Доступність посилання

ТОП новини

Українські заробітчани.


Надія Степула

Аудіозапис програми:

Київ, 9 червня 2006 року.


Надія Степула: Вимушене або добровільне покидання рідної землі притаманне людям різних країн і називається еміграцією.

З еміграції, кажуть, повернутися неможливо. Натомість міграція - це тільки позірне, тимчасове прощання зі своїм краєм, рідними людьми і давніми могилами.

Українські мігранти продовжують творити своїми долями містку сторінку прощань в українській історії.

Про заробітчан новий випуск вимірів життя.

Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи!”

З вами автор і ведуча Надія Степула.

Від Австралії та Нової Зеландії до США, Бразилії, Гавайських островів – скрізь нині є українські заробітчани. Найбільше їх в країнах Європи. Польща, Італія, Португалія стали прихистком для мільйонів тих, хто не зумів знайти працю, докласти рук і розуму, аби заробити на хліб, на життя, на майбутнє для своїх дітей.

Українці здавен і вже традиційно, хоч традиція ця й сумна, стали постачальниками дешевої робочої сили для багатьох більш вдатних, щасливіших у Бога чи в Долі країн. І, якщо в часи віддалені масовий виїзд на заробітки в країни пояснювали і соціально-економічними, а також політичними причинами, то сьогодні йдеться, очевидно, про причини винятково соціально-економічні.

Ніхто досі не вивів формули, за якою можна вижити на чужині. Пошук праці, туга за родиною і батьківщиною, пунктирний зі слідами грошових переказів та автобусних передач по трасах зв’язок і з родиною, і з вітчизною, - ось і вся “формула”.

У кожного вона, зрештою, своя.

“Немає сильнішого й пекучішого страждання, ніж покидання рідного краю,” - зауважував ще Евріпід. І, мабуть, його правда.

Але якраз це сильне “страждання” й буває найчастіше поштовхом до порятунку бодай духовного.

Багато українських заробітчан шукають спокою і умиротворення в чужих краях у храмах, а коли ще там можна відшукати рідну церкву, то при місцевих парафіях об’єднуються, допомагають одне одному.

“Українці за кордоном дуже активні під час молитви, багато співають і моляться від душі,” - зауважують священики, котрі можуть це спостерігати. Молитва полегшує тягар заробітчанської туги за сім’єю, малими чи більшими дітьми або внуками, за тим, чим було життя до від’їзду. Банальними солов’ями, полями і долами, горами чи степами.

У Португалії монахи-єзуїти багато спілкуються з українцями. З якими проблемами приходять до духовних людей заробітчани?

Із отцем Давидом Назаром розмовляє колега Галя Терещук.

Галина Терещук: Українські заробітчани закордоном живуть без власної сім’ї та культури. Найчастіше церква стає для них єдиним місцем, де вони можуть бодай на якийсь час почуватися вдома. Помолитися рідною мовою і бути повноцінними людьми, згадати своїх рідних і просити у Бога сил та терпіння.

Отець Давид Назар пригадав, як колись у Канаді, коли він був ще малим хлопцем українські емігранти вирізнялися тим, що вони дуже щиро молилися у храмі, знали літургію, брали активну у ній участь. Були добрими мирянами, немов намагалися за Богослужіння заповнити власну пустку втрати своєї сім’ї, рідної землі і культури.

Подібну ситуацію можна спостерігати і сьогодні в Італії, Португалії, Іспанії, Греції.

Коли отець Давид служив у Португалії, він бачив, як українські заробітчани молилися від серця.

Отець Давид: Вони відчули свої потреби, свої втрати. Вони думали про сім’ю. І всі ті нюанси: брак сім’ї, втрата культури, втрата контексту, де він відчуває при собі... В такій ситуації дуже важко просто пережити і жити нормально і спокійно, бачити духовні, психологічні, фізичні наслідки.

Галина Терещук: Отець Давид Назар зауважив, коли заробітчани не можуть знайти працю, вони соромляться телефонувати додому, щоб розповісти правду про свої поневіряння. Зокрема про те, що сплять на вулиці, не мають що їсти.

Доволі часто ці розчаровані і втомлені люди приходять по допомогу до монахів.

Отець Давид: Кожен раз це гірші і гірші. І ти йдеш назад, до початку. Знову ж таки йдеться про економіку в Україні і всі ті нюанси.

Галина Терещук: Дедалі частіше тема українських заробітчан зацікавлює науковців. Зокрема психологів. Вони говорять сьогодні про український феномен психологічного стану дітей трудових мігрантів і про проблеми самих заробітчан, які з останніх сил намагаються поліпшити матеріальне становище власної родини, вивчити своїх дітей, натомість втрачають з ними розуміння і стають дедалі чужими людьми.

“Не зрозумівши цей феномен подвійних почуттів дітей трудових мігрантів, важко їм чимось допомогти,” - кажуть психологи. Специфікою України, скажімо, на відміну Польщі є те, що молоді люди виростають в атмосфері, де не можна себе реалізувати, а є пасивна витрата того, що хтось заробляє. І в 25 років вони розуміють, що на Батьківщині, в Україні, для них немає місця. Відтак, й вони ідуть слідом за своїми батьками на заробітки закордон.

Надія Степула: Долі українських жінок заробітчанок стали наскрізною темою творів Лесі Романчук. Варто хоча б згадати такі романи, як “Не залишай” або “Чотири дороги на зустріч”.

Із тернопільською письменницею Лесею Романчук розмовляв колега Павло Вольвач.

Павло Вольвач: Чому для Вас ця тема близька?

Леся Романчук Тому, що вона близька для моїх краян, для мого народу.

На Тернопільщині, мабуть, як в жодній іншій області це дуже болюча тема. Тернопільщина займає одне із останніх місць за рівнем зарплати. Великої промисловості на Тернопільщині, на жаль, немає, а та, яка була, зупинилася.

Люди, особливо в селах? просто не мають можливості нічим іншим заробити собі на життя, виїжджають в інші країни світу. Скажімо, в Італії тернопілянок можна зустріти дуже багато. В Іспанії, мабуть, на другому місці. Британія, Америка, Канада, а також Греція.

Павло Вольвач: Пані Лесю, а правду кажуть, що на Тернопіллі, взагалі на західній Україні є села, де на весіллях співають одні чоловіки, а так взагалі лише старі баби, діди і маленькі діти?

Леся Романчук Це, на жаль, велика прикра правда, тому що насправді є села, в яких значна частина жінок на заробітках. Це соціальна катастрофа.

В мене два романи, в яких ця тема зачіпається. В романі “Чотири дороги на зустріч” всі ці чотири дороги людей, які живуть і працюють в Україні, складуться так, що вони всі опиняться закордоном в різних країнах. Доля всіх цих людей також складеться по-різному. Але ніхто з них щастя закордоном не знайде.

Павло Вольвач: Пані Лесю, а як Ви писали? Автобіографічна основа є в романові?

Леся Романчук Мені самій, слава Богу, не довелося виїжджати закордон, хоч я збираюся цього літа в Італію, щоб пройти тими шляхами, якими проходять українські заробітчанки.

Інакше в мене це не виходить. Я не Жюль Верн, я не можу сидіти в кабінеті і описувати джунглі Амазонки.

Звичайно, я маю дуже багато матеріалу. Мені жінки дуже багато всього розповідають. Але розповіді – це одне, а побачити все насправді – це, мабуть, трошки інше.

Павло Вольвач: Пані Лесю, а що найважче для українців закордоном на заробітках, для жінок зокрема?

Леся Романчук Наші заробітчанки – це найактивніша частина нашого населення, це люди здатні на вчинок, з певним рівнем інтелекту. Там вони знаходять собі працю здебільшого по догляду за дітьми чи по догляду за старими людьми. Інколи, особливо в Італії, людям психологічно доводиться ламати себе надзвичайно серйозно.

Тобто, людина, яка тут була вчителькою чи лікарем, там стає рабом якоїсь малоосвіченої бабусі, скажемо, яка абсолютно не рахується з її можливостями. Вони не можуть використати ні свій інтелект, ні свої знання, а лише фізичну силу. Це для них є найважче. Майже всі говорять: “Ми там ніхто”.

А взагалі, зазвичай, українок шанують закордоном, тому що розуміють, що наші руки золоті і роботящі. Окрім того кожна українка – це, звичайно, душа, серце.

В Німеччині, в Британії, де люди не звикли до таких емоційних проявів, інколи буває, що ті бабусі закохуються в своїх доглядачок і готові їх вдочерити, готові, скажемо, з ними доживати до кінця віку. І не відпускають їх.

Павло Вольвач: Напевне, часто руйнуються і занепадають й родинні вогнища тут, в Україні?

Леся Романчук Навіть найкращі, найоптимальніші варіанти, коли чоловік не спився, не розгулявся, все рівно це втрачена сім’я. Діти просто, скажемо, знівечені.

В мене є дуже близькі знайомі, мати чиїх була 8 років в Америці, а хлопчика залишила свого в 2 класі. Коли ця дитина писала твір в 10 класі з української літератури, то запропонували таку тему: “Твоя мрія”. Його твір складався з одного речення: “Я хочу побачити маму”. Оце й вся мрія.

Надія Степула: Дорогі слухачі, у деяких минулих випусках “Вимірів життя” ви вже мали змогу почути голоси і фрагменти щоденників українських заробітчан із Лівії, Португалії та інших країн.

Сьогодні пропонуємо вам послухати Олю з Італії. Кілька років тому вона покинула Україну, полишивши в рідній стороні двох дітей, чоловіка та хвору матір. І не тільки. В Україні вона також покинула свою улюблену справу, а це малювання, адже до того встигла стати фаховим художником, закінчила архітектурний факультет інституту, працювала, оформила багато чудових книг, малювала неповторні портрети і графіку, спробувала себе і на телебаченні, і у видавничій діяльності.

Мало того. Вона авторка друкованих повістей, котрі вийшли у світ в книзі “Романи подружньої пари”.

Донька відомого в країні професора математики, автора знаних у світі теоретичних розробок, Оля полишила все це не тільки тому, що не могла заробити на хліб насущний. Послухаймо її сповідь.

Оля: Ми читаємо газети, прагнемо спілкування, співаємо пісні, знаємо мови. А в провінції Кампанія (це “диво”) давно не співають.

Нікого не цікавить, що ти маєш закінчену середню освіту, спеціальну вищу. Тут, в Італії, свій світ: збір тютюну, помідорів, зміна “Памперсів” під старенькими і немічними. Немає часу дивитися на легке, дивовижне, сяюче італійське небо.

Тут розумієш, що світа розкіш, яку не кожна держава може собі дозволити. Саме тут звертаєшся до духовної культури, яку дала тобі Україна. Перше – це молитва. Хоч зітхнути до Бога щовечір.

А я ж просто написала собі гарними літерами “Падре Ностру” і “Санта Марія” і тепер, звичайно, знаю напам’ять.

Вишивка, література і наші дорогоцінні поети.

“І все на світі треба пережити, бо кожен фініш – це по суті старт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт...”

Або:

“Ми всі в цім світі циркачі: хто на канаті, хто в петлі. Сміється хто, а хто мовчить...”

Або:

“Не спалося, а ніч як море...”

Так, тут не спиться. Ночі зоряні і думки обсідають сумні-сумні. Адже колись повернусь додому. Скажімо, як С.Гордицький, поет і художник, через 47 років не зустрінеш жодного із друзів.

У хвилини депресії я взяла гитару до рук і пішла до музичної студії. Купила пензлі і фарби, почала малювати... І тут збагнула: еміграція дає тобі сміливість у творчості, адже суворі метри далеко-далеко від тебе.

Портрети, пейзажі забутих Богом куточків зеленого, квітучого краю...

Біля мене гірське село, де не закривають двері, село з романтичною назвою Кавалларі, тобто люди, які мають коней. Тут запрошують незнайомих людей на каву. І кожна вежа, кожна арка, кожен мур хочеш малювати. Це мій світ.

Нас тут рятує гумор. Тут кажуть: перший рік – немає з чим вертатися, другий рік – немає до кого. Ось і жінки залишаються жити в Італії на 5, 6, 10 років. Добре, що з документами Італії допомогла.

Якою радістю наповнилося моє серце, коли я починала читати італійські книжки, майже не зазираючи до словника.

Але ностальгія є. Але що ж, у всіх вона існує. “О соле міо...” – це ностальгічна пісня, написана італійцем на березі Чорного моря. Він сумував за своїм Середземним.

Італія прекрасна, це “сад Європи”, але щоб збагнути це, то треба зазирнути в глибину своєї, неповторної української, душі.

Надія Степула: Незрима, але могутня сила ностальгії, звана іноді ще духовним родовим покликом, не раз рятувала українських заробітчан по всьому світу, давала їм змогу творити і духовні цінності, попри вимотування тяжкою працею.

Вони малювали, писали книги, знаходили час і кошти на зведення капличок. Одна з Олиних доньок Антоніна завершує навчання в італійській художній академії у Неаполі. Сама Оля готує нову виставку своїх художніх робіт. Життя продовжується.

Виміри життя відзвучали. Дякуємо вам, дорогі слухачі!

З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.

Радійте життю! І залишайтеся зі “Свободою”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG