Доступність посилання

ТОП новини

“Країна Інкогніта”: Григорій Полетика.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 7 грудня 2004 року.

Олекса Боярко

Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.

“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.

“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Говорить радіо “Свобода”!

Українську історію не можна читати без брому. Вислів цей, очевидно, є загальновідомим. Тим часом як і ким писалися класичні тексти, що змальовують цю історію?

З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

Максим Стріха

Першими істориками кожного народу були літописці, хронікери. Так було в Європі, так було і в нас від Нестора і до козацьких літописців, Самовидця, ім’я, якого до нас не дійшло, Рабянки і Величка, чиї імена ми знаємо.

На середину 18 ст. і в Україні розпочалася нова доба, настав час збірної історії, не просто короткого викладу за датами, який, скажімо, дав Інокентій Гізель ще в 1760-тих рр., але тексту, який би давав певну концепцію історичного розвитку, її цілісне бачення.

Таким текстом для України стала “Історія русів”. Текст, щодо дати якого долинають суперечки, автор якого достеменно поки що невідомий, але який від 20-их рр.. 19 ст. розходився в десятках і сотнях списків по маєтках лівобережного дворянства, колишньої козацької старшини, який був вперше виданий зусиллями відомого нашого археографа, великого друга Шевченка Осипа Бодянського в Москві 1846 року, який зробив величезний вплив на весь подальший розвиток не лишень української історіографії, але й на розвиток концепцій визвольних, націотворчих концепцій України в цілому.

Сергій Грабовський

“Історія русів” – про цей феномен української історії та історіографії не можна говорити, не згадавши ім‘я Григорія Полетики. Перед мікрофоном наш колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Син бунчукового товариша Григорій Полетика народився близько 1725 року у Ромнах на Сумщині. У виданому йому по завершенню навчання у Києво-Могилянській академії атестаті зазначалося, що латинську та німецьку мови він (цитата) сам досконало з похвалою своєю та користю для слухачів його викладати може”.

1746 року Полетика переїхав до Санкт-Петербурґа і навчався там в Академічній гімназії. Згодом він працював перекладачем в Академії наук і Синоді та головним інспектором Морського шляхетського кадетського корпусу. У травні 1767 року шляхта Лубенського полку обрала Полетику до Комісії з розробки проекту “Нового уложенія” законів Російської імперії. Своїм виборцям він пообіцяв (цитата) “керуватися любов’ю до Вітчизни та прямим пошуком вашої всієї користі”.

На засіданнях Комісії та у підготовлених ним документах Полетика обстоював засади автономії Гетьманщини і права козацької старшини. 1773 року він вийшов у відставку, повернувся до України і оселився у селі Юдинові на Стародубщині, де володів значними маєтностями з майже трьома тисячами селян. Свої перші наукові праці Полетика опублікував у Петербурзі 1757 року. Він досліджував історію освіти та права в Україні, перекладав Арістотеля, Епіктета, Ксенофонта, а 1763 року видав “Словник на шести мовах: російській, грецькій, латинській, німецькій, французькій та англійській”.

Науковець називав власну бібліотеку з кількох тисяч томів, знищену пожежею в його петербурзькій квартирі 1771 року, однією з кращих в Російській імперії. Чимало українських істориків вважали Григорія Полетику та його сина Василя авторами знаменитої “Історії русів”. Григорій Полетика помер під час одного із своїх приїздів до Санкт-Петербурґа 8 грудня 1784 року.

Сергій Грабовський

продовжує розповідь про Григорія Полетику історик Віктор Горобець.

Віктор Горобець

На тлі суспільно-інтелектуального життя України середини д.п. 18 ст. постать Григорія Полетики є однією з найбільших таких помітних і яскравих. Вже його здобутки в окремих галузях, як то історія, право, література, філологія, громадська робота вартують того аби ім’я не загубилося в мороці століть.

Діяльність поетики є таким унікальним прикладом поєднання, коли його інтелектуальна праця органічно доповнює і дозволяє розкритися таланту яскравого політичного і громадського діяча діяча сенсом життя котрого стає пошук користі для своєї вітчизні.

Завдання архіскладне, зважаючи на те, що це завдання суперечить із офіційним курсом Катерини ІІ. Із-за такою суперечністю, яка була видна в 60-тих роках від ідеї захисту користі для своєї вітчизни відмовляються представники української аристократії.

Наприклад, такий відомий сучасник Полетики, як Іван Михайлович Скоропадський, який був нащадком двох гетьманів, одночасно і Івана Скоропадського і по материнській лінії Данила Апостола, і той відходить від боротьби.

Полетика залишається. Не варто забувати, що більшу частину свого життя Полетика проводить не в Україні, а поза межами в Росії. Тим не менше, на певному етапі зумів настільки проникнутися от цією ідеєю захисту користі своєї вітчизни, що стає найбільш послідовним і найбільш принциповим адептом цих інтересів збереження української державності.

Навіть попри невдачу політичної діяльності, мається на увазі у розігнанні Катериною ІІ законодавчої комісії, генетичний зв’язок, який існував між інтелектуальним колом, яке формувалося навколо Григорія Полетики або коло, яке ґрунтувалося навколо ідей Григорія Полетики наприкінці 18 ст. є очевидним зв’язок з національним пробудження українців у минулому 19 ст.

Причому навіть без урахування вірогідного авторства Полетики його сина Василя у написанні “Історії русів”, творів значення якого в українському духовному і інтелектуальному, національному і націотворчому житті важко переоцінити. Адже “Історія русів”, то була відправною точкою у формуванні ідентичності ранньомодерної української нації.

Коли ми говоримо про Полетику, про його значення, про його роль, про те, чому саме він посів таке місце в українській історії, то очевидно ми маємо всі підстави долучити свій голос до оцінки трудів Григоріяі Полетики даної його сином Василем.

У них, тобто у трудах, говорить Василь, повсюди сяє розум вченої людини, промовляє дух патріота великої душі. За моїм глибоким переконанням саме от таке поєднання великого і світлого розуму з патріотичними почуттями – це той баланс, який дозволяє говорити про Полетику, як одну із найбільш непересічних особистостей української історії цього часу і говорити про нього, як справді про якийсь взірець, до якого варто було прагнути. Він стає такою культовою фігурою української історії і в 19 ст., і вже потім в 20 ст.

Максим Стріха

У передмові до першого видання “Історії русів” написаного самим Осипом Бодянським, цитую це мовою оригіналу, щоб зберегти колорит цієї доби: “Ізвєстний учьоностю і знатностю депутат шляхетства малоросійського господін Полєтіка, отправляясь по должності депутатства в вєлікую ону імперскую комісію для сочінєнія проекта нового уложенія імел надобность нєобходімую отискать отєчєствєнною історію. Он относілся о сем в первоначальном учітєлє своєму архієпіскопу бєлорускому Георгію Коніскому, котрий бил росіянін і долголетно находілся в Кієвской академії префектом і ректором. Сєй архієрей сообщіл господіну Полєтіке лєтопісь ілі історію і увіряя архіпастерскі, что она вєдєна с давніх лєт в кафедральном могільовском монастирє іскусними людьми сносівшемися о нужних свєдєніях в Україні с ученими мужами Кієвской академії і разних знатнєйших російських монастирєй, апаче тєх, в коїх проживал монахом Юрій Хмєльніцкій, прєждє убівший гєтьман малоросійський, оставівший в ніх многіє запіскі, бумагі отца своєво гетьмана Зіновія Хмєльніцького і самі журнали достопамятності і діяній національних, что при том она била вновь пересмотрена і ісправлєна”.

Цей зворушливий запис показує мету написання історії. Полетика рушав для того, щоб взяти участь в роботі комісії для укладання законів. Там він мав обстояти права малоросійського шляхетства, малоросійської нації в цілому. Для цього він потребував історичного підґрунтя. Для цього і потрібні були історичні джерела, зокрема ті, які за легендою були надані йому архієпископом білоруським Георгієм Кониським.

Сергій Грабовський

Отже, Максиме, дещо детальніше про деякі чільні сюжети “Історії русів”.

Максим Стріха

Ілько Борщак, характеризуючи “Історію русів”, сказав, що це не є традиційною історією в сьогоднішньому розумінні, коли історик оперує чітко фактами і лишень інтерпретує їх. Текст, можливо, Григорія Полетики, можливо, його сина Василя, можливо, ще якогось невідомого автора українського – це своєрідна ідеальна історія України, історія, якою вона б мусила бути, історія, яка мусить мати керівний ефект для покоління сьогоднішнього.

Скажімо, промова Полуботка, ув’язненого до Петра І не більше, ніж легенда. Зрозуміло, що якби щось таке ув’язнений наказний гетьман намагався б виголосити, то його б було негайно страчено. Але ці слова стали однієї з наших національних легенд, які плекають упродовж 2 століть наш національний характер.

Отже, цитую кінець цієї промови: “Повєргать народи в рабство і владєть рабамі і нєвольнікамі єсть дєло азіатського тірана, а нє хрістіанского монарха, котрий должен славітся і действітельно бить верховним отцом народом. Я знаю, што нас ждут окови і мрачниє тємніци, гдє уморят нас гладом і прітіснєніямі по обичаю московському. Но пока єще жив говорю тєбє істіну, о государь, воздасі і нєпрєменно пред царьом всех царєй всемогущім Богом за погібель нашу і всєго народа”.

Сергій Грабовський

Отож – ким був Григорій Полетика для своєї доби і для сьогодення?

Максим Стріха

Колись давно, ще в 19 ст. відомий наш історик Лазаревський написав книгу “Люді старой Малоросії” на судових актах, де показував ту козацьку старшину, як людей, які справді сперечалися один з одним за грунти, за якісь побутові сварки. Бо саме цей матеріал і доносили судові акти, коли люди туди зверталися, щоб суди вирішували якісь питання.

У минулому 20 ст. визначний український історик, професор Оглоблин у відповідь тій давній праці “Люді старой Малоросії” написав чудесну книжку нарисів “Люди старої України” про ту українську шляхту, про ті родини, які жили в ім’я своєї малоросійської батьківщини, які творили перші наші національні концепції. Скажімо, от ту саму “Розмову малой і вєлікой Росії” Дівовича, де проголошувалося, що ми дві рівні держави, просто служимо одному монархові.

Ці постаті дуже симпатичні, адже Григорій Полетика не один – це ціла родина: його брат Андрій був маршалком чернігівської шляхти, так само працював в ім’я користі своєї малоросійської нації, брат Іван був відомий на той час медиком, який працював для того, щоб спиняти пошесті, син Григорія Полетики Василь був визначним істориком, при чому автором, напевно, першої історії Давнього Східного світу, написаної на наших теренах. Досі тривають суперечки про можливе співавторство батька і сина в написанні “Історії русів”.

Наша історія 19 ст., той вибух, який почався з Котляревським, який розвинувся з Шевченком, з Кирило-Мефодіївським братством, з тим, що українці нарешті усвідомили, що вони є українцями, що вони є окремим від росіян народом, той вибух завдячує невтомній праці тих скромних друзів малоросійської вітчизни, які збирали старі козацькі літописи, які писали “Історію русів”, які змушували своїх одноплемінників малоросіян поглянути на себе, як на окрему малоросійську націю, провідник якої наказний гетьман Павло Полуботок міг наприкінці першої чверті 18 ст. кинути горді слова в обличчя азіатського тирана Петра І.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.

Говорить радіо “Свобода”.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG