«Один стріляє в себе, а двоє здаються в полон»: комбат 157-ї ОМБр про Костянтинівку та ближні бої

Росія на початку липня заявила про повне захоплення Костянтинівки, однак, за даними українських військових та незалежних аналітиків, бої за місто тривають. Про ситуацію на напрямку, тактику російської армії, поповнення бойових бригад та особисту мотивацію Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) розмовляли з командиром 2 батальйону 157 окремої механізованої бригади ЗСУ з позивним «Історик». Він доброволець та учасник битв за Вугледар, Авдіївку та Курахове.

(Редакція не вказує ім'я та прізвище комбата, а також його обличчя, з міркувань безпеки)

– Як би ви описали ситуацію навколо Костянтинівки станом на зараз? Ми бачимо, що Росія заявляє про повне захоплення міста.

– Коли ми останні дні [перед ротацією] виконували завдання в місті, мали і перехоплення ворога, і відповідну ситуацію: один військовослужбовець, йому скидають прапор і завдання терміново вибігти у двір, помахати 5 секунд і сховатися. Ми виявили цього противника і перед тим, як він вже виходив з будівлі, нормально туди насипали. Судячи з перехоплень, він вже на зв'язок не виходив.

Загалом є такі ситуації, що прорвалися якісь два, нехай навіть вісім військових ворога, засвітили прапором і в медіа це подається як нова лінія бойового зіткнення. Хоча сама тактика ворога направлена на те, щоб обійти наші бойові порядки, наші позиції, в бій не вступати і в тилу помахати своїми прапорами. Далі вони сподіваються, що через якийсь час це буде відповідати дійсності. Хоча це не так.

Тактика армії РФ в Костянтинівці

– Я правильно розумію, що в самому місті вони в бій намагаються не вступати, більше намагаються з флангів тиснути?

– В класичному розумінні всі дивляться, наприклад, мапу DeepState, на фланги, [і думають], що це їхня основна мета – обійти місто з флангів і закрити логістику. Хоча це не так. По діях ворога [ми бачимо], що йому найбільше хочеться зачепитися за забудову, тобто в бетонні джунглі, і там уже їхнім двійкам легше існувати. В полі, якщо брати ту ділянку, за яку відповідали ми, другий батальйон, там вже простіше. Там або чисте поле, або бліндаж. Бліндажі або ті, що вже відомі нам і ворогу, або те, що можуть накопати. Але в обох випадках виявляти і знищувати там живу силу противника легше.

А в місті будь-який мікрорайон, навіть дачний – це вже важче. Часто бувають ситуації, наприклад, забігають двоє кац**ів у якусь будівлю – всі туди дивляться, всі туди працюють, та хата уже горить, палає. Всі думають, що там вже йому гайки. Коли дивимося – тінь промелькнула, він перебігає в іншу хату. У полі так у нього не вийшло б. У полі перебігти від бліндажа до бліндажа – це ще той квест. І навіть якщо він в нього забіжить, то затиснути його там буде простіше.

Тому вони найчастіше більшість своїх сил направляють саме в лоб. Якщо брати Костянтинівку як центр фронту – вони намагаються зачепитися за забудову. Там їм простіше. Вони можуть замовити якийсь потужний КАБ, якщо, умовно, якась п'ятиповерхівка не здається. У нас такої опції немає, щоб просто рівняти квартали, тому вони цим користуються.

– КАБи залишаються дуже вагомим фактором?

– Дуже вагомим. В них настільки багато цього озброєння, що, наприклад, якщо якийсь бліндаж вони не можуть взяти, вони навіть на звичайну копанку можуть скинути по замовленню три КАБи, і це нормально. Бо не можуть пройти. В нас була позиція на південному заході від Костянтинівки, трималися хлопці до останнього. Не могли вони її взяти взагалі. Там навколо бліндажа купа трупів, у бліндажі купа трупів. Як передавали хлопці, можна сказати, до рукопашної доходило. Забігає двійка, вони їх там застрелили. Ще одна – застрелили.

Потім уже кац**и відправляли на них свої сили спеціальних операцій. Армійський спецназ, який базується в місті Прохладний, фахівців посилали. Такого фахівця наша позиція одного застрелила. Він так і валявся там мертвий. Тому оцей стереотип, такої хвальоної в лапках, «славы русского оружия» – український солдат у ближньому бою перемагає. Завжди.

У нас навіть були випадки, коли позицію штурмують, ми одразу туди «Мавік», спостерігаємо картину. Три кац**и штурмують, один сам стріляє в себе на місці біля бліндажа, а двоє здаються в полон. Тобто починається опір наших хлопців, вони їх в бліндаж не пускають, і це вже їх деморалізує.

Навіть з тих документів, які ми із вбитих кац**ів брали, перевіряли, видно, що в них ситуація по особовому складу не найкраща. Вони дуже часто вдаються до перерозподілів, коли тиловики їхні з поганим здоров'ям, з поганою навченістю і кваліфікацією йдуть просто на штурм. І навіть не знають елементарного алгоритму дій, як перевірити той самий бліндаж. І масово гинуть.

– Ви брали участь у боях на різних напрямках, за багато міст Донецької області. Бої в Костянтинівці можна з чимось порівняти?

– Якщо порівнювати з початком [великої війни], то це вже більше схоже на партизанську війну, в стилі, хто кого. Чому? Раніше все було відкрито, була купа літаків, гелікоптерів, ракет, колони танків, БМП з десантом і так далі. Зараз все змінилося. Зараз всі стараються зробити так, щоб їхні дії були не помічені.

Наприклад, ми наших солдат навчаємо вступати в бій з противником тільки в крайньому разі. Навіть якщо вони ходять у них по бліндажу, це не означає, що треба виходити і стріляти з автомата. Краще ми їх вб'ємо FPV або «Вампіром», ворог понесе втрати і зробить для себе висновки, що люди загинули внаслідок враження дронів. А якщо почнеться бій, то ворог знатиме, що там хтось є і направить туди всі свої сили.

Ми не раз були свідками, якщо ворог виявляє позицію, вона йому як кістка в горлі, то в цю позицію може летіти два-три FPV протягом п'яти хвилин. І це все може не закінчуватися хвилин сорок. А рівень довговічності укріплень не дозволяє витримувати удари такої інтенсивності, тим більше зараз є різні типи боєприпасів: осколкові, кумулятивні, термобаричні.

Ворог застосовує хімію, і не тільки хлорпікрин. Біля Костянтинівки кац**и постійно намагалися пошкодити аміачну трубу, від чого також дуже солдатам було погано. Ті засоби індивідуального захисту, які ми скидали їм, вони допомагали, але коли дуже велика спека, цілодобово не може військовослужбовець у ньому просидіти.

Не скажу, що від цього аміаку були летальні випадки, але деякий дискомфорт приносив, звичайно. І плюс окремо хлорпікрин вони могли скидати й інші невідомі речовини. Ми їх, на жаль, дослідити не змогли, тому що корпуси цих боєприпасів дуже було проблематично винести в тил.

– Ви доброволець і у 2022 році, наскільки я розумію, могли не йти до війська, працювали в ДСНС. Чому тоді ухвалили таке рішення?

– Так, моя категорія робітників була офіційно заброньована. Було зрозуміло, що геройськи хлопці тримались, але вони настільки сильно з півдня заходили, з півночі. Я сидів у Дніпрі і вже розумів, що я в напівоточенні. Незрозумілою була доля гарнізонів деяких міст. Тим більше перші два дні оголошувались офіційні втрати і їх було багато. Це були трьохзначні цифри. І одразу було враження, що потрібна допомога, а на своєму місці я не зможу цей процес хоч якось зупинити. І щоб допомогти, треба йти у військо.

Звернувся у військкомат, мені сказали, що мене не можуть мобілізувати. Я звернувся до свого безпосереднього командира, спитав у нього, як бути. Був варіант, щоб мене відрядили згідно документу в ТЦК та СП. І там вже з військкомом ми вирішили питання, де я буду проходити службу. Я просився у 25 Січеславську бригаду, він сказав: туди багато вже людей набрали, місць немає.

Я у нього запитав: де найважче. Він каже: на напрямку Волновахи, 53 бригада, Я кажу: давайте туди. І на День українського добровольця, 14 березня, мене викликали. У Волноваху я не встиг, тому що там вже динаміка була інша. Ми прикривали Вугледар. У нас тоді було не таке шикарне БЗВП, як зараз 50 днів, потім 2 тижні фах, потім знайомство, потім ще щось. Було 5 днів полігону і ми виїхали на позиції. Елементарному чомусь нас навчили: кулемет, гранатомет, автомат – все.

Перший бій та поранення

– Вугледар відіграв велику роль у питанні стабілізації фронту на той час. Розкажіть про бої і як отримали там поранення?

– Коли ми зайшли на позиції, Маріуполь був в оточенні, його гарнізон ще бився. Я для себе розумів, що у нас ще є якийсь час, поки там сили ворог відтягнув. Ми максимально закопувались, тому що зайшли в голу посадку, без нічого. Ми підготувалися до оборони і в один момент нас попередили, що вже росіяни планують штурм із залученням бронетехніки з десантом, гелікоптери, літаки, артилерія – все зосереджено на нашому напрямку.

Мене командир роти викликав, сказав, щоб я підготував людей і готувався сам. Нас мали штурмувати з двох напрямків, зі сторони балки і зі сторони населеного пункту. Ніколи не забуду ту ніч. Я спочатку не вірив, що буде цей штурм. Думаю, всяке може по перехопленнях бути. І оце гудіння, знаєте, як генератори в небі, розвідники літають над моєю посадкою. Починаючи з ночі і до ранку.

І як люблять кац**и, о 6-й ранку все почалось. Масований обстріл, штурм. Відбивали штурми на бронетехніці. Піхотні групи заходили з іншого боку, пробували затискати. Дуже сильні були артилерійські обстріли. Я згадую один випадок, це так, для розуміння. У мене командира відділення поранило, йому уламком зламало переносицю. Він весь в крові до мене підповзає, питає: що мені робити? Я кажу: повзи на евакуацію. Кровотеча сильна. І призначив замість нього іншого солдата. Кажу: ти тепер командир відділення.

Проходить деякий час, а обстріл страшний, аж окопи обсипаються, і він до мене повзе з телефоном. Каже: запиши номер. Я кажу: який номер? Жінки номер запиши. Я кажу: навіщо мені номер твоєї жінки? Допоможи дітям. І плаче навзрид. Плаче, не може заспокоїтися. Я йому кажу: та заспокійся, чого ти ревеш? Він каже: «Я знав, що я тут залишусь, знав, що по нас будуть стріляти. Я тільки одного не знав, каже, що буде так страшно». Ми його ледве-ледве заспокоїли.

Росіяни тоді працювали постатутно. Касетами б'ють, міномет і танк. Починають від краю посадки і пішли, пішли. Повністю все перелопачують. Я лежав в окопі, тримав голову руками і вони це все крили. Думаю: тільки перестрель, будь ласка, перестрель. І танковий снаряд попадає в дерево, мені розриває руку, вона просто повисла в бушлаті. Як я потім дізнався – уламковий перелом плеча, передпліччя і маленький уламок був у нозі. Відчуття такі, наче блискавка тебе вдарила. Біль миттєвий, наскрізний, наче струмом. Я не міг себе перев'язати, на бік упав, рука за спину впала. Думав, що вона відірвана, сенс вже їй щось робити, але ж, думаю, кров треба зупинити.

По рації кажу, хлопці перев'яжіть мене, я не можу дотягтись. Вони кажуть: командир, не можемо, сильно криють. Але ми до тебе повземо. І пам'ятаю, позивний бійця «Кодер», підбігає до мене, починає мені зав'язувати турнікет. Мені так стало боляче, страшне. Я виходив на ротного, кажу: «Оскар», я 300, рука, по-моєму, відірвана, мені треба евакуація. Він каже: ні, «Історик», евака не буде, дуже сильно криють, медики не поїдуть. Я кажу: що мені робити? Він каже: повзи до мене.

Мені до ротного треба було кілометр повзти по посадці. Я попросив хлопців, щоб один мене супроводив, бо це все під обстрілами було. По маленькій траншейці я повзу і вони луплять з артилерії, з мінометів, дерева падають, одне прямо в окоп. Я розумів, що мені треба до нього підповзти і якось вилізти назовні і вже знову нирнути в окоп. А це ж знову такий страх, думаю, мене там збриє точно. Повзу на четвереньках, потім щось не пускає. А я коліном на ладонь наступив, руки ж не відчуваю. І просто смикаюсь, не розумію, що за фігня. Ледве доповз до ротного з автоматом. Кажу: я все, не можу більше стріляти. Він каже: давай, тобі ще десь близько трьох кілометрів до точки еваку.

Він мені в супровід дав бійця і ми пішли. І от він мене підбодрював, каже: тільки не від'їжджай. Оці моменти, вихід, евакуація, вони запам'яталися. Я порівнюю з тим, що ми маємо зараз. У нас навіть на Костянтинівському напрямку, наприклад, боєць отримав поранення на умовній точці. І йому треба було кілометр проповзти до краю балки, туди вже наша машина могла під'їхати. Наші хлопці-медики, вони взагалі найкращі на світі. Вони отак просто сідали в пікап і на характері, два стрілка з помповими рушницями, погнали. Швидко завантажили хлопців і на евакуацію.

Скільки раз так робили, що навіть суміжні підрозділи офігівали, кажуть: «безбашені». Але якщо важкий військовослужбовець, намагалися його рятувати завжди. Уже під кінець, коли глибина враження ворогом стала більша, ми почали нести втрати навіть в Дружківці. Перед виходом втратили двох чудових бійців. Зв'язківець один, медик, такі геройські хлопці, удар FPV-дрона в Дружківці. Cкільки їздили на самий-самий край, їх минало, а там дістало.

Я завжди, коли солдат поранений, згадую себе, як мені було, що я так само просив, як і вони, евак. Згадую себе: розумів, що ніхто по мене не приїде, і якщо я зараз не роздуплюсь, не почну кудись повзти, принаймні в той напрямок, що мені сказали, то від цього точно не покращиться. І воно якось додає сил. Думаєш, що все одно тобі дають добро на евак, повзи, будь добрий. В мене була рука, в когось нога. Якщо лікті цілі, підтягуйся як тільки можеш, якісь 100 метрів, потім ще 100. Це вже добре, ти йдеш на вихід. Але найголовніше надати собі першу допомогу.

– Після поранення та відновлення ви також брали участь в боях за Авдіївку. Місто довго утримували, але зрештою які фактори зіграли, що на початку 2024 року його довелося залишити?

– Тоді ще не було такої кількості дронів, щоб можна було цей безперервний потік росіян зупинити. Артилерія так, на неї була велика надія. Якби, наприклад, штурм Авдіївки, почався завтра, то це була б зовсім інша історія. Оці всі механізовані колони, вони згоріли б у той же день. Причому не від артилерії взагалі, а від дронів. Вони встигли, знаєте, в цей момент ще до переходу на дрони застосувати все в класичному стилі і просто задавити танками і піхотою.

Я ніколи не забуду, я тоді був у мотопіхотному батальйоні 53 бригади, біля Ласточкиного у нас позиція була з кулеметом, от не здавалася і все. Іде група росіян, 4-5 осіб, вони їх кулеметом придавили, ми відразу міномети вмикаємо, все інше. І так відбувалося, по-моєму, 3-4 дні. І на четвертий день туди просто прилітає в землянку звичайну два КАБи. Авдіївка трималася за рахунок, в першу чергу, простих солдат.

Проблеми новостворених бригад

– Згодом ви потрапили в 157 бригаду. Наскільки це було складно, фактично, з нуля формувати ваш підрозділ у новоствореній бригаді?

– Перевівся мій командир із 53 бригади, запросив мене. Каже: якщо хочеш, давай зі мною. Взагалі перша думка була, поки бригада формується, можна буде трішки відпочити. Труднощі формування новоствореної бригади на початках – це непостійний особовий склад. Тобі дали якихось людей, ти їх формуєш, потім на фронті десь, може, ускладнення, ще щось і цих військовослужбовців віддають в інші бригади, чекаємо іншого набору.

Основою новоствореної бригади зараз мають бути пілоти. Якщо є пілоти, якщо є нормальний зв'язок, управління, то можна навіть людей, які вчора приїхали, взяти з собою і поїхати десь воювати. Попрацювати на полігоні і виконувати завдання. На той час саме безпілотна складова була слабкою, це так, ніжно сказано.

– Так, багато розмов про те, що спроможності новостворених бригад на початках, принаймні, були не такими, як хотілося б. Якщо порівнювати з тим, що є зараз, що змінилося?

– Наведу простий приклад. З нового року було ухвалене рішення про справедливий розподіл особового складу. Тобто вже зрозуміло, що якусь кількість військовослужбовців кожного місяця ми отримаємо.

– 50, наскільки я розумію?

– Так. І по-друге, все залежить від політики всередині бригади. Я знаю бригади, де приходить оце поповнення справедливого розподілу і їх всіх кидають в піхоту. А ми, коли були в підпорядкуванні 156-ї бригади, комбриг, якого, до речі, поважаю, отакий класний дядько, полковник. Я йому кажу: дозвольте, з цього поповнення я буду на пілотів частину відбирати, навчати. Він каже: без питань. І склалась така ситуація, що ми заїхали на Костянтинівський напрямок, в нас було, наприклад, 4 «мавіки», один FPV, один «бомбер». А вже під кінець було 6 «мавіків», 3-4 «бомбера», 3 FPV, тому що командир бригади дозволяв розвиватися, вкладатися в безпілотну складову.

Але він каже, що я буду ще давати завдання, піхота має займати позиції і тримати, ти там уже сам дивися, скільки людей куди даватимеш. Я кажу: добре. І плюс дозволяв проводити, скажімо, позаштатні реформи в батальйоні. Наприклад, використання міномету стає недоцільним, але є ще особовий склад. Пропозиція: дозвольте, їх перевчити на пілотів FPV. Без питань.

Так само протитанкові ракетні комплекси. Де ти той TOW поставиш? Від нього користі… Давайте частину людей на майстерні, частину на пілотів. І вже по-іншому йде. Не просто виконувати статут чи ще щось. Мовляв, наказую тут в посадку поставити браунінг. А яку він буде роль виконувати? Тому дуже добре, що є такі командири.

Командир нашої бригади також, Михайло Дзерин. Також йому кажу, що зараз ще прийде поповнення, дозвольте на пілотів відібрати 40%, може 45%? Без питань. Тобто тут розв'язують руки. А нас міняв підрозділ, там взагалі було жорстко. Прийшло поповнення, комбриг сказав: нічого не цікавить, всі йдуть на позиції. Тобто там селекція відсутня. Там просто якийсь конвейер.

– Щодо поповнення. Зараз зрозуміло, що більшість – це мобілізовані ТЦК. Який морально-психологічний стан цих людей? Наскільки складно їх інтегрувати в підрозділ? Як ви над цим працюєте?

– Загалом я б не сказав, що це люди демотивовані. Ні. Вони, може, трошки злякані, не розуміють свою подальшу долю і так далі.

Ми організували таким чином: нам дозволяють працювати на пунктах відбору. Наприклад, привезли якихось людей і ми відбираємо. Від самого початку мої хлопці від батальйону спілкуються з потенційним кандидатом, вони йому відразу перед БЗВП кажуть, ким він буде, чим буде займатися. Тобто ти будеш пілотом, ти – піхотинцем. І ці люди, коли приїжджають після БЗВП, вже знають, чим будуть займатися.

Є, звичайно, СЗЧ, але, якщо у відсотковому відношенні, я б не назвав це масовим. З якогось поповнення, може, один-два піти в СЗЧ. Просто не доїхати.

– Повертаючись до Костянтинівки, якою ви бачите перспективу для міста?

– Я не можу говорити те, що знаю, що вплине на хід бойових дій, але наразі відбуваються деякі процеси, які направлені на те, що її так просто віддавати не будуть.

Не можу навіть натяками казати, що це за заходи, але перед виходом на крайній нараді про найближчі плани доповідали, що хочуть зробити, то ніхто нікому ніяких подарунків робити не буде. Я зараз кажу не про нарощування навіть БПЛА. Хто б яким прапором де не махав, ми знаємо, де чиї позиції. І я сподіваюся, що все буде добре і нормально хлопці їм по шапкам надають.

– Зважаючи на весь шлях, який ви пройшли за ці роки, рішення 2022 року піти добровольцем у військо, чи не задумувались ви про те, що, можливо, варто було по-іншому зробити?

– Я часто ставив собі це питання. Особливо, знаєте, такі питання людина собі задає, коли зовсім кепсько. Або люди загинули, або ще щось. Якщо повертатись до початку, оце ти сидиш на позиції, а до тебе підходить один і каже: чуєш, «Історик», а ти взагалі не думав, що тобі в пожежній частині зараз було б класно, нащо тобі цей окоп, ця пневмонія. Я кажу: чуєш, згинь! Чого ти мене дрочиш! Думаєш, мені не хочеться? Ми сюди що, просто так прийшли?

Можливо, якби я залишився, то на цьому місці був би хтось інший, він ухвалив би такі ж рішення на цій дорозі, а, може, трошки інші. Якщо конкретно за себе питати, то те, що росіяни зробили, з урахуванням всієї нашої історії взаємостосунків з цією державою, то, думаю, якщо я жив би ще 100 років і мене через 100 років запитали, чи пішов би я воювати? То я б сказав, що пішов би їх вбивати з великим задоволенням.

Після того, як вони підло на нас напали. Вони нас називають фашистами, нацистами, а самі нас рано-вранці розбудили своїми ракетами. Як вони ставляться до наших людей, полонених. Та й взагалі, історія всіх наших відносин побудована тільки на одному: вони намагаються нас в ярмо загнати, а ми іноді намагаємося їм під пузо відповідати гострими ножами. Будь-яку державність, в моєму розумінні, її треба заслужити. Все виборюється в війнах і кров'ю. Зараз, якщо вистоїмо, доведемо, що ми в праві існувати як сильна незалежна держава.

– Ви сказали, що різні думки бувають, коли кепсько. А що для вас найскладніше за цей час було?

– Починаючи з перших днів, от мені кажуть: ти тимчасово виконувач обов'язків командира взводу. Ось твої 28 чоловік, командуй ними. Ще тоді з'явився якийсь страх. Я, до речі, трошки нервував, телефонував своєму другу, він у Силах спеціальних операцій зараз командир батальйону. Я його питав: що робити? Тому що я зараз ухвалю якесь рішення – люди загинуть.

Він каже: все логічно, ти маєш собі все візуалізувати тисячу і мільйон разів. Що вони застосують, куди підуть, що ти маєш робити, враховуючи твою кількість підлеглого особового складу.

Для командира завжди [важливо]– ухвалені рішення і готовність відповідати за них з усіма витікаючими наслідками. Часто бувають такі ситуації, що неможливо все прорахувати, а людину вже не повернеш. Просто в кожного в голові є своєрідний вимикач, його можна повернути.

Якщо все прикладати сюди [до серця], то іноді, як в мене бувало, подивляєшся на пістолет або автомат. А це теж погано. Треба вміти увімкнути режим такого, знаєте, сніжного комочка, який ти стискаєш і він стає по міцності схожий на камінець. Бо якщо розклеїтися, то буде ще гірше, це вже перевірено.