Доступність посилання

ТОП новини
23 Жовтень 2019, Київ 00:10

Українське має бути смачним – співзасновник фестивалю «З країни в Україну»


Один з днів фестивалю «З країни в Україну», Авдіївка. Вересень, 2018 року

Після туру Закарпаттям, Одеською областю, Бессарабією та Приазов'ям команда візіонерів фестивалю «З країни в Україну» повертаються на Донбас наприкінці вересня.

Вугледар, Волноваха, Мангуш, Торецьк, Авдіївка, Покровськ, Попасна, Лисичанськ і Щастя. Що спільного у цих міст з Ізмаїлом на Одещині та Береговим на Закарпатті? Що таке нова українська ідентичність? Чи відбувають себе люди українцями на околицях країни – і чому?

Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорив ідейний натхненник і співзасновник фестивалю «З країни в Україну» Денис Блощинський.

– Денисе, у серпні цього року фестиваль вже поїздив Україною. Окрім Донбасу, звідки й почався цей фестиваль, ви вирішили проводити подібні активності на Закарпатті та Одещині. Чи об'єднує щось ці регіони? Чому вам прийшла така ідея?

– Насправді у нас були Закарпаття, Одещина, Бессарабія, Приазов’я. Ми пройшлися по периметру, у тих місцях, де культура, освіта, гуманітарні питання – це питання національної безпеки. І вони формують світогляд, настанови, наративи, на основі яких люди починають діяти. Якщо говорити про те, що сьогодні відбувається в країні й те, що розпочалося п’ять років тому – це наслідкові речі. А причини цих наслідків криються у світогляді, світосприйнятті людей. Тому для нас було важливо включити саме ці регіони в нашу географію і подивитися, що там відбувається.

Ми дуже спізнилися, і це треба було починати набагато раніше

Ми отримали неймовірне задоволення. І розуміння того, що ми дуже спізнилися, і це треба було починати набагато раніше. Відгук тих речей, які відбувалися п’ять років тому, гуляють всією країною, незалежно чи це центральна частина, чи західна. Тому що світ навколо змінюються, змінюються інтереси у великих гравців.

Ми ще не розпочали битву, але вже маємо шанс програти війну. Це дуже болісно сприймати. Тому що ми вже знаємо досвід Криму, Східних регіонів і ми наступаємо на ті ж граблі.

– У чому виражається та небезпека, про яку ви говорите? Люди там не відчувають себе українцями?

– Так, вони дуже довгий час були кинуті напризволяще. Середовища, в якому могла б формуватися українська ідентичність, не було. За статистикою, у 2018 році урядом Угорщини було підтримано 65 великих проєктів, урядом України – 0. Якщо говоримо про креативну економіку, фестивалі й великі проєкти.

Якщо говорити про Бессарабію, там набагато краще з точки зору активностей, але це завдяки міжнародним організаціям, завдяки активізації певної кількості громадських організацій. Державні активності там дуже на низькому рівні.

Денис Блощинський, ідейний натхненник і співзасновник фестивалю «З країни в Україну»
Денис Блощинський, ідейний натхненник і співзасновник фестивалю «З країни в Україну»

– У чому виражається те, що люди не дуже відчувають себе українцями на Закарпатті, в Бессарабії? Чи є якісь паралелі з так званим народом Донбасу?

– У всіх цих регіонах питання ідентичності на практичному рівні виражається дуже чітко й просто. Це не їхнє ставлення до прапора чи гімну, до української мови. Це ставлення до практичних побутових речей. Це їхня залученість в громаду, їхня спроможність робити щось на користь тим людям, які живуть поруч. Це їхня спроможність поступатися своїми власними інтересами заради інтересів громади, міста і країни. Тому що коли ми говоримо про свідомих громадян, ми говоримо про небайдужих людей по всій цій вертикалі від свого власного будинку до країни.

Велика помилка вважати, що культура і те, чим, наприклад, займаємося ми, знаходяться на іншій планеті з нашим побутовим життям. Це і є наше побутове життя, просто його інша сторона.

– Послухати вас, то якщо не вважати себе українцем, буде безлад у місті.

– Якщо не вважати себе громадянином тієї держави, де ти живеш, то буде безлад у тому місті, де ти живеш. Це не Україна ставить це питання на порядок денний, це світова практика.

Те, що у нас є паспорт, ще не означає, що ми українці

Ми говоримо про те, що у нас є наша держава і ми всі домовилися, що ми живемо на певній території за певними законами. Для того, щоб ми жили краще, треба трохи зусиль над собою. Те, що у нас є паспорт, ще не означає, що ми українці. А що таке стати українцем – вже дискусійне питання. І ми з фестивалем намагаємося не давати людям відповіді, а разом намагаємося почати шукати як ставити питання.

– Після поїздки Закарпаттям, Бессарабією, до цього ви були на Донбасі, чи можна порівнювати як себе відчувають люди? Де гірше?

– Можна і потрібно. Те, що роблять сотні тисяч людей в Україні та іноземні громадяи, які допомагають, все це недарма. І динаміка розвитку громадянського суспільства на Донеччини фантастична. За моїми суб’єктивними оцінками, динаміка зросту на Донеччині в топ-три в Україні з усіх регіонів. Але, на жаль, поки що не кажу про швидкість. У цьому показнику з усіх регіонів, де ми були, Донеччина номер один зараз.

Я, на жаль, не можу цього сказати про Луганщину. Різниця між двома регіонами дуже велика й вона набирає обертів.

– Денисе, у вашому фестивалі є така фішка, що ви співпрацюєте з локальними командами, шукаєте зацікавлених людей. І кожна команда розробляє стратегію для міста, в якому пройде цей фестиваль відповідно до дослідженої проблематики регіону. У містах Донецької та Луганської областей традиція продовжиться? Вугледар, Волноваха, Мангуш, Торецьк, Авдіївка, Покровськ, Попасна, Лисичанськ і Щастя – які акценти робитиме там фестиваль?

– Так, є така фішка, це головне надбання фестивалю. Ми на третій рік існування зрозуміли, що фестиваль має стати подією регіону. Єдина ремарка, команда не розробляє стратегію міста, але розробляє набір інструментів, які можуть бути застосовані завдяки фестивалю. Щоб привернути увагу або вплинути на проблему, яку вони знаходять в місті.

Серед тих проблем, які ми чули в цих містах – різноманітність дозвілля, екологічні проблеми, проблеми світоглядного розвитку містян. І групи, які долучаються до нашого проєкту дуже активні, вони хочуть змін і готові йти вперед. Звісно їх не задовільняє як їхні співгромадяни дивляться на розвиток культури, мистецтва тощо.

У нас не буде жодного повторення концепції, всі дев’ять міст будуть працювати зі своєю власною проблематикою.

– Наприклад, у Вугледарі місцеві активісти розробили концепцію «ефект метелика», яка буде допомагати налагоджувати комунікацію між громадянами. Чому люди не спілкуються у Вугледарі?

– Так, дійсно є певна проблема. Ця специфіка не тільки вугледарівська, вона пов’язана з тим форматом дозвілля, який є у цьому місті. У великих містах кожного вечора можна собі розпланувати різноманітні події, заняття. А у маленьких містах люди звикають до таких речей як до якихось великих свят. Тож їм вилізти з кокона дуже важко, вони звикають його носити на собі.

– Повернуся на п’ять років тому, коли ви вигадали цей фестиваль. На одному з виступів перед військовими вони вам пожалілися, що на Донбасі місцеві жителі кидали у них каміння, коли ходили в магазин. Ви побачили, що є проблема з розумінням за що воюють українські військові. Зараз люди на Донбасі відчувають себе українцями? Чи ви бачите прогрес?

– Так, бачу колосальний прогрес, бачу що багато чого змінилося. Але не медійно, дуже мало хто інформує про позитивні історії успіху. А цих історій дуже багато, конкретних простих людей, які на локальному рівні змінюються і змінюють.

Навіть навчити любити України – це безглузде заняття

А з таким формулюванням – прищепити й поважати Україну, ми їхали п’ять років тому і зрозуміли, що це неправильний підхід. Навіть навчити любити України – це безглузде заняття. Навчити ми не можемо, ми можемо створити певні умови, де людина може навчитися. І навчатися це процес, який потребує від людини певних зусиль.

Тому наша задача, всіх активістів, людей, які займаються подібними проєктами, створювати такі середовища, в яких можна вигідно, красиво, ефективно демонструвати сильні сторони держави Україна і країни Україна. Тоді люди, які потраплятимуть в ці середовища, будуть перед собою бачити історії успіхів, бачити культуру, на яку хочуть рівнятися й рівень демонстрації цієї культури.

Дуже важливо не дозволяти проєктам, які роблять щось у поганій якості, нестильно, заходити на територію українськості. Не треба робити українське погано. Не треба робити українське «лівою ногою». А людям, які знаходяться в іншому середовищі, треба продемонструвати це так смачно, щоб вони казали: «Вау, це так круто!»

– Денисе, у майбутньому ви уявляєте ваш фестиваль на окупованих територіях? І за яких умов ви готові туди поїхати?

– Уявляємо і готуємося. Я думаю, що після «часу ікс», коли окупаційні війська звільнять цю територію, як пройде певний час і будуть проведені роботи силами безпеки, і команда зможе туди приїхати на проєкт. Мабуть, десь за 9-12 місяців після звільнення ми готові туди приїжджати.

– Але ви уявляєте, що там відбувається з людьми, якого рівня там проблеми?

До нас на фестиваль приїжджає багато людей з окупованих територій

– На жаль, знаємо. До нас на фестиваль приїжджає багато людей з окупованих територій. Приїжджають як і з травмованими історіями, бажанням хоча б на трішечки стати частиною проукраїнського простору, і з протилежними бажаннями, коли вони випадково з’являються.

– 27-29 вересня – Вугледар, Волноваха, Мангуш, 4-6 жовтня – Торецькому, Авдіївка, Покровськ, 11-13 жовтня – Попасна, Лисичанськ і Щастя відбудеться фестиваль «З країни в Україну». Шукайте в інтернеті анонси.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на поштуDonbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите)

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG