Аудіозапис програми:
Київ, 4 березня 2005 року
Надія Степула
На хвилях “Свободи” – “Сюжети”: світ культури і культура світу в мініатюрах.
З вами автор і ведуча Надія Степула, вітаю вас, дорогі слухачі!
Звучить фрагмент із “Кантати” М.Лисенка “Б’ють пороги” на слова Т.Шевченка
Наближаються дні, які в березні називають “Шевченківськими”. В Україні та світі віддають шану уславленому Кобзареві. Присвячених Тарасові Шевченку творів у світі безліч, - упродовж різних часів творилися своєрідні поетичні, вокальні й музично-інструментальні “шевченкіани”.
Звучить “віночок” із творів на слова Шевченка
Вважається, що оперну “шевченкіану” започаткував композитор, історик і культурно-громадський діяч Микола Аркас оперою “Катерина” за поемою Т.Шевченка – у 1890 році. Ця перша українська лірична народно-побутова опера була поставлена трупою М.Кропивницького в 1899 році у Москві, згодом – у мінську, Вільнюсі та Києві. Постановка її постійно відновлюється і в часи теперішні.
Моновиставу “Шевченкіана” серед інших концертних програм створила сучасна виконавиця – Валентина Антонюк – лірико-драматичне сопрано.
Неможливо оприлюднити весь перелік імен, причетних до уславлення Шевченкового генія, освоєння його духовної спадщини , адже імена ці звучали чи звучать не лише в Україні - а, без перебільшення, - в цілому світі.
А поки тривають шевченківські свята, тривають і пов’язані з іменем Кобзаря творчі будні та проблеми. Один із таких “святково-проблемних” сюжетів - Шевченківська премія.
Про це – сюжет від кандидата філософських наук, заступника головного редактора журналу “Сучасність” Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський
Шевченківська премія навіть у радянську добу була знаковою. Звісна річ, її нерідко одержували запеклі кон’юнктурники, котрі оспівували непорушну єдність партії та народу, розквіт УРСР поміж братніми республіками …
Але та влада не могла оминути цією премією зацілілих метрів доби “розстріляного Відродження” – Тичину, Бажана, Рильського, Сосюру; одержували її і митці з-поміж представників молодших поколінь, котрі йшли на певний компроміс із владою, але й демонстрували неабиякий художніх хист.
Та за всього цього Шевченківська премія залишалася символом українського культурного ґетто. Для “серйозних” царин – науки, технології, виробничої сфери – існувала Державна премія УРСР, яка не мала національних ознак.
А Шевченківська премія, принаймні, у період діяльності в Україні вірного слуги московських бояр Володимира Шербицького, призначалася радше для укоськання вічно невдоволеної інтелігенції та загравання із так званою “українською трудовою еміграцією”.
За незалежної України ситуація не надто змінилася. Щоправда, після того, як Шевченківський комітет очолив академік Іван Дзюба, премія стала Національною, її фінансовий еквівалент піднявся до пристойних розмірів, а добір номінантів став суворішим. І все ж премія продовжувала символізувати не стільки здобутки того чи іншого достойника, скільки його лояльність до влади.
Видається, що “помаранчева революція”, крім усього іншого, є доброю нагодою принципово змінити статус і суспільну вагу премії, яка носить ім‘я Шевченка і назву Національної. Йдеться про те, що ця відзнака може (і повинна!) стати як одним із засобів національної інтеграції, так і способом поширення українського морального та інформаційного впливу у світі.
Для цього слід істотно розширити змістовну і формальну сфери компетенції Шевченківського комітету. Видається, що буде логічним, якщо, крім мистецької царини, найпрестижніша національна українська премія буде гонорувати вищі досягнення в царині науки, технології, техніки, економіки, медицини, навіть політики.
Обсяг здобутків, за які надавали б Шевченківську премію, міг би приблизно дорівнювати сучасному обсягові номінацій Нобелівської премії. А національний характер премії при цьому означав би, що її лавреатами постійно ставали б не тільки громадяни України, а і ті вихідці з неї, котрі не поривали би зв‘язку із рідною землею чи, коли йдеться про нові покоління мігрантів, із землею предків, і своїми досягненнями зробили внесок не тільки у розвиток світової цивілізації, а і спеціально у розвиток України.
Скажімо, у західному світі зараз працює чимало науковців, митців, технологів, коріння котрих сягає України і здобутки котрих набули широкого резонансу. Але нерідко цим людям приписують інші національні корені.
Сам факт висунення їх на здобуття Шевченківської премії сприятиме як інтеграції світового українства, так і поширенню знань про Україну у світі. Крім того, йтиметься про реальне включення здобутків цих достойників у поступ Української держави.
Бо ж зараз ніхто, крім фахівців, не знає про досягнення визначних економістів та інженерів українського походження, скажімо, у Сполучених Штатах Америки (я не називаю прізвища, бо і сам, напевне, знаю тільки частину з-поміж цих достойників).
І, нарешті, підвищенню національного статусу Шевченківської премії сприятиме її дистанціювання від держави. Модель Нобелівської премії може тут стати в нагоді, хоча, з іншого боку, в Україні немає королівської родини, члени котрої є безумовними моральними авторитетами для нації і вручення премії котрими – честь для лавреатів.
В Україні були, є і будуть такі доброчесні достойники суспільного життя, котрим нація зможе довірити як визначення лавреатів Шевченківської премії, так і їхнє нагородження. А президент України зможе бути одним із рядових членів Шевченківського комітету.
Звичайно, владі у будь-якій країні дуже важко відмовитися від хоча б маленького шматочка своїх повноважень; але саме теперішній президент України, видається, здатен погодитися на радикальні зміни у статусі й процедурі присудження Шевченківської премії.
Надія Степула
Чим живе нині Національний Музей Тараса Шевченка?
Говорить старший науковий співробітник Музею Тетяна Чуйко.
Тетяна Чуйко
Знання Шевченком народних звичаїв, то це те, що він увібрав з молоком матері, тому народна, поетична, фольклорна основа було тим, в чому він зростав, це було абсолютно природне, нормальне середовище.
Я би хотіла звернути увагу на тому, як знання народних звичаїв відбилися саме у творчості Шевченка. Це “Мальовнича Україна” Тараса Шевченка, відомий альбом його офортів. Серед 6 аркушів, які побачили світ ми знаходимо такі 2 аркуші. Здається, звичайні, етнографічні сюжети, можна було б сказати, то це “Старости” і “Судня рада”.
Шевченко дає коментарі до певних своїх робіт. Коли ми говоримо про “Старости”, то тут біля цього звичайного зображення сцени дуже відомої української традиції етнографічного значення він визначає, що після того, як певний час відбувається ось це от спілкування майбутнього подружжя, коли за згоди батьків відбувається певна подія, то подає тоді дівчина хлопцеві на тарілці крамну або самодільну хустку.
З того тексту, який він подає цього супроводу, ми розуміємо, що в майбутньому оцей перспективний шлюб заключається на добровільних поняттях, тобто поняття волі, поняття вибору.
Але ж хто, як не Шевченко знав на власній долі, як то було в той час, тобто вибір залежав далеко не від самих майбутніх чоловіка і дружини, від їхніх батьків – вибір залежав від пана великою мірою.
Наступний аркуш “Судня рада”. Знову таки, звичай вирішувати спірні справи самим селянами, громадою. Як Шевченко пише, що ідуть на раду і суд на майдан, то громада порадивши добре і давши мир ворогам, чи то кару, розходяться, п’ючи по чарці.
Виходячи від цих проявів Шевченка художника ми трішечки повернемось назад до його відомої поеми “Катерина”. Тут, як оцей закон, який Шевченко через інтерпретацію певною мірою в етнографічних сюжетах, як він його дію покаже тут.
Існують дослідження щодо поеми і картини. Різні вони. Мені дуже імпонує саме таке про те, що в поемі показане зіткнення дотримання суворого закону і суворих народних норм, як батьки не люблять свою дитину, але вона вчинила переступ, який стає її трагедією, трагедією родини.
Надія Степула
“Страсті за націоналізмом” – цю книгу Ярослава Грицака, директора Інституту історичних досліджень Львівського Національного університету видала “Критика”. Сюжет з автором – від філософа Віталія Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Пане Ярославе, що таке націоналізм?
Ярослав Грицак
Коли я говорив про те, що націоналізм погано означене явище, то я мав на увазі, що будь-яке велике суспільне явище є погано значуме. Не тяжко значуме, що таке лібералізм, що таке нацизм, що таке фашизм. Всякі “ізми” погано означуються.
Я просто вжив робоче поняття, бо, скажемо, класичне означення націоналізму – це є рух, ідеологія, яка вважає, що етнос і держава мають співпадати між собою. Якщо це прийняти, як націоналізм, то він не цілком діє у випадку України, а навіть Білорусії, Сербії чи багатьох інших народів.
Віталій Пономарьов
В одній із попередніх Ваших книжок я бачив посилання на наявне в сучасній західній науці розрізнення між націоналізмом поганим і добрим. Націоналізм добрий – це націоналізм історичних націй, а націоналізм поганий – це націоналізм як правило центрально-європейських неісторичних націй.
Ярослав Грицак
Це не моя точка зору. Я просто цитую, що ця точка зору існує і вона була досить поширена. Але ніхто зараз всерйоз її не сприймає серед серйозних науковців, бо всі показують, що багато насправді добрих націоналізмів не були все ж такими добрими, вони теж мають свою криваву історію. Зрештою, нацизм не прийшов зі Сходу, а прийшов з Заходу, а він також є тип націоналізму.
З другого боку, багато так званих східних соціалізмів показали в окремі моменти історії дуже багато політичної зрілості і бажання будувати на ліберальних засадах свою націю. Зрештою, український рух показує це у ХХ столітті, які різні концепції були, які етнічна, політична, ліберальна, крайня права концепція.
Віталій Пономарьов
Сьогодні, що таке націоналізм?
Ярослав Грицак
Я думаю, що націоналізм – це зараз в тому стані, який є українська нація. Ми говоримо про Україну. Це є бажання дуже багатьох людей жити нормальним життям, мати таке саме нормальне життя для своїх дітей, але розуміючи, що умови цього нормального життя і нормального існування є українська держава, яка здійснює певні кроки.
Не було політичних партій і лідерів, які б ми могли представити інший образ, що є України. Я вважаю, що сталося тепер, що погана новина змінилася на добру новину. Тепер ми маємо добру новину, тому що маємо цілком новий проект України, української нації, проект, який дуже мобілізуючий, оптимістичний, можна сказати, ейфоричний, але не боюся цього слова. Я думаю, що в цьому є дуже великий потенціал.
Надія Степула
У рубриці “Театральні сюжети” – нова розповідь відомого театрознавця Людмили Приходьмо.
Людмила Приходьмо
Того червневого дня все було як завжди. Наталія Михайлівна поставила переді мною, здавалося б, дивне запитання. Вона сказала: “Як Ви думаєте, що робить китайська мати, коли бере дитину на руки, немовля своє?”
Побачила, що я розгубилася і сказала: “Те саме, що і всі матері на світі, вона бере дитину на руки, колисає її і співає пісень. Але кажуть, що китайська мати в своїй пісні згадує всіх родичів, яких вона пам’ятає. Їй, мабуть, здається, що коли дитина маленька почує ці імена, то в підсвідомості вона буде згадувати потім якого вона роду”.
Тоді ж ми перейшли до тієї теми, яка була в житті Наталії Михайлівни, в її творчості, як мені здається, одною з провідних. Це була тема матері. Вона почала грати ці ролі матерів ще змолоду. Можливо, оцей підтекст весь час відчувався, материнська якась дбайливість про майбутнє, навіть про коханого. А потім вже ці ролі переросли і дійсно стали для неї трохи непровідними в її творчості.
Ця тема була і її вершиною і трагедією. У війну її син Михась залишився на окупованій фашистами території. Він все ж таки повернувся додому. Наталія Михайлівна, як і кожна мати, пишалася своїм дитям і щастя материнства обірвалося, як пісня на злеті.
На той час в репертуарі Наталії Михайлівни була роль Кручініної – матері, без вини винуватої за п’єсою Островського. Кажуть, що дирекція прийшла до Наталії Михайлівни і попросила її не грати. Актриса сказала: “Ні, я буду грати цю роль, бо сцена – це єдине, що може врятувати моє життя”.
Коли відбувся спектакль зал був переповнений. Глядачі прийшли начебто підтримати актрису. Але коли вистава закінчилася розповідали, що стіни театру вперше після вистави не почули оплесків. Глядачі встали і мовчки вклонилися геніальній актрисі за її акторський материнський подвиг.
Надія Степула
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антонечко.
Добрих і сонячних вам сюжетів, дорогі слухачі!
Залишайтеся на хвилі “Свободи”!
Київ, 4 березня 2005 року
Надія Степула
На хвилях “Свободи” – “Сюжети”: світ культури і культура світу в мініатюрах.
З вами автор і ведуча Надія Степула, вітаю вас, дорогі слухачі!
Звучить фрагмент із “Кантати” М.Лисенка “Б’ють пороги” на слова Т.Шевченка
Наближаються дні, які в березні називають “Шевченківськими”. В Україні та світі віддають шану уславленому Кобзареві. Присвячених Тарасові Шевченку творів у світі безліч, - упродовж різних часів творилися своєрідні поетичні, вокальні й музично-інструментальні “шевченкіани”.
Звучить “віночок” із творів на слова Шевченка
Вважається, що оперну “шевченкіану” започаткував композитор, історик і культурно-громадський діяч Микола Аркас оперою “Катерина” за поемою Т.Шевченка – у 1890 році. Ця перша українська лірична народно-побутова опера була поставлена трупою М.Кропивницького в 1899 році у Москві, згодом – у мінську, Вільнюсі та Києві. Постановка її постійно відновлюється і в часи теперішні.
Моновиставу “Шевченкіана” серед інших концертних програм створила сучасна виконавиця – Валентина Антонюк – лірико-драматичне сопрано.
Неможливо оприлюднити весь перелік імен, причетних до уславлення Шевченкового генія, освоєння його духовної спадщини , адже імена ці звучали чи звучать не лише в Україні - а, без перебільшення, - в цілому світі.
А поки тривають шевченківські свята, тривають і пов’язані з іменем Кобзаря творчі будні та проблеми. Один із таких “святково-проблемних” сюжетів - Шевченківська премія.
Про це – сюжет від кандидата філософських наук, заступника головного редактора журналу “Сучасність” Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський
Шевченківська премія навіть у радянську добу була знаковою. Звісна річ, її нерідко одержували запеклі кон’юнктурники, котрі оспівували непорушну єдність партії та народу, розквіт УРСР поміж братніми республіками …
Але та влада не могла оминути цією премією зацілілих метрів доби “розстріляного Відродження” – Тичину, Бажана, Рильського, Сосюру; одержували її і митці з-поміж представників молодших поколінь, котрі йшли на певний компроміс із владою, але й демонстрували неабиякий художніх хист.
Та за всього цього Шевченківська премія залишалася символом українського культурного ґетто. Для “серйозних” царин – науки, технології, виробничої сфери – існувала Державна премія УРСР, яка не мала національних ознак.
А Шевченківська премія, принаймні, у період діяльності в Україні вірного слуги московських бояр Володимира Шербицького, призначалася радше для укоськання вічно невдоволеної інтелігенції та загравання із так званою “українською трудовою еміграцією”.
За незалежної України ситуація не надто змінилася. Щоправда, після того, як Шевченківський комітет очолив академік Іван Дзюба, премія стала Національною, її фінансовий еквівалент піднявся до пристойних розмірів, а добір номінантів став суворішим. І все ж премія продовжувала символізувати не стільки здобутки того чи іншого достойника, скільки його лояльність до влади.
Видається, що “помаранчева революція”, крім усього іншого, є доброю нагодою принципово змінити статус і суспільну вагу премії, яка носить ім‘я Шевченка і назву Національної. Йдеться про те, що ця відзнака може (і повинна!) стати як одним із засобів національної інтеграції, так і способом поширення українського морального та інформаційного впливу у світі.
Для цього слід істотно розширити змістовну і формальну сфери компетенції Шевченківського комітету. Видається, що буде логічним, якщо, крім мистецької царини, найпрестижніша національна українська премія буде гонорувати вищі досягнення в царині науки, технології, техніки, економіки, медицини, навіть політики.
Обсяг здобутків, за які надавали б Шевченківську премію, міг би приблизно дорівнювати сучасному обсягові номінацій Нобелівської премії. А національний характер премії при цьому означав би, що її лавреатами постійно ставали б не тільки громадяни України, а і ті вихідці з неї, котрі не поривали би зв‘язку із рідною землею чи, коли йдеться про нові покоління мігрантів, із землею предків, і своїми досягненнями зробили внесок не тільки у розвиток світової цивілізації, а і спеціально у розвиток України.
Скажімо, у західному світі зараз працює чимало науковців, митців, технологів, коріння котрих сягає України і здобутки котрих набули широкого резонансу. Але нерідко цим людям приписують інші національні корені.
Сам факт висунення їх на здобуття Шевченківської премії сприятиме як інтеграції світового українства, так і поширенню знань про Україну у світі. Крім того, йтиметься про реальне включення здобутків цих достойників у поступ Української держави.
Бо ж зараз ніхто, крім фахівців, не знає про досягнення визначних економістів та інженерів українського походження, скажімо, у Сполучених Штатах Америки (я не називаю прізвища, бо і сам, напевне, знаю тільки частину з-поміж цих достойників).
І, нарешті, підвищенню національного статусу Шевченківської премії сприятиме її дистанціювання від держави. Модель Нобелівської премії може тут стати в нагоді, хоча, з іншого боку, в Україні немає королівської родини, члени котрої є безумовними моральними авторитетами для нації і вручення премії котрими – честь для лавреатів.
В Україні були, є і будуть такі доброчесні достойники суспільного життя, котрим нація зможе довірити як визначення лавреатів Шевченківської премії, так і їхнє нагородження. А президент України зможе бути одним із рядових членів Шевченківського комітету.
Звичайно, владі у будь-якій країні дуже важко відмовитися від хоча б маленького шматочка своїх повноважень; але саме теперішній президент України, видається, здатен погодитися на радикальні зміни у статусі й процедурі присудження Шевченківської премії.
Надія Степула
Чим живе нині Національний Музей Тараса Шевченка?
Говорить старший науковий співробітник Музею Тетяна Чуйко.
Тетяна Чуйко
Знання Шевченком народних звичаїв, то це те, що він увібрав з молоком матері, тому народна, поетична, фольклорна основа було тим, в чому він зростав, це було абсолютно природне, нормальне середовище.
Я би хотіла звернути увагу на тому, як знання народних звичаїв відбилися саме у творчості Шевченка. Це “Мальовнича Україна” Тараса Шевченка, відомий альбом його офортів. Серед 6 аркушів, які побачили світ ми знаходимо такі 2 аркуші. Здається, звичайні, етнографічні сюжети, можна було б сказати, то це “Старости” і “Судня рада”.
Шевченко дає коментарі до певних своїх робіт. Коли ми говоримо про “Старости”, то тут біля цього звичайного зображення сцени дуже відомої української традиції етнографічного значення він визначає, що після того, як певний час відбувається ось це от спілкування майбутнього подружжя, коли за згоди батьків відбувається певна подія, то подає тоді дівчина хлопцеві на тарілці крамну або самодільну хустку.
З того тексту, який він подає цього супроводу, ми розуміємо, що в майбутньому оцей перспективний шлюб заключається на добровільних поняттях, тобто поняття волі, поняття вибору.
Але ж хто, як не Шевченко знав на власній долі, як то було в той час, тобто вибір залежав далеко не від самих майбутніх чоловіка і дружини, від їхніх батьків – вибір залежав від пана великою мірою.
Наступний аркуш “Судня рада”. Знову таки, звичай вирішувати спірні справи самим селянами, громадою. Як Шевченко пише, що ідуть на раду і суд на майдан, то громада порадивши добре і давши мир ворогам, чи то кару, розходяться, п’ючи по чарці.
Виходячи від цих проявів Шевченка художника ми трішечки повернемось назад до його відомої поеми “Катерина”. Тут, як оцей закон, який Шевченко через інтерпретацію певною мірою в етнографічних сюжетах, як він його дію покаже тут.
Існують дослідження щодо поеми і картини. Різні вони. Мені дуже імпонує саме таке про те, що в поемі показане зіткнення дотримання суворого закону і суворих народних норм, як батьки не люблять свою дитину, але вона вчинила переступ, який стає її трагедією, трагедією родини.
Надія Степула
“Страсті за націоналізмом” – цю книгу Ярослава Грицака, директора Інституту історичних досліджень Львівського Національного університету видала “Критика”. Сюжет з автором – від філософа Віталія Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Пане Ярославе, що таке націоналізм?
Ярослав Грицак
Коли я говорив про те, що націоналізм погано означене явище, то я мав на увазі, що будь-яке велике суспільне явище є погано значуме. Не тяжко значуме, що таке лібералізм, що таке нацизм, що таке фашизм. Всякі “ізми” погано означуються.
Я просто вжив робоче поняття, бо, скажемо, класичне означення націоналізму – це є рух, ідеологія, яка вважає, що етнос і держава мають співпадати між собою. Якщо це прийняти, як націоналізм, то він не цілком діє у випадку України, а навіть Білорусії, Сербії чи багатьох інших народів.
Віталій Пономарьов
В одній із попередніх Ваших книжок я бачив посилання на наявне в сучасній західній науці розрізнення між націоналізмом поганим і добрим. Націоналізм добрий – це націоналізм історичних націй, а націоналізм поганий – це націоналізм як правило центрально-європейських неісторичних націй.
Ярослав Грицак
Це не моя точка зору. Я просто цитую, що ця точка зору існує і вона була досить поширена. Але ніхто зараз всерйоз її не сприймає серед серйозних науковців, бо всі показують, що багато насправді добрих націоналізмів не були все ж такими добрими, вони теж мають свою криваву історію. Зрештою, нацизм не прийшов зі Сходу, а прийшов з Заходу, а він також є тип націоналізму.
З другого боку, багато так званих східних соціалізмів показали в окремі моменти історії дуже багато політичної зрілості і бажання будувати на ліберальних засадах свою націю. Зрештою, український рух показує це у ХХ столітті, які різні концепції були, які етнічна, політична, ліберальна, крайня права концепція.
Віталій Пономарьов
Сьогодні, що таке націоналізм?
Ярослав Грицак
Я думаю, що націоналізм – це зараз в тому стані, який є українська нація. Ми говоримо про Україну. Це є бажання дуже багатьох людей жити нормальним життям, мати таке саме нормальне життя для своїх дітей, але розуміючи, що умови цього нормального життя і нормального існування є українська держава, яка здійснює певні кроки.
Не було політичних партій і лідерів, які б ми могли представити інший образ, що є України. Я вважаю, що сталося тепер, що погана новина змінилася на добру новину. Тепер ми маємо добру новину, тому що маємо цілком новий проект України, української нації, проект, який дуже мобілізуючий, оптимістичний, можна сказати, ейфоричний, але не боюся цього слова. Я думаю, що в цьому є дуже великий потенціал.
Надія Степула
У рубриці “Театральні сюжети” – нова розповідь відомого театрознавця Людмили Приходьмо.
Людмила Приходьмо
Того червневого дня все було як завжди. Наталія Михайлівна поставила переді мною, здавалося б, дивне запитання. Вона сказала: “Як Ви думаєте, що робить китайська мати, коли бере дитину на руки, немовля своє?”
Побачила, що я розгубилася і сказала: “Те саме, що і всі матері на світі, вона бере дитину на руки, колисає її і співає пісень. Але кажуть, що китайська мати в своїй пісні згадує всіх родичів, яких вона пам’ятає. Їй, мабуть, здається, що коли дитина маленька почує ці імена, то в підсвідомості вона буде згадувати потім якого вона роду”.
Тоді ж ми перейшли до тієї теми, яка була в житті Наталії Михайлівни, в її творчості, як мені здається, одною з провідних. Це була тема матері. Вона почала грати ці ролі матерів ще змолоду. Можливо, оцей підтекст весь час відчувався, материнська якась дбайливість про майбутнє, навіть про коханого. А потім вже ці ролі переросли і дійсно стали для неї трохи непровідними в її творчості.
Ця тема була і її вершиною і трагедією. У війну її син Михась залишився на окупованій фашистами території. Він все ж таки повернувся додому. Наталія Михайлівна, як і кожна мати, пишалася своїм дитям і щастя материнства обірвалося, як пісня на злеті.
На той час в репертуарі Наталії Михайлівни була роль Кручініної – матері, без вини винуватої за п’єсою Островського. Кажуть, що дирекція прийшла до Наталії Михайлівни і попросила її не грати. Актриса сказала: “Ні, я буду грати цю роль, бо сцена – це єдине, що може врятувати моє життя”.
Коли відбувся спектакль зал був переповнений. Глядачі прийшли начебто підтримати актрису. Але коли вистава закінчилася розповідали, що стіни театру вперше після вистави не почули оплесків. Глядачі встали і мовчки вклонилися геніальній актрисі за її акторський материнський подвиг.
Надія Степула
Радіожурнал “Сюжети” відзвучав.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антонечко.
Добрих і сонячних вам сюжетів, дорогі слухачі!
Залишайтеся на хвилі “Свободи”!
