Доступність посилання

ТОП новини
08 липня 2020, Київ 13:50

Запорізькі історики полюють на старовинні родинні фотоальбоми


Один з фотоальбомів, переданих історикам для копіювання

Яка твоя історія? – запитують історики з Запорізького наукового товариства імені Якова Новицького і пропонують мешканцям Запоріжжя, Мелітополя та Бердянську поділитися власними родинними фото та кінохроніками та сімейними історіями. Їх розмістять на сторінках проєкту «Яка твоя історія?» у соцмережах та покажуть під час спеціальних виставок. Також під час онлайн-лекцій науковці розповідають усім охочим, які таємниці можуть приховувати такі родинні світлини. Чому історики взялися розшукувати старі приватні світлини та навіщо вони їм, Радіо Свобода розпитало у координатора проєкту «Яка твоя історія?» у Запоріжжі, історика Сергія Білівненка.

– Хто може стати учасником проєкту?

– Учасником проєкту «Яка твоя історія?» може стати будь-який житель як України, так і будь-якої іншої країни, оскільки проєкт стосується, з одного боку, історії лише трьох міст: Бердянська, Мелітополя та Запоріжжя, а з іншого боку, ми розуміємо, що мешканці цих міст мають безліч родичів, багато людей, що тут раніше жили, і вони покинули ці міста.

Збереглися фотографії також в сільських колекціях. Коли ми проводимо експедиції, (знаходимо – ред.) багато фотографій, коли їздили на екскурсії до того ж самого Запоріжжя та Мелітополя: обов’язково школи відвідували, якісь знакові місця. Мабуть у кожного знайдеться фотографія з «Азовським бичком»: їздили люди відпочивати до Бердянська, і ось у них ці фотографії саме міського простору Бердянська. Будь-яка людина, в якої є певне зображення, в якої є спогади про певні міста підкріплені фотографіями, може стати учасником або учасницею проєкту.

Координатор проєкту «Яка твоя історія?» у Запоріжжі Сергій Білівненко
Координатор проєкту «Яка твоя історія?» у Запоріжжі Сергій Білівненко

Проєкт був спрямований на громади міста, але карантин і COVID-19 внесли свої корективи. І це більше перейшло в онлайн-простір, тому матеріали зараз збираються насамперед через мережу Інтернет. Тобто нам надають не оригінали фотографій чи відео, а надсилають копії. Ці копії є не менш цінними. Вони так само документуватимуться в Інституті української археографії та джерелознавства імені Грушевського НАН України. Будуть створені спеціальні фонди, і це дозволить далі розширювати співпрацю з громадами і активістами, яким цікава історія свого міста.

Як це допоможе зберегти історичну пам'ять мешканців регіону?

– Це активізує історичну пам'ять. Часто в людському середовищі побутує думка, що минулого треба позбавлятися: пройшов якийсь цикл-етап людей, залишились якісь фотографії, і ми навіть не знаємо хто ці люди, які на них зображені, і викинули світлини, спалили і рухаємося далі. Для історика це злочинний підхід. Реконструкція подій, любов до свого міста, до своєї громади чи то до Бердянська, чи то до Запоріжжя, чи то до Мелітополя чи Василівки, до Гуляйполя чи Маріуполя базується на розумінні того, що ми не є першими і останніми на цій території. Воно ґрунтується на тому, що хтось нам віддав (у спадок – ред.) цю території, ми вже «прийшли» на кимось побудоване. Ці люди творили, жили тут. Створювали якийсь образ міста візуальний. Гарний чи поганий, то вже питання до аналітичний праць. Але це є частина історичної пам’яті, і ми повинні це цінувати, ставитися належно, найкращі зразки зберігати, звичайно не дозволяти видозмінювати місто на потребу дня, бо існує історичний образ міста, і те, що створювалось архітекторами цінно.

Не менш цінною є історія якоїсь конкретної людини оскільки прив’язана до певної локації. Фотографія може розростися в цілу історію, показати якийсь життєвий етап не лише родини, а й цілої країни. Останні фотографії, що нам принесли і які вже розміщені на сторінці проєкту «Яка твоя історія?» у соціальних мережах «Фейсбук» та «Інстаграм» – це світлини родини Швидких, Ії Швидкої, де зображено абсолютно нове, яке до цього моменту не було нам відомо. Це дитячий садок для співробітників контори ДніпроГЕСу. Ймовірно, там були діти не лише співробітників контори, а й звичайних робітників.

Дитячий садок той не зберігся. Зараз навіть важко встановити, де ж це було. Але цікаве там інше. Це не постановочне фото: дітей просто зібрали, посадили у чашу фонтану, який там є, і діти зображені на світлині в тому одязі, в якому вони щодня ходили. Якщо подивитесь, майже ні в кого немає нічого цілого, тобто увесь одяг був розірваний. Не було постановочних сорочок, краваток і ще чогось, це все відсутнє. І, звичайно, це наближує до реалій.

Ось зрозуміло, що це фото постановочне (демонструє фото, передане історикам для сканування – ред.). Дітей зібрали. Гарний одяг. Це принесли нам. Це місто Запоріжжя, Тургенівська, 30. Фото групове. Підпис «Коган» – це фотограф. Року в нас не має. Маємо встановити хто на цих фото. Плануємо розмістити її на нашій сторінці у фейсбуці і попросити людей допомогти. Можливо в когось вдома така фотографія, бо сама по собі світлина нам нічого не дає. Якісь діти, студійне фото. Одяг можна з точки зору повсякдення проаналізувати: ось хлопчик в панчохах сидить. Судячи з усього, не з бідних родин радянського періоду.

Науковці намагаються з'ясувати, хто зображений на цій світлині, і як склалась доля цих дітей
Науковці намагаються з'ясувати, хто зображений на цій світлині, і як склалась доля цих дітей

Можливо знайдуться мешканці Запоріжжя або інших міст, які можуть розповісти історію з цього фото, хто тут зображений. Можливо є живі люди, які тут зображені. Судячи з фотографії це 1930-ті роки і важко сказати, чи лишився хтось, але якщо це станеться, то розмістимо історію цієї людини на стенді. Можемо локалізувати – є адреса. Поруч із цим будинком, де була зроблена ця фотографія, встановимо на стенді і напишемо історію людей, які тут зображені та як склалася їх доля, звичайно якщо знайдемо. Це була єврейська частина міста Запоріжжя: чи пережили вони Другу світову війну?

Як раз, завдання – активізувати громаду, встановити зв’язок між поколіннями, щоб запитували діти у своїх батьків «А хто тут зображений? А розкажіть нам як проходило ваше дитинство? Чому у вас такий одяг?».

– Вже отримуєте перші історії і світлини. Які з них найцікавіші для себе відмітили? Що це за історії?

– Плідна дуже робота у Бердянську. Там ціла громада відразу вийшла на контакт з бердянськими координаторами. Це Вікторія Константінова і Ігор Лиман, доктори наук, професори, відомі дослідники самого Бердянська. На контакт з ними вийшли представники грецької громади місцевої і надали їм фотографії як особисті, сімейні, так і фотографії, що стосуються історії самої громади.

У Бердянську також є потужна колекція самого Бердянського інституту. Зараз це педагогічний університет, де збереглася велика кількість альбомів випускників. Це активізує процес, коли розміщуємо такі фото – починаються коментарі, що зображений або я, або якісь рідні, і це спонукає людей надсилати свої фотографії.

Те, що особисто записано мною як запорізьким координатором – це історія Ії Швидкої, що народилася у Запоріжжі, яка надала нам фото, де є зображення того ж самого дитячого садочка для дітей робітників ДніпроГЕСу. Там є, наприклад, і фотографії випускників фельдшерських курсів, різних членів їхньої родини. І це все доповнюється сімейною історією. За сімейною історією, дуже тісно пов’язана родина Швидкої з Запоріжжям, починаючи з відомих промисловців Минаєвих, які тут мали декілька черепичних заводів та інших. Прапрадід Ії Вікторівни був там керуючим.

Досить цікава життєва історія, яким чином її бабуся потрапила на ДніпроГЕС. На перший погляд здається, що там банальна сімейна сварка призвела до того, що вона полишила чоловіка і пішла працювати бетонницею, але не все так просто. Бо це не банальна сімейна сварка була, а вона боялася за своє життя, життя своєї доньки, оскільки її чоловік був одним з двадцятип'ятитисячників, тобто з тих, хто займався колективізацією. Відповідно коли їх відправили до одного з районів області, то жінка зрозуміла, що це пряма загроза для життя. Це показує наявність спротиву тій самій колективізації. Вона вирішила розлучитися, вивести з-під небезпеки дитину і потрапити сюди на ДніпроГЕС і голими ногами місити бетон…

У Мелітополі було віднайдено координатором Аллою Криловою, кандидатом історичних наук, фотографії початку ХХ сторіччя. Це фото протоієрея Василя Яровського – цілий сімейний архів, що стосується історії родини і історії міста. Багато фотографій не студійних – показують різні обрядові моменти, різні види Мелітополя. Розуміємо, що таких фотографій в Інтернеті і так багато, але тут головна цінність, що до кожної з них є історія.

Думаю, що інші такі історії будуть накопичуватися. А основне завдання – зібрати їх якомога більше, заархівувати і потім надати доступ через мережу Інтернет всім охочим.

Можливо якісь із зібраних історій спростовують історичні міфи про регіон?

– Станом на зараз ми не перейшли до розвінчування якихось міфів, поки накопичуємо матеріали, тому сказати те, що аж якось вплинули на наше бачення історії, нашого міста, то поки такого не відбулося. Тут більш важливий соціальний аспект, коли люди обмінюються інформацією, про яку вони мовчали.

Наприклад, та ж сама Ія Вікторівна говорить, що бабуся про будівництво ДніпроГЕСу не розповідала, не любила такі речі: у неї просто була якась вихоплена фраза як там вижили при німцях, чим займались або яким чином виживали в тих чи інших умовах, а якоїсь злагодженої розповіді не було. Але у середовищі сімей це провокує подальший обмін інформацією, про те, що можливо нам, історикам, не донесуть. Нам, чужим людям, показали фотографії, частину розповіли, а частину – ні. Але в самій родині це ініціює дискусії певні, якісь певні спогади, пошук інших фотографій, активізує зацікавленість молодшого покоління, підлітків, які живуть у мережі Інтернет.

Майже в кожній родині є фотографії з радянських демонстрацій на 7 листопада, на 1, 9 травня, і можна прямо прослідкувати як змінювався одяг тих людей, як змінювались ті ж самі ветерани, коли почалося святкування 9 травня після 20 років по закінченню Другої світової війни, і як вони виглядали.

У нашій майбутній лекції ми розповідатимемо про постановочні фото і про те, що могло на них бути, а що не могло. На відомій фотографії Олександрівська дореволюційного, де вулиця Кузнечна, сучасний проспект Соборний – яма, калюжа величезна прямо, скажімо так, миргородська. І це можна було бачити на листівці, яку відправляли. А в радянський час такого не могло бути в принципі, щоб показали на офіційній фотографії, яку розсилали по всій каїні, якийсь недолік. Там навпаки показували якісь «досягнення», ДніпрогЕС; якщо труднощі, то лише в якійсь газетці на другому плані, тобто сприйняття було.

Знов ж таки цікаві ті фотографії, які доносять певні аспекти побуту не лише 100 чи 50, а навіть 30 років назад. Та ж антиалкогольна кампанія у 1980-х роках: є постановочні фото, де «виряжанка» в армію, говорячи простою мовою, і там з молоком, кефіром відповідно на фото, але є і реальні фотографії, неофіційні, де купа алкоголю…Тобто такі аспекти дозволяють побачити історію не однобоко, бо дуже часто люди сприймають минуле в якихось чорно-білих тонах, як в радянський час, що до революції все було погано, а прийшли більшовики і все стало чудово, або сучасне сприйняття подекуди Радянського Союзу, що все було під постійним наглядом, контролем, або інше прорадянське сприйняття, що все будували, але є і ті недобудови на фотографіях, які тягнулися по 20 років, є під’їзди у поганому стані на сімейних фото. Це фотолітопис нашого минулого, який показує відбиток дійсності.

Що очікуєте від активізації громад внаслідок проєкту?

– Найперший результат – це накопичення ось цих всіх фотографій і внаслідок цього підвищення і туристичної спроможності регіону. Велика кількість таких історій дозволить екскурсоводам робити екскурсії не тривіальними: побудували ось це, ось це, ось це, а йти у розповідях від людини. Є так званий «портфель» екскурсовода, де є різні фотографії, і знайдені фото також там можна буде використовувати. Наприклад, знайти ось цей будинок у Бердянську і розповісти, що були ось такі тут мешканці, ось тут, наприклад, Борис Боровський, а ось тут співробітники шкіряного цеху. Можна знайти в архівах інформацію про цей шкіряний цех, і це дозволить знову ж таки побачити місто не з офіційної сторони. І як наслідок, покращиться ставлення самих містян до свого міста, буде розуміння, що тут зростали покоління, щоб дбали про своє місто.

Основне завдання – викликати, так скажімо, позитивні емоції і показати, що історія нашого регіону, Північного Приазов’я – це не якась вигадана Новоросія, а це історія живих, конкретних людей, які ось тут зростали, любили, одягались, творили, розбудовували ці міста, і вони мають право на них і надалі опікуватися.​

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG