Аудіозапис програми:
Київ, 25 лютого 2005 року
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
Ми продовжуємо тематичний цикл передач “Україна і Друга світова війна”.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко
Разом з Польщею та Білоруссю Україна належить до країн, які втратили найбільшу частку населення під час Другої світової війни. Про основні причини та характер людських втрат України у роки війни розповідає мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Українці складали десяту частину Війська Польського, тож українські втрати обраховуються з перших днів від нападу Німеччини на Польщу. Українці переважали серед майже п’ятисот червоноармійців, що загинули при захопленні Західної України Радянським Союзом. Від 41-го по 45-й рік до Червоної армії були призвані 7 мільйонів мешканців України, і кожний другий з них загинув. Бойових втрат зазнали і 250 тисяч українців, що воювали на боці німецької армії, зокрема, у дивізії “Галичина” загинуло близько шістнадцяти тисяч осіб.
Серед загиблих у боях – українці з армій Канади та США, польських армії Владислава Андерса і дивізії імені Костюшка, чехословацької бригади Людвіка Свободи, французьких батальйонів імені Шевченка та Богуна, з радянських і югославських партизанських загонів. Втрати Організації Українських Націоналістів від нацистських репресій оцінюються у 20 тисяч осіб, бойові втрати Української Повстанської Армії – приблизно 50 тисяч. В українсько-польському конфлікті на Волині 43-го року загинуло приблизно 17 тисяч українців. У листопаді 41-го року серед трьох цілих і шести десятих мільйона радянських військовополонених третину становили українці. У ста вісімдесяти нацистських концтаборах на території України загинуло близько однієї цілої восьми десятих мільйона полонених червоноармійців. На території України нацисти знищили 250 сіл разом з мешканцями, а в одному тільки Бабиному Яру вони розстріляли не менше ста тисяч євреїв, циган, українців та росіян. Ще 3 мільйона цивільних осіб загинули під час бойових дій.
Українське населення гинуло від виснаження на будівництві оборонних споруд та внаслідок організованого нацистами голоду. Значною була смертність і серед двох з половиною мільйонів “остарбайтерів”, спочатку вивезених на примусові роботи до Німеччини, а звідти 45-го року – до сибірських таборів. Упродовж усієї війни українці гинули від політичних репресій у самій Україні та у концентраційних таборах по всій території СРСР. А 45-го року з приходом Червоної армії до Китаю репресій зазнали і українці Маньчжурії. НКВД вивіз до Сибіру, Комі та Казахстану у 39-му – 41-му роках понад півмільйона мешканців Західної Україні, а у вересні 41-го – 450 тисяч німців Лівобережжя, Приазов’я і Криму.
45-го року до Комі та Середньої Азії були депортовані 250 тисяч німців Правобережжя, що під час війни переселилися до Німеччини. 44-го року в ході “спецоперації” з так званого “етнічного розвантаження Криму” на схід були вивезені 225 тисяч кримських татар, циган, вірменів, болгар, греків. Половина усіх депортованих загинула в дорозі та у перший рік заслання. Відтак, деякі історики оцінюють сумарні втрати населення України під час Другої світової війни у понад 8 мільйонів осіб.
Олекса Боярко
Складність підрахунку людських втрат України і українського народу впродовж Другої світової війни – цій темі присвячена розмова, яку в київській студії із заступником директора Інституту історії професором Станіславом Куль веде мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Проблема людських втрат України в Другій світовій війні. Проблема ця непроста, хоча б тому, що цифри, якими характеризуються ці втрати були пов’язані, можливо, і досі певною мірою пов’язані з певними ідеологічними міркуваннями.
Але перш ніж говорити про ці втрати кілька слів про загальні втрати Радянського Союзу у радянсько-німецькій війні, оскільки майже вся територія сучасної України тоді входила до СРСР. Ці цифри так чи інакше в статистиці розглядалися як частина загальносоюзних втрат.
Станіслав Кульчицький
Дійсно, це дуже важко визначити втрати України у складі Радянського Союзу при чому не тільки через ідеологічні міркування, а і просто через те, що Україна була частиною Союзу і дуже багато складових частин цих втрат не мали республіканського розрізу.
Але навіть загальносоюзні втрати, таке феноменальне явище, коли впродовж десятиліть, ніяк не могли їх визначити. А через це не могли визначити загальних втрат всієї планети в Другій світовій війні.
Ось, коли в березі 1995 року, це 10 років тому, Інститут воєнної історії при Міноборони РФ влаштував конференцію наукову на тему “Людські втрати в Другій світовій війні”, то з багатьох країн світу кинулися в Москву, щоб взяти участь у цій конференції і почути від цього найвищого інституту по військовій історії, бо він же сидить, власне кажучи, на статистиці.
А динаміка тої статистики була така. Вперше в лютому 1946 року Сталін оголосив втрати Червоної армії 7 млн. солдатів і офіцерів. Хрущов через 10 років в 1955 році заявив, що фронтові і тилові втрати на окупованій території складають 20 млн. чоловік. Нарешті, Брежнєв, багато було різноманітних ювілеїв війни, і завжди була та сама цифра – понад 20 млн.
А ось на цій конференції в 1995 році була наведена така статистика, що на початок війни на червень 1941 року в Червоній армії було 4,8 млн. осіб. Далі за весь період війни було мобілізовано майже 30 млн. Отже, виходить загальна сума 34 млн. Виключено з списків за період майже 22 млн. Серед виключених безповоротні втрати становлять 12 млн., з них фронтові 8,7 млн.
Оці дані генерал-полковника Кривошеєва і досі в науковому обороті. Наприклад, в 2002 році вийшов чотиритомник “Міровиє войни ХХ вєка”. Це найбільш таке сучасне видання. Ніби то воно з сучасних позицій висвітлює це і дотримується саме цих цифр.
Сергій Грабовський
У спогадах відомого письменника Дімарова описується епізод, як його в числі інших визволених у Донбасі Червоною армією, взяли мобілізували в той же день до тої частини, яка увійшла до їхнього містечка, не озброїли, не перевдягли, і, абсолютно точно можна стверджувати, не включили до особового складу цієї частини, але кинули на штурм в лоб, де загинуло з кожної соті 98, а в той час ця частина зробила маневр, обійшла німецький вузол опору і пішла вперед, а цих кинули, як гарматне м’ясо.
Такі втрати, а подібна методи, ми знаємо, що була загальною, то чи враховані вони у цих втратах?
Станіслав Кульчицький
Мабуть, не враховані. Якось письменник Олександр Довженко сказав, але це його прикидки, невідомо на чому засновані, до 40 млн. А відносно того, що мобілізували і відразу кинули, то для Західної України це було правило. Тому що в Західній Україні мобілізація була засобом покарання населення за те, що воно залишалося на окупованій території. З другого боку, щоб забрати людей від можливої їх мобілізації до УПА.
Сергій Грабовський
Так, але це якраз Донбас, тобто найсхідніша Україна. Як правило, як практика була загальною. Виходячи з цього, чи є правдивими, на Вашу думку, ці загальні цифри, підраховані офіційними російськими істориками, тому що ці історики, які в Росії не є офіційними, скажімо так, наводять значно більші цифри.
Станіслав Кульчицький
Той же самий генерал-полковник Кривошеєв, під його редакцією була видана книга “Росія і СССР у війнах ХХ вєка. Потєрі вооружонних сіл. Статістіческоє іслєдованіє”. В цій книзі дещо інші цифри, навіть ті, що були на конференції.
При чому ми можемо можливість співставити одну складову, більше не можемо. Між німецькими і радянськими підрахунками, то, звичайно, проблема військовополонених.
Так от по даних Кривошеєва було взято в полон 4,5 млн., а на конференції тоді оголошувалося 5 млн., крім 1,8 млн. всі інші загинули. Така статистика.
Німецька статистика на східному фронті інша. Брали в полон до 31 грудня 1944 року, практично далі в полон не брали. 1945 рік – це агонія. Взято було 5 млн. 231 тисячу. Є конкретний розріз цієї цифри. Загинуло в полоні понад 3 млн., залишилося живими понад 1 млн. в грубих цифрах, були звільнені 817 тисяч.
Ця проблема звільнених, яка не могла існувати в радянській і пострадянські статистиці, тобто сучасній російській. Чим це пояснюється? Звичайно, німці саме до радянських полонених ставилися надзвичайно жорстоко і виморювали їх голодом, і розстрілювали як завгодно. Тому, власне, така жахлива цифра знищених в полоні.
Але звільнені це ті, що записався до Російської визвольної армії генерала Власова, або до німецької допоміжної поліції. Якщо так подивитися на тих, хто воював на боці ворога, то загальна цифра понад 1 млн.
Сергій Грабовський
Звільняли, наскільки відомо, ще і представників тих народів, котрі за нацистською расовою теорією були занесені до так званих арійських, тобто представників народів Північного Кавказу, козаків донських і кубанських, котрі також потрапили до списку арійців, представники фіно-угорських народів і т.д.
Станіслав Кульчицький
Звільняли, але на окупованій території народів записували до фолькс-дойчів, вишукуючи німецьке коріння, дуже багатьох, це було.
Олекса Боярко
У березні ви почуєте другу частину розмови Сергія Грабовського із істориком Станіславом Кульчицьким про людські втрати України у Другій світовій війні.
А сьогодні нашу програму завершує нарис доцента Києво-Могилянської академії Ігоря Лосєва про евакуацію, проведену радянською владою з УРСР у 1941-42 роках.
Ігор Лосєв
Евакуація населення України під час Другої світової війни є доволі трагічною, хоча і безперечно цікавою сторінкою української історії, причому вельми показовою щодо цінностей і пріоритетів.
Необхідність евакуації виникла раптово 22 червня 1941 року і почалася панічною втечею офіцерів НКВД та їхніх родин, партійно-комсомольського, радянського, профспілкового апарату з родинами із Західних областей України.
Ці люди справді мали підстави боятися, причому не стільки німецьких окупантів, скільки гніву місцевого населення для якого 2 роки радянського панування стали роками терору, депортації, насильства та інших принад комуністичного режиму.
Пізніше евакуацію стали здійснювати організовано. За офіційними даними з України було евакуйовано 3,5 млн. Осіб. Але сучасні історики стверджують, що менше, оскільки значна частина евакуйованих тікала додому вже в дорозі. Адже багатьох евакуювали примусово, деякі громадяни розглядали таку евакуацію, як ще одну депортацію.
Але якщо офіційні дані щодо кількості людей є доволі приблизними, то дані про вивезення заводів, установ, матеріальних цінностей, техніки, худоби є досить точними. Трактори і машини, на відміну від людей були цінністю.
Часто така евакуація майна залишала тих, хто з тих чи інших причин мусив жити на окупованій території без засобів до існування. Наприклад, з колгоспів України мільйони голів худоби гуртами гнали на Схід, чимала її частина загинула у спробах форсувати Дніпро. Для тих людей, що залишалися без худоби це означало часто-густо реальну перспективу голодної смерті.
Трагічною була ситуація єврейського населення, адже для нього неможливість евакуюватися означала майже гарантовану загибель. Проте велика частина євреїв і не намагалася евакуюватися.
Ці люди, перш ніж стати жертвами нацистів, спочатку стали жертвами радянської пропаганди. Адже після пакту Молотова-Рібентропа радянські ЗМІ писали про нацистську Німеччину переважно позитивно, не торкаючись державного антисемітизму в цій країні.
Через те чимало людей старшого віку, що пережили в 1918 році кайзерівську окупацію країни вважали, що нічого страшного не буде, бо тоді кайзерівські німці поводилися пристойно і в ексцесах з єврейським населенням помічені не були.
Крім того, радянські органи свідомо приховували від населення інформацію про реальний стан справа на фронті, до останнього дня не повідомляючи жителів про здачу того чи іншого міста.
Наприклад, мешканцям Києва постійно навіювали, що Київ не буде залишений радянськими військами і евакуювали з нього лише цінний номенклатурний апарат, хоча була реальна можливість евакуювати єврейське населення міста і унеможливити трагедію Бабиного Яру.
Трагедія єврейського населення України значною мірою є спричиненою політикою радянського керівництва, що маючи інформацію про смертельну загрозу євреям не вжило необхідних заходів для порятунку своїх найбільш вразливих в умовах нацистської окупації громадян.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
З вами був Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 25 лютого 2005 року
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
Ми продовжуємо тематичний цикл передач “Україна і Друга світова війна”.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко
Разом з Польщею та Білоруссю Україна належить до країн, які втратили найбільшу частку населення під час Другої світової війни. Про основні причини та характер людських втрат України у роки війни розповідає мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Українці складали десяту частину Війська Польського, тож українські втрати обраховуються з перших днів від нападу Німеччини на Польщу. Українці переважали серед майже п’ятисот червоноармійців, що загинули при захопленні Західної України Радянським Союзом. Від 41-го по 45-й рік до Червоної армії були призвані 7 мільйонів мешканців України, і кожний другий з них загинув. Бойових втрат зазнали і 250 тисяч українців, що воювали на боці німецької армії, зокрема, у дивізії “Галичина” загинуло близько шістнадцяти тисяч осіб.
Серед загиблих у боях – українці з армій Канади та США, польських армії Владислава Андерса і дивізії імені Костюшка, чехословацької бригади Людвіка Свободи, французьких батальйонів імені Шевченка та Богуна, з радянських і югославських партизанських загонів. Втрати Організації Українських Націоналістів від нацистських репресій оцінюються у 20 тисяч осіб, бойові втрати Української Повстанської Армії – приблизно 50 тисяч. В українсько-польському конфлікті на Волині 43-го року загинуло приблизно 17 тисяч українців. У листопаді 41-го року серед трьох цілих і шести десятих мільйона радянських військовополонених третину становили українці. У ста вісімдесяти нацистських концтаборах на території України загинуло близько однієї цілої восьми десятих мільйона полонених червоноармійців. На території України нацисти знищили 250 сіл разом з мешканцями, а в одному тільки Бабиному Яру вони розстріляли не менше ста тисяч євреїв, циган, українців та росіян. Ще 3 мільйона цивільних осіб загинули під час бойових дій.
Українське населення гинуло від виснаження на будівництві оборонних споруд та внаслідок організованого нацистами голоду. Значною була смертність і серед двох з половиною мільйонів “остарбайтерів”, спочатку вивезених на примусові роботи до Німеччини, а звідти 45-го року – до сибірських таборів. Упродовж усієї війни українці гинули від політичних репресій у самій Україні та у концентраційних таборах по всій території СРСР. А 45-го року з приходом Червоної армії до Китаю репресій зазнали і українці Маньчжурії. НКВД вивіз до Сибіру, Комі та Казахстану у 39-му – 41-му роках понад півмільйона мешканців Західної Україні, а у вересні 41-го – 450 тисяч німців Лівобережжя, Приазов’я і Криму.
45-го року до Комі та Середньої Азії були депортовані 250 тисяч німців Правобережжя, що під час війни переселилися до Німеччини. 44-го року в ході “спецоперації” з так званого “етнічного розвантаження Криму” на схід були вивезені 225 тисяч кримських татар, циган, вірменів, болгар, греків. Половина усіх депортованих загинула в дорозі та у перший рік заслання. Відтак, деякі історики оцінюють сумарні втрати населення України під час Другої світової війни у понад 8 мільйонів осіб.
Олекса Боярко
Складність підрахунку людських втрат України і українського народу впродовж Другої світової війни – цій темі присвячена розмова, яку в київській студії із заступником директора Інституту історії професором Станіславом Куль веде мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Проблема людських втрат України в Другій світовій війні. Проблема ця непроста, хоча б тому, що цифри, якими характеризуються ці втрати були пов’язані, можливо, і досі певною мірою пов’язані з певними ідеологічними міркуваннями.
Але перш ніж говорити про ці втрати кілька слів про загальні втрати Радянського Союзу у радянсько-німецькій війні, оскільки майже вся територія сучасної України тоді входила до СРСР. Ці цифри так чи інакше в статистиці розглядалися як частина загальносоюзних втрат.
Станіслав Кульчицький
Дійсно, це дуже важко визначити втрати України у складі Радянського Союзу при чому не тільки через ідеологічні міркування, а і просто через те, що Україна була частиною Союзу і дуже багато складових частин цих втрат не мали республіканського розрізу.
Але навіть загальносоюзні втрати, таке феноменальне явище, коли впродовж десятиліть, ніяк не могли їх визначити. А через це не могли визначити загальних втрат всієї планети в Другій світовій війні.
Ось, коли в березі 1995 року, це 10 років тому, Інститут воєнної історії при Міноборони РФ влаштував конференцію наукову на тему “Людські втрати в Другій світовій війні”, то з багатьох країн світу кинулися в Москву, щоб взяти участь у цій конференції і почути від цього найвищого інституту по військовій історії, бо він же сидить, власне кажучи, на статистиці.
А динаміка тої статистики була така. Вперше в лютому 1946 року Сталін оголосив втрати Червоної армії 7 млн. солдатів і офіцерів. Хрущов через 10 років в 1955 році заявив, що фронтові і тилові втрати на окупованій території складають 20 млн. чоловік. Нарешті, Брежнєв, багато було різноманітних ювілеїв війни, і завжди була та сама цифра – понад 20 млн.
А ось на цій конференції в 1995 році була наведена така статистика, що на початок війни на червень 1941 року в Червоній армії було 4,8 млн. осіб. Далі за весь період війни було мобілізовано майже 30 млн. Отже, виходить загальна сума 34 млн. Виключено з списків за період майже 22 млн. Серед виключених безповоротні втрати становлять 12 млн., з них фронтові 8,7 млн.
Оці дані генерал-полковника Кривошеєва і досі в науковому обороті. Наприклад, в 2002 році вийшов чотиритомник “Міровиє войни ХХ вєка”. Це найбільш таке сучасне видання. Ніби то воно з сучасних позицій висвітлює це і дотримується саме цих цифр.
Сергій Грабовський
У спогадах відомого письменника Дімарова описується епізод, як його в числі інших визволених у Донбасі Червоною армією, взяли мобілізували в той же день до тої частини, яка увійшла до їхнього містечка, не озброїли, не перевдягли, і, абсолютно точно можна стверджувати, не включили до особового складу цієї частини, але кинули на штурм в лоб, де загинуло з кожної соті 98, а в той час ця частина зробила маневр, обійшла німецький вузол опору і пішла вперед, а цих кинули, як гарматне м’ясо.
Такі втрати, а подібна методи, ми знаємо, що була загальною, то чи враховані вони у цих втратах?
Станіслав Кульчицький
Мабуть, не враховані. Якось письменник Олександр Довженко сказав, але це його прикидки, невідомо на чому засновані, до 40 млн. А відносно того, що мобілізували і відразу кинули, то для Західної України це було правило. Тому що в Західній Україні мобілізація була засобом покарання населення за те, що воно залишалося на окупованій території. З другого боку, щоб забрати людей від можливої їх мобілізації до УПА.
Сергій Грабовський
Так, але це якраз Донбас, тобто найсхідніша Україна. Як правило, як практика була загальною. Виходячи з цього, чи є правдивими, на Вашу думку, ці загальні цифри, підраховані офіційними російськими істориками, тому що ці історики, які в Росії не є офіційними, скажімо так, наводять значно більші цифри.
Станіслав Кульчицький
Той же самий генерал-полковник Кривошеєв, під його редакцією була видана книга “Росія і СССР у війнах ХХ вєка. Потєрі вооружонних сіл. Статістіческоє іслєдованіє”. В цій книзі дещо інші цифри, навіть ті, що були на конференції.
При чому ми можемо можливість співставити одну складову, більше не можемо. Між німецькими і радянськими підрахунками, то, звичайно, проблема військовополонених.
Так от по даних Кривошеєва було взято в полон 4,5 млн., а на конференції тоді оголошувалося 5 млн., крім 1,8 млн. всі інші загинули. Така статистика.
Німецька статистика на східному фронті інша. Брали в полон до 31 грудня 1944 року, практично далі в полон не брали. 1945 рік – це агонія. Взято було 5 млн. 231 тисячу. Є конкретний розріз цієї цифри. Загинуло в полоні понад 3 млн., залишилося живими понад 1 млн. в грубих цифрах, були звільнені 817 тисяч.
Ця проблема звільнених, яка не могла існувати в радянській і пострадянські статистиці, тобто сучасній російській. Чим це пояснюється? Звичайно, німці саме до радянських полонених ставилися надзвичайно жорстоко і виморювали їх голодом, і розстрілювали як завгодно. Тому, власне, така жахлива цифра знищених в полоні.
Але звільнені це ті, що записався до Російської визвольної армії генерала Власова, або до німецької допоміжної поліції. Якщо так подивитися на тих, хто воював на боці ворога, то загальна цифра понад 1 млн.
Сергій Грабовський
Звільняли, наскільки відомо, ще і представників тих народів, котрі за нацистською расовою теорією були занесені до так званих арійських, тобто представників народів Північного Кавказу, козаків донських і кубанських, котрі також потрапили до списку арійців, представники фіно-угорських народів і т.д.
Станіслав Кульчицький
Звільняли, але на окупованій території народів записували до фолькс-дойчів, вишукуючи німецьке коріння, дуже багатьох, це було.
Олекса Боярко
У березні ви почуєте другу частину розмови Сергія Грабовського із істориком Станіславом Кульчицьким про людські втрати України у Другій світовій війні.
А сьогодні нашу програму завершує нарис доцента Києво-Могилянської академії Ігоря Лосєва про евакуацію, проведену радянською владою з УРСР у 1941-42 роках.
Ігор Лосєв
Евакуація населення України під час Другої світової війни є доволі трагічною, хоча і безперечно цікавою сторінкою української історії, причому вельми показовою щодо цінностей і пріоритетів.
Необхідність евакуації виникла раптово 22 червня 1941 року і почалася панічною втечею офіцерів НКВД та їхніх родин, партійно-комсомольського, радянського, профспілкового апарату з родинами із Західних областей України.
Ці люди справді мали підстави боятися, причому не стільки німецьких окупантів, скільки гніву місцевого населення для якого 2 роки радянського панування стали роками терору, депортації, насильства та інших принад комуністичного режиму.
Пізніше евакуацію стали здійснювати організовано. За офіційними даними з України було евакуйовано 3,5 млн. Осіб. Але сучасні історики стверджують, що менше, оскільки значна частина евакуйованих тікала додому вже в дорозі. Адже багатьох евакуювали примусово, деякі громадяни розглядали таку евакуацію, як ще одну депортацію.
Але якщо офіційні дані щодо кількості людей є доволі приблизними, то дані про вивезення заводів, установ, матеріальних цінностей, техніки, худоби є досить точними. Трактори і машини, на відміну від людей були цінністю.
Часто така евакуація майна залишала тих, хто з тих чи інших причин мусив жити на окупованій території без засобів до існування. Наприклад, з колгоспів України мільйони голів худоби гуртами гнали на Схід, чимала її частина загинула у спробах форсувати Дніпро. Для тих людей, що залишалися без худоби це означало часто-густо реальну перспективу голодної смерті.
Трагічною була ситуація єврейського населення, адже для нього неможливість евакуюватися означала майже гарантовану загибель. Проте велика частина євреїв і не намагалася евакуюватися.
Ці люди, перш ніж стати жертвами нацистів, спочатку стали жертвами радянської пропаганди. Адже після пакту Молотова-Рібентропа радянські ЗМІ писали про нацистську Німеччину переважно позитивно, не торкаючись державного антисемітизму в цій країні.
Через те чимало людей старшого віку, що пережили в 1918 році кайзерівську окупацію країни вважали, що нічого страшного не буде, бо тоді кайзерівські німці поводилися пристойно і в ексцесах з єврейським населенням помічені не були.
Крім того, радянські органи свідомо приховували від населення інформацію про реальний стан справа на фронті, до останнього дня не повідомляючи жителів про здачу того чи іншого міста.
Наприклад, мешканцям Києва постійно навіювали, що Київ не буде залишений радянськими військами і евакуювали з нього лише цінний номенклатурний апарат, хоча була реальна можливість евакуювати єврейське населення міста і унеможливити трагедію Бабиного Яру.
Трагедія єврейського населення України значною мірою є спричиненою політикою радянського керівництва, що маючи інформацію про смертельну загрозу євреям не вжило необхідних заходів для порятунку своїх найбільш вразливих в умовах нацистської окупації громадян.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
З вами був Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
