Слухати:
Ірина Біла: Лише 13% українців залучені до занять фізкультурою та спортом. Це у 4 рази менше, ніж у Фінляндії, та вдвічі у порівнянні з Німеччиною та Францією. Натомість за тривалістю життя українці посідають одне з останніх місць в Європі.
Чому ж в Україні не люблять фізкультуру? Чи заохочує до здорового способу життя держава? З яким настроєм йдуть на уроки фізичної культури школярі? Відповіді шукатимемо разом в сьогоднішній програмі.
“Спортивна культура українського суспільства знизилася до “катастрофічно низького рівня”, - так оцінив ситуацію із фізкультурою в Україні Президент Віктор Ющенко. І добавив, що “держава, яка не займатиметься пропагуванням здорового способу життя, займатиметься охороною здоров’я”. А точніше, вже займається. Адже сьогодні, за результатами досліджень Академії педагогічних наук України, абсолютно здоровими зі школи виходять лише близько 10% підлітків. Після армії та навчання у вузах ця цифра ще зменшується. Навчальний день школярів дедалі більше зводиться до монотонного сидіння за партою. Тому уроки фізкультури могли б допомогти, якщо й не позбутися проблем зі здоров’ям, то, принаймні, їх зменшити. Але чи зменшують? Харківщина входить у трійку областей України, які дбають про фізичне виховання дітей і молоді. Проте самі чиновники від спорту впевнені, що навіть платні послуги, які запроваджуються в спортивних школах, не зможуть врятувати фізичну культуру в області.
Тему продовжує Вікторія Маренич.
Вікторія Маренич: Восьмирічний Євгеній вже другий рік ходить до спортивної секції із тейквондо, яка працює в школі „Вертикаль”, де він вчиться. Говорить, що не всі однокласники можуть відвідувати спортивні секції в школі, бо там треба платити.
Проте чиновники, які опікуються проблемами розвитку фізкультури та спорту на Харківщині, наполягають на тому, що всі спортивні секції у школах безкоштовні, навіть у спеціалізованих спортивних. Адже, за словами Василя Жданова, начальника обласного управління фізкультури та спорту, все обладнання там є державною власністю, а відтак отримувати гроші від дітей не є правильним.
“Величезною проблемою є і стан самих майданчиків та залів, які не ремонтувалися роками,” – вважає Василь Жданов.
Василь Жданов: Якість цих дитячих спортивних шкіл і якість їх роботи дуже низька. Це ми за Харків говоримо, а ви уявіть, що робиться в області.
Вікторія Маренич: Хоча у спортивних секціях Харківщини сьогодні займаються 65 тисяч дітей (це лише 15 відсотків ), є наміри обласної влади скорочувати кількість цих майданчиків начебто для покращення їх якості. З чим категорично не погоджуються депутати обласної ради.
Говорить Наталя Левченко, голова постійної комісії обласної ради з питань фізкультури, спорту та туризму.
Наталя Левченко: Ми б не заперечували проти цього скорочення, якби б знали стратегію розвитку. Можливо, інколи щось і треба скоротити задля розвитку інших закладів, а коли бачимо, що скорочується кількість дітей, кількість тренерського складу, ми не можемо миритися із такою ситуацією.
Вікторія Маренич: От і виходить, що, сплачуючи за заняття в спортивній секції, батьки не лише розвивають свою дитину фізично, а й фактично утримують спортивні секції та школи від закриття. Бо, на жаль, в Україні так і не розроблена концепція розвитку фізичної культури і спорту серед дітей. А окремі міністерські програми , як от „Спортивний майданчик” загальну проблему не вирішують. Навіть якщо на Харківщині за рік цих майданчиків відкрито 7 і 27 тренажерних залів.
Ірина Біла: Що ж до всієї України, то, як днями засвідчило на своєму сайті Міністерство у правах сім’ї, молоді і спорту, до кінця року в Україні добудуються 213 спортивних майданчиків. На кінець жовтня вже діють 51.
Цікаво, що тоді, як в Донецькій області запрацювати 11 спортмайданчиків, то у Луганській та Львівській лише по одному.
Взагалі Львівщина завершує перелік областей, які щонайменше дбають про здоровий спосіб життя. Хоча, як стверджує львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук, малечі уроки фізкультури вельми до вподоби. На відміну від старшокласників.
Галина Терещук: Ось такі думки про урок фізкультури у школі можна почути від 8-річних дітей:
Школяр: Бігаємо, здаємо нормативи.
Галина Терещук: А важкі ці нормативи? Наскільки тобі важко їх здавати?
Школяр: Деколи дуже тяжкі, а деколи легенькі.
Галина Терещук: А ти любиш фізкультуру?
Школяр: Дуже люблю фізкультуру. Бігаємо, граємо у футбол, у волейбол граємо.
Галина Терещук: Якщо учні початкових класів залюбки відвідують заняття фізкультури, то у старших думки вже кардинально різні. Останні, навпаки, намагаються втекти з цього, здавалося б, легкого уроку.
Однак нормативи, які мають здавати школярі на фізкультурі, більшості не під силу. А тому вчителі найчастіше виставляють оцінку учневі саме за старанність і активність на уроках або ж просто за відвідування.
Однією із причин нелюбові до занять фізкультури вчителі та й самі школярі називають відсутність елементарних умов для занять, починаючи від роздягальні, спортивного залу, літнього майданчика і душових, яких по львівських школах просто немає. А ще уроки фізкультури доволі різноманітні – школярі або бігають крос, або ж грають у футбол чи волейбол.
Водночас львівські медики б’ють на сполох щодо стану здоров’я школярів. У 30% старшокласників Львова при обстеженні виявляють деформацію грудної клітки. Гастрит, сколіоз і проблеми з зором – ці хвороби учні набувають впродовж 3-5 років навчання у школі.
Найкраще для здоров’я неповнолітніх є плавання. Втім, навіть в тих поодиноких школах області, де колись і збудували басейн, він не діючий. Більше того, три басейни, які є у Львові, для більшості дітей недоступні – батьки неспроможні заплатити у місяць по 200-300 гривень за відвідування басейну.
Систему проведення уроків фізкультури у школах необхідно змінювати, тому що вона не приносить дітям користі. Про це говорять сьогодні і освітяни, і представники львівської влади. Два уроки фізкультури на тиждень по 45 хвилин без розминки, які перетворюються у футбол чи крос, на думку медиків, жодної користі для здоров’я дітей не приносять.
Ірина Біла: Схожі проблеми з фізвиховання і на Рівненщині, де батьки школярів гуртом скидаються навіть на м’ячі. А молодь, яка вселяє у тренерів надію на спортивні успіхи, змушена їздити тренуватися в інші області, адже в Рівному немає жодного басейну і легкоатлетичного манежу.
Більше про дитячі спортивні проблеми з Рівного Валентина Одарченко.
Валентина Одарченко: Малюки у рівненських дитсадках і школярі в більшості сприймають уроки фізкультури як розвантажувальну годину і залюбки на них ходять.
Ви любите фізкультуру?
Школяр: Так, ми там стрибаємо.
Валентина Одарченко: А тобі чим подобається фізкультура?
Школяр: Подобається стрибати на батуті.
Школяр: Хто ходить на фізкультуру, той буде здоровий.
Школяр: Нам цікаво там і ми граємо там у футбол.
Валентина Одарченко: Чи були ви коли-небудь в басейні?
Школяр: Ні.
Валентина Одарченко: А хотіли б займатися у басейні?
Школяр: Так.
Валентина Одарченко: Однак кілька років тому ми, батьки учнів Рівненського навчально-виховного об’єднання, «скидалися» класом на м’яча. Така ситуація була в багатьох школах.
У більшості рівненських шкіл діти не знають, що таке басейн, узимку їх не можуть забезпечити достатньою кількістю лиж, тож крос по снігу є набагато поширенішим явищем.
А ще в Україні не виготовляють шипованого взуття, дисків, ядер, списів, бар’єрів та сучасних штанг.
Чимало рівненських спортсменів потрапили у великий спорт завдяки чудовим тренерам і всупереч… відсутності нормальних умов для заняття спортом. Адже поки що у Рівному немає ні легкоатлетичного манежу, ні міського басейну, який передали комерційному навчальному закладу, ні навіть стадіону, ремонт якого затягнувся. Юні спортсмени займаються спортом поза межами області, пропускаючи навчання.
Ірина Біла: Ще одна проблема шкільної фізкультури – це брак вчителів. Скажімо, випускники Національного університету фізкультури і спорту зовсім не мріють про роботу в школі, віддаючи перевагу фітнес-клубам або ж санаторіям. Такого висновку дійшла моя колега Наталя Коваленко після спілкування зі студентами цього вузу.
Наталка Коваленко: Зараз я заходжу до Національного університету фізичного виховання і спорту України.
Кожен випускник цього закладу – це майбутній потенційний тренер або ж викладач. В будь-якому разі їх мета - прививати любов до спорту у майбутніх поколінь.
Студенти згодні присвятити своє життя спорту та мріють вони не про середню школу, краще, кажуть, працювати у якомусь відомому фітнес-центрі або ж у модній спортивній школі чи басейні. Так вважають другокурсниці Марія і Катерина.
Марія: У санаторіях, у профілакторіях, у реабілітаційних центрах.
Катерина: В якомусь фітнес-клубі. Конкретно я не знаю. Як вийде. Викладати – це не моє.
Наталка Коваленко: Олена ж навчається на першому курсі, тому віру у те, що професія вчителя свята, вона ще не втратила.
Олена: Хочемо навчити тих дітей, малюків, хочемо передати всі свої знання, які маємо, хочемо, щоб вони також захоплювалися спортом.
Наталка Коваленко: Викладач Людмила працювала вчителем і говорить, що фізруків у школі не цінують: діти не ходять на уроки, а батьки їх підтримують.
Людмила: Тому, що склалося таке враження ще від тих часів, коли ми ходили в школу. Потім, знову ж, в залі завжди прохолодно і батьки думають, що ще раптом нежить буде, то не пущу на урок.
Вчителі приходять на батьківські збори і просять: будь-ласка, давайте їм форму, нехай вони ходять. Якщо у вас є звільнення – це одна справа, а якщо ні, то ... І це дійсно так.
Наталка Коваленко: Романтики, які хочуть бути вчителями у школі, тут є. Здебільшого це першокурсники. На другому ж курсі їхній ентузіазм зникає – вони вже мріють про більш високооплачувану роботу і непримхливих клієнтів.
Ірина Біла: Визнають проблему з спортивними педагогічними кадрами і у вищому освітянському відомстві. Як це не дивно, але найменше бракує вчителів фізкультури на селі. Про те, чому, пояснює заступник голови Комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти та науки Анатолій Ільченко.
Анатолій Ільченко: Якщо взяти, наприклад, сільські регіони, то там кадрова проблема закрита у нас, тому що це постійна зарплата на відміну від людей, які не працюють взагалі, тому що немає робочих місць.
У таких великих промислових містах, як Київ, Донецьк, Запоріжжя, де є можливість знайти роботу більш оплачувану, є певний процент вакансій.
Ірина Біла: Вчитель фізкультури на селі єдиний, хто представляє всю спортивну науку та уособлює спортивні звершення, хоча і отримує за це зовсім невеличку доплату.
Анатолій Ільченко: Вчитель фізкультури на селі (хоче він того чи не хоче) є основним провідником в галузі фізичної культури і спорту на селі, тому що якщо у місті працюють різні інші заклади: дитячі, юнацькі спортивні школи і клуби, то на селі є школа, є вчитель фізкультури, який і проводить змагання, який проводить уроки, який займається з дітьми і в поза навчальний час, маючи рівень доплати десь біля 3 гривень в місяць всього на всього.
Ірина Біла: Фізкультура на селі і в місті – то велика різниця, зауважить дехто. І аргументує, що, мовляв, в селі і повітря чистіше, і простору для спортивних занять більше. А от спробуй знайти гарний маршрут для ранкової пробіжки в мегаполісі!
Саме на це недавно відважився мій колега Віктор Недоступ. Його враження:
Віктор Недоступ: Якось я вирішив побігати в парку. Вранці. Мало не задавив трьох болонок, ледве ухилився від ротвейлера і налякав чотирьох пузатих бізнесменів. Задоволення малувато. Глянув на спорт майданчик школи, де колись вчився, – там теж вже не розбігаєшся – автомийка. Довелося бігати вулицями між машинами, перехожими та дитячими колясками, дихаючи вихлопами та ловлячи ментальні галюцинації.
Йдемо далі. Може, я б хотів подивитися змагання гімнастів чи, скажімо, стрибки з жердиною. Ну, і де вони відбуваються? Про змагання дізнаєшся з випусків новин, та й то якщо телебачення захоче показати. Тож і виходить, що фізична культура нагадує про своє існування криками п’яних футбольних фанів та гіпертонічними кризами людей старшого віку, якщо програла національна збірна.
Спортивні зали. Насправді цього діла вистачає, але дізнатися про них можна, лише уважно читаючи оголошення на стовпах та ще й дрібними літерами.
От і виглядає, що для нинішнього українського суспільства що спорт, що фізкультура – це щось на зразок цирку. Спеціально треновані люди щось демонструють, а глядачі п’ють пиво і роблять ставки, не відриваючи п’ятої точки від дивану.
З фізичною освітою ще важче. Більшість людей не знають свого організму і починають вивчати, коли вже серйозно вхопить і пора здавати аналізи. Всі перебувають у кволо протікаючому стресі і не помічають як без особливої на то необхідності стають нецікавими, нудними, безрадісними і нещасливими. Хоча більшість людей любить життя і нікуди з цієї країни їхати не збирається.
Ірина Біла: Не забувати про спорт закликає і Президент України Віктор Ющенко. Лише здоровий спосіб життя може зробити здоровою націю, – переконаний Глава держави. І нагадує, що українці віддавна не були байдужі до спортивних забав.
Віктор Ющенко: Наші діди-прадіди завжди шанували козацьку силу, мужність, велике значення надавали спортивним забавам. Давайте будемо вірними традиціям наших предків – привчаймо дітей до здорового способу життя. Закликаю кожну українську родину: не забуваймо про спорт!
Ірина Біла:Спорт це не лише мир, як казав засновник Олімпійського руху П’єр де Кубертен. Але й життя. Здорове та повноцінне життя.
Ірина Біла: Лише 13% українців залучені до занять фізкультурою та спортом. Це у 4 рази менше, ніж у Фінляндії, та вдвічі у порівнянні з Німеччиною та Францією. Натомість за тривалістю життя українці посідають одне з останніх місць в Європі.
“Спортивна культура українського суспільства знизилася до “катастрофічно низького рівня”, - так оцінив ситуацію із фізкультурою в Україні Президент Віктор Ющенко. І добавив, що “держава, яка не займатиметься пропагуванням здорового способу життя, займатиметься охороною здоров’я”. А точніше, вже займається. Адже сьогодні, за результатами досліджень Академії педагогічних наук України, абсолютно здоровими зі школи виходять лише близько 10% підлітків. Після армії та навчання у вузах ця цифра ще зменшується. Навчальний день школярів дедалі більше зводиться до монотонного сидіння за партою. Тому уроки фізкультури могли б допомогти, якщо й не позбутися проблем зі здоров’ям, то, принаймні, їх зменшити. Але чи зменшують? Харківщина входить у трійку областей України, які дбають про фізичне виховання дітей і молоді. Проте самі чиновники від спорту впевнені, що навіть платні послуги, які запроваджуються в спортивних школах, не зможуть врятувати фізичну культуру в області.
Тему продовжує Вікторія Маренич.
Вікторія Маренич: Восьмирічний Євгеній вже другий рік ходить до спортивної секції із тейквондо, яка працює в школі „Вертикаль”, де він вчиться. Говорить, що не всі однокласники можуть відвідувати спортивні секції в школі, бо там треба платити.
Проте чиновники, які опікуються проблемами розвитку фізкультури та спорту на Харківщині, наполягають на тому, що всі спортивні секції у школах безкоштовні, навіть у спеціалізованих спортивних. Адже, за словами Василя Жданова, начальника обласного управління фізкультури та спорту, все обладнання там є державною власністю, а відтак отримувати гроші від дітей не є правильним.
“Величезною проблемою є і стан самих майданчиків та залів, які не ремонтувалися роками,” – вважає Василь Жданов.
Василь Жданов: Якість цих дитячих спортивних шкіл і якість їх роботи дуже низька. Це ми за Харків говоримо, а ви уявіть, що робиться в області.
Вікторія Маренич: Хоча у спортивних секціях Харківщини сьогодні займаються 65 тисяч дітей (це лише 15 відсотків ), є наміри обласної влади скорочувати кількість цих майданчиків начебто для покращення їх якості. З чим категорично не погоджуються депутати обласної ради.
Говорить Наталя Левченко, голова постійної комісії обласної ради з питань фізкультури, спорту та туризму.
Наталя Левченко: Ми б не заперечували проти цього скорочення, якби б знали стратегію розвитку. Можливо, інколи щось і треба скоротити задля розвитку інших закладів, а коли бачимо, що скорочується кількість дітей, кількість тренерського складу, ми не можемо миритися із такою ситуацією.
Вікторія Маренич: От і виходить, що, сплачуючи за заняття в спортивній секції, батьки не лише розвивають свою дитину фізично, а й фактично утримують спортивні секції та школи від закриття. Бо, на жаль, в Україні так і не розроблена концепція розвитку фізичної культури і спорту серед дітей. А окремі міністерські програми , як от „Спортивний майданчик” загальну проблему не вирішують. Навіть якщо на Харківщині за рік цих майданчиків відкрито 7 і 27 тренажерних залів.
Ірина Біла: Що ж до всієї України, то, як днями засвідчило на своєму сайті Міністерство у правах сім’ї, молоді і спорту, до кінця року в Україні добудуються 213 спортивних майданчиків. На кінець жовтня вже діють 51.
Цікаво, що тоді, як в Донецькій області запрацювати 11 спортмайданчиків, то у Луганській та Львівській лише по одному.
Взагалі Львівщина завершує перелік областей, які щонайменше дбають про здоровий спосіб життя. Хоча, як стверджує львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук, малечі уроки фізкультури вельми до вподоби. На відміну від старшокласників.
Галина Терещук: Ось такі думки про урок фізкультури у школі можна почути від 8-річних дітей:
Школяр: Бігаємо, здаємо нормативи.
Галина Терещук: А важкі ці нормативи? Наскільки тобі важко їх здавати?
Школяр: Деколи дуже тяжкі, а деколи легенькі.
Галина Терещук: А ти любиш фізкультуру?
Школяр: Дуже люблю фізкультуру. Бігаємо, граємо у футбол, у волейбол граємо.
Галина Терещук: Якщо учні початкових класів залюбки відвідують заняття фізкультури, то у старших думки вже кардинально різні. Останні, навпаки, намагаються втекти з цього, здавалося б, легкого уроку.
Однак нормативи, які мають здавати школярі на фізкультурі, більшості не під силу. А тому вчителі найчастіше виставляють оцінку учневі саме за старанність і активність на уроках або ж просто за відвідування.
Однією із причин нелюбові до занять фізкультури вчителі та й самі школярі називають відсутність елементарних умов для занять, починаючи від роздягальні, спортивного залу, літнього майданчика і душових, яких по львівських школах просто немає. А ще уроки фізкультури доволі різноманітні – школярі або бігають крос, або ж грають у футбол чи волейбол.
Водночас львівські медики б’ють на сполох щодо стану здоров’я школярів. У 30% старшокласників Львова при обстеженні виявляють деформацію грудної клітки. Гастрит, сколіоз і проблеми з зором – ці хвороби учні набувають впродовж 3-5 років навчання у школі.
Найкраще для здоров’я неповнолітніх є плавання. Втім, навіть в тих поодиноких школах області, де колись і збудували басейн, він не діючий. Більше того, три басейни, які є у Львові, для більшості дітей недоступні – батьки неспроможні заплатити у місяць по 200-300 гривень за відвідування басейну.
Систему проведення уроків фізкультури у школах необхідно змінювати, тому що вона не приносить дітям користі. Про це говорять сьогодні і освітяни, і представники львівської влади. Два уроки фізкультури на тиждень по 45 хвилин без розминки, які перетворюються у футбол чи крос, на думку медиків, жодної користі для здоров’я дітей не приносять.
Ірина Біла: Схожі проблеми з фізвиховання і на Рівненщині, де батьки школярів гуртом скидаються навіть на м’ячі. А молодь, яка вселяє у тренерів надію на спортивні успіхи, змушена їздити тренуватися в інші області, адже в Рівному немає жодного басейну і легкоатлетичного манежу.
Більше про дитячі спортивні проблеми з Рівного Валентина Одарченко.
Валентина Одарченко: Малюки у рівненських дитсадках і школярі в більшості сприймають уроки фізкультури як розвантажувальну годину і залюбки на них ходять.
Ви любите фізкультуру?
Школяр: Так, ми там стрибаємо.
Валентина Одарченко: А тобі чим подобається фізкультура?
Школяр: Подобається стрибати на батуті.
Школяр: Хто ходить на фізкультуру, той буде здоровий.
Школяр: Нам цікаво там і ми граємо там у футбол.
Валентина Одарченко: Чи були ви коли-небудь в басейні?
Школяр: Ні.
Валентина Одарченко: А хотіли б займатися у басейні?
Школяр: Так.
Валентина Одарченко: Однак кілька років тому ми, батьки учнів Рівненського навчально-виховного об’єднання, «скидалися» класом на м’яча. Така ситуація була в багатьох школах.
У більшості рівненських шкіл діти не знають, що таке басейн, узимку їх не можуть забезпечити достатньою кількістю лиж, тож крос по снігу є набагато поширенішим явищем.
А ще в Україні не виготовляють шипованого взуття, дисків, ядер, списів, бар’єрів та сучасних штанг.
Чимало рівненських спортсменів потрапили у великий спорт завдяки чудовим тренерам і всупереч… відсутності нормальних умов для заняття спортом. Адже поки що у Рівному немає ні легкоатлетичного манежу, ні міського басейну, який передали комерційному навчальному закладу, ні навіть стадіону, ремонт якого затягнувся. Юні спортсмени займаються спортом поза межами області, пропускаючи навчання.
Ірина Біла: Ще одна проблема шкільної фізкультури – це брак вчителів. Скажімо, випускники Національного університету фізкультури і спорту зовсім не мріють про роботу в школі, віддаючи перевагу фітнес-клубам або ж санаторіям. Такого висновку дійшла моя колега Наталя Коваленко після спілкування зі студентами цього вузу.
Наталка Коваленко: Зараз я заходжу до Національного університету фізичного виховання і спорту України.
Кожен випускник цього закладу – це майбутній потенційний тренер або ж викладач. В будь-якому разі їх мета - прививати любов до спорту у майбутніх поколінь.
Студенти згодні присвятити своє життя спорту та мріють вони не про середню школу, краще, кажуть, працювати у якомусь відомому фітнес-центрі або ж у модній спортивній школі чи басейні. Так вважають другокурсниці Марія і Катерина.
Марія: У санаторіях, у профілакторіях, у реабілітаційних центрах.
Катерина: В якомусь фітнес-клубі. Конкретно я не знаю. Як вийде. Викладати – це не моє.
Наталка Коваленко: Олена ж навчається на першому курсі, тому віру у те, що професія вчителя свята, вона ще не втратила.
Олена: Хочемо навчити тих дітей, малюків, хочемо передати всі свої знання, які маємо, хочемо, щоб вони також захоплювалися спортом.
Наталка Коваленко: Викладач Людмила працювала вчителем і говорить, що фізруків у школі не цінують: діти не ходять на уроки, а батьки їх підтримують.
Людмила: Тому, що склалося таке враження ще від тих часів, коли ми ходили в школу. Потім, знову ж, в залі завжди прохолодно і батьки думають, що ще раптом нежить буде, то не пущу на урок.
Вчителі приходять на батьківські збори і просять: будь-ласка, давайте їм форму, нехай вони ходять. Якщо у вас є звільнення – це одна справа, а якщо ні, то ... І це дійсно так.
Наталка Коваленко: Романтики, які хочуть бути вчителями у школі, тут є. Здебільшого це першокурсники. На другому ж курсі їхній ентузіазм зникає – вони вже мріють про більш високооплачувану роботу і непримхливих клієнтів.
Ірина Біла: Визнають проблему з спортивними педагогічними кадрами і у вищому освітянському відомстві. Як це не дивно, але найменше бракує вчителів фізкультури на селі. Про те, чому, пояснює заступник голови Комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти та науки Анатолій Ільченко.
Анатолій Ільченко: Якщо взяти, наприклад, сільські регіони, то там кадрова проблема закрита у нас, тому що це постійна зарплата на відміну від людей, які не працюють взагалі, тому що немає робочих місць.
У таких великих промислових містах, як Київ, Донецьк, Запоріжжя, де є можливість знайти роботу більш оплачувану, є певний процент вакансій.
Ірина Біла: Вчитель фізкультури на селі єдиний, хто представляє всю спортивну науку та уособлює спортивні звершення, хоча і отримує за це зовсім невеличку доплату.
Анатолій Ільченко: Вчитель фізкультури на селі (хоче він того чи не хоче) є основним провідником в галузі фізичної культури і спорту на селі, тому що якщо у місті працюють різні інші заклади: дитячі, юнацькі спортивні школи і клуби, то на селі є школа, є вчитель фізкультури, який і проводить змагання, який проводить уроки, який займається з дітьми і в поза навчальний час, маючи рівень доплати десь біля 3 гривень в місяць всього на всього.
Ірина Біла: Фізкультура на селі і в місті – то велика різниця, зауважить дехто. І аргументує, що, мовляв, в селі і повітря чистіше, і простору для спортивних занять більше. А от спробуй знайти гарний маршрут для ранкової пробіжки в мегаполісі!
Саме на це недавно відважився мій колега Віктор Недоступ. Його враження:
Віктор Недоступ: Якось я вирішив побігати в парку. Вранці. Мало не задавив трьох болонок, ледве ухилився від ротвейлера і налякав чотирьох пузатих бізнесменів. Задоволення малувато. Глянув на спорт майданчик школи, де колись вчився, – там теж вже не розбігаєшся – автомийка. Довелося бігати вулицями між машинами, перехожими та дитячими колясками, дихаючи вихлопами та ловлячи ментальні галюцинації.
Йдемо далі. Може, я б хотів подивитися змагання гімнастів чи, скажімо, стрибки з жердиною. Ну, і де вони відбуваються? Про змагання дізнаєшся з випусків новин, та й то якщо телебачення захоче показати. Тож і виходить, що фізична культура нагадує про своє існування криками п’яних футбольних фанів та гіпертонічними кризами людей старшого віку, якщо програла національна збірна.
Спортивні зали. Насправді цього діла вистачає, але дізнатися про них можна, лише уважно читаючи оголошення на стовпах та ще й дрібними літерами.
От і виглядає, що для нинішнього українського суспільства що спорт, що фізкультура – це щось на зразок цирку. Спеціально треновані люди щось демонструють, а глядачі п’ють пиво і роблять ставки, не відриваючи п’ятої точки від дивану.
З фізичною освітою ще важче. Більшість людей не знають свого організму і починають вивчати, коли вже серйозно вхопить і пора здавати аналізи. Всі перебувають у кволо протікаючому стресі і не помічають як без особливої на то необхідності стають нецікавими, нудними, безрадісними і нещасливими. Хоча більшість людей любить життя і нікуди з цієї країни їхати не збирається.
Ірина Біла: Не забувати про спорт закликає і Президент України Віктор Ющенко. Лише здоровий спосіб життя може зробити здоровою націю, – переконаний Глава держави. І нагадує, що українці віддавна не були байдужі до спортивних забав.
Віктор Ющенко: Наші діди-прадіди завжди шанували козацьку силу, мужність, велике значення надавали спортивним забавам. Давайте будемо вірними традиціям наших предків – привчаймо дітей до здорового способу життя. Закликаю кожну українську родину: не забуваймо про спорт!
Ірина Біла:Спорт це не лише мир, як казав засновник Олімпійського руху П’єр де Кубертен. Але й життя. Здорове та повноцінне життя.
