Серпнева війна 2008 року. Грузинські бійці в Україні ведуть і власну війну з Росією

Ніно Тархнішвілі

ТБІЛІСІ – Минає 15 років з часу російсько-грузинської війни у серпні 2008 року. Війни, яку також називають серпневою чи п’ятиденною війною, і яка забрала життя 228 цивільних осіб, 169 військових і 19 поліцейських з грузинського боку. Понад 1700 були поранені. Понад 150 тисяч людей були змушені покинути свої домівки.

Продовжують нескінченну битву – саме так можна описати місію, з якою бійці серпневої війни 2008 року зараз їдуть в Україну і продовжують воювати проти Росії. Вони вірять, що разом з перемогою українців здобудуть перемогу і для своєї країни.

Серед 48 грузинських бійців, які загинули в Україні за останні півтора року, 15 воювали у серпневій війні.

Серед них Дато, Авто, Едішер та Джіа.

«Була незавершена битва, і він хотів її закінчити»

«Це був вихідний день, коли ми це дізналися», – згадує Ія Шашвіашвілі, дружина бійця Давіта Ратіані (Дато), про серпень 15 років тому.

За 15 років багато деталей потьмяніло, але дні серпневої війни залишилися в пам’яті Ії кадрами, емоціями і відчуттями.

Дато, військовослужбовець Збройних сил Грузії, навіть не чекав повістки, він просто пішов воювати.

«Як тільки по телебаченню передали інформацію, що почалися військові дії, одразу почали пакувати валізи. Навіть зараз перед очима стоїть, як людина в капюшоні бігає з кімнати в кімнату, забігає в туалет, по дорозі кидає речі в сумку і тікає з дому», – каже Ія.

Він залишив вдома дружину, однорічного сина та матір.

«Ми стоїмо біля будинку, у дворі, я і свекруха з дитиною на руках, із засмученими обличчями, і дивимося на людей, які дуже швидко рухаються, і думаємо, що робити. Живемо біля 31-го заводу, біля нашого будинку дві військові бази, третя і перша дивізії. Ми стояли і дивилися, як молоді хлопці, військовозобов’язані, поспішно покидають базу. У районі була паніка. Поширилася новина, що 31-й завод збираються бомбардувати, всі намагалися втекти, а ми там стояли і не знали, що робити», – розповідає Ія, яка тоді дізналася, що вона вагітна.

З Дато не можна було ніяк зв’язатися. Зв’язок з ним провістю перервався. «Я хотіла, щоб він був поруч зі мною, і так боялася, що він загине на війні і ніколи не дізнається про це», – зауважує його дружина.

Дато повернувся додому, коли все закінчилося.

«Він майже нічого не говорив. Він взагалі не любив говорити про військове життя, ніби це була табуйована тема, але в ті дні він був особливо мовчазним», – зазначає Ія.

Єдиним почуттям, яким Дато поділився з дружиною після повернення з серпневої війни, були слова: «Коли я покидав базу в Сенакі, наді мною пролетів російський літак. Я ніколи не забуду відчуття безсилля, яке охопило мене в той момент. Я дивився вгору, і так міцно стиснув кулак, що власні нігті різали долоні, я тряс кулаками в напрямку літака, як мала дитина, і кричав на весь голос».

«Тому він і пішов в Україну, – продовжує Ія. – Там була незавершена битва, і він хотів її закінчити. Це відчуття, цей біль поразки був глибоко в його свідомості. Він сподівався, що настав час для перемоги і відплати, і втік при першій же можливості».

У 2014 році Давіт Ратіані був в Афганістані, у складі місії НАТО «Рішуча підтримка», де під час терористичної атаки йому вдалося врятувати людське життя.

У віці 50 років він залишив військову службу і почав працювати водієм в одній з приватних компаній. Був учасником антиокупаційного руху «Сила в єдності».

53-річний Давіт Ратіані – перший серед 48 грузинських бійців, які загинули в Україні. Він загинув 18 березня 2022 року на передовій під Ірпенем, що на Київщині, потрапивши під мінометний обстріл.

У нього залишилися дружина Ія Шашвіашвілі та четверо дітей.

«Поки я живий, я не вимкну телефон»

7 серпня 2008 року, о четвертій годині ранку, коли Авто Руруа отримав наказ з’явитися на базу, він сказав своїй 20-річній дружині Ельмірі Іналішвілі: «Не хвилюйся, що б не сталося, поки я живий, я не вимкну телефон». На той час Авто служив у збройних силах Грузії. Його брат і двоюрідний брат, а також інші військовослужбовці були призвані на війну.

На момент початку війни, 28-річний Авто Руруа, біженець з Абхазії, та його дружина Ельміра Іналішвілі з дитиною, якій було лише три тижні, жили в селищі Абастумані.

Ельміра і дитина, сусід у селі Лисичина разом зі своєю родиною.

«До 8 серпня я була на зв’язку з Авто по телефону. У мене був з ним телефонний контакт, – розповідає Ельміра. – Він повідомляв мені, що з ним все гаразд, що він чує наші новини, але 8 серпня зв’язок перервався. Оскільки він сказав мені, що ніколи не вимкне телефон, поки живий, я подумала, що Авто загинув».

П’ять днів Ельміра нічого не знала про чоловіка, який пішов на війну. І не знала, в кого розпитати.

У мене зникло молока через знервованість. Ми були розлючені, бо не могли купити дитяче харчування, розповідає вона.

Через п’ять днів, на світанку, в Ельміри задзвонив телефон. «Я пам’ятаю, як тримала дитину в одній руці, а в іншій – телефон, і так спала, – каже вона. – Я ніколи не забуду його голос, коли він сказав: «Це я». Раптом всі страхи зникли, головне, що він був живий».

Через кілька днів, в середині серпня, Авто повернувся до дружини і дітей.

«Потім вони зі своїми товаришами переховувалися в лісі над Сенакі в горах. Вони не могли вийти зі зброєю, тому їм довелося сховати свою зброю і на шостий день вони прийшли в місто в цивільному одязі. У нього так розпухли ноги від ходіння лісом і горами, що він не міг зняти військове взуття», – говорить Ельміра.

Брат Авто також повернувся з серпневої війни, але їхній двоюрідний брат, Бадрі Берадзе, загинув.

«Його труп було ексгумовано лише через 7 місяців. Росію не вибачив за абхазьку війну, а потім за серпневу війну, за вбитих племінника та друзів. Ось чому він поїхав до України. Але на шляху на ту війну його старший син, Олександр, запитав, чому він їде, адже він є грузином, а війна в Україні. Авто відповів, що Росія забрала нашого брата, забрала частину території Грузії, ось де (в Україні) продовжується наша історія», – згадує Ельміра той день, коли її чоловік від’їжджав до України.

«Він дав старшому хлопчикові іконку, щоб той повісив її на шию, і попросив не знімати до свого приїзду. Я не могла до кінця повірити, що він їде на війну, що він на 99% підписується на смерть. Я не думала, що він так зробить. Дуже прикро, коли кажуть, що ці бійці їдуть в Україну за гроші і вмирають за гроші. Ці люди хочуть закінчити боротьбу, і саме тому вони пішли на війну».

До поїздки в Україну Авто Руруа спочатку працював охоронцем в одному з готелів Батумі, а потім у Тбілісі – на будівництві.

41-річний Авто Руруа загинув 3 грудня 2022 року під Бахмутом на Донеччині під час атаки «кадирівців», загинув разом з чотирма грузинськими бійцями. Його тіло досі не можуть забрати з лінії фронту. Його брат нині воює в Україні. Він не збирається повертатися, поки не забере тіло свого брата Авто на батьківщину в Грузію.

«Він був нещасний, але нікому з нас не дав про це знати»

Едішер Кварацхелія був членом четвертої механізованої бригади у війні в серпні 2008 року. Бригади, де було найбільше поранених бійців.

Після проходження строкової військової служби на юридичному факультеті залишився служити в Збройних силах Грузії за контрактом і вивчав військову інженерію та гірничу справу. Став фахівцем у цій галузі.

Коли його призвали на серпневу війну, його молодший брат, Бакур, хотів піти на війну разом з Едішером, але йому відмовили через його недосвідченість. Він зустрів брата, який повертався з війни, на в’їзді до Тбілісі.

«Він воював з четвертою бригадою. Коли армію виводили, він теж вийшов з ними. Якщо я правильно пам’ятаю, 14 серпня я зустрів хлопців, коли вони розверталися з технікою і танками, – згадує Бакур. – Тоді я вперше побачив, як людина може лягти на танк і заснути від утоми. Він був нещасний, але нікому з нас не дав про це знати».

Як розповідає Бакур, його брат вірив, що кров грузинських бійців, які загинули у 2008 році, не була пролита даремно. Це було однією з головних причин, чому вже у 2014 році Едішер поїхав воювати в Україну.

Саме в 2014 році, під час проводжання його в аеропорту, він востаннє побачив свого брата Бакура.

«Едішер був на 7 років старший за мене, – каже Бакур. – Він завжди був моїм кумиром і прикладом для наслідування. Коли він пішов на війну в 2008 році, він доручив мені нелегку місію – заспокоювати сім’ю. А коли він вирішив піти на війну в Україні, ця місія знову випала на мою долю. Коли людина йде на війну, рідні можуть навіть підсвідомо налаштуватися на те, що, можливо, більше ніколи не побачать її живою. Я знаю шлях воїна і страшний біль втрати».

44-річний Едішер Кварацхелія загинув 10 жовтня 2022 року під час операції поблизу міста Бахмуту.

З 2014 року Едішер отримав низку військових нагород України за героїзм та професіоналізм у різних операціях.

У Едішера Кварацхелії залишилися дружина та двоє неповнолітніх дітей.

«Після серпневої війни Росія і росіяни перейшли для нас межу»

«Увечері він подзвонив мені з роботи і попросив випрати форму. Завтра я їду в Самачабло. Того вечора він не повернувся додому. Наступного дня я була на роботі, коли він прийшов додому. Забрав свої речі і пішов», – згадує Кеті Хеладзе, дружина Джії Беріашвілі, про вечір 7 серпня 2008 року.

Джіа працював в Міністерстві внутрішніх справ Грузії з 1999 року. Він служив у спецпідрозділі першого покоління. Пройшов курс підготовки з американськими інструкторами і став снайпером. У серпні 2008 року, коли почалася війна, він працював у міністерстві, в генеральній інспекції.

«Коли приїхав туди, подзвонив, що з ним все гаразд. Після цього він не виходив на зв’язок два дні. Коли він подзвонив через два дні, у нас все ще висіла його форма на пральній машині, і він сказав, щоб ми її зняли. Здається, він боявся, що росіяни прийдуть і до Тбілісі», – розповідає Кеті, яка разом з 9-річним сином чекала на повернення чоловіка з війни.

Джіа повернувся додому 17 серпня. Він нічого не розповідав про військові дні, однак, як згадує Кеті, з того дня багато чого змінилося.

«Із дня повернення Джіа, Росія і росіяни перейшли для нас межу, – каже вона. – До останньої хвилини він нічого не говорив про те, що там відбувалося, але думав про те, яку картину він там бачив і наскільки сильні були постріли. Через деякий час ми дізналися від його друзів і в соціальній мережі, що насправді там відбулося і в якій ситуації опинився Джіа... Я досі пам’ятаю слова одного з його товаришів: «Якби нас з тобою там не було, вони би взяли Тбілісі». Пізніше ми також дізналися від матері одного з бійців, що Джіа врятував життя її сина. Після смерті мого чоловіка його колишній керівник згадував: «Під час війни 2008 року я був мозком Джіа в Тбілісі, а Беро був нашим генералом на війні».

У 2008 році Джіа Беріашвілі отримав два ордени за хоробрість і честь, проявлені на війні.

«Ми з сином випадково знайшли ці ордени вдома. Він приніс їх додому і навіть не вважав за потрібне сказати нам про це», – зауважує Кеті.

Вона розповідає, що після серпневої війни Джіа висловлював свою позицію щодо російської політики де і як тільки міг, у тому числі був активним у фейсбуці.

Джіа поїхав до України 5 березня 2022 року, і його сім’я нічого про це не знала. Дружина і діти були переконані, що він поїхав до Англії вирішувати поточні бізнес-справи.

«Він знав, що зустріне опір з нашого боку. Я, моя дочка і сестри не хотіли його відпускати, ми намагалися зробити все можливе, щоб він не поїхав, але зараз я думаю, що він би з нами не погодився. Джіа, напевно, побачив стільки жахів на серпневій війні, що не міг зробити інакше. Джіа вже не був діючим військовим, наприкінці 2021 року він вийшов на пенсію, але він поїхав воювати», – розповідає Кеті.

«За кілька місяців до початку війни в Україні він писав різним українським групам: «Ми скоро приєднаємося до вас на знак солідарності», але ми тоді не звертали на це уваги. Із 2014 року він переймався Україною і вболівав за українців, і як тільки у нього з’явилася можливість поїхати, він поїхав», – додає вона.

Ні під час серпневої війни, ні під час української війни, Кеті ні на секунду не допускала, що її чоловік не повернеться. Тому не злякалася, коли 18 березня соціальними мережами облетіла новина про загибель перших грузинських бійців в Україні.

«Я не могла уявити, що Джіа буде одним з них. Я вірила в його професіоналізм, вірила, що він обов’язково повернеться додому», – зазначає вона.

Джіа Беріашвілі загинув 18 березня на північному заході від Києва, під Ірпенем. Він воював у складі загону іноземних добровольців. Як розповіли Кеті товариші Джіа, 18 березня, коли вони знайшли його після кількох годин пошуків, його серце ще билося.

ДОВІДКА:

Чимало іноземних громадян беруть участь у війні на боці України проти Росії, починаючи з 2014 року, коли почали діяти іноземні добровольчі батальйони. Того року був створений і Грузинський національний легіон, який від лютого 2016 року був інтегрований до складу Збройних сил України.

Вже під час масштабного вторгнення Росії до України, за ініціативою президента України Володимира Зеленського, 27 лютого 2022 року був створений Інтернаціональний легіон територіальної оборони Збройних сил України (його здебільшого називають Іноземним легіоном). Ті, хто бажає приєднатися до підрозділу, можуть це зробити, звернувшись до аташе з питань оборони посольства України у своїй країні. У складі Іноземного легіону воюють громадяни цілої низки країн, у тому числі й Грузії. Чисельність легіону складає, за деякими даними, приблизно 20 тисяч осіб.