Сергій Грабовський: Історія – пані примхлива. Політики прагнуть одного, а в результаті виходить зовсім інше. Часом настільки інше, що діаметрально протилежне.
А ще історія має свою іронію. Її жертвою стають здебільшого ті, хто говорить дуже гучно і пафосно, вважаючи, що цим пафосом він зачарує історію. Але це не так.
«Боже, царя храни...»
«Панове, можете бути певні: пам’ятник Шевченкові стоятиме у Києві тільки після моєї смерті!»
Пролунав постріл
Максим Стріха: Ці слова прем’єр Російської імперії Петро Столипін сказав уранці 13 вересня 1911 року на зустрічі з лідерами Київського клубу російських націоналістів.
Увечері того ж дня в Київській опері подвійний агент царської таємної охранки та бойової організації есерів Дмитро Богров кількома пострілами з браунінга смертельно поранив Столипіна, котрий помер п’ятьма днями пізніше у київському шпиталі.
Сергій Грабовський: Навколо діяльності Столипіна та навколо його соціально-економічних реформ у наші часи виникло чимало міфів. Мовляв, ішлося про винятково вдалі реформи, особливо про земельну, і якби не смерть, то Столипін перетворив би Російську імперію на квітучу модерну державу.
Щоправда, професійні історики оцінюють ці реформи дещо обережніше, ніж публіцисти.
Говорить історик Владислав Верстюк.
Владислав Верстюк: В принципі це були реформи досить суперечливі. Їх ще колись планував попередник Столипіна Вітте. Але їх затягли – їм же треба було щось робити із цим сільським господарством. Але наслідки їх були досить суперечливими.
Селяни чекали, що їм віддадуть землю поміщицьку, а уряд фактично запропонував селянам просто впорядкувати своє землеволодіння і, з другого боку, тільки частково викупив якусь землю через Земельний банк. Через те з 4 мільйонів селянських господарств ця реформа захопила там десь 370 чи 350 тисяч, тобто близько 10% всіх господарств на Україні. Ну, а І світова війна поклала кінець цій реформі.
Сергій Грабовський: Продовжує історик Володимир Любченко.
Володимир Любченко: П.А.Столипін як найуспішніший прем’єр Російської імперії відзначився доволі значимою аграрною реформою, яка мала великі наслідки для Російської імперії.
Правда, треба відзначити, що в контексті України вплив цієї аграрної реформи, мабуть, був не настільки відчутним через те, що знамениті хутори і відруби практикувалися як спосіб господарювання в Україні і раніше, просто внаслідок цієї реформи вони отримали додаткову санкцію.
Більше значення аграрна реформа Столипіна, звичайно, мала власне для великоросійських губерній.
Одним з наслідків аграрної реформи було зростання міграції українського населення далеко на схід Російської імперії.
Іншим, набагато значимішим в контексті політики Столипіна щодо України у складі Російської імперії, звершенням прем’єра була тривала боротьба за запровадження виборного земства в Південно-Західному краї, власне кажучи, у Волинській, Подільській і Київській губерніях, оскільки до 1911 року тут існувало обмежене, призначуване земство, яке не давало можливості для акумулювання внутрішніх місцевих сил, для розвитку цих регіонів.
Сергій Грабовський: До причин того, чому Столипін так боровся за розширення прав земств на Правобережжі, ми ще повернемося.
А тепер інша оцінка – знаного сучасника Столипіна, першого президента Української академії наук Володимира Вернадського. Написані ці рядки 1915 року, ще за існування Російської імперії.
«Визвольний рух за короткий проміжок 1905–1907 років приніс українцям свободу від спеціальної цензури, розширення рамок літературної праці, спроби організованої громадської діяльності в галузі народної освіти...
Українська національна самосвідомість заявила про себе у цей період національним представництвом у 1-й та 2-й Державних Думах, від якого надходили вагомі і обґрунтовані заяви про потреби українського населення в галузі народної школи, що чекали свого розв’язання, про націоналізацію середньої та вищої освіти, а також про місцеві урядові та церковні установи, нарешті, про реформи місцевого врядування, економічних та соціальних відносин.
Ці голоси, проте, вже не були почуті і разом з кризою народного представництва замовкли. Настав новий період гонінь українського руху. Період цей збігся з посиленням націоналістичних тенденцій у російському суспільстві, на які й зіперся у своїй внутрішній політиці Столипін.
Боротьба з прагненнями інородців до національного самовизначення стала одним із гасел столипінського правління – і до числа цих інородців недвозначно й свідомо зараховуються українці.
Сенатський указ про заборону польської «Oswiaty» як організації, що сприяє культурному відокремленню поляків від Росії, став відправним пунктом для дій адміністрації щодо українських «Просвіт» та інших громадських організацій.
У ряді циркулярів по відомству Міністерства внутрішніх справ Столипін оголошує війну з українством державним завданням, що лежить на Росії з XVII століття».
Сергій Грабовський: Сам Столипін у цьому сенсі висловлювався так:
«Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах».
Максим Стріха: Очевидно, П.А.Столипін у своєму ставленні до національного питання був російським ультраконсерватором, сказати б, крайнім російським націоналістом, який у будь-яких проявах навіть літературного життя, навіть культурницьких імпрез вбачав небезпеку для неозорої імперії.
А відтак ставився до українства значно з меншою толеранцією, аніж багато хто з його попередників у прем’єрському кріслі, які нічого, власне кажучи, не мали ані проти українських пісень, ані проти українських галушок, ані навіть часом (о, жах!) проти гастролей українських театрів у Петербурзі.
Не випадково Вернадський, мабуть, говорить про небажання уряду Столипіна слухати українське населення і розв’язувати не тільки національно-культурні, а й економічні, освітні, соціальні проблеми, зрештою, проблеми місцевого самоврядування.
Чого, власне, іншого чекати було від уряду, прем’єр якого відчував значно більше симпатій до сил, які і тоді було прийнято називати чорносотенними?
Оті земства на Правобережжі були віддані на відкуп цим силам, оскільки Столипін вважав (і мав на те підстави!), що місцеві чорносотенці з українськими прізвищами нищитимуть українську справу й захищатимуть Російську військово-бюрократичну імперію краще, ніж призначувані Петербургом чиновники без знання місцевої специфіки, а часом і з певними сентиментами щодо галушок і українських пісень.
Сергій Грабовський: Говорить історик Володимир Любченко.
Володимир Любченко: Столипін намагався спиратися у своїй політиці, якщо мова йшла про Держдуму, на фракцію октябристів, на фракцію російських націоналістів і помірковано правих. Цей союз був надзвичайно плідним.
Столипін, по суті, робив спробу перетворити багатонаціональну династичну імперію на імперію національну російську, модернізувати її саме таким чином.
Така національна російська риторика безперечно знаходила відгук в серцях як представників російського націоналістичного руху, так і серед представників партії октябристів у Держдумі, які надавали всіляку, всебічну підтримку прем’єрові в його рішеннях.
Сергій Грабовський: А, власне, що ж реально робив Петро Столипін не як міфічний герой, а як реальний історичний персонаж?
Під час революції 1905 року він був Саратовським губернатором і жорстко придушував селянські виступи. 1906 року став міністром внутрішніх справ, а потім і прем’єром Російської імперії.
Впровадив військово-польові суди, які працювали за скороченою процедурою, без участі адвокатів, вироки яких підлягали виконанню впродовж 24 годин. Тільки за 1907–09 роки за вироками цих судів були страчені понад 5 тисяч осіб, майже половина яких потім, згідно із проведеними незалежними юристами Росії розслідуваннями, виявилися геть невинними в інкримінованих їм злочинах.
1907 року за ініціативою Столипіна була розпущена 2-а Державна дума й опублікований новий виборчий закон. Цей закон забезпечив повну перевагу у Думі великих землевласників та підприємців.
Досить сказати, що менше, ніж 1% населення європейської частини імперії обирав 64,4% всіх виборщиків, котрі у свою чергу обирали депутатів. Мізерну кількість виборщиків обирали й середні верстви населення – найбільш освічена і прогресивна частина тодішнього суспільства.
Загалом же виборче право після столипінської реформи залишилося тільки у 15% населення імперії. Такий виборчий закон забезпечив великоросам 77% місць у 3-й Думі...
«Боже, царя храни...»
«Їм потрібні великі потрясіння, нам потрібна велика Росія».
Максим Стріха: Велика Росія... Велика Німеччина... Великий Радянський Союз... Велика Японія... Велика Сербія... У ХХ столітті Столипін мав чимало ідейних нащадків.
Проте не лишень у тому. Саме Столипін зробив нормою те, що потім у значно більших масштабах, щоправда, використовували більшовики: надзвичайні суди без права оскарження, масові заслання до Сибіру, насильницьку руйнацію сільського укладу життя, позбавлення виборчих прав більшості населення і неоднакову цінність голосу селянина і еліти.
Тільки й різниці: у більшовиків елітою була номенклатура, а у Столипіна – російське дворянство.
Інтелігенція того часу ставилася до «столипінських галстуків» (існував навіть такий стійкий термін на означення шибениць) цілком однозначно.
Досить перечитати новели росіянина Леоніда Андреєва, єврея Шолом-Алейхема, українця Михайла Коцюбинського, щоб розуміти цей жах, коли людину ведуть до шибениці, в якомусь закритому казематі одягають їй на шию «столипінську краватку» і виштовхують опору з-під ніг. А потім часом з гуманізму і тягнуть за ці ноги, щоб жертва швидше сконала і довго не мучилася. І це дуже часто без дотримання будь-якої нормальної юридичної процедури.
Нарешті, репресії проти українства, про які вже згадував у написаному майже тоді ж тексті Володимир Вернадський. Зауважмо: не якийсь український націоналіст, а на той час і пізніше член поміркованої партії кадетів.
Було все: і закриття газет, і закриття «Просвіт», і лишень пізніша хвиля репресій, пов’язана з початком І світової, коли нащадки Столипіна зліквідували українське життя в імперії, легальне українське життя практично повністю, якось змусила трошки поблякнути успіхи на цій ниві, яких досягнув Петро Аркадійович.
Сергій Грабовський: Що ж стосується аграрної реформи, то її результати справді суперечливі.
З одного боку, вона санкціонувала те, до чого і так прагнув український селянин – приватне землеволодіння. 65% селянських земель в українських губерніях перед І світовою війною були приватними.
З іншого боку, майже недоторканним залишилося поміщицьке землеволодіння, що створило ідеальний ґрунт для більшовицької агітації на селі у 1917 році.
Власне ж російська сільська община так і не була зруйнована (тільки 10% селян виселилися на так звані відруби), що спричинило соціальні конфлікти на селі і, знов-таки, дуже допомогло більшовикам у їхній агітації проти «куркулів-мироїдів».
Одне слово, російський імперіаліст й антидемократ Столипін, образно кажучи, розчистив шлях до влади імперіалісту й антидемократу Сталіну.
Максим Стріха: Ще у 1980-ті арештантські вагони, за спогадами тодішніх дисидентів, називалися «столипіними», хоч, очевидно, в часи Столипіна вони і були дещо комфортніші від тих, якими мусили їздити в’язні сталінсько-брежнєвського ГУЛАГу.
А ще історія має свою іронію. Її жертвою стають здебільшого ті, хто говорить дуже гучно і пафосно, вважаючи, що цим пафосом він зачарує історію. Але це не так.
«Боже, царя храни...»
«Панове, можете бути певні: пам’ятник Шевченкові стоятиме у Києві тільки після моєї смерті!»
Пролунав постріл
 |
| Пам''ятник Петрові Столипіну на Думській площі (нині -- Майдан Незалежності) у Києві. Між вереснем 1913 та березнем 1917 років |
| (Фото з фондів Центрального державного архіву кінофотофонодокументів України) |
Максим Стріха: Ці слова прем’єр Російської імперії Петро Столипін сказав уранці 13 вересня 1911 року на зустрічі з лідерами Київського клубу російських націоналістів.
Увечері того ж дня в Київській опері подвійний агент царської таємної охранки та бойової організації есерів Дмитро Богров кількома пострілами з браунінга смертельно поранив Столипіна, котрий помер п’ятьма днями пізніше у київському шпиталі.
Сергій Грабовський: Навколо діяльності Столипіна та навколо його соціально-економічних реформ у наші часи виникло чимало міфів. Мовляв, ішлося про винятково вдалі реформи, особливо про земельну, і якби не смерть, то Столипін перетворив би Російську імперію на квітучу модерну державу.
Щоправда, професійні історики оцінюють ці реформи дещо обережніше, ніж публіцисти.
Говорить історик Владислав Верстюк.
Владислав Верстюк: В принципі це були реформи досить суперечливі. Їх ще колись планував попередник Столипіна Вітте. Але їх затягли – їм же треба було щось робити із цим сільським господарством. Але наслідки їх були досить суперечливими.
Селяни чекали, що їм віддадуть землю поміщицьку, а уряд фактично запропонував селянам просто впорядкувати своє землеволодіння і, з другого боку, тільки частково викупив якусь землю через Земельний банк. Через те з 4 мільйонів селянських господарств ця реформа захопила там десь 370 чи 350 тисяч, тобто близько 10% всіх господарств на Україні. Ну, а І світова війна поклала кінець цій реформі.
Сергій Грабовський: Продовжує історик Володимир Любченко.
Володимир Любченко: П.А.Столипін як найуспішніший прем’єр Російської імперії відзначився доволі значимою аграрною реформою, яка мала великі наслідки для Російської імперії.
Правда, треба відзначити, що в контексті України вплив цієї аграрної реформи, мабуть, був не настільки відчутним через те, що знамениті хутори і відруби практикувалися як спосіб господарювання в Україні і раніше, просто внаслідок цієї реформи вони отримали додаткову санкцію.
Більше значення аграрна реформа Столипіна, звичайно, мала власне для великоросійських губерній.
Одним з наслідків аграрної реформи було зростання міграції українського населення далеко на схід Російської імперії.
Іншим, набагато значимішим в контексті політики Столипіна щодо України у складі Російської імперії, звершенням прем’єра була тривала боротьба за запровадження виборного земства в Південно-Західному краї, власне кажучи, у Волинській, Подільській і Київській губерніях, оскільки до 1911 року тут існувало обмежене, призначуване земство, яке не давало можливості для акумулювання внутрішніх місцевих сил, для розвитку цих регіонів.
Сергій Грабовський: До причин того, чому Столипін так боровся за розширення прав земств на Правобережжі, ми ще повернемося.
А тепер інша оцінка – знаного сучасника Столипіна, першого президента Української академії наук Володимира Вернадського. Написані ці рядки 1915 року, ще за існування Російської імперії.
«Визвольний рух за короткий проміжок 1905–1907 років приніс українцям свободу від спеціальної цензури, розширення рамок літературної праці, спроби організованої громадської діяльності в галузі народної освіти...
Українська національна самосвідомість заявила про себе у цей період національним представництвом у 1-й та 2-й Державних Думах, від якого надходили вагомі і обґрунтовані заяви про потреби українського населення в галузі народної школи, що чекали свого розв’язання, про націоналізацію середньої та вищої освіти, а також про місцеві урядові та церковні установи, нарешті, про реформи місцевого врядування, економічних та соціальних відносин.
Ці голоси, проте, вже не були почуті і разом з кризою народного представництва замовкли. Настав новий період гонінь українського руху. Період цей збігся з посиленням націоналістичних тенденцій у російському суспільстві, на які й зіперся у своїй внутрішній політиці Столипін.
Боротьба з прагненнями інородців до національного самовизначення стала одним із гасел столипінського правління – і до числа цих інородців недвозначно й свідомо зараховуються українці.
Сенатський указ про заборону польської «Oswiaty» як організації, що сприяє культурному відокремленню поляків від Росії, став відправним пунктом для дій адміністрації щодо українських «Просвіт» та інших громадських організацій.
У ряді циркулярів по відомству Міністерства внутрішніх справ Столипін оголошує війну з українством державним завданням, що лежить на Росії з XVII століття».
 |
| Могила Петра Столипіна під стіною Трапезного храму Києво-Печерської лаври |
| (Фото з фондів Центрального державного архіву кінофотофонодокументів України) |
«Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах».
Максим Стріха: Очевидно, П.А.Столипін у своєму ставленні до національного питання був російським ультраконсерватором, сказати б, крайнім російським націоналістом, який у будь-яких проявах навіть літературного життя, навіть культурницьких імпрез вбачав небезпеку для неозорої імперії.
А відтак ставився до українства значно з меншою толеранцією, аніж багато хто з його попередників у прем’єрському кріслі, які нічого, власне кажучи, не мали ані проти українських пісень, ані проти українських галушок, ані навіть часом (о, жах!) проти гастролей українських театрів у Петербурзі.
Не випадково Вернадський, мабуть, говорить про небажання уряду Столипіна слухати українське населення і розв’язувати не тільки національно-культурні, а й економічні, освітні, соціальні проблеми, зрештою, проблеми місцевого самоврядування.
Чого, власне, іншого чекати було від уряду, прем’єр якого відчував значно більше симпатій до сил, які і тоді було прийнято називати чорносотенними?
Оті земства на Правобережжі були віддані на відкуп цим силам, оскільки Столипін вважав (і мав на те підстави!), що місцеві чорносотенці з українськими прізвищами нищитимуть українську справу й захищатимуть Російську військово-бюрократичну імперію краще, ніж призначувані Петербургом чиновники без знання місцевої специфіки, а часом і з певними сентиментами щодо галушок і українських пісень.
Сергій Грабовський: Говорить історик Володимир Любченко.
Володимир Любченко: Столипін намагався спиратися у своїй політиці, якщо мова йшла про Держдуму, на фракцію октябристів, на фракцію російських націоналістів і помірковано правих. Цей союз був надзвичайно плідним.
Столипін, по суті, робив спробу перетворити багатонаціональну династичну імперію на імперію національну російську, модернізувати її саме таким чином.
Така національна російська риторика безперечно знаходила відгук в серцях як представників російського націоналістичного руху, так і серед представників партії октябристів у Держдумі, які надавали всіляку, всебічну підтримку прем’єрові в його рішеннях.
 |
| Шибениця з повішеною скульптурою Петра Столипіна під час демонтажу пам''ятника. Думська площа (нині -- Майдан Незалежності) у Києві. "День свята революції" 16 березня 1917 р. |
| (Фото з фондів Центрального державного архіву кінофотофонодокументів) |
Під час революції 1905 року він був Саратовським губернатором і жорстко придушував селянські виступи. 1906 року став міністром внутрішніх справ, а потім і прем’єром Російської імперії.
Впровадив військово-польові суди, які працювали за скороченою процедурою, без участі адвокатів, вироки яких підлягали виконанню впродовж 24 годин. Тільки за 1907–09 роки за вироками цих судів були страчені понад 5 тисяч осіб, майже половина яких потім, згідно із проведеними незалежними юристами Росії розслідуваннями, виявилися геть невинними в інкримінованих їм злочинах.
1907 року за ініціативою Столипіна була розпущена 2-а Державна дума й опублікований новий виборчий закон. Цей закон забезпечив повну перевагу у Думі великих землевласників та підприємців.
Досить сказати, що менше, ніж 1% населення європейської частини імперії обирав 64,4% всіх виборщиків, котрі у свою чергу обирали депутатів. Мізерну кількість виборщиків обирали й середні верстви населення – найбільш освічена і прогресивна частина тодішнього суспільства.
Загалом же виборче право після столипінської реформи залишилося тільки у 15% населення імперії. Такий виборчий закон забезпечив великоросам 77% місць у 3-й Думі...
«Боже, царя храни...»
«Їм потрібні великі потрясіння, нам потрібна велика Росія».
Максим Стріха: Велика Росія... Велика Німеччина... Великий Радянський Союз... Велика Японія... Велика Сербія... У ХХ столітті Столипін мав чимало ідейних нащадків.
Проте не лишень у тому. Саме Столипін зробив нормою те, що потім у значно більших масштабах, щоправда, використовували більшовики: надзвичайні суди без права оскарження, масові заслання до Сибіру, насильницьку руйнацію сільського укладу життя, позбавлення виборчих прав більшості населення і неоднакову цінність голосу селянина і еліти.
Тільки й різниці: у більшовиків елітою була номенклатура, а у Столипіна – російське дворянство.
Інтелігенція того часу ставилася до «столипінських галстуків» (існував навіть такий стійкий термін на означення шибениць) цілком однозначно.
Досить перечитати новели росіянина Леоніда Андреєва, єврея Шолом-Алейхема, українця Михайла Коцюбинського, щоб розуміти цей жах, коли людину ведуть до шибениці, в якомусь закритому казематі одягають їй на шию «столипінську краватку» і виштовхують опору з-під ніг. А потім часом з гуманізму і тягнуть за ці ноги, щоб жертва швидше сконала і довго не мучилася. І це дуже часто без дотримання будь-якої нормальної юридичної процедури.
Нарешті, репресії проти українства, про які вже згадував у написаному майже тоді ж тексті Володимир Вернадський. Зауважмо: не якийсь український націоналіст, а на той час і пізніше член поміркованої партії кадетів.
Було все: і закриття газет, і закриття «Просвіт», і лишень пізніша хвиля репресій, пов’язана з початком І світової, коли нащадки Столипіна зліквідували українське життя в імперії, легальне українське життя практично повністю, якось змусила трошки поблякнути успіхи на цій ниві, яких досягнув Петро Аркадійович.
Сергій Грабовський: Що ж стосується аграрної реформи, то її результати справді суперечливі.
З одного боку, вона санкціонувала те, до чого і так прагнув український селянин – приватне землеволодіння. 65% селянських земель в українських губерніях перед І світовою війною були приватними.
З іншого боку, майже недоторканним залишилося поміщицьке землеволодіння, що створило ідеальний ґрунт для більшовицької агітації на селі у 1917 році.
Власне ж російська сільська община так і не була зруйнована (тільки 10% селян виселилися на так звані відруби), що спричинило соціальні конфлікти на селі і, знов-таки, дуже допомогло більшовикам у їхній агітації проти «куркулів-мироїдів».
Одне слово, російський імперіаліст й антидемократ Столипін, образно кажучи, розчистив шлях до влади імперіалісту й антидемократу Сталіну.
Максим Стріха: Ще у 1980-ті арештантські вагони, за спогадами тодішніх дисидентів, називалися «столипіними», хоч, очевидно, в часи Столипіна вони і були дещо комфортніші від тих, якими мусили їздити в’язні сталінсько-брежнєвського ГУЛАГу.
