Дати, імена, хронологічний опис подій, історії людей, смерть і фронтовий гумор, почуте, побачене, відчуте – у документальній книзі-свідченні Олени Білозерської «Щоденник нелегального солдата». Білозерська – журналістка, учасниця Революції гідності, доброволець ДУК «Правий сектор», а тепер командир вогневого взводу САУ Збройних сил України. Її книга ставить багато запитань, але водночас руйнує міфи та упередження, дає можливість зрозуміти, чому почалася ця війна і як її можна завершити.
Фіксувати війну – справа не з простих, тим більше, якщо це робиш разом із виконанням своїх щоденних солдатських обов’язків. І хоч, «за умов грамотної роботи, користь від однієї людини з камерою зіставна з користю цілого батальйону» – розуміє це, каже Олена Білозерська, «хто завгодно, лише не військові».
На людину із камерою «на передку дивляться як на зайву істоту». Однак якщо на фото чи відеокамеру фіксує щось сам боєць – паралельно із добросовісним несенням служби, то це нікого не дратує.
Якось, розповідає Білозерська, «у будівлі здетонував БК, я вибігала, схопивши тільки зброю і…дві свої камери. Далі мене викинуло вибухом, побратими шукали і кликали, а я нічого не чула – зате все почула і записала екшн-камера у мене на касці», яку інстинктивно увімкнула.
«Серед мого оточення немає людей, які б у подібній ситуації увімкнули камеру», – посміхається Білозерська.
Що є у книжці?
«Щоденник нелегального солдата», – як пояснює авторка, «це книга про мої 2014-2017 роки на фронті, коли я була снайпером у складі ДУК «Правий сектор» та Української добровольчої армії. Книга абсолютно документальна, у ній тільки справжні імена, справжні діалоги і опис тільки справжніх подій».
Колективний герой цієї книги – «група Вольфа» – добровольчий підрозділ, який, як і решта «неоформлених добровольців, три з половиною роки воював без стабільних зарплат, без жодних пільг, статусів і гарантій».
«Ми – обличчя свого часу, одне з ненайгірших облич», – каже Білозерська.
Авторка стверджує, що кожна репліка, сказана її героями, «справді була ними сказана і процитована дослівно».
Ми – обличчя свого часу, одне з ненайгірших облич
«Це книга-фотографія, фіксація на папері відтинку реальності – наших боїв, нашого побуту, нашої мови, почуттів, емоцій. Я написала її для того, щоб майбутні історики, автори майбутніх художніх книг і сценаристи художніх фільмів знали подробиці, без яких немає правди: не лише про бої, а й те, як ми добували зброю, у що вдягалися, як розмовляли, що їли, що пили, з чого сміялися, якими лайками лаялись...», – написала Олена Білозерська.
У «Щоденнику нелегального солдата» – 584 сторінки, на яких у хронологічному порядку розгортається новітня історія України через долі людей, яким випало зупиняти агресора і вони якимось неймовірним чином виявилися до цього готові.
Книга містить 360 кольорових фотографій і 13 карт-схем бойових операцій.
Чому почалася ця війна і як її можна завершити?
Книга Олени Білозерської є документальним свідченням того, що не мова, місце народження та ідеологічні погляди є визначальними у виборі людини, по який бік лінії фронту стояти. Адже бойові побратими автора книги – люди, які розмовляють і українською, і російською – з Києва, Одеси, Донецька, Черкас, Павлограда, Чернівців…
Визначальним (принаймні такий висновок можна зробити із зафіксованих у книзі діалогів) є відчуття справедливості (хто на кого напав) і відповідальність за «своє» («це моя країна»).
Олена Білозерська детально описує момент, коли до неї прийшло усвідомлення того, чому Росія змогла анексувати Крим і розпалити конфлікт на Донбасі.
«9 травня 2014 року. Блокпост «Чаплі» під Дніпропетровськом.
Проводимо нараду, як будемо діяти, якщо раптом що… Даїшник, років сорока, з добродушним обличчям – стоїть, прислухається, а потім видає із широкою посмішкою.
– Ну і смішні ж ви. Як же ж там у вас мізки компостують пропагандою цією. Ну хто ж на нас може напасти? Яка тут може бути колона.
– Ну добре. А якщо не колона, а просто бандит із кулеметом. Ми не дамо проїхати, а він відкриє вогонь.
Відповідь «мента» я запам’ятаю на все життя. Він посміхається нам, як дурникам, що нічого не розуміють і повчально, без тіні гумору, каже:
– Так це ж, якщо заважати проїхати, а ми ж не будемо!
Саме в той момент я й зрозуміла – як, чому і завдяки кому стала можливою ця війна».
Закінчити ж швидко цю війну, на думку автора книги, можна тільки через капітуляцію. До перемоги шлях довгий.
«Наша війна триває. Без перемоги ми з неї не підемо», – каже Олена Білозерська.
Два листопадові дні 2014 року
Олена Білозерська описує події точно, але не сухо. Текст «Щоденника» наповнений деталями, у ньому, як на відео, є життя у всій своїй повноті – з його холодними ранками, кашлем застудженого побратима і хрипінням рації…
Ось опис (подається скорочено – ред.) двох днів – 5 і 6 листопада 2014 року, проведених Оленою Білозерською на підступах до Донецького аеропорту.
«5 листопада 2014 року.
Ранок сонячний холодний…По ДАПу, як завжди, працює арта.
«Всем отставить, никакой проверки оружия!», – командним голосом кричить рація. («Перевірка зброї» – це ясне абсолютно всім іносказання, що означає «вогонь по противнику».
«Добровольцы, вы слышите какое «перемирие» в аэропорту! Поддержите наших. Только по команде работайте, слаженно», – вже шепоче рація.
Завтра ідемо брати Опитне. Формально воно нічиє, але ворожі ДРГ оперують там як у себе вдома.
Наш підрозділ зачищав Опитне вже двічі. Заходили, осіб 10, виганяли звідти такий самий десяток бойовиків. Передбачалося, що після цього зайде і закріпиться піхота. Перший раз вона зайти відмовилася. Другий раз зайшла Нацгвардія на 4-х бронеавтомобілях, почули з боку ДАПу одну кулеметну чергу над головами і сказали: «Все, нам пора». І ось завтра – третя наша спроба. Командири 93-ї пообіцяли: зайдуть і закріпляться. Скільки ж можна брати один населений пункт під аеропортом?
6 листопада 2014 року.
Гу-гу-гу-гу-гух! – зі стадіону «Спартак» починають працювати ворожі «Гради». Ловлять нашу колону, яка вже в дорозі. (Не влучать, промахнуться метрів на 300).
Заходимо в село, біля воріт стоять місцеві. Дивляться на нас насторожено, але без злоби.
Прочісуємо вулиці, виходимо на перехрестя, де повинні зустрічати колонну армійської бронетехніки.
У село красивою колоною входить бронетехніка 93-ї. «Вогник» картинно, жестами професійного паркувальника, показує їм, куди заїжджати.
З однієї із бех, на борту якої красується ім’я «Віта», написане жовтою і обведене синьою фарбою, зістрибують веселі бійці. У них задоволені, трохи нервові обличчя – такі завжди бувають, коли ворожі «Гради» схибили.
Цього разу ми взяли населений пункт без жодного пострілу. На реальній війні на один яскравий бій – десяток рутинних патрулювань, коли ходиш у складі групи по обидві сторони лінії зіткнення, тримаючи на прицілі кущі і вікна, і не знаєш, в який момент тебе накриє міною або чимось гіршим.
Все, можна іти додому. Дорогою через поле нас один раз намагаються накрити мінометом.
Повертаюся на базу, вмикаю телефон, і тут приходить звістка, що у ДАПі загинув боєць 5-го батальйону ДУК 18-річний Сєвєр (Сергій Табала)… Через три дні у Пісках загине ще один 18-річний боєць – Чорний (Олександр Райхерт) друг нашої Арійки…».
Зараз Олена Білозерська – офіцер-артилерист у морській піхоті ЗСУ – командир вогневого взводу САУ. Нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Саме Олена Білозерська зібрала узагальнені дані про участь бійців «Правого сектору» в обороні Донецького аеропорту для документальної книги Радіо Свобода «АД 242».
Читайте ще:
На фронті снайпер вважається другою жіночою професією після медика – Олена Білозерська
«Якби не наші командири, ми б і не повернулися» – Дашевський
