Голодомор-геноцид 1932–1933 років викликав солідарність із українцями, які жили в радянській Україні, з боку мешканців Галичини, що перебувала тоді у складі міжвоєнної Польщі. Але інформації було не так багато, а зібрана допомога не пропускалась владою СРСР для голодуючих. На цьому тлі восени 1933-го українське націоналістичне підпілля вирішило здійснити політичний атентат – вбити радянського консула у Львові на знак протесту проти Великого Голоду. Доручили акт молодому студенту-активісту Миколі Лемику. Той акт називають «помстою за мільйони» або «пострілом в обороні мільйонів». Розповідаємо про деталі, мотиви і значення вчинку Лемика.

Хто такий Микола Лемик?

Микола Лемик народився на Львівщині у бідній багатодітній селянській сім’ї у селі Солова Перемишлянського повіту, що розташоване за 30 кілометрів від Львова, 4 квітня 1915 року.

Він був симпатичним блондином високого зросту. Отримав добру освіту, закінчив Академічну гімназію у Львові на відмінно.

На момент вчинення атентату над радянським агентом-дипломатом Лемик був студентом першого курсу природничого факультету Львівського університету.

У 1933 році, коли Організація українських націоналістів (ОУН) вирішила здійснити атентат радянського консула у Львові, Лемик був одним із багатьох, хто зголосився виконати таку місію.

Лемика обрали також через його молодий вік, бо на момент атентату йому було 18 років, а згідно з тодішнім польським законодавством, до 21 року не засуджували до смертної кари, а до довічного ув’язнення.

«Лемик – це типовий представник українського підпілля, бойовик. Але людина інтелігентна в своїй поведінці з неворогами. Це людина з належною освітою, вихована, освічена. Людина свідома, як і десятки інших, які вибрали інший шлях на той час. І коли отримав завдання – виконав його без сумніву, розумів, що мститься. І розумів, що цей акт допоможе дізнатись, чому вбили радянського дипломата», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода історик Львівської політехніки Іван Хома.

«Лемик готував себе до таких дій – до точкового тероризму – в потрібний час отримати наказ і виконати його будь-якою ціною», – додає львівський історик.

Лемика обрали для виконання того завдання через те, що треба було не лише влучно стріляти, але й зуміти здатися живим польській поліції, щоб не схопила охорона радянського консульства.

Також виконавець мав бути добрим промовцем, аби на суді чітко пояснити свої дії.

Далекий родич Миколи Лемика Ярослав Лемик зауважував, що ОУН для здійснення операції обрала саме Миколу.

«ОУН для операції потрібно було підібрати інтелігентного, розумного чоловіка, щоб він здався поліції, поводився мудро на суді. Бо, звісно, було зрозуміло, що вироком буде смертна кара. Потім його змінили на довічне ув’язнення, з огляду на молодий вік студента», – розповів Ярослав Лемик.

Як пише на своєму сайті Український інститут національної пам’яті (УІНП): «Як себе поводити в консульстві і на суді, Миколу консультував Степан Бандера. Перед акцією Микола лише попросив купити йому нові туфлі, щоб, якщо загине, не було соромно за діряве взуття».

Атентат

Для здійснення замаху Лемик записався на прийом в консульство СРСР у Львові на нинішній вулиці Котляревського. Він, згідно з легендою, нібито планував переїхати на проживання до СРСР.

В день атентату – 21 жовтня 1933 року – Лемик вийшов з готелю, зайшов у церкву, помолився і посповідався, а рівно об 11:30 підійшов до радянського консульства. Далі він діяв за чіткою інструкцією.

Порозмовляв з черговим, записався під прізвищем «Дубенко» в книзі відвідувачів, попросився до консула.

Коли покликали, він помітив, що «консул» виглядав інакше, ніж на фотографіях, які йому показували раніше. Насправді «консулом» виявився керівник канцелярії Олексій Майлов, а не консул В. Голубов.

На прохання показати листи від нібито «сестри» з радянської України Лемик вийняв пістолет німецької марки «Оргіс» і виконав вирок, промовивши перед тим: «Це тобі від Організації українських націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…»

Як описано в історичних публікаціях, в приймальні консула почалася метушня. Лемик не чекав на розправу з боку охорони диппредставництва. Він вигукнув «Всім на підлогу!» і взяв кількох людей на мушку.

Справжній консул Голубов чув постріли і сховався під ліжком в іншій кімнаті. Вхідні двері до будівлі були заблоковані і польська поліція дісталась до середини приміщення через дах сусідньої вілли. На вимогу польських поліцейських Лемик поклав револьвер на підлогу, його вивели на вулицю і заштовхали в автівку.

Суд розпочався на десятий день після політичного вбивства.

Один з двох адвокатів-українців тихо сказав Лемику на суді: «Ви вбили іншу людину – Майлова, у сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські «совєтські» представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришу Сталіну…»

«ОУН спромоглася помститися. Було вбито працівника спецслужб радянської влади Майлова у Львові, який працював у генеральному консульстві СРСР. Точково мстилися всім тим, хто в тій чи іншій мірі спричиняв біль для української нації, яка не могла себе захистити в силу того, що вона не мала своєї держави», – каже історик Іван Хома.

Під час судового процесу біля будинку львівського суду відбулась велика демонстрація української молоді на знак протесту проти Голоду, вчиненого більшовиками в 1932–1933 роках в радянській Україні.

Через вік Лемика справді засудили не до смертної кари, а до довічного ув’язнення і відправили до Варшави у в’язницю «Святий Хрест».

Там, за спогадами, один зі співкамерників запитав якось: «Коли ж, Миколо, йдеш на волю?», то Лемик відповів, посміхаючись: «З неділі, щоправда, ще невідомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!»

Лемик таки й справді втік на волю в одну з неділь осені 1939 року, коли на початку Другої світової в’язнів переводили з однією в’язниці до іншої і йому вдалося зняти кайдани. Після втечі він лікувався в одній з родин в селі на Закерзонні і потім вчителював у сільській школі, а також одружився.

Чи був розголос?

Про Великий Голод в радянській Україні, або, як її назвали, «Великій Україні», на Галичині й Волині, які були у складі міжвоєнної Польщі, знали.

Були біженці, яким вдалося перебратись через кордон, що проходив по річці Збруч. Таких людей було не аж так багато, але вони були – хоч кордон охоронявся пильно – насамперед з радянського боку.

Писала про Голод преса на Галичині, спираючись на цих біженців, яким вдалося перетнути Збруч.

Галичани також збирали гуманітарну допомогу продуктами харчування і грошима – зокрема цим займалась Українська греко-католицька церква (УГКЦ).

У 1933 році в Західній Україні громадські організації і партії об’єдналися також в український комітет рятунку українців, який зібрав найбільше грошей для постраждалих, які переслав на конкретні адреси людям, допомагав утікачам облаштуватись у Польщі. Однак лише кілька десятків родин отримали допомогу від комітету, бо більшовики або повертали продукти й гроші, або ж просто вилучали.

Але ОУН вирішила привернути увагу до Голоду у «Великій Україні» – зокрема ширшої міжнародної спільноти – саме політичним атентатом.

«Микола мав дати смертельний постріл у представника більшовицького режиму як протест проти голодової смерті мільйонів братів в Україні», – пояснював пізніше соратник Лемика Богдан Підгайний.

«Це помста за мільйони. Ясно, що тоді цифрами жертв Голодомору ніхто не оперував, але було чітко зрозуміло, що якими би не були неврожаї, в Україні Голоду не може бути. На той час вже було чітке розуміння, що то є Голодомор. Штучна спецоперація радянської системи, яка покликана була заморити Голодом тогочасне українське населення, – каже історик Іван Хома. – Радянська влада сприймала українське суспільство як небезпечне для неї – зокрема селян. І тому організувала масовий Голодомор в 1932–1933-х».

Відтак про політичний атентат, здійснений Миколою Лемиком на знак протесту проти сталінського Голоду в Україні, дізнались. Але це не набуло аж такого широкого розголосу.

«Ясно, що той акт вбивства мав на меті змусити звернути увагу на те, що коїлось тоді в радянській Україні. Про цей акт повідомляли, але я не думаю, що то мало величезний розголос, як на те сподівались ті, хто це планував», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода професор Королівського військового коледжу в Канаді Любомир Луцюк.

«Це було вбивство, здійснене організацією, яку широко вважали – насамперед польська влада, але також і британці, й інші – як підпільна організація спротиву, але також як і терористична організація. Факт вбивства терористичною організацією радянського дипломата середнього рівня у Львові – зрештою, то ж не був посол чи якийсь генерал, а, порівняно, скромний представник радянського дипломатичного корпусу. Про той акт повідомляли, але то не мало якогось приголомшливого впливу на західну думку.

Той інцидент розглядали як терористичний акт, здійснений націоналістичним підпільним рухом, який, ясна річ, придушувався польською владою. То було новиною, про яку дізналися, але швидко забули. Це не стало фактом, який раптом змусив задуматись про те, що відбувалось в радянській Україні», – додає канадійський історик.

Розстріляний німцями

Після проголошення бандерівським крилом ОУН у Львові 30 червня 1940 року «Акту відновлення Української держави» – на схід вирушили три так звані похідні групи – Північна, Середня і Південна.

Середню (Центральну) очолив Микола Лемик, який мав призначення дійти до Харкова.

Але у жовтні 1941 року співробітники німецької служби безпеки СД заарештували Лемика та розстріляли його в Миргороді, неподалік від Полтави.

«Спочатку українці, як бездержавна нація, шукали союзників, і одним із союзників розглядали Німеччину напередодні Другої світової війни. І Німеччина розглядалась як союзник майбутньої відродженої України включно до 30 червня 1941 року. Але німці категорично не визнали і не сприймали право українців на свою державу. І коли німці не визнали Акт відновлення незалежності України, для українських націоналістів німці стали такими ж ворогами, як і радянська влада. І Німеччина почала знищувати українське націоналістичне підпілля. І Лемик також загинув від німецьких рук», – пояснює в інтерв'ю львівський історик Іван Хома.

Канадський історик Любомир Луцюк зауважує: «Назагал Німеччина бачила в українському визвольному русі ворогів. Звичайно, були спроби якось адаптувати його під німецькі інтереси і були навіть ті, хто, можливо, вірив, що Україна може потенційно бути союзницею... Але офіційні особи в гітлерівському керівництві були твердо налаштовані, щоб не бачити вільної України. І вони пригнічували український національний рух і хотіли знищити його».