Літній розмаїтий світ української культури

Надія Степула: Розмаїтий світ української культури і влітку, коли більшість людей намагається відпочити, якісно і зі смаком використати очікувану відпустку, наповнюється новими сюжетами. Їх багато. - Перший в Україні Музей цирку відкритий у Києві. Надходять ювілейні та неювілейні дати життя чи смерті письменників – як вони відзначаються? Яка популярність книг, театру, кіно влітку?

Про все це почуємо у новому випуску «Вимірів життя». Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”! З вами автор і ведуча – Надія Степула.

Перший та єдиний в Україні Музей циркового мистецтва відкрито у Києві. Зібрана експозиція дає змогу зберегти традиції, які пов’язують різні покоління і циркових артистів, і їхніх глядачів. Детальніше про це – моя колега, кореспондент радіо «Свобода» Богдана Костюк.

Богдана Костюк : Експонати музею зібрано з усіх куточків світу: тут можна побачити знаменитий “потяг для звіряток” відомого циркового артиста “дідуся Золло”, засновника цілої династії, та унікальні афіші міжнародних циркових фестивалів і прем‘єр в українських цирках. Можна погортати книги про цирк, написані різними мовами, а також сімейні альбоми, що їх подарували київському музею циркові династії багатьох країн. Розповідає PR – директор “Циркової спілки Кобзова” Вадим Гребенюк.

Вадим Гребенюк: Тут багато експонатів, які нам передавали наші артисти, представники циркових династій. Чимало експонатів передано з-за кордону – я би сказав, тут чималенька колекція зібрана. А на відкриття музею до нас приїхали не тільки знані українські артисти цирку, але й іноземні гості, представники європейських циркових династій. Понад вісімдесят осіб з Європи завітали на відкриття музею, включно з керівниками міжнародного фестивалю циркового мистецтва з Монте-Карло, з різних телеканалів.

Надія Степула: До асоціації ”Циркова спілка Кобзов” входять 14 цирків-шапіто. На презентацію до Києва прийшли представники цирків із Бельгії, Швейцарії та Німеччини.

Президент Асоціації Микола Кобзов мріяв про створення такого музею, за його словами, ще з 2002 року. Тепер, коли його мрія збулася, всі шанувальники цирку теж можуть побачити результат. Понад 2000 експонатів розкривають історію цирку – від 1848 року донині.

Перший в Україні Музей цирку розташований на другому поверсі невеличкої будівлі у формі циліндра в столичному парку «Нивки”. Окрім афіш та реквізиту, в експозиції – рідкісні світлини з автографами акторів, костюми, рецензії на вистави і статті у журналах. Є тут і макет цирку-шапіто, і багато іншого, цікавого та незвичайного. Посеред зали стоїть стенд із кубками, серед них “Золотий клоун” 23-го фестивалю інтерцирку в Монте-Карло, завойований українцем Анатолієм Залевським.

Поки що вхід до Музею цирку безкоштовний, що стане гарною нагодою відвідати його – як для дітей, так і для дорослих, усіх, хто змалку любить цирк, бо там вперше можна довідатися про те, що існують не тільки обличчя, а й маски, і з’ясувати, що загалом життя у його вимірах іноді схоже до циркової вистави.

Чудові в будь-яку пору року, але особливо – влітку українські гори Карпати, заворожені світанковою імлою, і бабця живописна, ніби вічна, у традиційному вбранні; інтер‘єри Св. Софії Київської і Львівської Опери та - шахтарі у вузькому темному тунелі донбаської шахти. Це – українська повсякденність, що стала виміром діяльності французького фотографа українського походження Юрія Білака. Син емігрантів із Буковини, народжений 1961 року у Франції, Юрій з дитинства виховувався на традиціях української культури.

Із 2004 року він розпочав новий проект, який називає “етнографічним репортажем про країну предків”. Цього року у рамках фестивалю “Французька весна” з його світлинами знайомився Львів, а влітку у київському музеї І. Гончара з великим успіхом пройшла фотовиставка “Українці” Юрія Білака. Якими побачив українські розмаїті світи Юрій Білак? Ось його відповідь:

Юрій Білак: Я виріс у Франції, у такій частині Франції, де дуже схоже на Карпати. Мої родичі родом з Карпат – то гени перейшли через них до мене. Але це краєвиди. Але звертатися до людей – то не можу сказати, що мені краще було: перебувати з гуцулами чи з шахтарями. Або у Харкові. Усі люди прийняли мене майже як члена їхньої сім‘ї.

Я створив сайт про Україну. І люди самі бачать, що – ну ті люди, що подорожували у Росію – що українська культура інакша. Костюми не є ті самі. Бо я спочатку знімкував народну дійсно Україну. Я уже мав щастя подорожувати через Україну, від Ужгорода – у Донецьк, через Полтавщину, Миколаїв, через Харків і Донецьк. І я питав шахтарів у Донецьку: як ви відчуваєтесь? Чи ви відчуваєтесь: як українці чи росіяни, бо ви російською розмовляєте? Вони майже були ображені, з цього питання: ні – ми українці, наші предки були українськими козаками.

Надія Степула: 105 років від народження Юрія Яновського, які виповнюються цього місяця, у минулі часи стали б приводом для написання врочистих статей про визначного письменника, котрий, мовляв, оспівав велич революції та соціалістичного будівництва. У нашу ж добу, найшвидше, ніхто, крім хіба що “Літературної України”, не згадає цього талановитого і водночас трагічного письменника, котрий прожив лишень трохи більше, ніж півстоліття.

Пригадуючи Юрія Яновського, слід пам’ятати, каже кандидат філософських наук Сергій Грабовський, що йдеться про письменника рідкісного. Слухаємо аргументи Сергія Грабовського:

Сергій Грабовський: А що йдеться про неабиякого письменника, засвідчують не лише його ранні твори, ще до доби соціалістичного реалізму написані, передусім романи “Майстер корабля” і “Чотири шаблі”, жорстоко критиковані у наступні роки, а й цілком благонадійний, включений до шкільної програми роман у новелах “Вершники”. Справа не тільки у побудові фрази чи композиції новел, а й у художній та моральній чесності ряду знакових епізодів.

Скажімо, в одній з новел, що має назву “Подвійне коло”, йдеться про бій, у якому зійшлися у причорноморському степу рідні брати на прізвище Половці – один денікінець, другий петлюрівець, третій махновець, а четвертий – ленінець. Ясна річ, перемагає більшовик, але – красномовна деталь – на чолі Інтернаціонального полку. А далі – жахлива у своїй буденності сцена, як більшовики розстрілюють полонених. Наказали тим бігти. І – “загуркотіли кулемети”. У спину. В ім‘я комунізму.

Від 1935 року, коли були написані “Вершники”, нічим визначним Юрій Яновський не відзначився. Якщо не вважати, звичайно, визначним успіхом письменника вже те, що він залишився живим – адже 80% літераторів були репресовані совєтською владою. Схоже, у цей час демонстрація беззастережної лояльності задля фізичного виживання важила для Яновського більше, ніж будь-що.

Лояльність письменника була помічена на самих верхах совєтської ієрархії. 1945 року він був відправлений в числі особливо довірених кореспондентів на Нюрнберзький процес. І тут відбувся збій. Нічого путнього – під оглядом совєтської ідеології – Юрій Яновський не зумів написати. Чому? Адже викривати “зловорожі підступи” тоді добре навчився кожен письменник, хто вижив у 1930-ті.

Можливо, на заваді стало те людське, абстрактно-позакласове, що не вдалося вбити системі? Можливо, письменник наочно побачив глибоку внутрішню спорідненість нацизму і більшовизму? Адже одним із звинувачень на адресу нацистів у Нюрнбергу було таке саме поводження з військовополоненими, як і в описаних та героїзованих у романі “Вершники” більшовиків.

Юрій Яновський прожив небагато. Наприкінці життя припинилися нагінки за “націоналістичні тенденції” у його творах, він одержав Сталінську премію, його п‘єси йшли у провідних театрах. Але – не витримало серце. У інших соціалістичних реалістів воно витримувало...

Надія Степула: Як живуть книги письменників - тих, кого вже немає в цьому прекрасному світі людей? Чи з’явилися обіцяні ще до минулорічного 150-літнього ювілею Івана Франка нові томи його творів? Як ідуть справи з виданням 100-томника «Каменяра»? Чи від часів, відколи не стало Юрія Яновського – а це вже півстоліття – з’явилися нові книги з його творами в Україні? - Усі ці питання не мають чітких відповідей. І часто впираються в питання та проблеми інші: де взяти гроші на видання книг, як оплатити роботу фахівців, котрі підготують відповідні передмови, післямови, покажчики, довідкові матеріали? А ще виникають такі прості питання, як: «Яке місце книжки в нинішньому житті України, чи помітно впливають вітчизняні та зарубіжні книги на це життя? Які перспективи самого книговидання?» тощо.

“Дім, у якому немає книг, подібний до тіла, покинутого душею” – цю думку висловив Ціцерон ще в 50-ті роки до нашої ери. Відтоді про книжку і її буття в світі людей не перестають говорити філософи, письменники, навіть і політики. Відомий сучасний письменник, Степан Процюк висловлює свою думку про необхідність видання книг, у тому числі - книг авторів минулого часу та теперішніх. Степан Процюк:

Степан Процюк: Перевидання книжок до ювілеїв письменників – як і минулих часів, так і сучасників – має важливе значення, напевне, найперше в тому, що забуттю протиставляється пам’ять. Якщо б не передавалися книжки письменників, це би множило Pan Opticum безпам’ятства, який і без того, на мій погляд, множить імперія насолод і видовищ.

І через це, звичайно, коли є письменники, яких, припустимо, не лише з ідеологічних міркувань, а навіть з естетичних не варто перевидавати, припустимо, Вадим Собко, Натан Рибак, Петро Панч, може, цілий ряд інших, творчість яких була прямою заказухою радянською, замовленням. Також складно, напевно, і з такими письменниками, як Олександр Корнійчук, Ярослав Галан, я вважаю, що їхні твори позначені певним талантом. Може, це не модно казати. Їхні твори позначені певним талантом. Я би не назвав Олександра Корнійчука нездарним чи Ярослава Галана, не зважаючи на трагедію життя.

І ці перевидання, по-перше, до ювілеїв великих поетів, наприклад, Свідзинського чи Антонича, вони посилюють певний інтерес до творчості цих письменників, вони нагадують, що вони були. Коли говоримо про таку якісну літературу, то ця література теж якось протистоїть попсі, бо попсова література – це є також способом забуття певним, і попсова література не розвиває людину. Я не кажу, що її треба заборонити, але я, абсолютно, є її яскравим опонентом. Але класики ж не були попсовими. Звичайно, є елемент авантюрного сюжету в творчості багатьох, наприклад, Андрія Дзіньківського, який колись писав галицькі бестселери, чи Андріана Кащенка, чи Юліана Опільського. Але мені язик не повертається назвати це попсою. Це не Любко Дереш.

І, власне, перевидання – один зі способів зберегти крихти людської пам’яті. І через те воно є таким важливим і необхідним. Наостанок хочу загадати есе Альбера Камю “Міф про Сізіфа”, де йдеться про шляхетність сізіфової праці навіть тоді, коли він розуміє, що вона може бути даремною. І Камю поклоняється сізіфівській ілюзії. В нашому випадку, я думаю, що це не ілюзія, інтерес до книжки буде завжди існувати в тій чи іншій мірі. І перевидання цьому тільки сприяє.

Надія Степула: Цілий світ, за винятком тільки диких націй, керується книгами – писав колись Вольтер. Поступ людського розвитку і справді був би малоймовірним без книг. У них – знання давніх цивілізацій та обриси новітніх технологій. Але найголовніше, напевно, у книгах – це ті версії пошуків істин, які в них з’являються – від “Пророцтва гончаря”, написаного у третьому тисячолітті до нашої ери, міфів Месопотамії про Гільгамеша та фестських дисків – пам’ятника Егейської цивілізації (досі, до речі, не розшифрованих) і до “Гамлета”, “Кобзаря” чи поезій Стуса.

І саме за пошук істини, викладений у книгах, найбільше потерпали впродовж століть і самі книги, і їх автори. Книги горіли у вогні інквізицій, горіли й автори. Або сиділи у в’язницях за те, що пишуть. Але потреба книжки для людей не зникала.

Презентації нових книг ставали очікуваним святом впродовж останнього часу – йдеться про ті, які відбувалися в так званій «Квартирі Бабуїн» на живописному київському Подолі. Але нещодавно з’явилося лаконічне повідомлення про те, що «Квартира» закривається – у зв’язку з непомірно високою орендною платою за приміщення. Також закривається кілька галерей на Андріївському узвозі – своєрідному київському «Монмартрі». Культура – і література, і мистецтво, й інші сфери впираються у стіну фінансування – і опиняються за гранню перспектив. Літо поставило всі ці питання – а як вони будуть розв’язані – покаже вже осінь…

Дякую за увагу, шановні слухачі.

Виміри життя відзвучали.

З вами були – автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко. Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”.