУ і Генпрокуратура, а вони не втручаються. І це красномовна відповідь на всі запитання, щодо того, кому це вигідно.
І останнє, нехай наївні, довірливі люди в Криму замисляться, якщо це “відкритий лист”, то чому його не надрукувала жодна кримська, севастопольська або українська газета?” А тому, що жоден редактор не хоче відповідати в суді за оприлюднення фальшивки. Тому так званий “відкритий лист” поширюється підпільно. Щоб не відповідати.
Олекса Боярко
І про історію. У період між двома світовими війнами переважна частина західноукраїнських земель перебувала у складі Польщі. Про участь українського населення у виборах до польського Сейму розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
По закінченні Першої світової війни Галичина, Волинь, Полісся, Холмщина та Лемківщина опинилися у складі Польщі і становили майже третину її території. Українці були найбільшою національною меншиною польської держави, а їхня чисельність оцінювалася у 6 мільйонів осіб, що складало 15% усього населення Польщі. Вже у січні 1920 року польський уряд розпустив Галицький Сейм, згодом скасував польсько-українську двомовність у крайовій адміністрації, а Східній Галичині надав офіційну назву “Східна Малопольща”.
У відповідь галицькі українці бойкотували вибори до польського Сейму у листопаді 1922 року. Натомість українці Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся взяли у них участь, причому допомогу і охорону українським кандидатам надавала створена у Галичині Українська Військова Організація. У виборах до Сейму 1928 року брало участь засноване 3 роки перед тим у Львові Українське Національно-Демократичне Об’єднання. З висунутих ним кандидатів 23 стали послами нижньої палати парламенту Польщі і 8 – депутатами сенату (тобто, верхньої палати).
Своїх депутатів провела до Сейму і Українська Соціалістично-Радикальна Партія, яка діяла в Галичині та на Волині. Депутати-українці створили у Сеймі свою групу – Парламентську репрезентацію. На виборах у вересні 1935 року Українське Національно-Демократичне Об’єднання провело до Сейму 13 послів і чотирьох сенаторів, а Українська Католицька Народна Партія – одного депутата та одного сенатора.
Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-маршалком Сейму. На останніх виборах 1938 року послами стала така сама кількість кандидатів від українських партій, що і 35-го року. Останнє засідання Сейму відбулося 2 вересня 1939 року – одразу після нападу німецького війська на Польщу. На ньому депутати Василь Мудрий та Степан Скрипник заявили від імені Української Парламентської репрезентації, що українці виконають свій громадянський обов’язок щодо польської держави.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену президентським виборам в Україні.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”.
