Люба «Сумна» та її зелена сукня
Весь Здолбунів на Рівненщині плете маскувальні сітки. Взимку – чорно-сіро-білі, в кольорах снігу та бруду. Влітку – зелені, салатові, жовтуваті, як свіже листя та висохла на сонці трава. Синтетичні тканини не підходять – плавляться та швидко рвуться. Тільки натуральні. Використовують переважно старий одяг. Місцеві приносять його до волонтерських штабів, які є майже при кожній школі Здолбунова.
На початку березня в одному з таких штабів серед пожертвуваних речей волонтери натрапили на стару зелену сукенку з пришпиленою запискою:
«Хай маскувальна сітка береже воїнів від ворогів. Цю сукенку пошила собі на засланні у Воркуті Погонюк (Піддубій) Любов Максимівна, жителька хутора Підспасів (Кунин), зв’язкова УПА на псевдо «Сумна». Слава Ісусу Христу! Слава Україні!»
Записку писали волонтери, вони й помилилися – насправді Любов Погонюк була на засланні у Магадані. Зараз пані Любі – 91 рік. Пів року тому команда організації «Після тиші» побувала у неї в гостях у Здолбунові. Ми записали кількагодинне інтерв'ю з пані Любою, оцифрували її фотографії. І тепер детально розповідаємо про її долю та її зелену сукню.
Люба
Люба Піддубій народилася в серпні 1930 року в селі Кунин неподалік Здолбунова. Вчитися, як треба, Любі не довелося.
У перший клас вона пішла ще за Польщі, вчилася польською. Родина – мама, тато, старший брат, Люба та молодша сестричка – тоді перебралася з села на сусідній Підспасівський хутір на сорок хат, побудували свою та заклали садок.
Менш ніж за два роки прийшли «перші совєти» – радянська влада. Почали змінювати все під себе. Намагалися заснувати колгосп, але люди йшли туди неохоче. Кількох селян вивезли «за буржуазію».
Далі – німці, і тоді школу закрили взагалі. Німці вбивали місцевих євреїв та палили села.
«Це діялось в селі Кунині, як німці село запалили. Хати стояли в огнях, селянам серце кам’яніло, рука стискалася в кулак», – складала рядки 13-річна Люба.
Оскільки німці не часто навідувалися на хутір, молодь тут вправлялася у маршируванні та вчила напам’ять декалог українського націоналіста.
– Будеш в мене зв'язковою на Спасів, на село? – запитав одного дня двоюрідний дядько Люби Василь Піддубій, місцевий станичний (голова поселення – ред.). Батько був проти:
– Дитиночко, ти ще така молоденька, не треба!
– Ні, тату, я за Вкраїну.
«Було таке, що хлопців (повстанців – ред.) проводила вночі. Хоть була молода, но служила дуже. Усе берегла і любила Україну, – згадує вона. – А ще за німців наші хлопці проїжджають по хуторі, ще була тоді як самостійна Україна – так було весело, радісно, я вам скажу. А після того… ну, в нас оце сталося в 1944 році, наш хутор постраждав сильно, всіх побили, повивозили. Да й таке».
Тоді Люба Піддубій стала Любою «Сумною».
Біда на хуторі
Початок 1944-го був напруженим. Всі вже розуміли, що скоро знову прийде радянська влада. Повстанцям не було куди дітися. На Підспасівському хуторі стояла чота (взвод – ред.) «Ясенка». На початку березня туди ж приїхала сотня «Широкого». Підрозділи не порозумілися, сплутали гасла, почалась стрілянина. Один з сотників отримав поранення. Місцеві розселили сотню по хатах, а пораненого із санітаром повезли до сусіднього села.
Раптом той, хто віз пораненого, повернувся з поганими новинами:
– Люди добрі, хлопці, спасайтесь, хто як може – ви продані, – дорогою підвода потрапила у засідку. Пораненого, певно, добили, а санітар не витримав і все розповів.
Сотня «Широкого» встигла врятуватися, відійшла через ліси. Хутір оточили енкаведисти.
«Ранок понеділка, другий день посту, – згадує пані Люба. – Тато мій не ховався, і хресний прийшов, мамин брат… І тут ми чуєм – стрілянина, вже окружили і вже з лісу до наших хатів ідуть, стріляють. І до нас зразу, в нас і вікно вилетіло, і все на світі, бо стріляли. І заходять до хати. Тато сидить і мамин брат. І забирають їх, виводять на двір. Ми з мамою вискочили: «Куди ви їх берете, вони ж дядьки!» І забрали їх, вивели, руки вгору. Та нас багнетами загнали в хату».
Забрали всіх чоловіків, які не ховалися – і тата, і його брата, і маминого брата, Любиного хрещеного, і сусідів – разом восьмеро людей.
«І вони давай над цими дядьками знущатися. Що вони робили – хай бог милує! Тата мого замордували, в нього все поодрізали – і вуха, і язик. Бо тато ще щось говорив там… То ще вони забили (кілок – ред.) у рот татові, щоб не говорив. Не було живого місця!» (Любиному батькові було 42 роки)
Тоді ж загинув і її старший брат, Володя. Його знайшли в яру із простреленою головою і проколотим багнетом животом. Володі було 17 років.
«Ясенкова» чота – сам «Ясенко» та його вісім хлопців – загинули у бою.
Втеча
– Собірайтеся!
Радянські лейтенанти прийшли по родину за пів року, 22 вересня 1944-го. Через те, що покійний батько «опікувався бандою у лісі», його вдову та двох дочок постановили вивезти до Сибіру. Прийшли і по його двоюрідну сестру, тітку Маньку, та її двох дітей – їхнього батька замордували тоді ж, коли і Любиного.
– Все збирайте, бо ви сюди більше не повернетесь.
Дві корови, біла та чорна – забрали, поросята – забрали, навіть одежу і ту забрали. Що збирати? Родина погрузила на підводу їжу. Раптом – тріск! – зі стіни впала і розбилася ікона Божої Матінки. Люба взяла її до рук та поклала на лавочку.
«Я чому молюсь до неї все життя – і в тюрмі, і завжди, – бо вона нас спасла. Тоді ми подумали, що ми останемось живі».
Ікона залишилася у хаті, а підводи з чотирма родинами, родичами тих, хто загинув у березні, виїхали з Підспасівського хутору.
Дорога тягнулася повз ліс. Раптом звідти вийшли повстанці й напали на конвоїрів. Люба зіскочила з підводи і по стерні, що лишилася після збору врожаю, навколішки полізла до лісу. Вся поцарапана, в крові, долізла до двох хат, що стояли під лісом. Дивиться – а в хаті стоїть мама. З діжкою сметани у руках.
– Мамо, ви як?!
– Я не знаю, я коли діжку сметани держала, рука заклякла.
Так мама і дійшла до хат. Йшла дорогою, адже «совєти» повтікали від повстанців. Ховати їх в себе господар хат відмовився. Тож звідти Люба з мамою пішли на Спасів, до Любиних напарниць-зв’язкових. Шестирічну сестричку Ганю – вона не встигла зіскочити з підводи – коні затягли назад до хутора. «Совєти» шукали її, але місцева жінка, мати вісьмох дітей, видала її за свою. А потім Ганю забрала до себе бабуся, мамина мама.
Остання надія
Люба та її мама ховалися по навколишніх селах та криївках всю осінь та зиму. Одного разу були в такій, що ледь не задихнулися. Тож навесні Люба вирішила – досить, як бог дасть. І повернулася на хутір. Сиділа там у тітки. Як раптом облава. Люба – в ліс. Але її зловили.
Коли проїжджали бабусин дім, Люба попросилася в конвоїрів попрощатися. Дозволили, зайшли з нею до хати. Коли мама почула, що Любу затримали, з відчаю пішла топитися.
– Остання надія була і тієї вже нема!
Але сусіди її врятували.
А Любу конвоїри привезли до КПЗ у тодішньому райцентрі, Мізочі.
«Це було 11 квітня 1945 року, перед Пасхою, мене забрали в середохресну середу. Там, хай Бог милує, все було. Зразу на ті допити, зразу катували й мучили, – згадує пані Люба. – Кілька днів били, катували, мене розділи наголо. Їх двоє стояли з такими шомполами».
– Псевдо кажи!
– В мене нічого немає, ніякого псевдо!
Щоб не «продати» маму й сестричку, щоб їх не чіпали, Люба сказала, що вона сирота, і назвалася іншим ім’ям та маминим дівочим прізвищем. Тоді Любов Піддубій стала Людмилою Солонько.
Півтора місяці Люба просиділа у підвалах. А далі всіх – 117 хлопців та 22 дівчини – погнали собаками на Дубно. 30 кілометрів пішки. В тюрму. Там Люба просиділа 5 місяців. 24 жовтня її та ще двох дівчат з Кунина судив воєнний трибунал. Під час очної ставки одна з цих дівчат призналася, що вони були зв’язкові – думала, це їй допоможе. Але всім трьом дали по 10 років ув’язнення.
– Відпустіть цю малу, вона ще молода, – вступилася друга дівчина за 14-річну Любу.
– Заробили, то будете сидіти.
Колонія
Дівчат одразу вивезли на Сибір, а неповнолітню Любу у січні 1946-го перевели до дитячої колонії у Львові. На той час там тримали близько 500 дівчат.
Підйом, форма – чорні платтячка з комірцями, радянський гімн. Сніданок, годували непогано. Перші півдня – школа, до п’яти класів. Вчили грамоті, перевиховували. Після обіду – швейний цех. Шили на машинках, в’язали, вишивали. Люба робила светри для бідних.
«Такі кімнати були розподілені по десять дівчат, по п’ять. Там ще не так, як у лагерах по тих нарах, а там ще кімнати. Вони ж «перевоспітивали», думали, що нас «перевоспітають». Але нічого не зламало «настоящіх» українців», – розповідає пані Люба.
Якось вихователька повела дівчат на прогулянку на Замкову гору. І одна з них втекла.
– О, це, мабуть, Солонько, – одразу припустила вихователька.
– Ні, я не втекла, я ще на місці.
Дівчину, що втекла, зловили й привезли знов до колонії.
Іноді до Люби приїжджала мама. На побачення давали годину. Мама привозила передачі – «в людей собере всього і везе». І навіть лишала гроші. Якось у Люба впали 3 карбованці. До неї підскочила «блатна» ув’язнена, порізала руку та ніс, й забрала ті гроші.
«Вони нас ненавиділи тоже, хоча вони тоже сиділи. Але вони за кражу чи щось таке. У колонії ще були й «битовикі», як ми казали, не тільки 54-а стаття (покарані «за контрреволюційну діяльність» та «зраду батьківщини» – ред.). Небагато їх було, більше – наших».
Ув’язнення
Зиму 1947–1948 років Люба провела у пересильній тюрмі у Львові. А весною її разом з подругою Марусею вивезли до Херсону.
«Там дуже голод був великий. Там були «битовикі» суджені… то вони, бідні, такі були голодні, ту гнилу картоплю, ті буряки – все їли. А варили там таку (юшку – ред.) з тюлькою, що я не могла її їсти. То вони приходили й забирали, такі бідні були, дуже голодні. А нам з Марусею вислали посилки… то ми вже мали, що їсти».
У травні дівчат перевели до Харкова. Потім – до Владивостоку. А вже звідти повезли на Магадан. «На пароход погрузили, в трюми глибокі посадили… І ми там сім суток їхали… На морі як страшно було!» – згадує пані Люба.
З Магадану – катером до села Балаганного. Там дівчат зустріли хмари мошок та гладкий наглядач – мав обрати, хто з них лишається, а хто їде далі, в інше село. Люба залишилася. Близько року разом з іншими дівчатами вона працювала в теплицях, вирощувала огірки та помідори. Годували їх навіть червоною рибою – нарешті не голодували.
Аж раптом, перед новим, 1950-м роком, новий наказ: всіх ув’язнених за 54-ю статтею звезти до Берлагу – Берегового табору суворого режиму «для особливо небезпечних державних злочинців». Любу та ще кількох дівчат погнали туди.
«Як тоді страшно було – не передати! Ми тоді думали, що все. Море відкрите, сіно везуть коні і нас пішки женуть з собаками. А ще ті конвої, завезли десь відпочити. Боялися, щоб ще нас не зґвалтували, що кричимо».
Нари, параші, бушлати та валянки. Замість імен – номери. На голові, на спині та на спідниці: Люба – Х1-31. Один лист додому на рік. «Голодом кормили… Триста грам хліба на день, більше не давали… Тільки той хліб їси та баланди якоїсь гнилої».
«Худюсінька, як той пальчик», із хворим серцем, вона всю зиму пролежала у санчастині. Її дівчат тим часом повивозили в тайгу. А Любу, коли вона одужала, відправили працювати на будівництві. Копати траншеї, мурувати й штукатурити стіни.
Інженером на будівництві був колишній ув’язнений. То десь положить кусочок хліба, щоб конвої не бачили, то цукерку – підгодовував Любу та беріг.
«Дитино, іди на якусь другу роботу, не довби ті траншеї киркою», – казав він.
Після кількох років на будівництві, в 1954-му, Любу забрали пиляти дерева на лісоповалі, в 23 кілометрах від Магадану. В серпні того ж року термін її ув’язнення сплив. Але повертатися додому не дозволяли – треба було відбути ще п’ять років заслання.
Свобода
Де жити? Нікого не маєш, нічого не знаєш. Голі-босі, у ватних табірних штанах. Ні їсти, ні пити – нічого. Роботи не давали – або в тайгу, або в лікарню.
Люба та її подружка зняли кімнату в пари з Тернополя. Вони теж відсиділи своє, але звільнилися раніше і вже встигли побудувати хатинку над морем. Брали з дівчат небагато.
Обидві влаштувалися до лікарні: подруга – до дитячої консультації, а Люба – дивитися за дітьми. 12 годин на день, 450 рублів на місяць.
«В мене хоч щось дітям дають, то ще я вкушу, а в неї нічого не було», – згадує пані Люба.
Мама вислала Любі жакет і сукенку. Дівчата носили по черзі. Хто йде в магазин, та і вдіває. Пізніше, коли назбирали грошей, купили на базарі ще дві сукні: вишневу та зелену, ту саму.
Українці, що звільнялися з таборів, трималися разом. 1956 року Люба зустріла свого майбутнього чоловіка, Йосипа Погонюка з Волинської області. Він саме відбув ув’язнення. Наступного року вони одружилися. За два роки Люба народила доньку.
А в 1964 році родина повернулася до України.
«Тож скільки пережили – не приписували, ганяли. Був тут такий районний: «Какого ж ти сюда приїхала? Їдь на східну Україну! Обязатєльно тобі?» Кричав, не хотів приписати».
За рік вони купили пів хати у Здолбунові. Любов Погонюк живе в ній і понині.
А її зелену сукню забрали до музею в Києві.
Авторка: Ліза Сівєц
