Раїса Часник з села Половинкине Луганської області під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Лозна-Олександрівка Білокуракинського району цієї ж області. Зараз їй 97 років. Цю історію у пані Раїси вдома записала співробітники Національного музею Голодомору-геноциду у вересні 2021 року. Ми частково зберегли стилістику героїні, щоб ви могли почути живу українську мову Луганщини від людини, яка прожила там майже століття.
– Уже починать розповідать, да дєтки?
У селі Лозно-Александровка, Ворошиловградської області. В сім'ї колгоспника. Батько працював у колгоспі, мати працювала у колгоспі. А нас було троє дітей. Значить, я і два братики: Олександр і Володя. І третє дитя, яке народилося було, ще й годіка не було.
Я в школу ходила, і з собою брали не книжки, а миску й ложку, і якийсь листочок і олівець. А хлопчики ходили в дитячий садочок. І там (чого ми й остались живі) варили сніданок: якась чечевиця була і по кусочку хліба. І ото виведуть отак от, за столом стануть всі кругом їсти. У нас провіряли, щоб додому не несли, а шоб тут поїли. Раз спасають дітей школярів, то тіки щоб тут поїли. Додому кармани провіряють. А хлопчики були в дитячому садочку, там годували їх. А мамка утром брала вила і йшла в колгосп, щось там робили на фермах вилами. Там варили тоже їсти, і разом усі з однієї миски їли, що не можна брать і принести оцій дитині. А в нас дитина, знаєте, раніше були не люльки, а просто ящик, внизу тканина, і посередині отак вірьовками підчеплений цей ящик, там дитина лежить, і кругом, щоб ото мухи не кусали, обкутують його. Значіть, не могла мама принести, не могла і я, і хто із братиків. І от ця дитина помирає. Годика не було. Братик Саша побіг туди, каже: «Рая, дивися»: а він уже очі закрив. Ми до нього, а дитя мертве. Коля його звать було, Коля.
Усе, що в хаті було, було промінято: у Ровеньки одвозили все. Що відвозили? Одяг, одяг красивий. Був там базар. А звідти макухи привозять та буряки. Такшо в хаті нічого, пуста хата була, все було проміняно на ті буряки і макуху. І ось цю, було, макуху возьмемо було у школу і гриземо. І треба було ховатися, щоб діти не отняли.
Весною яке було положення в селі? Тоді якась вода так була, що багато, а наша хата крайня була і ярок, і їхала коняка. Коняка утонула. І тоді всі люди, які знали, прибігли до цієї коняки: зарізали і по куску поділили всі. І наварили коняче м’ясо. Батя взяв пригласив свого батька нагодував тоже цією конятиною. І видно, дуже багато, що батько помер од того, що дуже багато наївся.
Стояли великі бур'яни. Бур'яни у чоловіка. Там лежить мертвий, там мертвий лежить. Їздять підводою, збирають і кидають. Вирита велика яма і кидають туда їх всіх, швиряють у ту яму.
Йдем ми з школи, дивимось: хата стоїть, і у хати откриті вікна. Зайшла я в цю хату, а вона лежить, хазяйка ця, на лежанці. Сама вона здорова така була. Тепер мертва. Тут, де завжди ікони, у воглі, отакі квіти обнесені, і лежала трудова книжка. Робили в колгоспі, але нічого в колгоспі не давали. Писали вихід трудодні, і щоб вихід, значить, був, ходи скілки там днів, щоб виходила за рік. Ходили, писали трудодні. Тепер (в подальші роки - ред.) носили здавали молоко, гроші, яйця, здавали державі шерсть. А в нас шерсті не було: батя собаку обстригав і шерсть здавав. Наклали налог на яблуні, на сади. Батя усе вирубав, оставив лише молоденькі вишенькі. Вопшім, тоді робили ні за шо. І перша пенсія була восім гривень, хто в колгоспі робив. Мамка виробила, мамка та получила восім рублів, а батя нє. Батя так нічого і не получав от держави. А тіки їздив крив криші людям і получав гроші за це. І так в кожній хаті було, дєтка. В кожній хаті було так. Ну, а далі краще життя пішло, і дойшли до того, що особливо життя ми побачили, як сюди в село переїхали.
– А чи приходили до Вас якісь люди з обшуками? Зерно забирали?
– Ходили, дєтка, так. Напротів нас жив куркуль. В нього була машина, що молоте зерно. І от за це, що його машина була, його куркуль називали. І його розкулачили. Ось приходе він і каже: «Іван Трохимович, давайте ми у Вас поховаємо одяг?» Нє, нє,нє. Ходили, в кого було... в кожанках, красиво одягнені. Зерно находили - забирали. Якщо стіг, там ширяли, чи не заховане зерно. Даже і на горище залізуть. Того й, можливо, й голод став, того що обкрадали.
Приходили до нас, даже по городах ширяли, тому шо по городах заривали зерно у бочках.
– А шось батьки заховали? Змогли шось заховати?
– А нам нічо ховать було, дєтка. Нічого ховать було.
Наша крайня хата була. Великі чотири тополі, сад хароший був, колядязь. І отако сюди через дорогу поле зразу, і там появились перші колосочки. І ось мамка сумку полотняну, ножниці... Ідем туди колоски збирать. Ось, побаче, біжить на конях обїжчик: великий батіг, це палка велика, а діла з ремня і на кінці зав'язано. І по нас: «а чиї ви? а хто ви?». Біжиш, кричиш і сумку покидаєш, і ножниці покидаєш. А тоді лове, а ми обманюєм, чиї ми: не кажим своїх батьків, а других. Це тоже пам'ятаєм добре.
– А в Голодомор люди допомагали один одному?
– Допомагали. Ну треба сказать, що не плакали, дєточка: ховають, і ніхто не плакав. Дивишся, лежить там, там мертвець. По вулицях.
У шостому класі, я вже в шостому класі була. Стали вчителю казать, шо Голодомор: “Який Голодомор? Що ото видумуєте?” Він став на нас крить, шо ми сказали, шо голодували. Та в мене брат рідний помер. «Не було Голодомору, не кажіть. Не було Голодомору».
Не можна було.Не можна було говорить, шо він, Голодомор був.
– А дітям своїм Ви розказували, шо пережили Голодомор?
– Нє, нє. Я даже сину своєму, який в інституті преподаватілем, нє. Сину і дочці не розповідала. Хай вони не знають, дєточка.
Над збором матеріалу працювали Юлія Коцур та Андріанна Муллакаєва
