Слухати:
Київ, 4 серпня 2006 року.
Надія Степула: На безмежних просторах, віддалених від урбанізованого і модернізованого світу хіба що поганими дорогам чи просто бездоріжжям, живуть мільйони українців. Сюди рідко доходять інвестори, меценати і навіть преса. Тут навесні тьохкають солов’ї, влітку в житах підпадьомкають перепілки. Зростають сади і зводяться будинки, народжуються діти. Життя по-своєму розставляє тут акценти на подіях значних і не дуже. Це українська провінція.
Чернігівська область з вікна потягу.
Сьогодні у “Вимірах життя” прозвучать сюжети культури української провінції.
Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”!
З вами автор і ведуча Надія Степула.
Кажуть, що у провінції часом навіть дощ – це важлива подія. Можливо, так було ще недавно. Нині, попри значну віддаленість провінційних міст і сіл від вельможної столиці, життя у провінції почасти вирує. Це коли стосується подій політичних. А в інших вимірах тут значно тихіше. Немає галасливих нічних клубів, гучних фестивалів та вкрадливих вогнів казино, показів мод і перманентних концертів, форумів та виставок. Хоч щось таки і є.
Але спершу послухаймо колегу Сергія Грабовського, кандидата філософських наук, заступника головного редактора журналу “Сучасність”, який ставить проблемні питання.
Сергій Грабовський: Чи вірно ми розуміємо саме слово “провінція”?
За тлумачниками, воно, крім назви адміністративної одиниці у ряді держав, означає віддалений від центру населений пункт чи віддалену від столиці місцевість.
У переносному сенсі під провінцією мається на увазі не лише географічна, а і культурна віддаленість від центрів цивілізації.
У Західній Європі та Північній Америці останніх століть провінція і провінційність зовсім не були символом відсталості, хоча, звісно, своєрідність жителів місцевих “глибинок” викликала часом дещо іронічне ставлення у столичних мешканців, а часом і заздрісне. Адже провінція зберігала й плекала традиційні культурні вартості, провінція протистояла столичній аморальності, провінція родила геніальних письменників, артистів, науковців.
За умов політичної демократії столичні політики мусили постійно мати добрий контакт із провінцією, а остання – бути в курсі найгарячіших останніх новин. На додачу могутні освітні і науково-індустріальні центри засновувалися нерідко саме у провінції, щоб їм не заважала колотнеча мегаполісів.
У централізовано-бюрократичних державах було інакше.
Ні, звісно, провінціали і там прагнули бути в курсі останніх новин економіки, політики та культури, і так само молоді таланти з “глибинки” їхали до центрів, щоб здобути визнання.
Але у таких державах культурне і політичне життя було надто централізованим та уніфікованим, будь-яка своєрідність та спонтанність не толерувалися. А на додачу влада тут не відповідала ані перед ким.
Але при цьому столиці, які були вітринами для закордону, звичайно, були у кращому становищі не тільки в плані рівня матеріального життя, а і у плані можливостей для культурного розвитку.
Усяке ж вільнодумство у провінції придушувалося особливо жорстокого, і від того провінція, якщо так можна сказати, ставала ще провінційнішою.
Сказане вповні стосується України до здобуття нею незалежності. Її політичний та культурний розвиток штучно провінціалізувався не тільки за допомогою фізичного знищення кращих представників національної еліти і не лише за допомогою штучного вилучення з культурного доробку багатьох кращих його складових.
Потужним важелем навмисної провінціалізації українського культурного буття стало те, що практично всі зв‘язки українців зі світовою культурою, принаймні, офіційні, мали йти через Москву. А відтак справжня, віддалена від Києва чи Львова, українська провінція у культурному плані виявилася провінцією навіть не у квадраті, а у кубі, оскільки сама Москва, у силу існування ідеологічної “залізної завіси” між нею та західним світом, сама мала провінційний характер стосовно світового культурного розвитку.
Тож культурна провінційність української географічної провінції можлива тільки на шляху виходу на найвищі рівні одночасної національної та всесвітньої культур.
Надія Степула: Тернопільщина здавен не пасла задніх у загальній справі піднесення на вищі щаблі скарбів культури, літератури, мистецтва. Тут за всіх влад і режимів усе ж існували народні хори, співочі й театральні колективи, тут завжди відзначали великі дати: дні народжень національних поетів Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка та інших, тут виходили часописи і народжувалися нові книги.
Традиції продовжуються вже в новому часі. З’являються і нові проблеми у тому всьому.
Про деякі з проблем книговидання у регіоні говорить директор тернопільського видавництва “Джура” Василь Ванчура.
Василь Ванчура: Саме основне, гірша біда у сьогоднішньому випуску книжок чи тому ринку книжковому – це брак інформаційної політики: люди не знають того, де дізнатися, що є українські автори, є українська книжка. Де б ми не спілкувалися з вами, чи де не почуємося, то весь час кажемо: “Ми не маємо її, вона не виходить”. Та вона виходить! Просто плакатися нема чого. А треба просто щось робити.
На мою думку, не треба, наприклад, продукувати думку, що є видавництво “Джура” чи якесь друге, третє чи четверте. Саме головне, наприклад, що є автори, є наші українські письменники, які щось написали: написали вони твір, чи є якась літературна передача чи друга, чи третя.
От я, наприклад, нашим авторам кажу: “Ідіть до школи! Чи ще десь ідіть, бо дітям треба доносити і шукати щось таке, щоби ми навчили нашу націю читати!”
І нам не поможе, якщо, наприклад, ми зробимо якийсь ринок книжки чи де її продавати, а все-таки треба, щоб людина хотіла читати.
От нещодавно до нас прийшла жіночка, росіянка, і каже: “Дайтє мнє почітать ету кнігу”. І на українській мові вона взяла читати. Значить, що щось добре написала людина!
Надія Степула: Не таємниця, що кожна провінційна місцина в Україні має свій колорит, різниться від інших багато чим.
Усім нині відомо про одну з найбільших проблем східних і південно-східних провінцій – це проблема побутування рідної мови та явне зросійщення населення на цих теренах.
Про сукупні та окремішні риси культури у “місті бойової Слави” - Севастополі говорить політолог, доцент Ігор Лосєв із Севастополя.
Ігор Лосєв: Севастополь, незважаючи на його велике стратегічне значення, військову цінність і через певні геополітичні обставини, майже постійне перебування в новинах різноманітних ЗМІ, в культурному та інтелектуальному відношенні залишається глибоко провінційним містом. А провінція, як справедливо стверджують, - це не місце на карті, а стан душі. От стан душі Севастополя саме такий.
Це добре розуміють гастролери, переважно російські, адже севастопольців не лише протягом радянських років, але й за часів незалежної України виховували у тому дусі, що центром світової цивілізації є Москва і Петербург. Тому непоганий прийом столичним штучкам забезпечено як і можливість не дуже перенапружуватися у творчому злеті. Вони і не перенапружуються.
На даний момент у місті гастролює московський так званий незалежний театр, що привіз “Майстра і Маргариту” Булгакова. Звісно, що ніяких відкриттів і глибоких прочитань драматургії Великого киянина севастопольці не побачили.
Серйозну конкуренцію московському театрові становить акція петербурзької групи заробітчан, що привезли у Севастополь кунсткамеру П.О.Романова, псевдо – Петро Великий. Для показу заспиртованих монстрів, потвор і медичних патологій (як от: жінок-бороданів, двоголових тварин мутантів та іншої гидоти) надав свої зали Севастопольський російський драматичний театр ім. Луначарського.
Як, майже, завжди влітку на міських афішах - неодмінний Михайло Задорнов з вельми заяложеними жартами...
“Але провінція все проковтне,” - думають російські гастролери і не помиляються.
Проте росіяни не були б самі собою, якби обмежувалися чистим мистецтвом. То ж не обійшлося і без політично-естрадного туризму.
На день Севастополя міська влада запросила дещо здевальвованих зірок сусідньої держави, співаків Віку Циганову і Льва Лещенка. Лещенко проспівав бадьору пісню “Крим с Росієй навсєгда”, а Віка Циганова попрохала севастопольців ще трохи почекати до того моменту, коли Севастополь знову стане російським.
Усе це відбувалося під омофором міської державної адміністрації на чолі з кадровою знахідкою Секретаріату Президента України Сергієм Куніциним.
Цікаво, що пітерську кунсткамеру Севастопольський драматичний театр зустрів значно гостинніше, ніж Львівський оперний театр, що привіз справді непересічну оперу Мирослава Скорика “Мойсей”.
Але зустріли львів’ян місцеві чиновники так, що все це дуже нагадувало змову мовчанки - практично не було оголошень і повідомлень. І дотепер чимало людей ображаються, що не змогли відвідати цю виставу.
А всі поціновувачі мистецтва одностайно стверджують, що насправді йшлося про феноменальну подію в культурній історії міста. Адже не так часто Севастополь стає свідком таких правдивих тріумфів високого мистецтва.
Однак специфічні орієнтації міських чиновників, що реалізують дещо своєрідну культурну політику, призводять до того, що будь-що примітивне і задрипане, але з Москви негайно отримує добре організований розголос на телебаченні, радіо, в газетах, а найкращі зразки українського мистецтва демонструються в місті на напівпідпільному рівні. Напевне, це пов’язане також із кадровим складом місцевого управління культури.
Надія Степула: Із теплого Півдня подамося в зелену прохолоду Карпат.
Гірською столицею називають тут Яремче. Місто-курорт, один із найвідоміших карпатських кліматичних курортів, мріє про світле майбутнє, розкинувшись в живописній долині ріки Прут.
Тут є давні, ще з 17-го століття, пам’ятники архітектури, а також знаменитий водоспад Гук із високим 20-метровим мостом над ним.
Тут різьблять споконвіку чудові тарелі та створюють неповторний вишиваний одяг і речі побутові, малюють і ліплять, випалюють із глини і зводять нові оселі з теплого дерева.
Забави в Карпатах особливо популярні взимку: новорічні, різдвяні, коли в інших провінційних місцинах просто мете живописний сніг, тут лижі, підйомники, траси, готелі, навіть із басейнами, приватний сектор із мамалигою та грибними підливами і т. д.
Великодні забави теж популярні здавен, а сьогодні вони набувають нових рис.
Туризм – це головна прибуткова стаття та особливість цього краю
Яремче намагається різними способами привабити туристів. Місцева влада намагається застосовувати апробовані у цивілізованому світі методи, урізноманітнюючи відпочинок, наприклад, тематичними екскурсіями, присвяченими, зокрема, і культурі.
Розповідає колега Тарас Марусик, який нещодавно повернувся з Яремча Івано-Франківської області.
Тарас Марусик: Для урізноманітнення і наповнення відпочинку в цій частині гуцульської Галичини є певні історичні підстави, зокрема і для чужоземних туристів, оскільки до 1939 року ця українська територія входила до складу Польщі і тут залишилося чимало місць, пов’язаних з колишніми часами.
Говорить заступник Яремчанського міського голови з питань туризму та рекреації Ігор Яківчук.
Ігор Яківчук: Ми розвиваємо так званий сентиментальний туризм, релігійний туризм, екотуризм, велотуризм. Ми вишукали програми, які б зацікавили і ботаніків, і етнографів, і архітекторів. Тобто, ми робимо різні програми, щоб зацікавити приїхати сюди людей.
Коли в Яремчі не було добрих екскурсоводів, то ми зорганізували такі курси. 50 чоловік в Яремчі сьогодні володіють 2-3 мовами. Ми підібрали людей, які можуть вільно на 2-3 мовах розказати про край. Не так, як колись: партизани, тому подібне і більше нічого.
Тарас Марусик: Чимало поляків приїжджають на Яремчанщину не лише для того, щоб здійснити багатоденні походи довколишніми горами і найвищим в Україні Чорногірським хребтом, але й відвідати давні цвинтарі, на яких поховані їхні предки.
Ігор Яківчук: Сентиментальний туризм – то є та річ, коли люди, які жили колись тут, на цій території: поляки, євреї і всі, а поїхали до іншої країни. Сталося так, що історія перемішала ці народи, порозселяла по своїх державах, і вони зараз повертаються в ті країни, де жили їх дідусі, їх родини, з чим пов’язує їх багато що.
Тарас Марусик: На території Яремчанської міськради збереглися і пам’ятки культури та історії, які не залишають польського туриста байдужим.
Ігор Яківчук: Ми сприяємо тому. От навіть у нас є пам’ятник королеві Ядвізі. Є в Кракові і є в нас.
Звучить фрагмент пісні “Гуцулка Ксеня”:
Надія Степула: Глуха провінція...Тут досі лиш дощі – Істотні й найважливіші події. На цвинтарі старім – старі кущі Бузку цвітуть – мов символи надії. Тут час розпластаний, як чисте полотно – На нім хто хоч що хоче вишиває. Тут носять вівці золоте руно, Яке Ясон ніякий не шукає. Століття котяться, мов яблука, в траву, І коситься трава – до небокраю. Тут можна воду віднайти живу. І вмерти лиш тому, що “всі вмирають”.
Виміри життя відзвучали, дорогі слухачі! Дякуємо! Ви почули майже народну пісню, про авторство якої давно сперечаються, “Гуцулку Ксеню”.
З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”!
Київ, 4 серпня 2006 року.
Надія Степула: На безмежних просторах, віддалених від урбанізованого і модернізованого світу хіба що поганими дорогам чи просто бездоріжжям, живуть мільйони українців. Сюди рідко доходять інвестори, меценати і навіть преса. Тут навесні тьохкають солов’ї, влітку в житах підпадьомкають перепілки. Зростають сади і зводяться будинки, народжуються діти. Життя по-своєму розставляє тут акценти на подіях значних і не дуже. Це українська провінція.
Чернігівська область з вікна потягу.Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”!
З вами автор і ведуча Надія Степула.
Кажуть, що у провінції часом навіть дощ – це важлива подія. Можливо, так було ще недавно. Нині, попри значну віддаленість провінційних міст і сіл від вельможної столиці, життя у провінції почасти вирує. Це коли стосується подій політичних. А в інших вимірах тут значно тихіше. Немає галасливих нічних клубів, гучних фестивалів та вкрадливих вогнів казино, показів мод і перманентних концертів, форумів та виставок. Хоч щось таки і є.
Але спершу послухаймо колегу Сергія Грабовського, кандидата філософських наук, заступника головного редактора журналу “Сучасність”, який ставить проблемні питання.
Сергій Грабовський: Чи вірно ми розуміємо саме слово “провінція”?
За тлумачниками, воно, крім назви адміністративної одиниці у ряді держав, означає віддалений від центру населений пункт чи віддалену від столиці місцевість.
У переносному сенсі під провінцією мається на увазі не лише географічна, а і культурна віддаленість від центрів цивілізації.
У Західній Європі та Північній Америці останніх століть провінція і провінційність зовсім не були символом відсталості, хоча, звісно, своєрідність жителів місцевих “глибинок” викликала часом дещо іронічне ставлення у столичних мешканців, а часом і заздрісне. Адже провінція зберігала й плекала традиційні культурні вартості, провінція протистояла столичній аморальності, провінція родила геніальних письменників, артистів, науковців.
За умов політичної демократії столичні політики мусили постійно мати добрий контакт із провінцією, а остання – бути в курсі найгарячіших останніх новин. На додачу могутні освітні і науково-індустріальні центри засновувалися нерідко саме у провінції, щоб їм не заважала колотнеча мегаполісів.
У централізовано-бюрократичних державах було інакше.
Ні, звісно, провінціали і там прагнули бути в курсі останніх новин економіки, політики та культури, і так само молоді таланти з “глибинки” їхали до центрів, щоб здобути визнання.
Але у таких державах культурне і політичне життя було надто централізованим та уніфікованим, будь-яка своєрідність та спонтанність не толерувалися. А на додачу влада тут не відповідала ані перед ким.
Але при цьому столиці, які були вітринами для закордону, звичайно, були у кращому становищі не тільки в плані рівня матеріального життя, а і у плані можливостей для культурного розвитку.
Усяке ж вільнодумство у провінції придушувалося особливо жорстокого, і від того провінція, якщо так можна сказати, ставала ще провінційнішою.
Сказане вповні стосується України до здобуття нею незалежності. Її політичний та культурний розвиток штучно провінціалізувався не тільки за допомогою фізичного знищення кращих представників національної еліти і не лише за допомогою штучного вилучення з культурного доробку багатьох кращих його складових.
Потужним важелем навмисної провінціалізації українського культурного буття стало те, що практично всі зв‘язки українців зі світовою культурою, принаймні, офіційні, мали йти через Москву. А відтак справжня, віддалена від Києва чи Львова, українська провінція у культурному плані виявилася провінцією навіть не у квадраті, а у кубі, оскільки сама Москва, у силу існування ідеологічної “залізної завіси” між нею та західним світом, сама мала провінційний характер стосовно світового культурного розвитку.
Тож культурна провінційність української географічної провінції можлива тільки на шляху виходу на найвищі рівні одночасної національної та всесвітньої культур.
Надія Степула: Тернопільщина здавен не пасла задніх у загальній справі піднесення на вищі щаблі скарбів культури, літератури, мистецтва. Тут за всіх влад і режимів усе ж існували народні хори, співочі й театральні колективи, тут завжди відзначали великі дати: дні народжень національних поетів Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка та інших, тут виходили часописи і народжувалися нові книги.
Традиції продовжуються вже в новому часі. З’являються і нові проблеми у тому всьому.
Про деякі з проблем книговидання у регіоні говорить директор тернопільського видавництва “Джура” Василь Ванчура.
Василь Ванчура: Саме основне, гірша біда у сьогоднішньому випуску книжок чи тому ринку книжковому – це брак інформаційної політики: люди не знають того, де дізнатися, що є українські автори, є українська книжка. Де б ми не спілкувалися з вами, чи де не почуємося, то весь час кажемо: “Ми не маємо її, вона не виходить”. Та вона виходить! Просто плакатися нема чого. А треба просто щось робити.
На мою думку, не треба, наприклад, продукувати думку, що є видавництво “Джура” чи якесь друге, третє чи четверте. Саме головне, наприклад, що є автори, є наші українські письменники, які щось написали: написали вони твір, чи є якась літературна передача чи друга, чи третя.
От я, наприклад, нашим авторам кажу: “Ідіть до школи! Чи ще десь ідіть, бо дітям треба доносити і шукати щось таке, щоби ми навчили нашу націю читати!”
І нам не поможе, якщо, наприклад, ми зробимо якийсь ринок книжки чи де її продавати, а все-таки треба, щоб людина хотіла читати.
От нещодавно до нас прийшла жіночка, росіянка, і каже: “Дайтє мнє почітать ету кнігу”. І на українській мові вона взяла читати. Значить, що щось добре написала людина!
Надія Степула: Не таємниця, що кожна провінційна місцина в Україні має свій колорит, різниться від інших багато чим.
Усім нині відомо про одну з найбільших проблем східних і південно-східних провінцій – це проблема побутування рідної мови та явне зросійщення населення на цих теренах.
Про сукупні та окремішні риси культури у “місті бойової Слави” - Севастополі говорить політолог, доцент Ігор Лосєв із Севастополя.
Ігор Лосєв: Севастополь, незважаючи на його велике стратегічне значення, військову цінність і через певні геополітичні обставини, майже постійне перебування в новинах різноманітних ЗМІ, в культурному та інтелектуальному відношенні залишається глибоко провінційним містом. А провінція, як справедливо стверджують, - це не місце на карті, а стан душі. От стан душі Севастополя саме такий.
Це добре розуміють гастролери, переважно російські, адже севастопольців не лише протягом радянських років, але й за часів незалежної України виховували у тому дусі, що центром світової цивілізації є Москва і Петербург. Тому непоганий прийом столичним штучкам забезпечено як і можливість не дуже перенапружуватися у творчому злеті. Вони і не перенапружуються.
На даний момент у місті гастролює московський так званий незалежний театр, що привіз “Майстра і Маргариту” Булгакова. Звісно, що ніяких відкриттів і глибоких прочитань драматургії Великого киянина севастопольці не побачили.
Серйозну конкуренцію московському театрові становить акція петербурзької групи заробітчан, що привезли у Севастополь кунсткамеру П.О.Романова, псевдо – Петро Великий. Для показу заспиртованих монстрів, потвор і медичних патологій (як от: жінок-бороданів, двоголових тварин мутантів та іншої гидоти) надав свої зали Севастопольський російський драматичний театр ім. Луначарського.
Як, майже, завжди влітку на міських афішах - неодмінний Михайло Задорнов з вельми заяложеними жартами...
“Але провінція все проковтне,” - думають російські гастролери і не помиляються.
Проте росіяни не були б самі собою, якби обмежувалися чистим мистецтвом. То ж не обійшлося і без політично-естрадного туризму.
На день Севастополя міська влада запросила дещо здевальвованих зірок сусідньої держави, співаків Віку Циганову і Льва Лещенка. Лещенко проспівав бадьору пісню “Крим с Росієй навсєгда”, а Віка Циганова попрохала севастопольців ще трохи почекати до того моменту, коли Севастополь знову стане російським.
Усе це відбувалося під омофором міської державної адміністрації на чолі з кадровою знахідкою Секретаріату Президента України Сергієм Куніциним.
Цікаво, що пітерську кунсткамеру Севастопольський драматичний театр зустрів значно гостинніше, ніж Львівський оперний театр, що привіз справді непересічну оперу Мирослава Скорика “Мойсей”.
Але зустріли львів’ян місцеві чиновники так, що все це дуже нагадувало змову мовчанки - практично не було оголошень і повідомлень. І дотепер чимало людей ображаються, що не змогли відвідати цю виставу.
А всі поціновувачі мистецтва одностайно стверджують, що насправді йшлося про феноменальну подію в культурній історії міста. Адже не так часто Севастополь стає свідком таких правдивих тріумфів високого мистецтва.
Однак специфічні орієнтації міських чиновників, що реалізують дещо своєрідну культурну політику, призводять до того, що будь-що примітивне і задрипане, але з Москви негайно отримує добре організований розголос на телебаченні, радіо, в газетах, а найкращі зразки українського мистецтва демонструються в місті на напівпідпільному рівні. Напевне, це пов’язане також із кадровим складом місцевого управління культури.
Надія Степула: Із теплого Півдня подамося в зелену прохолоду Карпат.
Гірською столицею називають тут Яремче. Місто-курорт, один із найвідоміших карпатських кліматичних курортів, мріє про світле майбутнє, розкинувшись в живописній долині ріки Прут.
Тут є давні, ще з 17-го століття, пам’ятники архітектури, а також знаменитий водоспад Гук із високим 20-метровим мостом над ним.
Тут різьблять споконвіку чудові тарелі та створюють неповторний вишиваний одяг і речі побутові, малюють і ліплять, випалюють із глини і зводять нові оселі з теплого дерева.
Забави в Карпатах особливо популярні взимку: новорічні, різдвяні, коли в інших провінційних місцинах просто мете живописний сніг, тут лижі, підйомники, траси, готелі, навіть із басейнами, приватний сектор із мамалигою та грибними підливами і т. д.
Великодні забави теж популярні здавен, а сьогодні вони набувають нових рис.
Туризм – це головна прибуткова стаття та особливість цього краю
Яремче намагається різними способами привабити туристів. Місцева влада намагається застосовувати апробовані у цивілізованому світі методи, урізноманітнюючи відпочинок, наприклад, тематичними екскурсіями, присвяченими, зокрема, і культурі.
Розповідає колега Тарас Марусик, який нещодавно повернувся з Яремча Івано-Франківської області.
Тарас Марусик: Для урізноманітнення і наповнення відпочинку в цій частині гуцульської Галичини є певні історичні підстави, зокрема і для чужоземних туристів, оскільки до 1939 року ця українська територія входила до складу Польщі і тут залишилося чимало місць, пов’язаних з колишніми часами.
Говорить заступник Яремчанського міського голови з питань туризму та рекреації Ігор Яківчук.
Ігор Яківчук: Ми розвиваємо так званий сентиментальний туризм, релігійний туризм, екотуризм, велотуризм. Ми вишукали програми, які б зацікавили і ботаніків, і етнографів, і архітекторів. Тобто, ми робимо різні програми, щоб зацікавити приїхати сюди людей.
Коли в Яремчі не було добрих екскурсоводів, то ми зорганізували такі курси. 50 чоловік в Яремчі сьогодні володіють 2-3 мовами. Ми підібрали людей, які можуть вільно на 2-3 мовах розказати про край. Не так, як колись: партизани, тому подібне і більше нічого.
Тарас Марусик: Чимало поляків приїжджають на Яремчанщину не лише для того, щоб здійснити багатоденні походи довколишніми горами і найвищим в Україні Чорногірським хребтом, але й відвідати давні цвинтарі, на яких поховані їхні предки.
Ігор Яківчук: Сентиментальний туризм – то є та річ, коли люди, які жили колись тут, на цій території: поляки, євреї і всі, а поїхали до іншої країни. Сталося так, що історія перемішала ці народи, порозселяла по своїх державах, і вони зараз повертаються в ті країни, де жили їх дідусі, їх родини, з чим пов’язує їх багато що.
Тарас Марусик: На території Яремчанської міськради збереглися і пам’ятки культури та історії, які не залишають польського туриста байдужим.
Ігор Яківчук: Ми сприяємо тому. От навіть у нас є пам’ятник королеві Ядвізі. Є в Кракові і є в нас.
Звучить фрагмент пісні “Гуцулка Ксеня”:
Надія Степула: Глуха провінція...Тут досі лиш дощі – Істотні й найважливіші події. На цвинтарі старім – старі кущі Бузку цвітуть – мов символи надії. Тут час розпластаний, як чисте полотно – На нім хто хоч що хоче вишиває. Тут носять вівці золоте руно, Яке Ясон ніякий не шукає. Століття котяться, мов яблука, в траву, І коситься трава – до небокраю. Тут можна воду віднайти живу. І вмерти лиш тому, що “всі вмирають”.
Виміри життя відзвучали, дорогі слухачі! Дякуємо! Ви почули майже народну пісню, про авторство якої давно сперечаються, “Гуцулку Ксеню”.
З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”!
