Аудіозапис програми:
Київ, 27 серпня 2005 року
Олекса Боярко
Ви знову зустрічаєтесь на хвилях радіо “Свобода” із таємничими і забутими епізодами української історії.
Ви знову дізнаєтесь щось нове про яскраві, подвижницькі, а часом і трагічні постаті української культури.
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”!
З вами журналіст Сергій Грабовський і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі, і сподіваємося що наш радіожурнал буде для вас цікавим!
Сергій Грабовський
В українській культурі є постаті першорядні. Є постаті другого ряду. Є й такі достойники, котрих, можливо, зараз згадували б тільки фахівці, якби долі цих людей не перетнулися із долями когось із велетів культури. А втім, без третього ряду, як і без, так би мовити, масовки сучасна українська культура просто б не існувала
Пригода.
Природо люта, мачухо лукава, Убійнице ненаситна, крівава. За що, тобі пісні од нас і слава, Чого принаджуєш ти нас собою І всіх на смерть затроюеш борьбою, Учителько ненависти й розбою? Тобі пісні співати за всі муки, За кров, за смерть, за окрики роспуки, Подателько злодійської науки? За ту борьбу, зажерту од дитини, За всі затроені життя хвилини Прийми од мене гордий сміх і кпини!
Максим Стріха
Осипа Маковея, галицького і буковинського письменника, все-таки важко віднести до третього ряду, тим більше, до масовки. В репрезентативній антології української літератури “Вік”, виданої в Києві (планувалася до 100-річчя видання “Енеїди” Котляревського, реально вийшла трошки пізніше), Осип Маковей, зауважмо, аж не як не підданець Російської імперії, був представлений аж двічі, як поет в І томі, і як прозаїк в ІІІ томі.
Обидві ці подачі, сьогоднішньою мовою, супроводжувала дуже прихильна нотатка упорядника антології майбутнього академіка Сергія Єфремова. Відзначався тонкий ліризм віршів Маковея, гумор іноді саркастичний його прози, а також реалізм зображений в постатях маленьких галицьких містечок. Нарешті, згадувались його неперевершені літературно-критичні статті, бо літературним критиком Маковей був, безумовно, першорядний.
Сергій Грабовський
Дати життя Осипа Маковея – 23 серпня 1867 року – 21 серпня 1925 року. Як розповідають довідники, він був український письменник, літературний критик, публіцист і громадський діяч. Народився у місті Яворові на Галичині. Закінчив філософський факультет Львівського університету. Працював у пресі та в освіті. Одержав ступінь доктора філософії за вивчення творчості Пантелеймона Куліша. Автор кількох поетичних і прозових книг. Ось як виглядає життєвий шлях та внесок Осипа Маковея в українську культури під оглядом, так би мовити, наддніпрянським. Перед мікрофоном професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
У тій культурі людина ще не могла визначитися у напрямі однієї професії, одного фаху, одно направленої діяльності. Треба було робити все для свого народу.
Осип Степанович Маковей був і поетом, і прозаїком, і перекладачем, і громадським діячем, і журналістом, і публіцистом, взагалі людиною, яка працювала задля свого народу у всіх жанрах тогочасної народної культури, яка тільки-но от складалася в якихось своїх певних формах.
Селянський син. Він закінчує філософський факультет Львівського університету, який, до речі, давав дуже добру гуманітарну підготовку. Потім працює публіцистом і редактором в газеті “Діло”, в журналі “Зоря”. Вслід за тим працює в буковинських виданнях, нарешті, кілька років працює редактором літературно-наукового вісника, який саме тоді процвів завдяки зусиллям Грушевського і Франка.
Окрім того, він пише поезію, що у них він намагається відтворити ніби портрет своєї нації на шляху до її певного само здійснення. Скажімо, його поетична розповідь про те, як він мандрує до Києва, бачить там композитора Лисенка.
Вслід за тим він починає працювати у царині такого особливого, оповідного фейлетону, напівжартівливого, напівгумористичного, водночас по-своєму, навіть понурого, особливо хрестоматійний його витвір під назвою “Як Шевченко шукав роботу”.
Йдеться у тій самій прозі про те, що таке тогочасна Західна Україна – Західна Україна селянина, селянки, селянської дитини, міщанина, міжнаціональні стосунки.
Маковей працює безперестанку упродовж свого життя. Він належить до тих функціонерів, до тих діячів західноукраїнської культури, які на повну силу використали бодай певну ліберальність тамтешнього віденського режиму у напрямі творення саме от національної культури.
Відповідним чином він чекав, як і вся його генерація великих наслідків від І Світової війни по закінченню. Але катастрофа ЗУНР, вслід за тим лютий польський колоніальний режим.
Але він продовжує працювати, пише прозу, пише свої фейлетони. Помирає десь 80 років тому назад.
Маковей ніби робив все те, що робили його сучасники. Оці самі атоми і молекули національної культури, які власноруч творив Маковей, зрештою, ввійшли до нашого сучасного існування.
Сергій Грабовський
А ось як доробок та життя Осипа Маковея виглядають під західноукраїнським ракурсом. Слово має Микола Легкий, завідувач відділом франкознавства Львівського відділення Інституту літератури Національної академії наук.
Микола Легкий
Маковей дебютував як перекладач. Іван Франко на сторінках “Зорі” надрукував його дебютні переклади “Орфей і Еврідіка” Овідія, а також вірш Г.Гейне.
Цікавими є погляди Маковея на українську інтелігенцію. Тут Маковей чимось перегукується і з Пантелеймоном Кулішем і Франком. В одному із листів до Михайла Коцюбинського Маковей пише таке: “Українські інтелігенти, очевидно, з виїмкою відомих людей, а тих бачу дуже і дуже мало, здаються мені звідси з прекрасного далека великою чередою, даруйте за слово, баранів, котрих як хтось вдарить головою об теоретичний спір, так світ йому і замакітриться, дістає з потилиці і крутиться відтак в лужок безвиходу”.
Ці слова значною мірою перегукуються інвективами франковими, висловленими пізніше в його передмові до збірки “Дещо про себе самого”: “Не люблю інтелігенцію, цією лінивої, бездіяльною і т.д.”
Маковей сам називав себе пекарем, який випікає хліб для щоденного вжитку, тобто вважав працю для просвіти і освіти народу своїм найсвятішим обов’язком, як Грінченко і Іван Франко.
Творчість його здебільшого під таким кутом зору і сприймається. Хоча, звичайно, будучи студентом Віденського університету, довгий час, мешкаючи у Відні, Маковей у своїй творчості не міг обійтися без новітніх мотивів і течій.
Смерть. Горить понад зорями місяць, як жар, Летять полонинами тіні од хмар; Млою вкривається заспаний яр. У сяйві ночі на кручі стрімкій Смерека лежить у могилі мягкій, Повалена громом на вічний спокій. Посестри шумлять і поникла трава... На зламанім пні, мов сама нежива, Куняв у думах надута, сова.
Максим Стріха
Літературі тодішній годилося бути народницькою, дидактичною, правильною. Маковей таким був, безумовно, але водночас навіть після відсидки в польській тюрмі на початку 20-тих він знаходить сили бути іскрометним, дотепним.
Його переклади це не тільки Ожешкова, чи Сінкевич, це так само Марк Твен і Джером Клапка Джером, чи не вперше перекладений по-українському. Я думаю, що вони були близькі реальній вдачі Осипа Маковея.
Сергій Грабовський
Але Осип Маковей увійшов в історію української культури не тільки завдяки власним творам і своїй широкій культурницькій діяльності. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття майже 10 років Осип Маковей та Ольга Кобилянська були героями роману, створеного самим життям. Роману, який починався зі щирої дружби, продовжувався тісною співпрацею і закінчився освіченням героїні в коханні до героя. Це був так званий “виховний роман”, член-кореспондент Національної академії наук України Тамара Гундорова. Їй слово.
Тамара Гундорува
Найчастіше “виховний роман” мислиться передусім як виховання чоловіком жінки. Натомість ми маємо в ситуації Ольги Кобилянської і Осипа Маковея випадок, коли Ольга Кобилянська є вихователем. Зустрінувши Маковея і покохавши його, вона мала справді до нього приязні почуття, Кобилянська разом із тим в цьому процесі освідчення свого намагалася зробити чи виховати із Маковея якийсь тип (слово нерозбірливо), по-друге, тип якоїсь творчої самосвідомої людини. Тобто вона намагалася реалізувати той ідеал чоловіка, який взагалі витворила сама собі.
Стосунки Кобилянської і Маковея відбувались саме в той період, коли Кобилянська була захоплена Ніцше. Цей відбиток дуже важливий. Кобилянська намагалась Маковея піднести як митця. Вона перекладала його речі німецькою мовою і видавала, популяризувала його, підказувала йому якісь ідеї. Тобто, як творча людина, вона намагалась впливати на нього і щось йому підказувати.
Але як найчастіше буває в стосунках між чоловіком і жінкою наприкінці ХІХ ст.. не зовсім було нормально в тодішніх умовах буржуазно-міщанського середовища. Кобилянська фактично перша призналася Маковею в тому, що вона йому симпатизує, що вона його любить і показала його пристрасність душі. Цим вона злякала Маковея. Можна сказати, що Маковей відмовився від неї.
Їй було дуже прикро, коли я простежувала в своїй книжці ці стосунки Маковея і Ольги Кобилянської, в тому, що насправді якась зрада чи боязнь, Маковей проніс, очевидно, все життя своє, бо дуже красномовним фактом є те, що коли вони розірвали стосунки, то Кобилянська завжди в своїх спогадах, у всіх автобіографіях згадувала благородний вплив, який справив на неї Осип Маковей, як літератор, передусім. Їхні листи – це листовні романи, епістолярний роман, де дуже багато суб’єктивного свого Кобилянська передавала і багато якихось творчих ідей висловлювала.
Кобилянська в своїх стосунках намагалася надихнути Маковея на творчість. Натомість Маковей в своїх автобіографіях жодним словом не згадує їхні стосунки з Кобилянською. Я все-таки думаю, що це була світла сторінка в його житті. Натомість він говорить про те, що великий вплив на його життя, творчість справила його дружина Ольга (його дружину було звати так само Ольга). Він нібито Ольгою дружиною закреслює Ольгу Кобилянську, яка була його товаришкою в молодечі роки. З точки зору психоаналізу це є дуже красномовний знак, сигнал того як він намагався стерти своє минуле.
Кобилянська освідчилася першою. Це ситуація, яка дуже часто зустрічається в її творах. Це так само відбувалося в не ї в житті. Вона, коли була молодою дівчиною, то першою освідчувалася, чи написала листа до старшого чоловіка професора, пропонуючи йому себе лише для того, аби таким способом здобути собі право навчатися і вийти в світ.
Багато з її героїнь так само освічуються. Одна з її старших жінок в одній із її повістей жахається: “Боже мій! Та це та дівчина, яка перша освідчилася мужчині, то це страшний сором, очевидно, був”.
Але Кобилянська була саме такою. Вона була оригінальною жінкою, вона була самостійною, була чуттєвою дуже, не приховувала своїх почуттів.
Маковей злякався, одружився з іншою, не відповів, перервав фактично цю дружбу. Пізніше Ольга Кобилянська напише таку повістку невелику “Доля”, де вона опише ці стосунки з ним. Вона буде говорити про почуття, про те, як її героїня освідчується білому ведмедю, бо саме так Кобилянська і в листуванні і з Лесею Українкою називали Осипа Маковея. Буде говорити про те, що її найбільше вразило, то це те, що він не зрозумів, не те, що він відкинув її, але те, що не зрозумів її почування.
Елегія
Коли помрем і заростем квітками, У споминах ще оживем не раз, Аж поки поруч з нашими кістками Заснуть усі, що пам’ятали нас. І буде це вже наша смерть остання, Наш порох вітер світом розжене; Прийде весна, прийде пора кохання, А нас ніхто й ніколи не спімне. Аж вийде ваз колись дівча самотнє В полудня ясне в тихий сонний ліс: Неждано серце защемить скорботне І ясний світ померкне їй од сліз. Це нас вона побачить і почув, Мов сон і казку із старих часів, І закриє очі й тяжко засумує, і Заслухавшись у тихий сон лісів...
Максим Стріха
Теза про “виховний роман”, мабуть, має підґрунтя, тим більше Кобилянська була старше на 3 роки від Маковея. Але однак цей роман був вулицею з двобічним рухом, бо Кобилянська впливала на Маковея, але не забуваймо, що перша публікація “Царівни” справа рук Маковея і його редактура. Донесення, створення іміджу Кобилянської як потужної саме української письменниці, то це так само справа рук Маковея.
Двоє людей зустрілися (одна, безумовно, з першого ряду української літератури, інший, скажімо так, з першого з половиною). Але вони просто виявилися дуже різними людьми. Відтак їхня зустріч не могла бути тривкою, ледве чи когось можна сьогодні винуватити.
Але творчість Маковея живе і сьогодні, постать варта того, щоб до неї звертатися.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 27 серпня 2005 року
Олекса Боярко
Ви знову зустрічаєтесь на хвилях радіо “Свобода” із таємничими і забутими епізодами української історії.
Ви знову дізнаєтесь щось нове про яскраві, подвижницькі, а часом і трагічні постаті української культури.
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”!
З вами журналіст Сергій Грабовський і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі, і сподіваємося що наш радіожурнал буде для вас цікавим!
Сергій Грабовський
В українській культурі є постаті першорядні. Є постаті другого ряду. Є й такі достойники, котрих, можливо, зараз згадували б тільки фахівці, якби долі цих людей не перетнулися із долями когось із велетів культури. А втім, без третього ряду, як і без, так би мовити, масовки сучасна українська культура просто б не існувала
Пригода.
Природо люта, мачухо лукава, Убійнице ненаситна, крівава. За що, тобі пісні од нас і слава, Чого принаджуєш ти нас собою І всіх на смерть затроюеш борьбою, Учителько ненависти й розбою? Тобі пісні співати за всі муки, За кров, за смерть, за окрики роспуки, Подателько злодійської науки? За ту борьбу, зажерту од дитини, За всі затроені життя хвилини Прийми од мене гордий сміх і кпини!
Максим Стріха
Осипа Маковея, галицького і буковинського письменника, все-таки важко віднести до третього ряду, тим більше, до масовки. В репрезентативній антології української літератури “Вік”, виданої в Києві (планувалася до 100-річчя видання “Енеїди” Котляревського, реально вийшла трошки пізніше), Осип Маковей, зауважмо, аж не як не підданець Російської імперії, був представлений аж двічі, як поет в І томі, і як прозаїк в ІІІ томі.
Обидві ці подачі, сьогоднішньою мовою, супроводжувала дуже прихильна нотатка упорядника антології майбутнього академіка Сергія Єфремова. Відзначався тонкий ліризм віршів Маковея, гумор іноді саркастичний його прози, а також реалізм зображений в постатях маленьких галицьких містечок. Нарешті, згадувались його неперевершені літературно-критичні статті, бо літературним критиком Маковей був, безумовно, першорядний.
Сергій Грабовський
Дати життя Осипа Маковея – 23 серпня 1867 року – 21 серпня 1925 року. Як розповідають довідники, він був український письменник, літературний критик, публіцист і громадський діяч. Народився у місті Яворові на Галичині. Закінчив філософський факультет Львівського університету. Працював у пресі та в освіті. Одержав ступінь доктора філософії за вивчення творчості Пантелеймона Куліша. Автор кількох поетичних і прозових книг. Ось як виглядає життєвий шлях та внесок Осипа Маковея в українську культури під оглядом, так би мовити, наддніпрянським. Перед мікрофоном професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
У тій культурі людина ще не могла визначитися у напрямі однієї професії, одного фаху, одно направленої діяльності. Треба було робити все для свого народу.
Осип Степанович Маковей був і поетом, і прозаїком, і перекладачем, і громадським діячем, і журналістом, і публіцистом, взагалі людиною, яка працювала задля свого народу у всіх жанрах тогочасної народної культури, яка тільки-но от складалася в якихось своїх певних формах.
Селянський син. Він закінчує філософський факультет Львівського університету, який, до речі, давав дуже добру гуманітарну підготовку. Потім працює публіцистом і редактором в газеті “Діло”, в журналі “Зоря”. Вслід за тим працює в буковинських виданнях, нарешті, кілька років працює редактором літературно-наукового вісника, який саме тоді процвів завдяки зусиллям Грушевського і Франка.
Окрім того, він пише поезію, що у них він намагається відтворити ніби портрет своєї нації на шляху до її певного само здійснення. Скажімо, його поетична розповідь про те, як він мандрує до Києва, бачить там композитора Лисенка.
Вслід за тим він починає працювати у царині такого особливого, оповідного фейлетону, напівжартівливого, напівгумористичного, водночас по-своєму, навіть понурого, особливо хрестоматійний його витвір під назвою “Як Шевченко шукав роботу”.
Йдеться у тій самій прозі про те, що таке тогочасна Західна Україна – Західна Україна селянина, селянки, селянської дитини, міщанина, міжнаціональні стосунки.
Маковей працює безперестанку упродовж свого життя. Він належить до тих функціонерів, до тих діячів західноукраїнської культури, які на повну силу використали бодай певну ліберальність тамтешнього віденського режиму у напрямі творення саме от національної культури.
Відповідним чином він чекав, як і вся його генерація великих наслідків від І Світової війни по закінченню. Але катастрофа ЗУНР, вслід за тим лютий польський колоніальний режим.
Але він продовжує працювати, пише прозу, пише свої фейлетони. Помирає десь 80 років тому назад.
Маковей ніби робив все те, що робили його сучасники. Оці самі атоми і молекули національної культури, які власноруч творив Маковей, зрештою, ввійшли до нашого сучасного існування.
Сергій Грабовський
А ось як доробок та життя Осипа Маковея виглядають під західноукраїнським ракурсом. Слово має Микола Легкий, завідувач відділом франкознавства Львівського відділення Інституту літератури Національної академії наук.
Микола Легкий
Маковей дебютував як перекладач. Іван Франко на сторінках “Зорі” надрукував його дебютні переклади “Орфей і Еврідіка” Овідія, а також вірш Г.Гейне.
Цікавими є погляди Маковея на українську інтелігенцію. Тут Маковей чимось перегукується і з Пантелеймоном Кулішем і Франком. В одному із листів до Михайла Коцюбинського Маковей пише таке: “Українські інтелігенти, очевидно, з виїмкою відомих людей, а тих бачу дуже і дуже мало, здаються мені звідси з прекрасного далека великою чередою, даруйте за слово, баранів, котрих як хтось вдарить головою об теоретичний спір, так світ йому і замакітриться, дістає з потилиці і крутиться відтак в лужок безвиходу”.
Ці слова значною мірою перегукуються інвективами франковими, висловленими пізніше в його передмові до збірки “Дещо про себе самого”: “Не люблю інтелігенцію, цією лінивої, бездіяльною і т.д.”
Маковей сам називав себе пекарем, який випікає хліб для щоденного вжитку, тобто вважав працю для просвіти і освіти народу своїм найсвятішим обов’язком, як Грінченко і Іван Франко.
Творчість його здебільшого під таким кутом зору і сприймається. Хоча, звичайно, будучи студентом Віденського університету, довгий час, мешкаючи у Відні, Маковей у своїй творчості не міг обійтися без новітніх мотивів і течій.
Смерть. Горить понад зорями місяць, як жар, Летять полонинами тіні од хмар; Млою вкривається заспаний яр. У сяйві ночі на кручі стрімкій Смерека лежить у могилі мягкій, Повалена громом на вічний спокій. Посестри шумлять і поникла трава... На зламанім пні, мов сама нежива, Куняв у думах надута, сова.
Максим Стріха
Літературі тодішній годилося бути народницькою, дидактичною, правильною. Маковей таким був, безумовно, але водночас навіть після відсидки в польській тюрмі на початку 20-тих він знаходить сили бути іскрометним, дотепним.
Його переклади це не тільки Ожешкова, чи Сінкевич, це так само Марк Твен і Джером Клапка Джером, чи не вперше перекладений по-українському. Я думаю, що вони були близькі реальній вдачі Осипа Маковея.
Сергій Грабовський
Але Осип Маковей увійшов в історію української культури не тільки завдяки власним творам і своїй широкій культурницькій діяльності. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття майже 10 років Осип Маковей та Ольга Кобилянська були героями роману, створеного самим життям. Роману, який починався зі щирої дружби, продовжувався тісною співпрацею і закінчився освіченням героїні в коханні до героя. Це був так званий “виховний роман”, член-кореспондент Національної академії наук України Тамара Гундорова. Їй слово.
Тамара Гундорува
Найчастіше “виховний роман” мислиться передусім як виховання чоловіком жінки. Натомість ми маємо в ситуації Ольги Кобилянської і Осипа Маковея випадок, коли Ольга Кобилянська є вихователем. Зустрінувши Маковея і покохавши його, вона мала справді до нього приязні почуття, Кобилянська разом із тим в цьому процесі освідчення свого намагалася зробити чи виховати із Маковея якийсь тип (слово нерозбірливо), по-друге, тип якоїсь творчої самосвідомої людини. Тобто вона намагалася реалізувати той ідеал чоловіка, який взагалі витворила сама собі.
Стосунки Кобилянської і Маковея відбувались саме в той період, коли Кобилянська була захоплена Ніцше. Цей відбиток дуже важливий. Кобилянська намагалась Маковея піднести як митця. Вона перекладала його речі німецькою мовою і видавала, популяризувала його, підказувала йому якісь ідеї. Тобто, як творча людина, вона намагалась впливати на нього і щось йому підказувати.
Але як найчастіше буває в стосунках між чоловіком і жінкою наприкінці ХІХ ст.. не зовсім було нормально в тодішніх умовах буржуазно-міщанського середовища. Кобилянська фактично перша призналася Маковею в тому, що вона йому симпатизує, що вона його любить і показала його пристрасність душі. Цим вона злякала Маковея. Можна сказати, що Маковей відмовився від неї.
Їй було дуже прикро, коли я простежувала в своїй книжці ці стосунки Маковея і Ольги Кобилянської, в тому, що насправді якась зрада чи боязнь, Маковей проніс, очевидно, все життя своє, бо дуже красномовним фактом є те, що коли вони розірвали стосунки, то Кобилянська завжди в своїх спогадах, у всіх автобіографіях згадувала благородний вплив, який справив на неї Осип Маковей, як літератор, передусім. Їхні листи – це листовні романи, епістолярний роман, де дуже багато суб’єктивного свого Кобилянська передавала і багато якихось творчих ідей висловлювала.
Кобилянська в своїх стосунках намагалася надихнути Маковея на творчість. Натомість Маковей в своїх автобіографіях жодним словом не згадує їхні стосунки з Кобилянською. Я все-таки думаю, що це була світла сторінка в його житті. Натомість він говорить про те, що великий вплив на його життя, творчість справила його дружина Ольга (його дружину було звати так само Ольга). Він нібито Ольгою дружиною закреслює Ольгу Кобилянську, яка була його товаришкою в молодечі роки. З точки зору психоаналізу це є дуже красномовний знак, сигнал того як він намагався стерти своє минуле.
Кобилянська освідчилася першою. Це ситуація, яка дуже часто зустрічається в її творах. Це так само відбувалося в не ї в житті. Вона, коли була молодою дівчиною, то першою освідчувалася, чи написала листа до старшого чоловіка професора, пропонуючи йому себе лише для того, аби таким способом здобути собі право навчатися і вийти в світ.
Багато з її героїнь так само освічуються. Одна з її старших жінок в одній із її повістей жахається: “Боже мій! Та це та дівчина, яка перша освідчилася мужчині, то це страшний сором, очевидно, був”.
Але Кобилянська була саме такою. Вона була оригінальною жінкою, вона була самостійною, була чуттєвою дуже, не приховувала своїх почуттів.
Маковей злякався, одружився з іншою, не відповів, перервав фактично цю дружбу. Пізніше Ольга Кобилянська напише таку повістку невелику “Доля”, де вона опише ці стосунки з ним. Вона буде говорити про почуття, про те, як її героїня освідчується білому ведмедю, бо саме так Кобилянська і в листуванні і з Лесею Українкою називали Осипа Маковея. Буде говорити про те, що її найбільше вразило, то це те, що він не зрозумів, не те, що він відкинув її, але те, що не зрозумів її почування.
Елегія
Коли помрем і заростем квітками, У споминах ще оживем не раз, Аж поки поруч з нашими кістками Заснуть усі, що пам’ятали нас. І буде це вже наша смерть остання, Наш порох вітер світом розжене; Прийде весна, прийде пора кохання, А нас ніхто й ніколи не спімне. Аж вийде ваз колись дівча самотнє В полудня ясне в тихий сонний ліс: Неждано серце защемить скорботне І ясний світ померкне їй од сліз. Це нас вона побачить і почув, Мов сон і казку із старих часів, І закриє очі й тяжко засумує, і Заслухавшись у тихий сон лісів...
Максим Стріха
Теза про “виховний роман”, мабуть, має підґрунтя, тим більше Кобилянська була старше на 3 роки від Маковея. Але однак цей роман був вулицею з двобічним рухом, бо Кобилянська впливала на Маковея, але не забуваймо, що перша публікація “Царівни” справа рук Маковея і його редактура. Донесення, створення іміджу Кобилянської як потужної саме української письменниці, то це так само справа рук Маковея.
Двоє людей зустрілися (одна, безумовно, з першого ряду української літератури, інший, скажімо так, з першого з половиною). Але вони просто виявилися дуже різними людьми. Відтак їхня зустріч не могла бути тривкою, ледве чи когось можна сьогодні винуватити.
Але творчість Маковея живе і сьогодні, постать варта того, щоб до неї звертатися.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить.
Говорить радіо “Свобода”!
