Діана Озоліня
40 років тому, в ніч із 25 на 26 квітня 1986 року, на Чорнобильській АЕС сталася аварія, яка стала найбільшою в історії атомної енергетики. У ліквідації наслідків катастрофи взяли участь десятки тисяч фахівців і військових із країн колишнього СРСР. Одним із ліквідаторів був Валдіс Затлерс. У період з 2007-го до 2011 року він обіймав посаду президента Латвії. У 1986 році працював лікарем у ризькій лікарні №2 і протягом 60 днів за призовом працював у зоні зараження. Подробиці розповів телевізійній та онлайн-мережі «Настоящее время» (створеній Радіо Свобода для російськомовної аудиторії).
«Ти готуєшся до ядерної війни, але не можеш впоратися з однією катастрофою»
– Людина не може перемогти природу. Природа сильніша. По-друге, люди роблять помилки. У цьому немає нічого страшного, якби вони не робили ці помилки через ідеологію. І тоді кінець. Неважливо, що це за ідеологія. Ти готуєшся до ядерної війни, але не можеш впоратися з однією катастрофою. Як тоді казали: «Мирний атом».
– Повернімося на 40 років, у 1986 рік. Ви тоді працювали лікарем?
– Так. Повістка про призов прийшла мені восьмого травня. Минуло 10 днів з моменту катастрофи. Дуже добре пам’ятаю самий початок. Нас викликали на два місяці на так звані «збори» або навчання біля Кішезерса. Коли ми прибули в табір, нам стало цілком зрозуміло, що ми їдемо в Чорнобиль. Ніхто цього не казав. Але люди розумні, розуміють, що відбувається. І вже з'явилася інформація про радіоактивну хмару. А 10 травня ми вже були там і першу ніч спали на зараженій землі, бо не встигли побудувати табір.
– Яким було ваше завдання?
– Формально я був військовим медиком. Нас призвали за армійськими правилами, ми їхали туди з усією зброєю. Мобілізували людей і ресурси, а не якихось фахівців для конкретних дій, тому що конкретного плану дій не було. У когось виникла ідея: якщо прибрати верхні два метри землі навколо кожного будинку в 30-кілометровій зоні, помити дах, то тоді люди зможуть повернутися назад. Абсолютно нелогічно – подує вітер і радіоактивний пил повернеться! Я особисто, з усіма погонами старшого лейтенанта, працював лопатою.
Згодом мені дали радіометр, точніше, я його попросив, сказав: «Я – командир медичного взводу, він мені потрібен, мені треба стежити за тим, що відбувається». Вимірював, попереджав людей, де перебувати небезпечно. Такого, як пишуть у книгах, не було: хмара, і радіоактивні речовини рівномірно прямують в один бік. Ні! Там була «шкура леопарда»: висока радіація могла бути будь-де. Там, куди впав маленький шматочок радіоактивного графіту. Цей шматочок міг застрягти у вас у черевику, і ви могли принести його у свій намет. Усе це ми пережили, і так воно і було.
Єдине, що було добре – в армійських аптечках був йод. У всіх ці таблетки були, ми їх пили. І це було особливо важливо в перший місяць. Потім радіоактивний йод розпався. Залишилися тільки важкі метали, у яких період напіврозпаду дуже великий – може знадобитися 300 років.
– А що показували дозиметри?
– Радіометр був великим привілеєм. Це означало, що вони вимірювали реальний рівень радіації в конкретному місці. Дозиметрів взагалі не було, в аптечках їх не було. Їх привезли лише через місяць. Це називалося індивідуальним обліком дози. А потім, коли ми вже їхали додому, виявилося, що дозиметри не працюють – вони були несправні. Зберігалися на армійських складах, і ніхто не знав, працюють вони чи ні.
Багато захисних костюмів були старими, стали непридатними. Ніхто до аварії не був готовий. Але хороша новина в тому, що ніхто не був готовий і до ядерної війни – це було радше пропагандою, зброєю страху, ніж реальністю. Якщо сьогодні хтось говорить про ядерні атаки, я просто усміхаюся і кажу: «Це неможливо. Ті, хто погрожує ядерною зброєю, не готові до війни. Цього мене навчив Чорнобиль».
«Ці біороботи там і працювали»
– Я читала книгу «Чорнобильська молитва» лауреатки Нобелівської премії Світлани Алексієвич. Вона описувала такий парадокс: людина йшла проти радіації зі зброєю напоготові. З автоматом проти атома. Наскільки людина була не готовою?
– Спочатку думали – що це? Звичайна пожежа, ми її загасимо. Вигадували якісь дії: засиплемо з гелікоптера піском. Що сталося з пілотами гелікоптерів, ми всі знаємо. Було багато речей, які показали, що людина нічого не розуміє.
Нас – медиків – було багато. Ціла медична рота, і всі – офіцери. Ми багато вивчали – усе, що могли. З радіометрами, інших приладів не було. Через місяць приїхав учений із Москви. Ми пішли до нього, розповіли все – це була наша ініціатива: спробувати якось захистити людей, яким загрожувала страшна небезпека. Нас здивувало, коли він захотів дізнатися від нас більше. Він сказав: «Ми не знаємо, що робити».
Чому мені сподобався фільм про Чорнобиль? Через одну фразу: «Коли роботи не витримали, до справи стали біороботи». Хто ці біороботи? Звичайні люди. Одну хвилину треба було перебувати на даху: схопити, кинути і бігти. Але що саме ти хапаєш, наскільки сильно тебе опромінює – ніхто достеменно не знав. Усі ці дози формально писали на папері, але цифри були «висмоктані з пальця» – приблизно, щось там, біля того. Ці біороботи там і працювали.
Виник ще один парадокс: ми, ті, хто був там у перші місяці, від радіації постраждали менше, ніж ті, хто приїхав пізніше. Нас не відправляли в саме пекло! По-перше, вони пробули там довше. А по-друге, їхнє керівництво вже не боялося втратити здоров’я людей. Їм нарозповідали: поїдете на місяць у Сочі, а коли повернетеся додому – буде квартира. Ми чітко розуміли, що немає стільки квартир, а в Сочі немає так багато місця. Але людина хоче вірити. А проблеми зі здоров’ям у них були набагато серйозніші.
– Від Латвії було понад шість тисяч ліквідаторів, і зараз серед живих залишилася лише половина.
– Минуло вже 40 років, мені тоді було трохи за 30, ми були молодими людьми. Тих двох людей, які прибули на моє місце після мене, уже немає серед живих. Наскільки сильно вплинула Чорнобильська катастрофа і наскільки саме радіація – важко сказати. Люди так чи інакше хворіють. Неминуче більшість тих, хто побував у Чорнобилі, пов'язують свої хвороби саме з цим. Так, значною мірою це так, але не завжди.
Я пам'ятаю один емоційний епізод: я повернувся, і завідувачка реанімаційного відділення, дуже розумна жінка, сказала: «Лікарю Затлерсе, я не хочу вас засмучувати, але ваше життя буде коротшим, бо ви отримали велику дозу радіації». Я відповів: «Ну, що ж, скільки буде, стільки буде, треба жити».
– Скільки часу ви там провели?
– 60 днів, як того вимагав призов. Звісно, було бажання затримати нас на пів року з різних причин – щоб інформація не поширювалася. Адже перший місяць ми були повністю ізольовані від світу, у нас не було ні телебачення, ні газет, нічого. Листи часто зникали. Чим товщий лист, тим більша ймовірність, що він зникне. Бо написаний латиською. Цензору було простіше їх викинути – він не знав, що там написано.
Але стрес робив своє: люди стали нервовими, було видно, як тремтять повіки, тремтять руки. У мене теж так було. Попри те, що я – хірург і маю стабільну нервову систему. Латиші нічого не могли вдіяти: ледь що – ти одразу «націоналіст», не дай Боже, «фашист». Російські хлопці пригрозили офіцерам і чекістам. Конкретно пригрозили. Були готові забити лопатами. Обіцянки треба тримати: якщо 60 днів – значить, 60 днів.
І від'їзд теж стався раптово. За день до того ми не знали, що їдемо додому, а потім раптом – машини, літак, і ми в Ризі. Поїхали шукати одяг на Кішезерсі. І якнайшвидше – додому.
– Катастрофа – це страшно. Але чи те, як діяла тодішня влада, ще страшніше?
– Так, тому що атомна електростанція – це технології. Там працюють закони фізики. Ідеологія там не працює. Але влада на той час була дуже ідеологізована: «комуніст може все». Ну, не може він усього. «Людина сильніша за природу!» – були такі гасла. «Людина переможе природу!». І як тоді казали, «мирний атом вирішить усі наші проблеми». У найкращому разі це були мрії. У найгіршому – наївність. Думати, що ти можеш зробити щось всупереч законам природи, всупереч законам фізики, керуючись лише власними переконаннями – неможливо.
– Після цього ви двічі побували в Чорнобилі, у Прип'яті – уже під час державних візитів. Які у вас були почуття, про що думали?
– Я був там як президент Латвії. Українцям здавалося це таким важливим – що єдиний президент будь-якої країни у світі був там як рятувальник і готовий поїхати туди знову. Були настільки схвильовані, що вжили великих заходів безпеки – хотіли просто проїхати машиною і все. Зі мною було багато журналістів, і я кажу: ну ні, так не можна, повертаємося. І я шукав ті місця, де був. Звісно, я був здивований, що там, де раніше був магазин і ми отоварювалися, тепер немає даху, дерева проросли – у джунглях його не знайти. І найбільше враження на мене справив не реактор із саркофагом, а той недобудований, п'ятий реактор. Будівельні крани завмерли, як у містичному фільмі.
– Що мені дав Чорнобиль, які університети я там пройшов? Коли я поїхав знову, на 30-ті роковини, я просто гуляв, попросив супровідника зробити фотографії. Найцікавіше – ці фотографії нічого не виражали: ну кущі, джунглі, оглядове колесо. Тому що радіація невидима, її не відчуваєш. Ті почуття, які там переживаєш, камера практично не може вловити.
І ще одне найсильніше враження на мене справили будівельні роботи з захоронення палива з першого реактора. Це було вражаюче! Коли заходиш у величезне приміщення, де всюди нержавіюча сталь. Ти розумієш: це не жарти. Ядерні технології дуже ефективні. І дуже безпечні. Доти, доки не спрацьовує людський фактор. І тоді він спрацював лише з однієї причини: ідеологія. Комуністична ідеологія.
– Я б хотіла поговорити про Росію, про ваш візит туди у 2010 році як президента Латвії. Ви обговорювали також Чорнобиль?
– Я розмовляв наодинці з президентом Медведєвим про долю ветеранів Афганістану та про долю ліквідаторів Чорнобиля. Щодо ветеранів Афганістану він сказав, що такої проблеми взагалі не існує. І щодо ветеранів Чорнобиля він сказав, що це не проблема Росії, це проблема України. Це українська атомна станція, нехай вони самі з цим розбираються. І мене це дуже сильно вразило, це різко контрастує з тим, як ми до Чорнобиля ставимося в Латвії. Держава гарантує лікування в лікарні, обстеження, а також виплати допомоги та компенсацію у разі інвалідності, включно з компенсацією втрати працездатності. Я не знаю, чи є ще країни, які чинять так само. Це показує ставлення держави. Це теж не наша проблема.
Але ми – за тих людей, які там були. Щороку ми зустрічаємося в лікарні Страдіня, біля пам’ятника. І за це я пишаюся Латвією.
Чи змінилася Росія? Якщо порівнювати її з Радянським Союзом, то я зазвичай кажу: половину свого життя я прожив у Радянському Союзі та при комунізмі, а іншу половину – у вільному світі. Звісно, Росія змінилася. І стала ще жахливішою. Я кажу про прагнення до світового впливу.
40 років тому, 26 квітня 1986 року, на Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Радіо Свобода було серед перших, хто про неї повідомив, і відтоді відстежує наслідки техногенної катастрофи. Кореспонденти Радіо Свобода за всі ці роки опитали чимало свідків тих подій, їздили в зону відчуження, проводили розслідування і зняли низку фільмів.
Крім того, знайшли туристів та сталкерів, яких через роки після аварії приваблює Чорнобильська зона відчуження. Та записали свідків окупації російськими військами ЧАЕС під час вже нинішньої російсько-української війни. Пропонуємо їх до вашої уваги.
