Ксенія Миронова – дружина закатованого російськими військовими учасника спротиву Дениса Миронова. В окупованому Херсоні її чоловік разом з іншими бійцями місцевої тероборони намагалися чинити спротив загарбникам. Зрештою їх викрили й захопили в полон. Після двох місяців невідомості Ксенія отримала понівечене тіло свого чоловіка.
Зараз жінка – переселенка. Разом із 12-річним сином вони живуть на Дніпропетровщині. Окрім побутових проблем, пов’язаних із намаганням налагодити життя на іншому місці, вона вимушена вирішувати й бюрократичні проблеми: у її героїчно загиблого чоловіка досі немає ніякого статусу. У військовій частині заперечують, що її чоловік служив у херсонській теробороні. Сім’я Дениса Миронова живе за рахунок мізерних «переселенських» виплат.
«Я зрозуміла одразу: він піде»
Вони з Денисом обоє народилися й виросли на Дніпропетровщині, обоє – у родинах військових. Цей шлях – служити в Збройних силах – обрав і її чоловік, каже Ксенія. Але на початку 2000-их Миронов вирішив піти з армії, через відсутність перспектив.
Денис був дуже організованою й дієвою людиною, – розповідає Ксенія. Він досягав успіху в усьому, за що б не брався, тому наважився заснувати власний бізнес.
Останніх 5 років перед повномасштабною війною родина прожила в Херсоні. Денис мав власну компанію, яка експортувала овочі та фрукти, Ксенія допомагала як бухгалтер.
Не кожен зможе – з військового стати бізнесменом
«Херсонщина – це край, де все росте: помідорчики, кавунчики. У чоловіка була своя компанія, і ми займалися експортом товарів плодово-овочевої групи. Не кожен зможе – з військового стати бізнесменом, багато колег Дениса, пішовши з армії, поверталися, бо не могли знайти себе у цивільному житті. Але Денис – зміг. Був дуже енергійним, наполегливим, швидко все опановував, не пам’ятаю такого питання, яке б він не міг вирішити. Він же і школу добре закінчив, і інститут – з червоним дипломом. А ще – було велике бажання. І це давало результат», – розказала Радіо Свобода Ксенія.
24 лютого 2022 року перекреслило всі плани й сподівання родини. Денис розбудив Ксенію вранці: «Війна почалася!». Вона побігла до банкомата знімати гроші, а він – заправляти машину.
«Пам’ятаю: стою до банкомата – а в людей такі обличчя! Ти – як комок. Ти – не знаєш, що буде далі. Страшно. Потім побігла в супермаркет – там черги кілометрові. Розгрібали все. Але розмов, щоб я кудись їхала без чоловіка, у нас не було. Він знав, що без нього я нікуди не поїду», – каже Ксенія.
У перші ж дні війни Денис Миронов пішов у військкомат.
Я як дружина не кидалася в ноги, не зупиняла, не кричала
«Я зрозуміла одразу: він піде. Може, хтось мене не зрозуміє, що я як дружина не кидалася в ноги, не зупиняла, не кричала, щоб не пустити. Це була б марна справа. Він повинен був знати, що я його надійний тил, що я вдома чекатиму, що люблю, що підтримую.
Спершу він пішов – і повернувся. Каже: там нікого не було, кажуть, що місто здали, що немає сенсу чинити спротив. Я була щаслива однією тією хвилиною: що він вдома. Але він був дуже розчарований: «Як це так, як це ми не чинимо спротив?». А на ранок зібрав трохи речей і сказав: «Я піду»
Пізніше, розповідає вона, Денис таки зміг записатися у тероборону. Там же він познайомився з Віталієм Лапчуком, з яким одразу ж потоваришував, обидва чоловіки надалі чинитимуть опір під боком окупанта.
Того ж дня Денис вийшов до дружини на відеозв'язок – був уже у формі, бронежилеті, касці, зі зброєю і пов’язкою ТРО, розповідає Ксенія. Виглядав щасливим, адже з’явилася надія на те, що буде організована оборона. Вони перебували в одному з інтернатів, там у них були збори, каже жінка. Але вже у перших числах березня за кілька днів у місто вже зайшла російська військова техніка.
Окупація й опір у підпіллі
Місто завмерло. Автоматники, за ними – танки. «Рашисти» заходять в місто!
«Був початок березня, похолодало, пішов сніг. Тиша в місті, люди всі поховалися по домівках, і всі виглядаємо у віконечка. Дивлюся у вікно – воно у нас було на великий проспект. Чую: звук важкої техніки, яка їде проспектом. Місто завмерло. Автоматники, за ними – танки. «Рашисти» заходять в місто! Я запам’ятала цей момент на все життя! А я не знаю, де мій чоловік…», – згадує жінка.
Після того, як в місто увійшла російська армія, говорить Ксенія, тероборонівців розпустили. Денис переховувався десь кілька днів, а її з сином просив не ночувати вдома. Зрештою він з’явився у квартирі: без амуніції, в цивільному.
Кілька тижнів, до кінця березня, Денис разом з Віталієм Лапчуком та іншими тероборонівцями вели підпільницьку роботу: збирали інформацію про російських військових та їхню техніку й передавали українській стороні. По місту пересувалися на авто з надписом «Хліб», під виглядом доставки продуктів.
Ксенія каже: на той момент вона нічого не знала про діяльність чоловіка, але здогадувалася.
Під хліб вони возили зброю і розглядали обстановку
«Денис постійно був у якійсь переписці. Я здогадувалася: вони моніторять ситуацію – що їде, куди їде. І щодня він разом з Лапчуком кудись їхали. Казав: за хлібом. Але то було прикриття. Під хліб вони возили зброю і розглядали обстановку. Це я пізніше дізналася від одного чоловіка з ТрО. Насторожило мене те, що він взяв снуд сина. Такий шарф на шию, яким можна прикривати частину обличчя. Темно-синій. Йому чомусь так сподобався той снуд… Я також була свідком. Ми сиділи з моїм чоловіком і з Лапчуком в машині, коли Віталію хтось подзвонив і дуже дякував, що вони гарно відпрацювали по позиціях. Якусь колону накрили артою, я так почула. Більше я нічого не знала, він мені нічого не розповідав»
Березень в окупації був дуже тяжким, згадує Ксенія. Щоранку вони з чоловіком йшли з дому. Денис – у своїх «хлібних» справах. Ксенія – «полювати» за харчами.
«Ми ніби повернулися в радянські часи. Полиці порожні. В супермаркет заходиш: там дві пачки чаю стоїть і спеції. Ми як в облозі. Щодня я виходила: десь черга стоїть – стою, скуповую. Ми скільки грошей витратили на харчі! За хлібом стояли з 7-ї ранку, а машина приходила о 12-ій. Одного разу ми купили хліб з борошна другого сорту. Це був жах: таке відчуття, що ти жуєш якийсь пісок»
Зникнення чоловіка
Уранці 27 березня Ксенія востаннє бачила чоловіка. Він сказав, що поїхав за пальним.
Його товариша Лапчука знайшли з гирею, втопленого в річці
«Протягом дня він не брав слухавку. До шостої вечора я його чекала, адже в такий час на вулицях уже не було людей, комендантська година. І я зрозуміла, що щось не те. Він мене попереджав: якщо зі мною не буде зв’язку днів три, це нормально. Ніч я не спала: чекала, переживала. А наступного дня я отримала повідомлення з його телефону: плюсик. І я трохи заспокоїлася. Я була така рада, що не зразу зрозуміла, що це був не він. А за кілька днів на моє запитання: «Коли ти прийдеш додому?» відповіли: «Я уже почав втомлюватися. Думаю, що відпрацюю по воді і все». Я зрозуміла, що це не він писав. А що це означало, я зрозуміла набагато пізніше. Його товариша Лапчука знайшли з гирею, втопленого в річці»
Пізніше дізналася: росіяни викрили підпільників і заманили чоловіків на зустріч. Там їх разом з Віталієм Лапчуком взяли в заручники.
Раніше Радіо Свобода писало про історію херсонця Віталія Лапчука. Його дружина в інтерв’ю розповіла, що чоловік допомагав Збройним силам коригувати вогонь по ворожих позиціях, зокрема, у Чорнобаївці.
Зі слів жінки, окупанти схопили і вивезли їхню сім’ю з дому з пакетами на голові і допитували у приміщенні, що належала обласній поліції. Їй вдалося врятуватися. А тіло Віталія знайшли в Дніпрі з ознаками катувань.
Ксенія Миронова підозрювала, що її чоловік потрапив у біду.
Я зрозуміла, що мій чоловік у полоні
«Не знаю, як це пояснити. Сон. Мені наснився чоловік. Так мовчки, простягає мені пакет з цукерками – як ото на поминках роздають. Я прокидаюся о четвертій ранку в холодному поту. І розумію, що повинна щось зробити. Згадала, що в Лапчука жінку звати Альона. Я знайшла її на Facebook і побачила її пост, де вона пише, що з ними сталося 27 березня. Обшук, знайшли зброю. І я зрозуміла, що мій чоловік у полоні. Я написала пост, що шукаю його. Почала шукати його по місту. Мені було дуже страшно: якщо мене заберуть, то у мене дитина в окупованому місті може залишитися сама»
Зрештою Ксенія зрозуміла: залишатися в окупованому Херсоні їй із сином було небезпечно. Вони також могли стати заручниками росіян. Жінка «скооперувалася» ще з однією родиною: під обстрілами вони залишили місто. 12 годин важкої дороги – і вони з дитиною опинилися в Новомосковську, де в неї є квартира.
Як стало відомо жінці пізніше, Миронова з Лапчуком разом утримували в будівлі місцевої поліції. Дениса, зі слів свідків, яким вдалося вижити, дуже побили – проламали грудну клітину, зламали чотири ребра, пошкодили легеню.
9 квітня Ксенії подзвонила її сусідка з Херсона і розповіла, що прийшов чоловік і приніс годинник її чоловіка. Це був Олексій, він сидів у камері разом з її чоловіком, але він не був ні військовим, ні волонтером – і росіяни його відпустили.
«Орків» злило, як поводився Денис: він не говорив нічого, відмовлявся спілкуватися
«Цей чоловік мені розповів, що Денис в дуже поганому стані, побитий: пробита грудна клітина, не може ні лежати, ні сидіти, ні їсти. У мене була істерика. Це був єдиний раз, що я собі це дозволила. Куди дзвонити? Я вже збиралася їхати в Херсон… Коли ти знаєш і не можеш допомогти рідній людині – це страшне. Пізніше від звільненого полоненого Ігоря я дізналася, що Дениса і струмом катували. Він мені розповів, що «орків» злило, як поводився Денис: він не говорив нічого, відмовлявся спілкуватися. Це їх розізлило так, що вони його повалили й почали по ньому стрибати. Кілька тижнів у такому стані він помирав – це жахливо», – говорить Ксенія.
28 квітня Ксенії зателефонував Ігор, якого на той момент звільнили з полону, і повідомив, що її Денис в Криму. Перебував у Севастополі, в казармі якогось військового вишу. Переповідаючи слова свідка, жінка каже, що там умови вже були ліпшими – полонених розглядали як «обмінний фонд».
Дениса перевели до шпиталю, де йому нібито покращало.
«У мене з’явилася надія, що його будуть лікувати й зрештою обміняють. Я чекала. Я знала, що щочетверга відбувається обмін», – каже Ксенія.
«На ньому зеленкою було написано прізвище»
24 травня Ксенії подзвонили з поліції Миколаєва і повідомили: у рамках обміну отримали тіло, схоже, що це – її чоловік. Далі було впізнання. Спершу Дениса ідентифікував його товариш Антон, а потім – і сама Ксенія.
«Я сама ходила. Батьки не пішли. Побачила, що це він. З бородою. Я ніколи не бачила його з бородою. Кажу: «А як ви дізналися, що це мій чоловік? Ніяких документів при ньому не було». Відповідають: «На ньому зеленкою було написано прізвище і дата народження». Оце так «орки» відправляють тіла, ось таке ставлення. У чоловіка була сумка, документи, гаманець з великою сумою, телефон останньої моделі, все зникло»
Поховали її чоловіка, каже Ксенія, в рідному Новомосковську. Там же зараз вона живе разом з 13-річним сином. Обоє мають статус переселенців. Живуть на «переселенські». На дитину Ксенія також отримує 2,6 тис. гривень пенсії. Це все, що їм надала держава.
Син навчається дистанційно в школі, а вона – підшукує роботу бухгалтером.
«Була проблема – у мене Новомосковська прописка, тому були складнощі з оформленням статусу ВПО. Але я зробила це, домоглася. Далі планую влаштуватися на роботу, адже треба якось жити, заощаджень немає ніяких», – каже Ксенія.
Жінка каже, що не збирається повертатися до Херсона, там її вже ніщо не тримає. Бізнес, який вони вели з чоловіком, відродити не вдасться.
«Все це росло на лівому березі, – а та частина Херсонщини окупована й замінована. Навіть після деокупації, має пройти час, щоб люди знову там почали щось вирощувати. Планую поїхати, забрати речі з квартири й намагатися адаптуватися в Новомосковську»
Жодних виплат як допомогу через загибель чоловіка родина досі не отримала, каже жінка. Окрім суто побутових проблем, пов’язаних з виживанням на іншому місці, Ксенія вимушена вирішувати й бюрократичні: у її загиблого за захист суверенітету України чоловіка досі немає ніякого статусу.
Зі слів жінки, документи щодо Дениса Миронова в умовах наступу й окупації були чи то знищені, чи просто зникли. Отож вона не може підтвердити його офіційного статусу військовослужбовця.
Розумієте, мій чоловік – ніхто. В труні. І ніхто
«За цей рік я пережила не тільки горе, а й достатньо приниження. Розумієте, мій чоловік – ніхто. В труні. І ніхто… Тепер я маю доводити, що мій чоловік – військовослужбовець, що він був у ТРО. 124-а бригада, 194-ий батальйон, 5-та рота. Я подавала в бригаду запит, відповіли, що такі, як Лапчук і Миронов у бригаді не значилися. Списки ТРО спершу сформували, а тоді знищили, а потім нібито знову відновили. Там все було так швидко, що все оформити, як слід, не змогли. І я вже нічого не розумію: є документи чи немає. Хочу подати новий запит. Люди, які були підлеглими мого чоловіка, підтверджують, що він там був. А далі – треба йти до суду»
У серпні 2022-го на письмове звернення Ксенії з військової частини, де, за словами жінки, її чоловік служив на посаді заступника командира роти, надійшла відповідь.
У ній сказано, що, за даними службової перевірки, її чоловік ніколи не проходив там службу й ніколи не виконував завдань з командування цієї частини, так само, як і його загиблий товариш Віталій Лапчук.
З цим документом жінка планує йти до суду. Ксенія Миронова також подала позов до Європейського суду з прав людини, аби домогтися визнання її постраждалою від війни, а для свого чоловіка – статусу військовополоненого.
«Є злочини, за які росіяни повинні відповісти. Це справа не грошей, а справедливості. Хочу домогтися справедливості – заради мого чоловіка, заради дитини», – сказала Ксенія Миронова.
