Комусь із них – лише 30, комусь – під 60. Хтось мав бойовий досвід, бо брав участь у війнах проти Росії разом з представниками свого етносу на батьківщині, а хтось узяв зброю в руки вперше лише 24 лютого 2022 року. Але в усіх у них схожа мотивація: допомогти Україні виборювати її незалежність і територіальну цілісність.
Радіо Свобода записало історії трьох бійців різних національностей, які воюють за Україну.
Кримський татарин Іса. Командир спецпідрозділу «Крим»
57-річний Іса Акаєв народився в Узбекистані, куди сталінський режим депортував його батьків, кримських татар. Його мати, каже, майже все життя пропрацювала бухгалтеркою, батько був інженером-електриком. Розповідає: в Узбекистані він виріс й отримав вищу освіту – інженер-будівельник.
1989 року приїхав жити до рідного Криму. Разом з ним на дідизну повернулися і його батьки, і дві молодші сестри. Згадує: у 1990-і роки було дуже важко – гроші, виручені за продаж житла в Середній Азії, знецінилися, отож облаштовуватися довелося практично «з нуля». Іса стрався якомога більше працювати – разом з товаришами займався будівництвом. Згодом мав власну справу, пов’язану з експортом.
Крим у складі України був досить проросійським, згадує Іса ті часи.
«Політика чиновників в Криму щодо кримських татар мало чим відрізнялася від радянської. Упереджене ставлення, недовіра... Коли розпочався Майдан 2013-2014 років, ми з хлопцями-товаришами їздили до Києва, сподівалися, що щось зміниться. Я думав, що це буде якоюсь відправною точкою. Що Крим анексують – я навіть уявити такого не міг», – говорить він.
Початок «русской весны» застав Ісу в Криму. Чинити організований спротив, каже він, було неможливо. Через переслідування кримських татар і негласний нагляд ФСБ за ним самим довелося діяти рішуче: вивезти родину в безпеку, за кордон, а самому перебратися на материкову частину України.
Опісля Іса записався добровольцем у батальйон «Дніпро-1», він не мав бойового досвіду та очолив підрозділ кримських татар. Побував у «гарячих» точках Донбасу.
«Тоді я розмірковував так: нам треба звільнити материк, а вже звідти заходити в Крим. Порадилися з товаришами, які також виїхали, – і вони погодилися зі мною. Бойового досвіду в мене не було: в радянській армії я служив, але – у будбаті. Найперша моя операція – Маріуполь, тоді його якраз відбивали в сепаратистів. Також ми брали участь у штурмі й утримуванні Савур-Могили. А так переважно ми займалися розвідкою, диверсіями», – розказав він.
Спецпідрозділ «Крим» ГУР Міноборони України, який зараз очолює Іса, був сформований наприкінці 2021 року. До нього увійшли не тільки кримські татари, а й українці, військові інших національностей. Про майбутній напад Росії, каже Іса, знали, й до нього готувалися, проводили вишкіл. Тоді розглядали два варіанти розвитку подій.
Ця фаза війни відрізняється від війни 2014 року: противник використовує більше озброєння, більше людей, більше сили. Театр бойових дій набагато більшийІса Акаєв
«Перший варіант – це те, що зараз відбувається, що ми відіб’ємо противника й будемо розвивати наш успіх. А другий варіант – що їм вдасться окупувати велику частину України і нам доведеться працювати в тилу, у партизанському русі», – говорить військовий.
За рік повномасштабної війни Іса зі своїм підрозділом встиг повоювати на різних напрямках: на Київському брав участь у звільненні Мотижина, на Запорізькому й Херсонському. Був також на Донбасі, під Бахмутом.
«Ця фаза війни відрізняється від війни 2014 року: противник використовує більше озброєння, більше людей, більше сили. Театр бойових дій набагато більший. На початку дуже відчувався брак зброї, боєприпасів, людей. Добре, що зараз наші союзники нас підтримують», – каже Іса Акаєв.
Про свої мотиви брати участь у цій війні в складі українського війська Іса говорить так:
«По-перше, я дуже хочу, щоб кримські татари повернулися додому, в Крим. Ще одне, і це головне – хочу, щоб ми, кримські татари й етнічні українці, зрозуміли, що ми можемо тільки разом жити й розвиватися. Те, що ми різні, не повинно бути предметом ворожнечі, це, навпаки, може бути сильним потенціалом у майбутньому», – говорить він.
На повернення Іси з фронту чекає дружина й 13 дітей. Найстаршій доньці – 20, наймолодшій – скоро виповниться рік. Опісля перемоги, каже керівник спецпідрозділу «Крим», він планує залишити військову справу й зайнятися громадською та політичною роботою.
«Ми переможемо. І ми повинні думати вже про те, що ми будемо робити після перемоги. Багато хто в Україні досі поняття не має, хто такі кримські татари, хто так мусульмани. Упереджене ставлення нав’язують медіа: нібито усі мусульмани – терористи, так само, як всі китайці – каратисти. Доводиться з цим боротися, пояснювати, відкривати. Якщо ми будемо знати й розуміти одне одного – буде довіра. Хочу допомогти своєму народові посісти гідне місце в українському соціумі, відродити «три кити» – свою мову, свою культуру, свою релігію в нашому спільному домі, Україні», – говорить він.
Грузин Іраклій. Військовий медик, що рятує бійців і цивільних
46-річний Іраклій Андронікашвілі народився й виріс у Тбілісі. За фахом він – лікар. Брав участь у війні Росії з Грузією 2008 року. 2014 року як військовий медик служив в українських добробатах – «Правому секторі» та 43-му батальйоні тероборони, пройшов «гарячі» точки Донбасу, зокрема Горлівку та Бахмут.
«Та війна відрізнялася від нинішньої – вона все ж була більше схожа на антитерористичну операцію. Тоді в росіян та їхніх сателітів не було авіації, крилатих ракет, авіаносців, у такій кількості – розвіддронів, ударних дронів. Сили були більш-менш рівні. Але наша сторона також не могла використовувати наявну зброю – через мінські домовленості. Доводилося рахуватися з домовленостями та «договорняками». Незрозумілим було визначення: хто «мирний житель», а хто «сепаратист», «терорист»... І тоді, чесно кажучи, українська армія не те, що не була готова – вона тільки створювалася. Основний тягар ліг на добровольчі батальйони, на волонтерів. Ми починали фактично «з нуля», – розповідає він.
Нинішня фаза війни в Україні, каже Іраклій, відрізняється й від того, що він бачив у себе вдома 2008 року.
«У Грузії війна 2008 року була п’ятиденною. Досить агресивною, але короткостроковою. 2014 році в Україні все це було сильно розтягнуто в часі, але не було такої інтенсивності. Була задіяна частина східної України. А такої війни, як зараз, Європа не бачила з часів Другої світової, та і весь світ не бачив. Навіть війни на Балканах… Можливо, ірано-іракська війна за масштабами й кількістю жертв порівнювана. Але такого, щоб в центрі Європи… Безпрецедентно – за кількістю жертв і серед цивільних, і серед військових», – говорить він.
Ще 2014 року, від’їжджаючи додому, розповідає Іраклій, пообіцяв побратимам: якщо ситуація ускладниться – він повернеться. І свого слова дотримав. 24 лютого 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, був удома, в Грузії. А 28 лютого – уже в Україні. Прилетів через Польщу.
У складі «Іноземного легіону» за рік війни чоловік побував на чотирьох напрямках – Київському, Херсонському, Запорізькому та Донецькому. Отримав дві контузії й поранення.
З оком у мене проблеми виникли вже в Бахмуті, коли куля ворожого снайпера потрапила в дерево поряд з моєю головоюІраклій Андронікашвілі
«Легіон створили на початку березня 2022 року, Зеленський підписав указ. А 14-15 березня ми вже почали діяти в Києві й околицях – Ірпінь, Ворзель, Буча. 18 березня ми втратили перших двох грузинських добровольців у нічному бою за Ірпінь. При евакуації одного з них я отримав першу контузію. Другу контузію – між Херсоном і Миколаєвом, село Олександрівка. Після неї мені довелося повернутися до Грузії майже на три місяці – для лікування. З оком у мене проблеми виникли вже в Бахмуті, коли куля ворожого снайпера потрапила в дерево поряд з моєю головою. Уламки – мені в око. Підлікували, зараз все добре», – каже він.
Найважче – коли гинуть діти й твариниІраклій Андронікашвілі
Місяць тому Іраклій повернувся з Бахмуту. Надавав медичну допомогу пораненим військовим і цивільним, коли там ішли важкі вуличні бої. Найскладніше на війні, каже він, – бачити, як гинуть беззахисні.
«Найважче – коли гинуть діти й тварини… Це моя слабкість. У мене самого – три сини і двоє кішок», – говорить військовий лікар.
Ставлення до нього як до грузина в українському суспільстві, зізнається Іраклій, переважно позитивне, але іноді виникають запитання – про його мотивацію.
«Часто на вулиці підходять незнайомі люди, тиснуть руку, дякують. Це великий позитив, який нас підтримує. Та кілька разів чув і: «Чому ви тут, це не ваша війна, ви воюєте задля грошей?». Явно не заради грошей. У Грузії я залишив свій бізнес, який приносив мені набагато більше, аніж зарплата бійця. І так – більшість легіонерів. Тому відповідаю людям так: по-перше, я з Грузії. За останні сто років Росія чотири рази нападала на мою країну. Це наш основний ворог на сьогодні. По-друге, британський філософ Едмунд Берк сказав: «Для того, що зло торжествувало, хороші люди повинні сидіти, склавши руки». Якщо ми не зупинимо ворога в Україні, то наступними будуть Польща, країни Балтії, Чехія, Словаччина…», – говорить він.
Після перемоги Іраклій планує повернутися додому, до Грузії, і продовжити займатися бізнесом – у сфері туризму.
«Я абсолютно впевнений, що перемога буде за Україною. На жаль, задля цього ще загине дуже багато хороших людей. Коли перемога – не можу відповісти. З огляду на те, що ми воюємо з однією з найбільших країн світу, яку підтримують низка тоталітарних режимів і кілька сателітів, у тому числі Білорусь, Грузія і Угорщина, які прямо чи непрямо підтримують… Їм втрачати нічого. Це загнані в куток щури, і з ними трапиться те саме, що трапилося з країнами нацистської коаліції 1945 року», – впевнений військовий лікар.
Білорус Олександр. Сам пішов до військкомату, сам вивчав українську мову
Олександр (ім’я змінене з міркувань безпеки) – за національністю білорус. Йому 30 років, народився та виріс в Білорусі. В Україну приїхав за кілька років до повномасштабного вторгнення, бо вдома, каже, спокійно жити вже не міг – через постійну загрозу репресій.
До українського війська пішов добровольцем – у перші дні великої війни. Потрапив до однієї з механізованих бригад ЗСУ. У її складі брав участь в обороні Києва, у боях за Новолуганське та Вугледар на Донеччині.
В українського та білоруського народів дуже багато спільного, каже Олександр, розповідаючи про свою мотивацію, – зокрема, зовнішні вороги.
Українцям дуже пощастило в цьому плані – є навіть вибір, як саме боротись з ворогомОлександр
«Спільного дуже багато – насамперед історія. Століття змагань за свою самостійність та життя під окупацією єднають наші народи. Загальне слов’янське коріння робить наші мови та культуру подібними та зрозумілими один одному. У Білорусі, на жаль, в мене не було можливості протидіяти ворогу в складі якоїсь організованої групи – будь-яке легальне чи підпільне об'єднання за 30 років було знищене. Українцям дуже пощастило в цьому плані – є навіть вибір, як саме боротись з ворогом», – говорить він.
Можливість боротися з Росією, каже військовий, була для нього основною причиною приєднатись до українського спротиву. Коли йшов до військкомату, ще не знав, куди саме його спрямують. Але з ним була група друзів – білорусів, готових, як і він, воювати за Україну.
«Спершу нас не хотіли брати до себе – ні ТрО, ні в добровольчі формування, ні в якісь неформальні групи, бо була недовіра до білорусів. Врешті мої друзі потрапили до білоруської роти «Азову», з неї потім виріс полк Калиновського, а я, як людина легалізована в Україні, пішов до військкомату та був відправлений у механізовану бригаду ЗСУ. Моя мотивація проста – послаблення головної загрози регіону буде на користь всім сусідам», – розказав Олександр.
Білорус каже: у підрозділі його сприймають досить приязно. Звісно, є певна цікавість до походження та бойового шляху.
«Я взагалі ніде не бачив на фронті якогось поганого ставлення до білорусів. Це тільки в інтернеті та в діях держорганів та банків. Чим далі від фронту, тим рішуче та войовниче проти білорусів налаштовані. От зараз новий закон про громадянство, котрий, якимось дивним чином, має зворотню силу та примушує людей, хто нещодавно отримав громадянство України, доскласти якийсь іспит або громадянство буде анульоване. Виглядає, що мені треба буде їхати з фронту, щоб займатись цими питаннями, замість захисту України», – сказав боєць. Інших деталей він не наводив.
21 березня Верховна Рада України ухвалила законопроєкт, що передбачає складання іспитів з основ Конституції, історії України і на рівень володіння державною мовою як умову для набуття громадянства України. Невиконання зобов’язань щодо складання іспитів є підставою для втрати громадянства.
Олександр говорить, що білоруську мову він знає і намагається знаходити, де вживати. Майже так само добре вже володіє й українською.
«Читаю білоруських блогерів, спілкуюсь з земляками, веду свій невеличкий щоденник. Щоправда, з часом стає важче розрізняти, якою мовою щось почув чи прочитав – українською чи па-беларуску. Українську також знаю – вивчив сам через книжки та спілкування. Та й у війську всі команди – українською», – ділиться військовий.
Білоруський боєць сподівається на швидку перемогу України у війні з Росією.
«Воюємо. Хотілось би, щоб якомога більше білорусів брало участь в боротьбі за визволення України, отримало цей досвід. Хочеться вірити, що перемога призведе й до зміни ситуації в регіоні», – каже він.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
