Микола Лукаш

Сергій Грабовський: Серед українських митців завжди були ті, хто своєю працею спростовував насаджуваний російською, а потім і советською владою міф про провінційність, вторинність та загумінковість української культури.

Сьогодні ми говоритимемо про одного з таких достойників – поета і перекладача Миколу Лукаша.

«В зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне, офіційно у нас не існуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один з нарсудів м.Києва, та беручи до уваги:

а) стан здоров’я засудженого;

б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі здається майже рівно вартним, через те більш-менш байдужим, – прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І.М. визначене йому судом покарання.

З належною повагою Лукаш Микола Олексійович, член Спілки Письменників України».

Максим Стріха: Цю заяву Микола Лукаш надіслав голові президії Верховної Ради УРСР, голові Верховного Суду, прокуророві республіки та президії Спілки письменників 23 березня 1973 року.

Нагадаю, що це був час завершення великого погрому українського руху, розпочатого московською владою 14 місяців перед тим.

Сергій Грабовський: На момент відправлення Лукашем тієї заяви до адресатів у мордовських та уральських концентраційних таборах перебувало близько сотні провідних українських інтелектуалів.

Більшість із них була звинувачена в «антирадянській агітації і пропаганді» і засуджені за сумнозвісною формулою «7+5», тобто 7 років у концтаборі суворого режиму та 5 років заслання.

Серед них були поети, письменники, публіцисти і філософи, зокрема Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, Іван і Надія Світличні, Ірина та Ігор Калинці і багато інших.

Максим Стріха: За свій, сказати б, «донкіхотський» вчинок Микола Лукаш не потрапив до в’язниці чи до психіатричної лікарні на примусове лікування, його навіть не допитали так звані «компетентні органи» і не вислала з Києва міліція. Він далі жив у своєму спартанському помешканні, заставленому мішками з книжками і простим залізним ліжком (інших меблів там не водилося), на вулиці Суворова 3.

Але колеги просто виключили Лукаша зі Спілки письменників, йому було заборонено публікувати свої переклади, а саме Лукашеве ім’я потрапило під абсолютну заборону, начебто такої людини ніколи й не існувало. Навіть класичні оперні вистави Моцартів «Дон Жуан» і «Лючія де Ламермур» Доніцетті, лібрето яких переклав був Лукаш, ставилися на сцені Оперного театру у Києві без розголошення імені перекладача.

Сергій Грабовський: Це був не перший конфлікт Лукаша із советською системою. Ще 1939 року двадцятилітній юнак був змушений залишити історичний факультет Київського університету через свій виступ проти позбавлення стипендії, за офіційною термінологією, «соціально чужих» студентів (така дискримінація тривала у советських вищих навчальних закладах фактично аж до розпаду Советського Союзу).

А 1959 року Лукаш підписав колективне звернення до Верховної Ради з вимогою забезпечити реальне функціонування української мови на державному рівні.

Максим Стріха: Коли Микола Лукаш без зайвого розголосу, не роблячи жодних публічних заяв, не пишучи листів за кордон, запропонував владі обміняти себе на ув’язненого Івана Дзюбу, він уже був не просто відомим перекладачем, поетом та лексикографом, який володів двома десятками мов. Він був разом із Григорієм Кочуром одним із двох лідерів неформальної школи українського художнього перекладу.

Адже нове відродження перекладу, знищеного сталінськими репресіями, пов’язується недарма багатьма саме з виходом 1955 року в перекладі Миколи Лукаша, тоді ще молодого, 36-річного, архітвору Гете “Фауст”.

До того ж 1973 року, крім “Фауста” Гете, він встиг перекласти ще й «Мадам Боварі» Флобера, взяв участь у збірках поезій Бернса, Верлена і повністю сам підготував збірку поезій Шіллера, переклав дві п’єси Лопе де Вега та «Декамерон» Боккаччо. У «Декамероні» Лукаш, до речі, блискуче переклав і власне прозу, і канцони, адже і поезію, і прозу він перекладав неперевершено.



Максим Стріха: З виданням «Декамерона» були пов’язані чи не найбільші публічні суперечки щодо перекладацького методу Миколи Лукаша.

Поважні критики, яких відомий перекладач, Лукашів товариш Григорій Кочур назвав «постувальниками та вегетаріанцями стилю», закидали Лукашеві свавільне, на їхню думку, поєднання староукраїнської книжної лексики доби бароко, наче запозиченої прямо з аудиторій Києво-Могилянської академії, та простонародної, мало не базарної мови.

І тільки своєчасне заступництво авторитетного колеги Максима Рильського врятувало Лукашів «Декамерон» від радикального редакторського втручання, яке, очевидно, стало би вівісекцією цього тексту.

Сергій Грабовський: Наші слухачі старшого покоління, напевне, й досі пам’ятають той громадський розголос, якого набула видана 1969 року збірка вибраних поезій Федеріко Гарсіа Лорки у перекладах Миколи Лукаша.

Ця невеличка книжечка у прямому сенсі слова «ходила по руках», її позичали у знайомих буквально «на одну ніч», її розшукували у книгарнях, на неї полювали по бібліотеках.

Цікаво, що Лукашевим Лоркою однаково захоплювалися і україномовні, і російськомовні читачі.

Водночас ця збірка накликала на Лукаша звинувачення у стилізації поезій Лорки під фольклор – мовляв, перекладач надав їм надміру народного і навіть архаїчного звучання.

Максим Стріха: Проте Лукашеві переклади Лорчиних віршів наразилися на критику не лишень радянських редакторів. Пролунав задерикуватий голос і з-за кордону. Поет Нью-Йоркської групи Юрій Тарнавський опублікував у журналі «Сучасність» статтю під назвою «Під тихими оливами, або вареники замість гітар», в якій так само звинуватив Лукаша в «онародненні» Лорки.

Мабуть, вирішуючи, чи віддалився Лукаш у своїх перекладах від оригіналу, і якщо віддалився, то наскільки, нам варто не забувати того, що сам Лорка свідомо намагався наблизити свої модернові поезії до архаїчного андалузького народного співу під назвою «канте хондо», тобто «глибинна пісня».

Більше того, навіть окремі вірші він і писав стилізовані під галісійську мову, хоча і, власне, не просто галісійською, якою твориться література, це мало ще відтінок отакої-то дуже вдалої стилізації. І, до речі, Лукаш вдало стилізував ці переклади не під якийсь конкретний діалект, а під узагальнений образ такої собі-от західноукраїнської говірки, який склався в уяві багатьох посполитих чительників саме з Великої України.

А відтак, коли ми уважно прочитаємо всі ці Лукашеві переклади, зіставивши їх з оригіналом, то не можемо не визнати, що Лукашеві пощастило засобами української мови адекватно відтворити цей старовинний «глибинний спів».



Максим Стріха: Лукаш наважився у своїх перекладах на неймовірно цікавий експеримент. Він, зокрема, в тому ж таки “Декамероні” намагався реконструювати українську мову не такою, як вона реально була в XIV столітті, в “добу Бокаччо”, а якою вона могла б бути, якби наш історичний розвиток склався сприятливіше, не перервався монгольською навалою, татарськими набігами, іншими чужоземними пануваннями. І робив він це надзвичайно тактовно, використовуючи знову ж таки свої безмежні знання всіх шарів української мови: і книжної, і народної.

І в своїх перекладах Лукаш, на відміну від Кочура, який продовжував класичну, так би мовити, традицію українського перекладу, що йшла від Старицького через Зерова і до Рильського, поставив перед собою значно складніше завдання: реконструювати те, що лишень намічалося в працях харківських романтиків, а згодом в перекладах дуже шанованого Лукашем Куліша.

І це тепер у працях літературознавців отримало назву «барокової» традиції українського перекладу.

Сергій Грабовський: Очевидно, через певні політичні обставини, тобто хрущовську “відлигу” і владу Петра Шелеста на Україні, який все ж таки пам’ятав, що Україна є, хоч і радянська вона, то найбільш плідними для Миколи Лукаша були 1960-ті роки.

Запроваджена щодо нього «заборона на професію» була послаблена 1979 року, коли влада знову дозволила публікувати його переклади. Через два роки був перевиданий Лукашевий переклад «Фауста», 1984 року вийшла збірка його перекладів віршів Гійома Аполлінера, а ще через два роки – остання велика робота Лукаша – переклад п’єси Вільяма Шекспіра «Троїл і Крессіда».

Максим Стріха: 1987 року Микола Лукаш був поновлений у Спілці письменників, наступного року вже тяжко хворий він став лауреатом перекладацької премії імені Максима Рильського. Тоді це було неймовірною громадянською відвагою тих, хто висував і обстоював нагородження і кандидатуру вчорашньої “неособи”.

Але тішитися Миколі Лукашеві фактично вже й не випало. 29 серпня 1988 року його не стало. По ньому залишилася велика кількість справді вершинних творів світової літератури, перекладених по-українському.

На жаль, водночас він не встиг завершити, можливо, своєї головної праці – перекладу Сервантесового “Дон Кіхота”. У другому томі лишилася чимала лакуна, яку згодом автентично зумів з дотриманням Лукашевого стилю заповнити Анатоль Перепадя. І видрук в 1995 році цього твору став гідним завершенням творення компендіуму творів Лукаша-перекладача.

Але ж цим Лукаш не вичерпується. Вийшов вже словник фразеологізмів Миколи Лукаша. Очевидно, треба було б дочекатися і зібрання його рецензій. А він хоч мало друкувався, але писав надзвичайно цікаві внутрішні рецензії видавничі або відповіді на закиди тих, хто його звинувачував у незнанні рідної мови чи в надмірному послуговуванні діалектизмами. Очевидно, колись мають бути надруковані і його надзвичайно цінні лексикографічні нотатки.

Сьогодні ж ми можемо стверджувати, що Микола Лукаш був одним з найталановитіших українських перекладачів минулого століття, який у, здавалося б, нерівному надзвичайно протистоянні радянській системі намагався вплинути на образ української культури не лише тієї, якою вона була, а і тієї, якою вона могла стати і, очевидно, якою вона ще має стати.

Сергій Грабовський: За участі Миколи Лукаша.