Доступність посилання

ТОП новини
23 січня 2020, Київ 16:21

«Культурна зброя»: як нацистська Німеччина і сталінський СРСР скріплювали дружбу операми і кінофільмами


Кінорежисер Сергій Ейзенштейн, 1926 рік

Володимир Абарінов

Сталінський Радянський Союз був не лише заклятим ворогом нацистської Німеччини, але і джерелом натхнення для Гітлера у тому, як будувати тоталітарну систему. Історики докладно описали про те, як нацисти копіювали радянський досвід зі створення своїх концтаборів. Є інформація і про те, що і в культурній сфері йшов активний обмін. Діячам культури з обох боків і на думку не спадало казати, що культура поза політикою, адже кожне культурне досягнення мало прославляти режим. Особливо корисним для нацистів був досвід створення радянської пропаганди. Міністр пропаганди нацистської Німеччини Йозеф Геббельс захоплювався творами радянського кінорежисера Сергія Ейзенштейна. Про це і не тільки – розповідає кореспондент Російської служби Радіо Свобода Володимир Абарінов.

22 березня 1934 року в «Літературній газеті» з’явився відкритий лист Сергія Ейзенштейна міністру пропаганди нацистської Німеччини Йозефу Геббельсу. Знаменитий радянський кінорежисер писав:

Herr Doctor!

Вас навряд чи засмучує і, ймовірно, мало здивує, якщо ви дізнаєтеся, що я не є передплатником підвідомчої вам німецької преси.

Зазвичай я її і не читаю.

Тому вас може здивувати, що я з легким запізненням, але тим не менш поінформований про ваш черговий виступ перед кінематографістами Берліна в опері Кролл 10 лютого.

На ньому ви вдруге вшанували втішною згадкою мій фільм «Броненосець «Потьомкін».

Мало того, ви знову, як рік тому, зволили виставити його як зразок тієї якості, за яким слід рівняти націонал-соціалістичні фільми ...


Якби Ейзенштейн тоді мав можливість прочитати щоденники Геббельса, він би знав, що майбутній міністр і найближчий соратник фюрера захоплювався його картиною ще в червні 1928 року:

Увечері дивилися «Потьомкіна». Повинен сказати, фільм зроблений дивовижно. Шкода, що у нас немає такого
Йозеф Геббельс

Увечері дивилися «Потьомкіна». Повинен сказати, фільм зроблений дивовижно, з абсолютно чудовими масовими сценами ... Гасла сформульовані так спритно, що не знайдеш, що заперечити. У цьому фільмі це дійсно небезпечно. Шкода, що у нас немає такого.

У березні 1933-го, після приходу нацистів до влади, Геббельс нарешті отримує можливість давати німецьким кінематографістам керівні вказівки.

Він збирає їх в готелі «Кайзергоф», щоб виступити з програмною промовою. Це і є той перший раз, коли міністр пропаганди відважив щедрий комплімент «Потьомкіну»:

Мистецтво може успішно поширювати навіть найгірші з ідей, якщо це робиться з видатною майстерністю
Йозеф Геббельс

Це чудовий фільм, рівних якому немає. Причина в його силі переконання. Всякий, хто не має твердих політичних поглядів, може навернутися до більшовизму після перегляду цього фільму. Він гранично ясно показує, що мистецтво може бути тенденційним і успішно поширювати навіть найгірші з ідей, якщо це робиться з видатною майстерністю.

Другу промову Геббельса, виголошену 10 лютого 1934 року в берлінській Опері Кролла, опублікувала німецька газета Deutsche Allgemeine Zeitung

Ейзенштейн цитує Геббельса про нього.


І я переконаний, що якби тут в одному з наших кінопалаців ми дали б фільм, який дійсно об’єднав би наш час і справді став би націонал-соціалістичним «Броненосцем», квитки в такий театр були б розпродані дотла і надовго.

На похвали рейхсміністра режисер відповідає знущальною іронією:

І яким шедевром міг би бути правдивий фільм про сьогоднішню Німеччину!

Однак для реалізації вашої блискучої програми ви потребуєте одну добру раду.

Вам безперечно потрібна порада. Навіть не одна.

А багато, багато рад.

Скажімо прямо


цілу країну рад!

Бо в наші дні велике мистецтво, правдиве зображення життя, правда життя, та й саме життя, можливі лише в країні Радянській незалежно від того, як вона називалася раніше.

Відповідь нацистів

Нацистський «Потьомкін» дійсно був створений. Він вийшов у прокат в 1937 році. Зняв його режисер Карл Антон.

Фільм називався «Броненосець «Севастополь» з підзаголовком «Білі раби» (під такою назвою картина демонструвалася в США, – ред.). Навіть його рекламний плакат нагадував постери «Потьомкіна». Це був так би мовити, «Потьомкін» навпаки.

Дія картини розгортається в Росії в 1917 році. У чорноморський порт повертається з походу броненосець. Його офіцери з нетерпінням чекають зустрічі з батьківщиною. Особливо радий Костя, граф Костянтин Волков, закоханий у дочку губернатора Севастополя – Марію.

На палубі готується бал, але революціонери на чолі з віроломним камердинером губернатора Бориса захоплюють корабель і вбивають багатьох гостей і офіцерів екіпажу. Костя після сутички опиняється за бортом. Бунтівники направляють на Севастополь бортові гармати і змушують законну владу капітулювати, а потім вчиняють погроми в захопленому місті. Після низки гостросюжетних пригод Костя і Марія разом з іншими біженцями покидають Росію. Дивлячись на берег, що віддаляється, Костя вимовляє в фіналі: «Це лихо не тільки Росії. Вороги цивілізації повинні бути знищені. Боротьба триває!» Його бойовий товариш додає: «Народи ще не бачать цієї загрози ...»

Фільм користувався винятковим успіхом, не в останню чергу завдяки фокстроту «Що ви сказали мені про любов і вірність» (композитор Петер Кройдер, текст Ганса-Фріца Бекмана, – ред.) з його блискучим приспівом:

Ви сказали, що ваше серце розривається від туги навпіл.
Це була брехня
nitschewo!

У СРСР, в свою чергу, спішно екранізувалися антинацистські твори. У 1938 році один за одним вийшли фільми «Професор Мамлок» за п’єсою Фрідріха Вольфа, «Болотяні солдати» за повістю Юрія Олеші, «Сім'я Оппенгайм» за романом Ліона Фейхтвангера. Ще в перших числах серпня 1939 Політбюро дозволяє Комітету у справах кінематографії замовити Фейхтвангеру сценарій за його романом «Вигнання» і виділяє на гонорар 35 тисяч франків. Але в другій половині того ж місяця політична ситуація різко змінюється.

Дружба-Freundschaft

У радянсько-німецьких відносинах настає період «дружби, скріпленої кров’ю», як висловився Сталін.

Пакт про ненапад між СРСР та нацистською Німеччиною від 23 серпня 1939 року, за яким настав розділ Польщі згідно з секретним протоколом, а потім Договір про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 року, який закріпив цей розділ, стали громом серед ясного неба і для радянських громадян, і для підданих Третього рейху.

Доктрини тоталітаризму не тільки незаперечні, але і мінливі
Оруелл


Агітпроп обох країн ламав голову, як змусити населення забути те, що втовкмачували йому ще напередодні – про непримиренний антагонізм двох ідеологій, «звірячу» сутність відповідно націонал-соціалізму і більшовизму.

Але, як писав Джордж Оруелл, «новизна тоталітаризму – в тому, що його доктрини не тільки незаперечні, але і мінливі». В обох столицях дійшли висновку, що ідеологічні протиріччя двох режимів слід приглушити і взяти курс на культурне зближення.

У Німеччині зняли з прокату «Броненосець «Севастополь».

У СРСР зник із кінотеатрів «Олександр Невський» Ейзенштейна, в якому російське військо громить Тевтонський орден. Перестали показувати і всі перераховані вище антинацистські картини. На двосторонніх переговорах раз у раз заходить мова про те, що непогано було б підписати угоду про культурні обміни.

Під назвою «Дуня» з українськими и російськими субтитрами фильм режисера Учицки йшов в кінотеатрах окупованого Києва. Реклама з газети «Нове українське слово».
Під назвою «Дуня» з українськими и російськими субтитрами фильм режисера Учицки йшов в кінотеатрах окупованого Києва. Реклама з газети «Нове українське слово».

Німецькі прокатники цікавляться радянським історичним кіно.

10 січня 1940 року це питання обговорюється на засіданні Політбюро.

Постановили:
1. Дозволити «Наркомвнешторгу» продати Німеччині обидві серії кінофільму «Петро I» за 20 тисяч марок, погодившись на об’єднання обох серій в одну, з озвучуванням німецьклю мовою, за умови затвердження тексту, діалогів і написів Комітетом кінематографії при РНК СРСР.


2. Дозволити також продати кінофільм «Мінін і Пожарський» за 15 тисяч марок.

Режисер Густав Учицки тим часом закінчує «поштмейстер» – екранізацію пушкінського «Станційного доглядача» з Генріхом Георге в головній ролі. Ця стрічка, хоча і сильно відрізняється від першоджерела, до цього дня вважається однією з кращих екранізацій Пушкіна в зарубіжному кіно.

«Почтмейстер» (1940). Дуня – Гільде Краль, Мінский – Зіґфрид Бройер, Маша – Маргит Шимо.

Дружили не лише кінофільмами, але і операми

А 7 лютого 1940 року в Берлінській державній опері відбулася прем’єра – «Життя за царя». Опера Михайла Глінки після революції не ставилася у себе на батьківщині 22 роки. З її монархічним сюжетом не знали, що робити. Пробували перенести дію в обставини радянсько-польської війни 1920 року. Нарешті, нове лібрето написав поет Сергій Городецький: тепер поляки шукають не юного царя Михайла Федоровича, що сховався в монастирі, а дорогу на Москву.

Радісний хор у фіналі співає замість «Слава, слава, наш російський цар» – «Слава, слава, ти Русь моя». У цій версії опера була поставлена на сцені Большого театру.

Прем’єра відбулася 2 квітня 1939 року. На спектакль були запрошені іноземні дипломати, і немає сумніву, що аташе з питань культури відправив до Берліна депешу про оглушливому успіху опери. «Іван Сусанін» відразу ж став класикою, головною оперою радянського репертуару.

Молдовська поштова марка с портретом Марії Чеботарі. 1994
Молдовська поштова марка с портретом Марії Чеботарі. 1994

Берлінська прем’єра пройшла через 11 місяців після московської. Відомство Геббельса, що дало дозвіл на постановку, прекрасно бачило пропагандистський потенціал опусу Глінки: як в ті часи, так і тепер агресорами зображувалися поляки. Незважаючи на наявність лібрето Городецького, автори вистави скористалися все ж старим текстом барона Розена.

Склад виконавців був сліпуче зоряним. Антоніду співала уродженка Бессарабії Марія Чеботарі – згодом її порівнювали з Марію Каллас.

У партії Собініна виступив видатний тенор Гельґе Росвенґе. Тоді ж він записав найскладнішу арію з четвертого акту.

Цей запис став одним з найкращих в його дискографії.

Гельґе Росвенґе. Арія Собініна. Оркестр Берлінської державної опери. Диригент Бруно Зайдлер-Вінклер. 1939.

Москва відповіла Берліну прем’єрою «Валькірії». Поставив її не хто інший, як Ейзенштейн. Достеменно невідомо, як саме ухвалювалося це рішення. Тодішній головний диригент Великого театру Самуїл Самосуд в своїх спогадах просто не пише про це:

Досі ще лунає у вухах здивована інтонація, якою відгукнувся Сергій Михайлович на мій телефонний дзвінок, коли я йому без всяких дипломатичних «підходів» запропонував поставити в Великому театрі вагнерівських «Валькірію».

Вагнер ?! Опера? .. Ніколи і нічого не ставив в опері ... Та ще Вагнера.

Дзвінок цей стався 30 грудня, через п’ять днів після обміну теплими посланнями між Гітлером і Сталіним з нагоди 60-річчя радянського вождя. Навряд чи варто сумніватися в тому, що ідея поставити «Валькірію» виходила з найвищих інстанцій. Вагнера в СРСР перестали ставити в 30-і роки. Радянському панівному ареопагу він представлявся незрозумілим містиком, до того ж було відомо, що Вагнера обожнює Гітлер, вважаючи його справжнім виразником арійського духу. Але саме це і стало вирішальним чинником у такій політичній обстановці.

Вистава в Большому трактувалася саме як жест. 18 лютого, після берлінської вистави «Життя за царя», Ейзенштейн звернувся до німецьких слухачів московського радіо:

Ми раді, що на цей крок ми можемо відповісти «Валькірією» ... «Валькірія» найбільша мистецька подія цього сезону, де німецьке мистецтво і культура вступає в новий контакт з нами, росіянами ...

Деякі автори вважають, що Ейзенштейн прийняв пропозицію вимушено. Насправді він, звичайно, був пристрасним вагнеріанцем і про запропоновану поправку міг тільки мріяти. У статті «Втілення міфу», написаній ще до прем’єри, Ейзенштейн називає Вагнера генієм і ставить в один ряд з Гомером і Данте. Визначаючи центральну тему всій тетралогії «Перстень Нібелунгів», він пише:

Прокляття «золота Рейну», викраденого у його хранительок; прокляття «скарбу і кільця», які викрадають один у одного боги, гноми, дракони і герої; прокляття, що виявляється в ланцюзі вбивств, смертей і злочинів, який би зміст йому не хотіли придумати дослідники будь-яких сортів в першооснові своєї самим Вагнером визначено як прокляття приватної власності.

Приступаючи до роботи, він записує в щоденнику:

What is fascistic in this play? I wonder.

(Що фашистського в цій п’єсі? Не збагну.)

Як і Вагнера, його захоплює ідея Gesamtkunstwerk – універсального твору мистецтва. Він намагається знайти сценічний аналог великого плану, «монтажу атракціонів». Не вдався задум «звукових обіймів»:

Я хотів розставити по коридорах, навколо театрального залу, систему радіорепродукторів, щоб музика «польоту Валькірії» дійсно могла б «перелітати» з місця на місце і в різні моменти нестися з різних частин театру, а в кульмінації звучати і гуркотіти звідусіль одночасно, повністю занурюючи глядача в міць звучань вагнерівського оркестру.

Через чотири десятиліття це зробив, і саме з польотом валькірій, Коппола в картині «Апокаліпсис сьогодні» за допомогою нововинайденої системи Dolby Stereo.

Ейзенштейна взагалі підвела театральна механіка. Після прем’єри один з рецензентів не без сарказму писав:

Хоч і лунають іронічні зауваження на адресу двох «екскаваторів» двох скель, які в сцені поєдинку сходяться і утворюють міст ... але вигадка вдала. Враження від неї, однак, розхолоджує ... механічна сторона справи: скелі падають зі скрипом.

Наталія Шпиллер, яка співала Зіґлінду, згадує, як на репетиціях Ейзенштейн намагався застосувати точне «розкадрування», як він це робив в кіно, і дивувався, чому розписані по тактам рухи ніяк не вкладаються в музику:

Я почала скрупульозно точно виконувати завдання, голосно відраховуючи такти. Все було зроблено саме так, як велів режисер, але чомусь вісім тактів залишалися незаповненими. Спантеличений Ейзенштейн, помітивши, що у виконання, мабуть, вкралася якась помилка, попросив повторити спочатку. Я повторила, причому всі присутні, включаючи і диригента Небольсіна, стали голосно лічити. І знову ті ж вісім тактів виявилися порожніми. «Звідки ж вони взялися?» запитав здивовано Ейзенштейн.

Прем’єра «Валькірії» була призначена на кінець вересня 1940 року. Але вже в листопаді 1939-го Сталін розв’язав війну з Фінляндією, за якою відбулася окупація балтійських країн. Відносини з Німеччиною різко зіпсувалися. У міру наближення прем’єри Ейзенштейн нервує, побоюється несподіваних політичних поворотів. 25 вересня він записує в щоденнику:

Вчора Репертком і Комітет [у справах мистецтв] дивилися «Валькірію» <...>. До мене ніяких закидів. Дуже хвалять <...>. Аби німці не насрали. Якщо відтягати, можна потрапити в не ті з ними відносини.

Прем’єру все ж відтягнули. Запис від 28 вересня:

Сьогодні, в призначений день прем'єри «Валькірії», йде «Іван Сусанін». І, здається, назавжди ... Вина за Німеччиною: військовий союз і провезення військ по Фінляндії (мається на увазі транзит німецьких військ через Фінляндію в окуповану Норвегію, розцінений радянською стороною як порушення умов пакту Молотова - Ріббентропа,– ред.) [.. ] А все-таки шкода «Валькірію» ...

У середині листопада в Берлін відправляється Молотов.

12 листопада 1940 року. Візит Вячеслава Молотова в Берлін. Німецька хроніка.

Його переговори з Гітлером закінчилися невдачею. Але «Політ валькірій» все ж відбувся. 28 листопада відбулася прем’єра.

Німецький посол граф фон Шуленбург сидів в царській ложі.

Партію Зиґмунда співав чудовий російський тенор Никандр Ханаєв. Залишився його запис арії іншого героя з іншої опери тетралогії – Зіґфріда.

Сцена кування меча з опери «Зіґфрід». Зіґфрід – Нікандр Ханаєв, Міме – Олександр Перегудов. Оркестр Большого театру, диригент – Василь Небольсін. 1938

Рецензенти досить високо оцінили роботу диригента Василя Небольсіна і деяких співаків і поблажливо-іронічно – режисуру. Святослав Ріхтер, який бачив виставу, назвав її «катастрофою». І згадував похмурий дотеп піаніста Генріха Нейгауза, який сказав, що ця невдача і стала причиною війни.

Один з німецьких дипломатів, який супроводжував Шуленбурґа, назвав версію Ейзенштейна «сенсаційною і дуже своєрідною, і, у всякому разі, зовсім відмінною від тих вагнерівських інсценізацій, які можна було уявити собі в Німеччині». Хтось інший зі співробітників посольства назвав її «навмисною єврейською витівкою».

Радянсько-німецький культурний ренесанс не відбувся. «Валькірію» дали в Большому всього шість разів. 27 лютого 1941 року відбувся останній спектакль. Ейзенштейн більше ніколи не ставив опер.

У березні 1941 року була заснована Сталінська премія в галузі літератури і мистецтва.

Головний диригент Большого Самосуд отримав премію другого ступеню за «Івана Сусаніна». Ейзенштейна нагородили першим ступенем за «Олександра Невського». Фільм повернувся в прокат. У Німеччині після 22 червня знову стали показувати «Броненосець «Севастополь», але під іншою назвою – «Червоні звірі».

Читати далі:

Мирослав Маринович: «Путінська Росія має зазнати такого самого краху, як гітлерівський режим»​

Україна всіх повертає до реальності: і Росію, і Трампа – Померанцев у книзі «Це не пропаганда...»​

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG