Доступність посилання

ТОП новини
17 Жовтень 2019, Київ 09:11

Як модернізувати країну швидко, без смс і реєстрації – розповідає Валерій Пекар


Катерина Глущенко

Бізнесмен, громадський діяч та викладач Львівської бізнес-школи Валерій Пекар в рамках Днів УКУ у Львові розповідає, що уможливлює швидку модернізацію країни за відсутності у неї консенсусної візії майбутнього та досвіду демократії. Катерина Глущенко занотувала для Радіо Свобода найцікавіші тези з виступу.

Повну версію лекції можна подивитися тут.

– Я був на Майдані з перших днів, хоча для вас це звучить, певно, таким далеким, як часи Володимира Великого чи принаймні Другої світової війни. І ця прірва між моїм поколінням і тими поколіннями, які приходять, не розуміючи, що сталося, мені болить. Коли був січень 2014 року, ми передбачали, що Янукович скоро втече – і він втік згодом, – але запитання, яку країну ми хочемо побудувати, і тоді, і зараз усе ще залишається відкритим. Тоді ми вирішили зібрати різних експертів і поговорити про нашу візію країни. Ми думали, збереться десь 150 експертів, а зібралося 900. 10 тижнів інтенсивної роботи – і ми створили картинку з візією, яку згодом надіслали політикам – і вони її радо використовували. Через цю історію і я, і багато моїх друзів долучилися до реформ у 2015–2016 роках.

Я хотів би поговорити про інше. Коли я про це кажу, історики починають закидати мене помідорами, але моїм величезним відкриттям останніх років стало те, що у 2019 році не всі країни та люди живуть у ньому. Адже хтось застряг в середньовіччі, а хтось пішов вже далі сучасності. А є й ті, для яких і середньовіччя безмежно далеке і страшне майбутнє. Звідси постає питання: у якому часі зараз перебуваємо ми та наша країна? Хочеться, звісно, відповісти, що ми в сучасності, але відповіддю, більше схожою на правду, буде те, що більшість із нас і досі застрягла в середньовіччі.

Якби ж ми потрапили в реальне середньовіччя, ми б невдовзі виявили б, що бідна, роздроблена, брудна і хвороблива Європа нас не приваблює як місце для життя. Тоді нам краще пасувало би жити у вченому й багатому Китаї чи успішних мусульманських країнах.

Як сталося що Європа стала привабливою тепер? Накопичувалися знання – і ставалися прориви: індустріалізація, релігійні реформації, гуманізм, патріотизм, націоналізм тощо – все це призвело до того, що Європа сьогодні за рівнем розвитку відповідає сучасності. А що зробили в успішному Китаї тих часів, аби так швидко не розвиватися? – Спалили всі кораблі та книги. Адже вони розуміли, що з надшвидким приходом того, що ми сьогодні називаємо інноваціями, їхнє суспільство може зруйнуватися. А от європейці не побоялися, ризикнули – і от що з цього вийшло сьогодні.

Якщо суспільство крихке – давайте його законсервуємо, – цю стратегію використовували і для управління територіями сучасної України. Відсталі тогочасні імперії, між якими була поділена Україна, тоді забороняли будувати там залізницю. Мотивуючи це не хитро: адже що більше залізниць, то більше фабрик, а що більше робочих на фабриках, то більше революцій. І дійсно, навіщо нам залізниці – роздумували вони?

Сьогодні таке небажання рухатися в ногу зі змінами називається футурошоком. Які країни сьогодні відмовляються рухатися вперед? Ми не помилимося, якщо в числі них опиняться Венесуела, Росія, КНДР… А під яким гаслом прийшов до влади сучасний президент Сполучених Штатів? Дональд Трамп прагнув make Amerika great again. Із головним акцентом на слові знову. Мовляв, повернімося в часи, коли дівчата любили міцніше й кока-кола була смачнішою. І Володимир Путін теж приваблює електорат ностальгією. Навіть попри те, що її реалізація коштуватиме мільйонів людських смертей. Угорщина, Польща сьогодні теж прагнуть повернутися в минуле…. А чи українці хочуть рухатися в майбутнє?

Куди ми йдемо? До модернізації, а значить – націоналізації, вільного ринку, відповідального громадянства. Звідки ми йдемо? Від олігархів як феодалів, які мають привілеї, що дозволяють їм збагачуватися, поки ми біднішаємо; від відсутності демократії. Я би хотів поговорити про цінності, на основі яких ми робимо вигляд, що будуємо в нашій державі демократію.

Та чи на практиці ми спостерігаємо, що в нас легко робити реформи? У нашій країні більша половина людей виступають за стабільність та порядок. Очільницю однієї з найуспішніших українських реформ Уляну Супрун ненавидять саме за те, що вона зламала старий порядок. Адже люди, які цінують порядок, рідко цікавляться порівнянням старого з новим. Для них будь-які зміни вже завідомо невдалі, адже порушують статус-кво.

А чи з таким ціннісним профілем нашої нації взагалі можлива модернізація? Хороша новина в тому, що 15% активних громадян, яких, за словами експертів, достатньо для незворотних змін – ми вже маємо. Але є й погана новина: цієї кількості людей недостатньо для того, щоби довести до кінця ці зміни.

Отже, сьогодні ми виходимо з того, що ми є середньовічна країна з потужним потягом до сучасності. Якщо ми спробуємо ввести себе в глобальний контекст, то маємо відповісти, скільки з понад 190 країн світу вже пройшли перехід до модернізації? Насправді, меншість: усього близько 35. А що ж усі інші? Чи багато з них можуть перейти? Чи мають достатньо активних громадян, аби цей перехід розпочати? Навряд.

У цей самий час в Україні людей достатньо, та лише, щоби зміни розпочалися. І ми зараз перебуваємо в унікальній точці: там, де розпочинається цей перехід. І хоч ми не маємо гарантій, що цей перехід завершиться успішно, більшість країн світу не сягнули навіть наших скромних досягнень.

Ще одна непопулярна думка, на якій я наполягаю, стверджує, що революції ніколи не стаються швидко. Швидко стається крах старого, але побудова нової системи – тривалий процес. Та для мене ця побудова теж є складовою частиною революції. У нашій країні ми бачимо, як ця революція стається. Економічна, геополітична, антиколоніальна та антиімперіалістична, така наша національно-визвольна революція. Як на мене, головна її ознака – те, що рішення тепер приймаються в нашій столиці, а не в сусідній. Я маю також додати, що жодна визвольна революція неможлива без війни за незалежність. І ця війна також сягає багатьох сфер.

Як же нам пройти цей шлях? Я уявляю нашу країну повільним равликом, якого водночас і штовхає вперед жага нового, і тягне назад страх невідомого. Та треба забувати про страх, адже там, де зникає страх, відкриваються нові можливості. І ці осередки нового мають цілком конкретні, інституційні форми: кооперативи, ОСББ, громадські організації. Та я уникаю об’єднувати всі ці осередки загальним словом інституції, адже хочу закцентувати на тому, наскільки широкі можливості відкриваються. Люди можуть займатися різними речами, проте всі створюють осередки майбутнього у світі, окупованому минулим.

Напрямок задано, а темп ще треба визначити. Аби ще того равлика не порвати на шматки, бо відстані між російськомовними й україномовними, між народженими в Україні чи поза нею, між селянами та містянами дуже велика. І кризу вже видно. Але це не просто криза, у ній народжується новий світ. А суспільство не може одразу від варварського стати сучасним. Йому потрібно пройти всі етапи розвитку, адже кожен із них дає необхідні ефективні інституції.

Та чи можна разом позбавитися всіх недоліків та стати провідною країною у сфері економіки та культури всього лише за одне покоління? Це цікава геополітична задачка: уявімо країну, яка географічно розташована на краєчку материка, збоку від великої імперії, суспільство цієї країни ніколи не мало досвіду демократії, через це багато з громадян країни скептично ставляться до можливості демократії взагалі. Чи може країна з таким бекграундом стати успішною за час одного покоління? Ми могли би подумати про Україну, та це історія Південної Кореї. І вона підтверджує, що все можливо. Ви можете називати різні аргументи, аби підкреслити відмінності України та Південної Кореї, утім, я стоятиму на думці, що це аналогічні ситуації. Необхідно лише мати якісний проєкт майбутнього, який був би й керунком до дії, і мобілізатором для суспільства. А також – шанувати, плекати й розвивати унікальне надбання, яке ми вже маємо – активних громадян.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG