Доступність посилання

ТОП новини
20 Липень 2018, Київ 22:13

Мертвий солдат – не солдат, а отже, не ворог – керівник місії «Чорний тюльпан» про роботу в ОРДЛО


Дмитро Пальчиков

Вихід українських військових із Дебальцева у 2015 році забрав життя, за різними даними, понад 150 бійців, не рахуючи поранених і зниклих безвісти. Волонтерська гуманітарна місія «Чорний тюльпан» зайшла в підконтрольне російським гібридним силам місто через кілька тижнів після трагедії. Там вона займалась пошуками тіл українських військових. «Чорний тюльпан» створили з громадської організації «Союз «Народна пам’ять», яка до війни на сході України займалася пошуком останків солдатів, що полягли у часи Першої та Другої світових воєн. Із вересня 2014 до вересня 2016 року гуманітарна місія працювала в рамках цивільно-військового співробітництва ЗСУ.

Під час війни на Донбасі пошуковики-добровольці здебільшого працювати на непідконтрольній Україні території, домовлялися з бойовиками угруповання «ДНР», а також, окрім українських солдатів, знаходили тіла бойовиків і російських найманців і проводити ексгумацію. Про критику роботи волонтерів обабіч фронту, співпрацю з незаконними збройними формуваннями, а також роботу на окупованій території розповів в інтерв’ю Радіо Донбас.Реалії голова місії «Чорний тюльпан» Ярослав Жилкін.

– Днями минає третя річниця виходу українських військ з Дебальцева. Який вигляд мало підконтрольне збройному угрупованню «ДНР» Дебальцеве, коли ви туди зайшли в березні 2015 року?

– Багато битої техніки, розстріляна заправка, переоране мінами кладовище, зруйновані мости, стовбури дерев без гілок, будинки були зруйновані дощенту. Я тоді не знав, що можна аж так знищити будівлю. Дебальцеве мені асоціюється з фотографією, на якій перша буква в назві міста відпала. Вона узагальнює все.

Ярослав Жилкін
Ярослав Жилкін

– Як ви шукали загиблих?

– В Дебальцеве ми потрапили з Донецька. Їхали з представниками «Міноборони «ДНР». Пригадую, жінка, яка очолювала комісію у справах військовополонених та безвісти зниклих при «Міністерстві оборони «ДНР», пішла в комендатуру щось дізнаватись. Ми залишились із невідомими озброєними людьми, які пильно на нас поглядали. Нікого з українського боку не було, звісно.

– Що ви відчували в той момент?

– Ми нервували. Адже в нас українські паспорти, дніпропетровські номери. В цей момент нас би ніхто не зміг захистити. Таких ситуацій бувало багато. Там спочатку стріляють, потім питають. Завжди безпечніше, коли є ті, хто нас знає. Вони можуть розповісти, хто ми й чим займаємось, аби від нас відчепились. Представники «ДНР» для них свої, і їхні слова мають вагу, в порівнянні з нашими.

Згодом ми поїхали в бік Логвинова. Нам сказали, що в селі є військові, які можуть показати тіла. Це були замурзані хлопці років двадцяти-тридцяти, які чомусь раді були допомогти й показали могили. У землі був хрест, зроблений із дерева від ящиків з написом – «Хритонюк», він якраз був у нашій базі даних. На хресті висіли залишки української амуніції. Один з цих «ДНРівців» сказав, що особисто його закопував. Ми його забрали. Ще один лежав біля дороги. Його, напевно, вибуховою хвилею розірвало, бо все було подерте, а його останки розкидані радіусом у кілька метрів. Згодом ми поїхали на іншу локацію, а з нами якісь місцеві «ополченці». Вони з інтересом спостерігали за нашою роботою, інколи радили місця, де варто було б пошукати, бо начебто вони щось там бачили.

– Їм це було цікаво?

– Так. Вони навіть дзвонили своїм, перепитували й уточнювали, чи хтось щось бачив, де це було. Один з них сказав: «Нарешті хтось приїхав. Я на телефоні маю фотографію, коли він ще не розклався, треба?». Чому він сфотографував? Не знаю. Можливо, розумів, що це комусь потрібно – знайти, ідентифікувати і забрати.

Згодом ми заїхали майже на самий «нуль». Було ніяково, адже там далі були наші позиції, можна було потрапити під чиюсь випадкову кулю. Дивлюсь – бліндажі. Ми приїхали на позиції «ДНР» на дніпропетровських номерах, але на це ніхто не реагував. Я себе почував ніяково, наче бачив уже зайве: окопи, інженерні споруди тощо. Більше того, було розуміння, що ми в полі зору своїх, але, як мені здалось, на снайперську кулю не дотягувало. Це було полегшення. Ми так і не знайшли «ополченця» «Петровича» і українського нацгвардійця. Але останки другого пізніше все ж розшукали й нам передали.

– Чим Дебальцеве відрізняється від інших територій, на яких ви працювали?

– Якщо на Савур-могилі та в Іловайську техніка була в колонах спалена, то в Дебальцеві були грамотні позиції, техніка стояла в бойовому порядку, підбиті були як атакуючі танки, так і оборонні. Видно, що було гаряче, й бої продовжувались довго. Тіл було небагато, адже їх встигали евакуювати в Донецьк, Луганськ… Ми курсували по безпечних коридорах то туди, то сюди й забирали тіла та їх рештки з українською символікою з моргу. Напевно, вони померли в дорозі чи вже в лікарні.

– Українські військові не вимагали у вас позиції формування «ДНР», коли ви повертались з тієї території?

– Нам натякали на це, приходили різні служби, якісь представники. Але наша позиція чітка: ми в ці ігри не граємо. Від нашої інформації жодного толку не буде, а на безпеці нашої групи можна (в такому разі – ред.) поставити хрест. До нас є довіра. Наскільки я розумію, людей, які мають інформацію про обидві території, достатньо: розвідники, місцеві жителі, які підтримують як українську сторону, так й іншу.

– В Генштабі ЗСУ стверджують, що штурм Дебальцева проходив за безпосередньої підтримки до восьми батальйонних тактичних груп та артилерійських дивізіонів Збройних сил Росії. Участь російських сил у тій операції довели у своїх дослідженнях також Atlantic Council і Conflict Intelligence Team. Чи знаходили ви цьому якісь докази?

– Тіла, які ми знаходили, неможливо однозначно ідентифікувати як тіла кадрових російських офіцерів. Із вигляду він, можливо, кадровий, але я ж військового квитка не бачив, звідки він – не знаю. Були випадки, коли ми знаходили паспорти громадян Росії. Багато російських прапорів бачили, але симпатія до Росії в «ДНР» не прихована.

– Ви вивозили як українських бійців, так і підконтрольних Росії бойовиків. Як це відбувалось?

– Нас просили з боку «ДНР» перевірити певні локації, адже в них теж є дані щодо зниклих. Наприклад, Слов’янськ. У 2014 році він був під контролем Гіркіна, згодом його зайняли українські війська. В місті залишилась певна кількість загиблих сепаратистів. Нам дозволяли їхати до них, але час від часу просили проводити пошукові роботи й на своїй території чи нейтральній – нам гарантували безпеку, коридор, Червоний Хрест, ОБСЄ. Ми відпрацьовували і згодом відвозили тіла. Процес має бути в обидві боки. В них були такі самі потреби, як і в нас.

В Донецькому аеропорту
В Донецькому аеропорту

– Вас за це не критикували з українського боку?

– Взагалі критика була з обох боків. Ми завжди казали й тим, і нашим, що з померлими не воюють – тепер вони відповідатимуть тільки перед Богом. Наше завдання – повернути тіло, нехай мати його оплаче. Мертвий солдат – не солдат, а отже, не ворог. Вивозити з нашої території туди було складно. Іноді це відбувалось через прокуратуру, суд, адже це ексгумація. Повинні бути слідчі дії, ідентифікація, підтвердження, свідоцтво про смерть, а згодом перевезти за бажанням родичів на ту територію. Також на тій стороні є свої підрозділи для пошуку загиблих. Вони виконували цю роботу й без нашої присутності. Правда, не знаю, наскільки це було ефективно.

– Вам не здавалось, що ви працюєте між двох вогнів, де з одного боку ви «сепар», а з іншого – «укроп»?

– Думаю, нас однаково поважали й недолюблювали з обох боків фронту. Всі бачили, що ми в обидві сторони возимо тіла. Деякі проймались, мовляв, молодці, так і треба. Але злі язики теж завжди знаходяться. Це було навіть серед людей, які колись із нами співпрацювали ще до подій на Донбасі, шукаючи солдатів Першої та Другої світових воєн.

– Що ви маєте на увазі?

– Коли я почав збирати групу добровольців для поїздки на інший бік, деякі колеги перелякались. Казали: ні в якому разі, це пастка, тебе вб’ють, вони відморозки, подивись на Іловайськ. Це була їхня думку, я їх почув. Хтось почав говорити, що ми їздимо до сепаратистів і видаємо наші секрети. Кожна людина намагається виправдати свої страхи і шукає для цього усі способи, схеми.

Наприклад, хтось впевнений, що сепаратистам вірити не можна, бо вони не тримають слова. Тому коли я повернувся живим, дехто намагався знайти пояснення, чому зі мною все в порядку. Пояснення знаходяться у зраді Батьківщини, розголошеннях якихось таємниць. На їхню думку, лише так мене можуть відпустити неушкодженим. Така упередженість: їх можна тільки вбивати. Чому? Бо вони нелюди, які самі так і чинять.

Щодо військових, то є люди, які прийшли туди лише вести війну. В них має бути все зрозуміло: тут біле, там чорне. І не має значення, з якого боку окопів так думають. І тут, і там таких людей вистачає. Інша частина солдатів намагається якось осмислити цю ситуацію.

Мені здається, мало хто уявляє, наскільки однакові розмови відбуваються по обидва боки фронту. Стоїмо на нашому блокпості, підходить військовий, питає: «Звідки ви?». А потім: «Коли ця фігня закінчиться?». Бажають успіху, ми їдемо на ту територію. Там чекаємо. Підходить військовий з «георгіївською стрічкою», питає: «Хто ви, що ви, звідки?». Далі каже: «Коли ця фігня закінчиться?» Одне й те ж запитання. Звісно, є й солдати з палаючими очима «До Берліна!», «До Москви!». Дивишся на них з іронією, адже до Берліна чи до Москви треба ще дорогу кров’ю прокласти як мінімум.

– Чому на підконтрольну угрупованню «ЛНР» територію вам здебільшого не вдавалось потрапляти, лише кілька разів? Чи є у вас інформація, яка ситуація там із тілами українських бійців?

– Самі «ДНРівці» не завжди розуміють, чому «ЛНР» має особливо суворий погляд на всі ці події. Вони інакші трохи, там більш чогось «казачого». Пригадую, ми партизанськими стежками з представниками «ДНР» заїжджали на бік «ЛНР». Там потім бачились із їхнім «патрулем» та солдатами. Після виїзду з «ЛНР» один з представників «ДНР» розповів, що в нього відбувся приблизно такий діалог з одним «казаком» на блокпості щодо нашої групи: «Я тобі кілька пайків дам, а ти нам цих залиш, – каже «казак». – Яка різниця, «укропи» є «укропи». Не все так просто. В більшості випадків нас не пускали люди «ЛНР», а нахабно ми намагались не їздити. Але інформація щодо тіл українських солдатів в на тій території у нас є.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали про страх у мирних жителів, який вас вразив. Чому вони боялись саме розстрілів? Розкажіть про це.

– Це, здається, було в Никифорові, де «танк Абрамовича». На цій локації в нас була інформація щодо зниклих. Ми з представниками «ДНР» знайшли переляканого чоловіка, який показав нам місцевість. Поки ми працювали, він підійшов і тихо питає: «Мене за це не розстріляють?». У тих війнах таке саме було, коли селянин знаходив труп німецького офіцера. Що він зробить? Прикопає в землю і буде мовчати. Бо німці можуть сказати, мовляв, це селянин убив їхнього солдата. І таке саме було за наступу Червоної армії.

– Ви вважаєте, цей страх колись мине?

– Час лікує. Потрошки все пройде. Настане день, коли і прощати доведеться один одного. Чи можна прощати? Прощати треба, забувати не можна.

– Що ви маєте на увазі? Хто кого повинен прощати, на вашу думку?

– А це не має значення. Ще тридцять років тому ніхто не міг уявити, що колись ветеран Вермахту буде разом із ветераном Червоної армії за чаркою горілки згадувати, як воювали між собою в одному селі. Можливо, для нашої ситуації потрібні десятиліття, але, думаю, це рано чи пізно буде. Це закон історії, питання тільки в часі.

– Що найбільше вас вразило під час пошуків загиблих на Донбасі, від чого ваше уявлення про світ чи його розуміння змінилось?

– Це були перші числа вересня 2014 року. Ми їдемо через обстріляний блокпост на Курахове і вперше опиняємось на нейтральній території. Курс – до блокпосту «ДНР», так званий «Гамалія», а назустріч рейсовий автобус Донецьк – Дніпропетровськ (сьогодні Дніпро – ред.). Він їде, ключкуючи побитою вирвами трасою, збоку перекошені високовольтні вежі з перебитими дротами. Автобус вщерть набитий людьми. Війна, гинуть люди, літають кулі, а громадський транспорт курсує. Це був якийсь сюрреалізм.

Десь 4 вересня ми їхали в Торез (сьогодні Чистякове – ред.). Заїжджаємо в місто, там підбитий БТР, спалена техніка, ями від снарядів, кільце, біля якого стоять «Жигулі» й чоловік із великим плакатом «Страхування автомобілів». Навколо війна, а люди заробляють усіма можливими способами. Те саме було, коли ми об’їжджали Донецьк. Збоку терикони, в які приліт 120-ї міни й великий вибух. А по інший бік люди збирали якісь баштанні рослини. Вони навіть не підняли голови, лише продовжували збирати урожай. Звикли, життя продовжується.

– Спробуйте порівняти свою першу поїздку та останню? Чим вони відрізняються?

– Змінилось багато. В перших поїздках була повна анархія з обох сторін. У нас навіть ніхто нормально не перевіряв документів. Було багато озброєних людей, які не знати чим керувались і кому підпорядковувались. Словом, хаос. Згодом ситуація почала бюрократизуватись: ввели перепустки, митний контроль, нас мав хтось зустріти, це все узгоджувалось.

Також змінилось ставлення до конфлікту. На мою думку, люди відчувають, що ця вся тяганина надовго. До 2016 року з обох сторін чекали, наче ось-ось усе закінчиться. Але після того з’явилась апатія. Пригадую, навесні 2016 року ми приїхали в Донецьк. З нами стояв представник «ДНР» й обурювався своїм керівництвом, політикою й тривалістю військових дій.

– У якому режимі сьогодні працює «Чорний тюльпан»?

– Із вересня 2016 року ми працюємо лише на підконтрольній Україні території. Цивільно-військове співробітництво Збройних сил України відмовилось від нашої допомоги. Коли від нас відмовились, ми сказали, мовляв, добре, будемо самі працювати. Ми мали прямі контакти з «ДНР». Тоді у вересні на мене виходить представник «ДНР» й каже: «Ярославе, ми знайшли ваших хлопців 2014 року, є документи. Заберете?». Ми узгодили коридор. Чекали там до вечора, але ніхто так і не передзвонив, трубки не брали. За день ми все ж зв’язались, а мені говорять: «Нам подзвонили з Генштабу й попросили більше з вами не співпрацювати». Відтоді всі контакти обірвались. Якимось чином вони вмовили ту сторону не співпрацювати з нами. Тому потрапити на непідконтрольну Україні територію сьогодні ми не можемо.

– Чому, на вашу думку, так сталось?

– Коли зроблено 90% роботи, то далі можна лише імітувати роботу. Більше того, робити вигляд, що все робиш сам. Основне повідомлення від Міністерства оборони було в тому, що гроші на цю роботу вже виділили, тому наші послуги більше не потрібні. Якщо є фінансовий потік, його потрібно якось контролювати.

– Думаєте, вас використали?

– Це дуже гидке відчуття. Але я знаю, що добра від добра не чекають.

– Розкажіть про свою групу. Як ви відбирали людей до своєї команди?

– Кістяк групи складається з 25 людей різних професій: археологи, музейні працівники, водії, люди, які мали невеличкий бізнес, «афганці» та інші. А загалом з нами працювало багато різних добровольців у різні часи. Хтось й одного дня не міг протриматись. Хтось працював лише кілька. Необхідно прокинутись о п’ятій ранку, виїхати, фізично і морально тяжко працювати на місцевості. Лише опівночі повертаємось на базу. А ще необхідно написати звіт – кого й де ми знайшли. Сон – близько трьох годин. Це нелегко. Ви бачили колись напіврозкладений шматок тіла з кількасантиметровим шаром опаришів? Я вже не кажу про запах. Психіці не так просто це перетравити. Наприклад, я в собі сумнівався дуже сильно. Був момент, коли мені справді було страшно підійти до братської могили. Важко описати свої відчуття тоді. Ти починаєш боротись із собою. Тим більш, тобі за це ніхто не платить. Толком «дякую» ніхто не скаже. Але самодисципліна і розмова з собою допомагали справлятися з цим.

– До «Чорного тюльпану» не кожен міг потрапити. Як ви фільтрували людей?

– Ми почали досить прискіпливо фільтрувати склад після одного випадку. Пригадую, до мене підійшли українські військовослужбовці й познайомили начебто з волонтером, охочим нам допомогти. Він був із Дніпра. Військові почали з нього витягати інформацію, і з’ясувалось, що він колись служив в одному з добровольчих батальйонів. А під приводом «Чорного тюльпану» хотів потрапити на ту територію.

На питання, з якою метою, сказав: «А раптом знадобиться». Випадкова особа могла поставити під загрозу всю команду. Тоді ми почали сильно фільтрувати людей. Наприклад, їхні сторінки в соціальних мережах. Там не повинно бути надто яскравих фарб в якийсь бік. Це могло б викликати зайві питання у військових. Думаю, спецслужби нас моніторять, хоча не маю цьому підтвердження. Ми – нейтральний прапор, й це наша безпека. Також нам радили добровольців знайомі, яким ми довіряємо.

– Як щодо прописки на Західній Україні?

– Я спеціально брав людей із пропискою ближче до фронту. Західна Україна – це як червона шмата для бика. Не раз потрапляли до неадекватних, які агресивно до нас ставились, незважаючи на представників «ДНР», які нас супроводжували. Якось один такий перевіряв паспорти й каже: «О, зараз буду проводити екзамен з російської мови. Хто не складе, потрапить до підвалу». Тут йдеться не про упередження, а про безпеку команди. Боялись, аби в розмові хтось не перейшов на українську. Адже спочатку був хаос і було страшно. У 2015–2016 році ставало тихіше, й ніхто не звертав уваги на це.

Війна – це узаконене вбивство. Вбити там людину – як раз плюнути, й ніхто розбиратись не буде. Це тут ти думаєш про правоохоронну систему, суд. Там ніхто про це не думає.

– Займаючись пошуками солдатів Першої та Другої світових воєн, ви мали одне уявлення про війну. Згодом ви працювали на Донбасі в режимі справжньої війни. Як змінилось ваше розуміння того, що таке війна?

– Ми завжди бачили скелети, залишки – акуратні кісточки без ніякої плоті, гнилі чоботи, а тканина, що колись була одягом, інколи не доживає. А зараз ми побачили свіжі смерті. Це дає змогу уявити цих солдатів сімдесят років тому й більш точно відтворити в голові, як це все відбувалось тоді. Чому він тут лежить? Найімовірніше, його тут лопатою закопав місцевий житель, стягнув дротом, бо ось він, металевий, у землі лежить. Ти можеш зрозуміти сам процес смерті, коли бачиш пробитий череп. Туди міг потрапити осколок чи куля війни. Ми «читаємо» поле бою під час розкопок.

– В одному в інтерв’ю ви говорили, що до Другої світової війни у вас свої порахунки – там зник безвісти ваш дідусь, якого ви досі знайти не можете. Таких людей, як ваш родич, незлічима кількість. За яких умов ваші порахунки буть зведені?

– Знайти останнього солдата ніколи не вдасться, адже його могли розтягнули лисиці, кабани, здичавілі собаки. Дай Бог, якби хтось побачив велику кісточку, яка б допомогла щось встановити. Я живу на цій території, і це моя земля – Україна. Можливо, люди вже й нікого не чекають. Але я готовий зробити все залежне від себе, щоб загиблі солдати повернулись додому. Чи хоча б їхні родичі дізнались щось про долю померлих рідних. Сподіваюсь, колись на тій території, де зник мій дідусь, хтось принесе моїй сім’ї таку ж звістку. Нехай навіть не за мого життя.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG