Доступність посилання

ТОП новини
25 Травень 2019, Київ 04:45

Ігор Чернецький: «Якщо «Бандерівський схрон» позбудеться фінансових проблем, то й усі інші будуть вирішені»


Ігор Чернецький, волонтер, засновник реабілітаційного центру «Бандерівський схрон»

«Бандерівський схрон» – таку назву має центр для учасників АТО та їхніх сімей на Прикарпатті. Центр заснував учасник Революції гідності Ігор Чернецький, для якого «Бандерівський схрон» став чимось більшим, ніж просто місце, де можуть отримати допомогу і загоїти фізичні і душевні рани його побратими – майданівці й оборонці України. Про своїх побратимів, про Революцію гідності і «Бандерівський схрон» Ігор Чернецький розповідає Радіо Свобода.

– Почнімо з Революції гідності. Вранці 22 листопада 2013 року я вийшов на Майдан у Хмельницькому, а вже 23 листопада я став першим комендантом хмельницького Майдану і був ним до 29 листопада. Фактично я – один із чотирьох засновників Майдану у місті Хмельницькому. Запам’ятав, як 27 листопада ми йшли по місту і збирали студентів з усіх вишів, – це той день, коли по Україні відбувалась студентська хода.

– Коли ви поїхали до Києва?

– Ми 29 листопада купили квитки і поїхали на Київ – я і мої побратими, Руслан Рохов і Степан Кушнір. І от ми раненько 30 числа (листопада) приїжджаємо до Києва, виходимо з метро на Хрещатик, доходимо до Майдану – а там уже його розігнали. Нам по дорозі зустрівся журналіст, – побитий, обличчя закривавлене, – і порадив тікати, бо лютувала міліція. Ми з ним піднялись на Михайлівську площу, де почали збиратись люди.

Аж раптом люди почали кричати, що під’їхав «Беркут» (загін спецпризначення МВС – ред.), і ми справді цих бійців побачили біля других воріт Михайлівського монастиря. Я тоді вирішив взяти оборону монастиря, сказати б, у свої руки, зібрав близько десятка хлопців, і ми забарикадували в’їзди до монастиря, трохи пізніше «Правий сектор» взяв під охорону ворота монастиря, ближчі до Міністерства закордонних справ і до фунікулеру. А тим часом у монастир люди почали приносити медикаменти, ліки, їжу, питну воду, теплі речі, ми огородили у монастирі для цього територію. Громадський сектор Євромайдану встановив скриньки для пожертв. Людей була просто навала!

– Тобто у ті дні і народилась структура Самооборони Майдану, яку називали «Михайлівським рухом»?

– Десь так. Але наше розташування змінювалось. 1 грудня ми пройшли «ходою мільйона» центром Києва, тоді багато людей було на Михайлівській площі увечері, і ми «тримали периметр». А 2–3 грудня, коли більша частина людей вирішила повертатись на Майдан, ми лишились на своєму місці. Ми з хлопцями розуміли: якщо влада розігнала Майдан один раз, вона намагатиметься це зробити й удруге. Так і сталось у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року.

Тоді люди знову до Михайлівського монастиря і до собору тікали. А потім там людей, учасників Майдану поменшало, натомість побільшало людей «із вулиці». І ми тоді, попросивши дозволу у владики Філарета, вирішили поставити намети на території монастиря, але закрити вхід до собору. А трохи пізніше ми перенесли намети у сквер на Михайлівській площі, і там вони простояли до літа 2014 року.

– У чому полягали ваші обов’язки?

– Ми з хлопцями боронили Майдан і вулиці довкола. Патрулювали центр Києва. Під час протистоянь у середмісті Києва 18–20 лютого 2014 року декілька моїх хлопців були поранені, а я отримав серйозне ушкодження ноги. 22 лютого 2019 року представлено книжку «Нехай росте! Десять небайдужих», це історія тих, хто створював «Михайлівський рух».

– Пригадуєте події тих днів?

– 18 лютого зранку ми боронили барикади на вулиці Грушевського, звідки десь о третій годині дня нас спецпризначенці погнали. Але ми не стали до себе підніматись, а рвонули до Будинку профспілок на Майдан. Міліція «знесла» всю другу сотню Самооборони, котра тримала барикаду біля профспілок, і ми тоді цю барикаду «закрили», але я з десяток людей своїх не дорахувався (пізніше я дізнався, що декого з наших арештували, а дехто у полон до «Беркуту» потрапив).

До вечора 18 лютого з моєї групи нас лишилось шестеро осіб, і я ухвалив рішення підніматись нагору, на Михайлівську площу, по дорозі до нас декілька людей приєднались. А якраз на розі вулиць Володимирської і Великої Житомирської зібрались «тітушки», і ми вже дізнались, що там вбито людину – це був журналіст В’ячеслав Веремій, як з’ясувалось. Я створив три невеликі групи по 5 осіб, очоливши одну з них. Дві групи вирішив пустити в обхід «тітушок», а свою повів просто на них, «у лоб».

– А коли ви отримали ушкодження ноги?

– Якраз тоді й отримав. Нас раптом оточили і почали бити, вже коли ми попадали на землю. Били нас залізними прутами, щосили били, аж доки один з їхніх начальників по-російськи не наказав: «Все, з них вистачить!». Наші хлопці нас побачили, викликали медиків, і «швидка допомога» нас завезла до 9-ї міської лікарні – при цьому лікарі не повідомили диспетчерові, куди нас везуть, щоб вберегти від «нюансів» з міліцією. Я пролежав у лікарні 2 тижні, мене там стабілізували, поставили на ногу апарат Єлізарова, а на початку березня військовим бортом відправили на лікування до Чехії, був там до середини квітня.

Ігор Чернецький із волонтерами
Ігор Чернецький із волонтерами

Тамтешні медики апарат Єлізарова зняли, почистили кістку і поклали на витяжку, після чого поставили через коліно стрижень. Це було помилковим медичним рішенням: вони ставили стрижень «насліпо», знищивши мені коліно, а пізніше кістка скоротилась на кілька сантиметрів. Тож іти боронити Україну я не міг, хоча було бажання. На передову з Майдану пішло чимало побратимів.

– Але побратимам допомагаєте, чи не так?

– Так. Центр реабілітації «Бандерівський схрон» – це моя підтримка бійців і їхніх родин. Я побачив, що у нашій країні відсутня послідовна система реабілітації ветеранів, хоча такі системи функціонують у багатьох країнах світу. І, зі світового досвіду, ветерани повинні пройти період адаптації тривалістю до шести місяців відразу після повернення з передової. Наш «Бандерівський схрон» – це такий своєрідний будинок ветерана, де ветеран отримує тимчасовий притулок, де йому допомагають пристосуватися до мирного життя, встановити соціальні та сімейні відносини тощо.

Ігор Чернецький на будівництві реабілітаційного центру «Бандерівський схрон»
Ігор Чернецький на будівництві реабілітаційного центру «Бандерівський схрон»

Якщо говорити коротко, «по-науковому», то робота «Бандерівського схрону» полягає в тому, щоб ветеран міг відновитись фізично, отримати психологічну допомогу, подолати депресію та інші наслідки військового досвіду. Фундаментальним складником цієї роботи є принцип «рівний-рівному».

– Як довго працює центр, які проблеми має?

– Ми заснували «Бандерівський схрон» 7 квітня 2016 року, і до кінця грудня того року ми будівлю розбудовували й ремонтували. У складі перших «ремонтних бригад» були побратими з «Михайлівського руху» і ветерани АТО з різних куточків України. Власне, і тоді, і тепер головна проблема – брак коштів. Якщо ми позбавимось фінансових проблем, «Бандерівський схрон» зможе працювати у повному обсязі – ми зможемо нарешті його добудувати й оплачувати роботу психологів, арт-терапевтів, тих, хто у буквальному сенсі «ставить на ноги» ветеранів. Цього року пару місяців центр не працював. Але 5 березня ми плануємо відновити роботу, адже у світі є чимало добрих людей, які нас підтримують!

Ігор Чернецький і команда однодумців
Ігор Чернецький і команда однодумців

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG