Доступність посилання

ТОП новини
19 травня 2021, Київ 06:49

«Ампутація» – про те, як музи кричать і плачуть. Книга історій неоголошеної війни


Фото з книжки «Ампутація»

«Я був поранений. І бачив, що стегно у мене в крові, руки в крові. Але я знав, що робити далі. Як командир групи, я зібрав людей, щоб швидко відвезти поранених. Я бачив, як добивають людей. Один з військових стріляв по ньому з близької відстані, з «калашникова». Прямо в голову. Я бачив, як відлетіла половина голови і все, що всередині. Мозок витік. Я не можу сказати, що був у стані абсолютного байдужості. Певне неприйняття я відчував. Але це було тільки розуміння, що ти можеш бути на його місці», – так український розвідник Андрій відповів на запитання військового психолога Олега Обернихіна про те, що асоціюється у нього зі словосполученням «оніміння почуттів». Це цитата з книги «Ампутація» з підзаголовком «Україна. Історії неоголошеної війни», яку опубліковало чеське видавництво Relikty і за рік вона вийде в перекладі українською та російською мовами.

Обкладинка книжки
Обкладинка книжки

Книжка «Ампутація» – це історії українських військових, які втратили кінцівки під час бойових дій в Донбасі (про що режисерка Лідія Стародубцева зняла однойменний документальний фільм, – ред.), а також вірші чотирьох авторів про війну: Ігоря Померанцева, Джаміли Стеглікова, Людмили та Бориса Херсонських. Всі вони побували на Донбасі ще до того, як виникла лінія розмежування між контрольованими і неконтрольованими Києвом територіями. Для кожного з них те, що відбувається на Донбасі, має свої асоціації та метафори, але вони сходяться в тому, що ампутація – це не тільки втрата частини тіла, але і територій держави.

– Весь цикл моїх віршів називається «Ампута», і він про вояків, які втратили кінцівки, – розповідає один з авторів книги Ігор Померанцев. – Тобто у цього циклу є прямий сенс, не метафоричний. Хоча я читав про те, що роман «Інтернат» Сергія Жадана та фільм «Ампутація», який я зняв спільно з харківським режисером Лідією Стародубцевою, – це головні метафори України. Але я писав про абсолютно конкретних ситуаціях.

Мене цікавить поезія, яку називали військовою поезією, їй кілька тисяч років
Ігор Померанцев


Для поета завжди головне – діалог з його попередниками, а не розмова про реальність. Мене цікавить поезія, яку називали військовою поезією, їй кілька тисяч років, і завдання поета знайти мову. Нинішню війну називають гібридною. Слово непоказне. Що значить – гібридна? Гібридна війна включає в себе конвенціональну війну і якісь нові види і підвиди, перш за все, інформаційної війни. Для поета це виклик – знайти нову мову опису нової війни.

Це як після і під час Першої світової війни здійснювали подвиг насамперед англійські поети. По-перше, це був подвиг на фронті. Це були фронтовики, майже всі загиблі, це був цвіт англійської нації. Але вони знайшли нову мову опису бійні. Першими з’явилися не патетичні, що не пафосні вірші про війну, а як ніби зібрані з обрубків людських тіл. Це вірші про гній, сечу, фекалії. І це був літературний подвиг цих поетів. І ось гібридна війна. Починаєш шукати свої нові слова, як її описати. Я включив в цей цикл цитати з моїх улюблених поетів. Це радянські поети-фронтовики: Арсеній Тарковський, Давид Самойлов, Юрій Левитанский. Я їх дуже люблю. Але я включив їх в гротескному контексті, оскільки вони писали про німців, ворог був німець.

Я якраз хотіла запитати у вас про Другу світову війну, тому що для російської поезії чималу роль відіграє Друга світова війна. За радянських часів ворог був німцем. А ви намагаєтеся переосмислити цього ворога.

– Так, мова йде про те, що зло може змінити погони, кашкет, як карти, але при цьому все одно залишатися злом. Є такі класичні вірші у Семена Гудзенко (радянський поет українсько-єврейського походження, киянин, – ред.) це – поет, який рано помер. У 1942 році він написав вірші:

Бой был короткий.

А потом

глушили водку ледяную,

и выковыривал ножом

из-под ногтей

я кровь чужую.

Слово «віроломний» завжди асоціювалося для живуть в Росії або Україні з нападом Німеччини в 1941 році – віроломно. А тепер виявляється, що це березень 2014 року


Тут ясно, що це за кров. Це німецька кров. А яку кров виколупують російські солдати на Донбасі? І яку кров виколупують українські солдати? Тому що на сході України крові море. Взагалі ця війна змушує письменника провести ревізію смислів слів. Наприклад, слово «віроломний» завжди асоціювалося для живуть в Росії або Україні з нападом Німеччини в 1941 році – віроломно. А тепер виявляється, що це березень 2014 року, коли без оголошення війни російські війська увійшли до Криму. І так переосмислюються багато слів. Для українського слуху слово «довоєнний» тепер не відноситься до часу до початку Другої світової війни, це до 2014 року, до анексії Криму. Поет працює з мовою, і він відчуває нові смисли. З цих нових смислів я і збирав вірші.

Ваш цикл називається «Ампута», книга називається «Ампутація», і в ній ампутації присвячені не тільки вірші, а й безліч фотографій, на яких показано, як війна відбилася на українському суспільстві не тільки на солдатах, але і на звичайних людях. Чи ви б могли почитати і розповісти докладніше про цей бік війни?

– Поетові не з руки пояснювати власні вірші, я, може бути, прочитаю два-три вірші з циклу «Ампута». «Ампута» – це слово саме ампутовано, це обрубок слова.

«Я убит подо Ржевом», Александр Твардовский

Тебя убили подо Ржевом? А я жив.

Мне оторвало ногу под Счастьем.

Ну, не ногу: ступню.

Слава богу, я потерял сознание

и не помню ампутации.

Мне сказали, что я вёл себя мужественно.

Но я «не вёл себя».

Я не знал, что от меня отрезают.

А потом я вёл себя как плакса.

Но я знаю, что мне повезло.

Меня не убили немцы подо Ржевом.

Спасибо, немцы.

***

Тело страны.

Есть ли у неё тело?

Или это метафора?

Но если есть, то где её голова?

И варит ли?

Где сердце?

И о чём оно стучит?

Где печень?

Спитая или непьющая?

Но руки у неё точно есть.

Вот они: прижимают сердце к сердцу.

И ноги есть.

Но где же они?

Были же, были!

***

Настанет новый лучший век,

Исчезнут очевидцы.

Мученья маленьких калек

Не смогут позабыться.

Борис Пастернак (1941 г.)

В Харькове на столе в протезной мастерской

грудой лежали культеприёмные гильзы,

дополнительные гильзы со шнуровкой,

искусственные стопы, акриловые бёдра,

тазобедренные шарниры

и одинокий детский протез,

короткий, как японское трёхстишие.

Протезна майстерня у Харкові, фотографія з книги «Ампутація»
Протезна майстерня у Харкові, фотографія з книги «Ампутація»

Книга виходить на чеською мовою, чи складно, як вам здається, передавати читачеві, який з війною, по крайней мере, в її сучасному вигляді, не стикається, безпосередньо відчуття війни?

– Мені важко судити. Але війна – це глибоке європейське явище, Європа пережила і Столітню війну, і Тридцатилетнюю війну, і війна кілька разів пройшлася по території сучасної Чехії. Тому чеський читач знає, у чеського читача є своя історична жива пам’ять. Ну, а щодо стилістики, в чеській поезії прижилися верлібри, і я не думаю, що буде якийсь опір по відношенню до вільного вірша. Єдине, в поезії для мене вже давно (в молодості це було не так) найголовніше, щоб вірші були цікаві. Ну, а якщо пощастить, нехай будуть талановиті. Я сподіваюся, що ці вірші цікаві, це вірші з новою лексикою. Я думаю, що ніколи ні в російській поезії, ні в чеській поезії ніхто не писав про тазостегнових шарнірах, акрилових стегнах, культепріемних гільзах, ну, і так далі.

Чи може ці ваші вірші читач знайти російською мовою, вони опубліковані?

– Це цикл, як кажуть по-англійськи, work in progress, тобто весь час щось дописується, тому що весь час мене щось чіпає. Частина віршів цього циклу була опублікована в журналі «Воздух».

Ігор Померанцев на цвинтарі, де поховані військові, що загинули на сході України
Ігор Померанцев на цвинтарі, де поховані військові, що загинули на сході України

Ще одна авторка книги «Ампутація» – Джаміля Стеглікова, в минулому – міністерка з прав людини і національних меншин та голова Ради з прав людини Чехії. Стеглікова народилася в Казахстані та емігрувала в тоді ще Чехословаччину наприкінці 1980-х. Вірші вона пише російською мовою. В одному з них вона описала ситуацію, в якій опинилася в Донецьку в 2014 році: таксист, почувши її акцент, вирішив здати її та її супутників сепаратистам. Ось фрагмент цього вірша, який називається «Поїзд Київ - Донецьк 2014»:

Шо к нам нос свой суёте с гейропским поганым уставом?
Шо стараетесь, сволочи? Дайте нормально нам жить!
Вы лазутчики, верно? «Неправда!» «Не маете права!
Мы бандеровцев били и можем еще повторить!

Да ты знаешь, кто я? Киев брал с золотым саксофоном!
Музыкант, но вернулся в Донецк! Патриот! Ваш Бандера – капут!»
Будто жертвы возжаждал нутром, от войны воспалённым,
сам не зная, что хочет, жал газ и басил: «Вот солдаты идут!»

«Ты в Империи, друг, – прошептал мне Вергилий, – Мы все оттуда.
Всем колхозом, всем миром, отбился от стада – в расход…
Возвращаемся в тридцать седьмой, к счастью ключником – Пётр, не Иуда,
ему души нужны по отдельности…» «Нужен народ!

Во!» – кулак показал нам шофёр. «Вот закатится солнце,
мы войдём в исполком и сдерём этот жёлто-синичный флаг!»
«Хочешь сдать нас, Илья?» «Oтвезу вас краснознамёнцам!
Человек – одинокий вулкан в океане, мы вместе — Архипелаг.

Называй нас как хочешь, Гулагом, Страною советов,
мы шпионов сажаем...» «Я жил пацаном здесь, Илья!»
«Это было давно, и осудят тебя по навету!»
«Твоему?» – «А какому другому? Там ждёт ребятня!»

«Ополченцы?» «Так точно!» «Курёхина знал?» «Может, слышал...»
«Ну а Летова помнишь?» «Да, клёвый чувак!» «Эй, джазист,
это друг мой, баранку крути на вокзал!» «А ты – из латышек?»
«Казахстан! Там твой Летов родился, на поезд вези!»

У ситуації нечуваної агресії, в ситуації війни, Чехія вирішила, що повинна морально підтримати Україну, особливо жителів східних регіонів
Джаміля Стеглікова


– Те, що описано в книзі, – результат кількох поїздок в 2014 році у Східну Україну, на Донбас, – розповідає Джаміля Стеглікова. – У поїздках взяли участь більше людей, ніж в моєму поетичному оповіданні. Крім персонажів, які описані (Людмила і Борис Херсонські, – ред.), в поїздках взяли участь чеські дисиденти: Петрушка Шустрова, Бржетіслав Рихлік, ще кілька політиків. Це було пов’язано з тим, що в ситуації нечуваної агресії, в ситуації війни, Чехія вирішила, що повинна морально підтримати Україну, особливо жителів східних регіонів. Нашим завданням було зустрічатися з громадянами Східної України, виступати на телебаченні і радіо, говорити з місцевими політиками.

Для чеського серця Україна перш всього – це біль Криму
Джаміля Стеглікова


На жаль, Чехія не могла дати Україні зброю, але допомагали іншими шляхами. До теперішнього часу я вважаю, що для чеського серця, я маю на увазі серця звичайного чеського жителя, і не маю на увазі Мілоша Земана, який є агентом Росії ... Ця людина зрадила свою країну і захищає інтереси Росії ... Для чеського серця Україна перш всього – це біль Криму, це попіл загиблих. Всі враження, переживання, які були у мене як у чеської громадянки під час цих поїздок, мені вдалося перевести в цей щоденник.

Для нас було потрясінням, що там припинило існувати правова держава
Джаміля Стеглікова


Що ж стосується особистих відносин авторів, то ми з Борисом Херсонським і Людмилою Херсонською дуже старі друзі. З Борисом ми знайомі, напевно, 40 років. Нас об’єднує дисидентський минуле. І тому для нас поїздка в місця, де ми зустрічалися як студенти, як молоді лікарі ... ми їхали в Донецьк, як їдуть кудись на вихідні, у відпустку. Для нас було потрясінням, що там припинило існувати правова держава, що там відбувається щось, що можна порівняти з апокаліпсисом, що, швидше за все, це призведе до війни. Для нас, звичайно, це було одкровенням. І кожен з нас по-своєму намагався це відобразити.

Я думаю, що не помилюся, якщо скажу, що для всіх авторів цієї книги життя ділиться на два етапи: що було до Донбасу і Криму і після Донбасу і Криму.

Михайло Ващенко втратив ступню під час бойових дій. Фотографія з книги
Михайло Ващенко втратив ступню під час бойових дій. Фотографія з книги

Коли ви приїхали в Донецьк, що ви побачили, що вас тоді вразило, адже ви були там незадовго до того, як почалася війна повноцінні бойові дії.

Україні не звикати. Таке відбувалося кілька разів в роки Другої світової війни і перед цим не тільки на території України, а й країн Балтії або Польщі, або держав, які перебували в залізному поясі між двома тоталітарними державами Німеччиною і Радянським Союзом. Території переходили з рук в руки. Переставали існувати держави. Люди були позбавлені захисту, правопорядку. У такі моменти людина нерідко починає вбивати, часто це робилося під впливом елементів немісцевого походження. Це звичайний феномен, який я знаю з історії.

Людина, коли бачить, що на її очах вершиться історія, не боїться
Джаміля Стеглікова


Ось приклад з історії Чехословаччини: після війни німців з Судетської області виганяли червоні бригади, члени яких не були місцевими. Це були люди, привезені з Праги, які пройшли курс КДБ про те, як в народі викликали ненависть до певних груп населення. На Донбасі, коли ми зрозуміли, що там немає держави, природно, ми злякалися. Але людина, коли бачить, що на її очах вершиться історія, не боїться. Ви, напевно, пам'ятаєте Москву, Білий дім, танки. Мій брат там був. Я питала його: «Ти боявся? Адже там могли стріляти?» «Ні, я не боявся. Я бачив, що на моїх очах відбувається історія. І я сказав, що я там буду стояти. Я не боявся не знаю чому». Ось і ми не боялися.

Найголовніше, що я спостерігала, що більшість людей вибирало послух і підтримувало анархію: падіння всіх і вся, підвалин, які дуже добре описав Достоєвський - і в «Злочин і покрання», і в «Записках з підпілля» шкаралупа цивілізації дуже тонка. Коли вас помістять в умови, де немає покарання, де немає держави, де немає справжньої поліції, яка охороняє інших, ти можеш мати право або стати тремтячою ... Збиралися натовпи, які дійсно були здатні лінчувати, і лінчували потім, після того, як ми поїхали. Але залишалася значна частина населення, ми говорили про них, що це ті, які ще належать Україні, які відмовилися співпрацювати зі злом, відмовилися улюлюкати, відмовилися переслідувати, які відмовилися бунтувати, забирати майно і виганяти людей з Донецької області. Вони просто сховалися.

На кілька тижнів в Донецькій області перемогла тактика КДБ, яка перемагала у всій Центральній Європі після так званого звільнення в 1945 році. У Польщі вже говорять про «так зване звільнення». У Чехії про це ще не говорять, але тактика Росії агресивна. Кажуть, наприклад, що в 1968 році Чехію і Словаччину врятували від окупації силами НАТО. Це не правда. Не було тут ніяких сил НАТО. Через якийсь час і інші народи почнуть говорити про «так зване звільнення», тому що звільнення, дійсно, було таке, що прийшло КДБ, прийшов СМЕРШ. Вони стали елітою. До влади прийшли найкровожерливіші щодо свого власного народу, які знищили будь-який опір, будь-яке вільнодумство, вони стали заступниками влади Кремля в Чехословаччині, Польщі, в Угорщині і в інших державах. Всі незручні були або знищені відразу, або потім були політичні процеси, як над Міладою Гораковою, яку стратили.

Це не тільки Східна Україна. Це вся Україна, яка паралізована і не може увійти до Євросоюзу і стати членом НАТО
Джаміля Стеглікова


Багато людей, які були патріотами своєї країни, терпіли, мучились і перемогли в концтаборах і в гестапо нацистів, загинули під колесами нелюдської машини комуністичного режиму. Повертаючись до нашої теми, яким чином Росія знову забрала вільні території своєю міццю? Ця сила дуже впливова, і вона загрожує всій Центральній Європі. Ми говоримо про цю війну, що це десь там, в Східній Україні. Але це не тільки Східна Україна. Це вся Україна, яка паралізована і не може увійти до Євросоюзу і стати членом НАТО. Ця територія всього в декількох кілометрах від кордонів Євросоюзу. Власне кажучи, українці борються за права Євросоюзу, за цінності Євросоюзу. А Європа ... Чому ми видали цю книгу? Європа говорить словами Черчилля, а діє політикою Чемберлена.

Ви згадали, що в 2014 році ви поїхали в Україну, в місця, де ви були в молодості. Що вас пов'язує з цим простором?

Джамиля Стегликова
Джамиля Стегликова

– Я багато разів була в Дніпропетровську (нині Дніпро, ред.). Дніпропетровськ це місто, де відбувалися різні конференції, куди я їздила як студентка. В інші міста України я їздила зі своїми дисидентськими друзями з Москви, тому що джаз був способом опору режиму, а моїм близьким другом, однокласником, був Артем Блох (піаніст, ред.), якого вже немає в живих. Це був час - 1970-ті і 1980-ті, культурне бродіння, бродіння в області поезії, в області музики, поїздки молодих музикантів і просто молодих людей по всьому Радянському Союзу. Адже світ був закритий. І ось Артем Блох збирав кількох друзів, і ми вирушали не тільки по Україні, але і в Середню Азію, і в Казахстан, і в Ташкент, де влаштовували концерти. Україна для нас була територією свободи. Ми, звичайно, не підозрювали, що Радянський Союз через 10 років перестане існувати. Але очікування, що настане світанок, що кайдани впадуть і свобода, у нас було.

Коли говорять гармати, музи повинні кричати і плакати
Борис Херсонський

Потім я приїжджала в Дніпропетровськ , і як чеський і європейський політик зустрічалася там з українськими друзями. Ми говорили про майбутнє, коли Україна стане членом Євросоюзу. І ось 2014 рік, коли ви не вірите своїм вухам, очам, не вірите нічому ... І Борис Херсонський сказав тоді, що існує прислів’я: коли говорять гармати, музи мовчать. «Але ні, друзі, говорив Борис, який дуже патетично говорить в реальному житті. Коли говорять гармати, музи повинні кричати і плакати». І ось збірник, книга «Ампутація» про те, як музи кричать і плачуть, як поети і режисери бачать, відчувають серцем і проживають цю війну, про яку давайте не будемо говорити в минулому часі. Війна триває. Апокаліпсис триває. Те, що Україна досі не капітулювала, це результат того, що живуть такі люди, про яких ми пишемо в нашій книзі: це українські солдати і офіцери, які добровільно пішли захищати свою батьківщину, каже Джаміля Стеглікова.

«Прощальна ода» Бориса Херсонського також увійшла у збірку «Ампутація»:

1.

Прощай, свободная Таврида,

прощай, кефаль, прощай ставрида,

и рыба-камбала – прости.

Перед очами индивида

корабль скрывается из вида,

гребцам всех дел – сидеть, грести,

2.

звенеть цепями до Босфора,

и век бы не видать простора

степей Украйны, городов

ютящихся у самой кромки,

где дискотеки слишком громки,

и не сомкнуть войскам рядов.

3

Прощай, свободная медуза,

как тень Советского Союза,

сосульки-щупальца влача,

пульсируешь в морской пучине,

и мелкий крабик в нижнем чине

клешнею машет от плеча.

4.

Прощайте лодки Балаклавы,

и водолазы-водоплавы,

и боевой крутой дельфин,

и дно морское, на котором

сам Президент подводным взором

найдет посмертный дар Афин.

5.

Прощайте амфоры и вазы,

и водоплавы-водолазы,

и вина – сколько хочешь пей,

залейся, сука, чтобы влага

текла, не оскорбляя флага,

с косым крестом твоим, Андрей!

6.

Прощай, Таврида, не восславит

тебя мой стих, и не оставит

следа на ялтинском песке

моя стопа, и нежный облак

не оттенит мой старый облик

с дрожащей жилкой на виске.

7.

Прощай, Волошин! Дом просторный

стоит, любым властям покорный,

с площадки верхней, смотровой,

твой дух взирает на окрестность,

и дальше – в высь и в неизвестность,

поросшую густой травой.

  • Зображення 16x9

    Олександра Вагнер

    Редактор інформаційної служби Російської редакції Радіо Свобода, кореспондентка в Чеській Республіці. Із Російською редакцією Радіо Свобода співпрацюю з 2006 року. Народилася в Києві в 1979 році, закінчила магістратуру київського Інституту журналістики. Вчила англійську мову в City College Brighton and Hove (Велика Британія). Працювала в українських газетах, публікувалася в аналітичному тижневику «Дзеркало тижня» (Київ) і декількох європейських виданнях. Була співробітником служби іномовлення чеського радіо – «Радіо Прага».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG