«Казав: любить, але не хоче дитину-мутанта. Робила аборти». Доля жінки, яка працює на ЧАЕС

Вулиця Лесі Українки, 6. Квартира 32. Восьмий поверх. Клавдія пам’ятає всі деталі – як і останню зустріч з рідним домом. Згодом будуть розлука, нещасливе кохання, в якому її змусять позбутися дитини, повернення в Чорнобильську зону, боротьба з хворобами та окупація. Але сьогодні всі її думки тут. Після сорока років розлуки жінка вперше наважилася приїхати до міста своєї юності – Прип’яті. Міста, яке після Чорнобильської трагедії з розвиненого енергетичного супутника перетворилося на привида.

«Вулиця Лесі Українки, 6. Квартира 32. Восьмий поверх», – щораз нервово повторює Клавдія. Жінці майже 60, проте, повертаючись у Прип’ять, вона із хвилюванням поринає в юність.

Десь плаче, десь починає сміятися, бігати і підстрибувати. До нашої зустрічі Клавдія зробила «бойовий макіяж», мовляв, так було популярно тоді – у її найкращі роки життя.

Попри закарбовані в пам’яті жінки картини міста, ми ледь знаходимо потрібний нам будинок. Адже там, де раніше росли троянди, сьогодні височіє ліс і панують хащі. А новенькі у 1986 році багатоповерхівки, тепер виглядають ніби вкриті багаторічною іржею.

«Мені Прип’ять снилася, мабуть, років 30. А зараз сниться більше вже батьківський дім, дитинство сниться. Село. Господи, 40 років минуло! – починає плакати жінка, а вже за секунду згадує дівочі історії і вибухає сміхом. – Восьмий поверх. А, уявіть, один кавалер колись лазив до мене по балконах. Прийшов і кричить – комендантка не пускає. Він кричав-кричав, коротше, тут заходить у квартиру. Кажу: а як? А він доліз до четвертого поверху, попросився до дівчат і пішов далі. Уявляєте?!»

Клавдії Омельченко було 19 років, коли вона вирушила у триденну евакуацію з Прип’яті, яка розтягнулася на все життя.

Дівчина працювала на текстильній фабриці. Пригадує, за гуртожиток платила три рублі, а зарплату мала 170. Планувала вступати на навчання до Києва, проте 27 квітня 1986 року її плани перевернулися з ніг на голову.

У день вибуху на ЧАЕС жителям міста, розташованого у менш як три кілометри від енергоблоку, нічого не повідомили. Евакуація розпочалася згодом. За лічені дні місто Прип’ять, в якому, за різними даними, проживали від 45 до 50 тисяч людей, перетворилося на пустку.

«26 квітня аварія вночі була. І 27 квітня, здається, в обід оголосили евакуацію. Як виїжджали, нам сказали взяти необхідні речі на пару днів. Усі думали, що ми їдемо в якесь укриття. Ніхто ж нічого конкретно не говорив. Ну, бачили, що поливають тротуари, їздять. Але що воно, як, де? Я поїхала взагалі роздягнена: джинси, футболка, паспорт, сумочка. Все.

Отут стояли колони під домами. 1100 автобусів жовтих, такі, як от зараз шкільні. Я ще помахала, кажу: «Домік, бувай, скоро повернемось». І поїхали. Поїхали назавжди. Згадувати, особливо тут, тяжко. Тяжко…»

Будинки у Прип’яті перебувають в аварійному стані, тож піднятися на восьмий поверх нам заборонили. Втім, саме під час розмови розпочалася гроза, а згодом посипав град. Відтак ми забігли у під’їзд. Клавдія одразу метнулася до поштових скриньок. «Комірка номер 32 – порожня. Ніхто мені не писав», – каже вона. Западає тиша.

І раптом Клавдія вигукує:

«Це моя сестра написала!» – і вказує на виламані вхідні двері до будинку. Там видніється напис: «Ми пам’ятаємо тебе, наш будиночок. Твої Бондарєви!»

Сестра Клавдії разом із чоловіком жили на четвертому поверсі. Після аварії вони приїздили сюди. Клавдія тоді не наважилася.

Після аварії жінка отримала квартиру в місті Ізмаїл Одеської області. Там познайомилася з чоловіком – своїм першим коханням. Це було перше щастя Клавдії, адже, зізнається, більшість нових знайомих сторонилися її. А обранець став першим, хто прийняв. Принаймні так здавалося.

«З рідними я небагато спілкувалася. А подруги в мене повмирали. Одна померла вагітною. Ох, тоді змушували ж вагітних робити аборти, але вона не послухала. Поховали разом з дитиною, так і не народила. Проблеми з кров’ю почалися. А ще одна подруга народила дівчинку, трохи з порушеннями інтелектуального розвитку. І я також залишилась без дітей. І не вийшла заміж.

Любов така в Ізмаїлі була. І що? Я завагітніла. Він каже: «Я не хочу дітей, я не хочу, щоб ти мені народила мутанта». І все, пішла на аборт. А думаю, куди я народжу? Приїду до батьків, батько що скаже: «Нагуляла?». Ти що, знаєш, який сором? Отак от і сталося. Дурна була, молода, любила. Сказав, любить мене, та не хоче дитину-мутанта, тож я робила аборти. А потім якось не склалося. І так я і залишилася одна», – Клавдія знову вибухає плачем. Каже, до Прип’яті повернулася вперше і востаннє. Уже з усмішкою зізнається: хоч і має бойовий характер, але такі емоційні гойдалки у 60 боїться не витримувати.

Живучи в Ізмаїлі, Клавдія дуже сумувала за рідним містом. Через сім років жінці вдалося обміняти квартиру в Ізмаїлі на житло в Чернігові. Хоча там Омельченко теж не затрималася. Майже одразу жінка влаштувалася до їдальні на Чорнобильську АЕС. Там працює уже 33 роки. З гордістю каже, навіть у 2022 році – під час російської окупації – із зони не виїжджала.

«Ти розумієш, Чорнобиль – це для мене рідне, Батьківщина. Тут зарита моя пуповина. Тягне назад. Мені тут навіть повітрям легше дихати. Не знаю, як це пояснити. А з окупації чого я не виїхала? Я згадала 1986-й, як ми скитались по вокзалах, по людях. Кому ти треба? І сказала, що буду тут, я лишаюся. І так пощастило, що хата, де я живу в Чорнобилі, там немає поруч будинків, хащі лише. Пощастило, бо мене там не знайшли. І ще дві дівчини в мене жили. Бо сама я б не змогла. Було страшно. Ну, але що ж. І 1986-й пережили, і 2022-го не зламалися. Я сказала собі: якщо вмирать, то лиш на Батьківщині».

Окрім усіх сторонніх загроз, Клавдія бореться і з внутрішніми. Лише мимоволі зізнається, живе від операції до операції. Має безліч діагнозів, зокрема і онкологічних. Але занурюватися в цю тему не хоче.

Поки що мріє зібрати кошти та поїхати до Туреччини, щоб відновити волосся. Каже, найбільший страх – залишитися без роботи, бо ж навіть під час відпусток у неї розпочинається депресія. Житло у Чернігові пустує. Жінка боїться залишатися наодинці. Усе своє життя Клавдія присвятила цьому шматочку землі, яке вже 40 років називають Чорнобильською зоною. Більше у неї немає нічого. Тому, каже, як би важко не було зі здоров’ям, хоче працювати до останнього.

«На відпочинок страшно, бо розумієш, що вже нікому не потрібна. А так на роботі є енергія. Хочеться побути ще серед людей»

І навіть після такого складного емоційного дня та важких розмов, коли ми повертаємо Клавдію з Прип’яті до ЧАЕС, жінка виходить із авто, усміхається і підстрибцем, наче дівчинка, біжить на роботу.