Через активне використання дронів на війні у прифронтовій зоні утворюються Зона ураження. Вони можуть сягати 10 кілометрів. Звідти поспіхом евакуюють місцевих жителів, але навіть за умови загрози наближення російської армії далеко не всі готові залишати свої домівки.
Знімальна група телевізійної та онлайн-мережі «Настоящее время» (створена Радіо Свобода для російськомовної аудиторії) побувала в одній з таких «кілзон» в Запорізькій області, де ЗСУ відбивають російському наступу. Розповідаємо, як зараз виглядає життя прифронтових сіл, де ще зовсім нещодавно залишалися місцеві.
Сільський пес намагався перебігти дорогу, але заплутався в сітці, що захищає техніку від дронів. На щастя, військовослужбовці 65-ї бригади ЗСУ саме проїжджали повз.
«Все, тікай, звірюко», – кажуть услід звільненому псу.
Собаці пощастило. Машини тут їздять рідко, а людей і поготів не зустріти. Прифронтове життя на Оріхівському напрямку завмерло. Село наче вимерло. На вулицях тихо, як на цвинтарі. Але краще нехай буде тихо, ніж гудуть дрони.
«Ще в лютому тут можна було спокійно пересуватися, можна було жити без оглядки на російські дрони. Вони дуже зрідка залітали. Ну буквально лютий, березень – і все, це вже «кілзона», – розповідає начальник відділення комунікацій 65-ї бригади ЗСУ Сергій Скібчик.
У сучасній війні «кілзона» – це ділянка місцевості, на якій через дрони неможливий будь-який рух. Чим ближче до лінії фронту, тим більше навколо руйнувань. Місцевий будинок культури, наприклад, зараз наполовину в руїнах, показує Скібчик.
«Унікальний зразок українського модерну. На жаль, росіяни його, як і все на своєму шляху до «русского мира», знищили. Знищили за три дні і всю вулицю цього села Жовта Круча. Сьогодні воно обезлюдніло», – каже він.
Далі по вулиці стоїть пам'ятник часів Другої світової війни, зруйнований і він.
«Тут поховані 32 воїни радянської армії, які загинули в боротьбі з німецькими загарбниками під час визволення Оріхівського району. І ми бачимо, що у росіян навіть до такої сакральної спадщини немає поваги. Вони просто все знищують, вони діють за тактикою вогняного валу та випаленої землі», – каже Скібчик.
У сусідньому селі Сонячному нашій знімальній групі несподівано зустрілися троє жителів: Віктор, його донька Вікторія та їхній сусід – теж Віктор.
«Ми залишилися, ось Федорович залишився і жінка там. І все. Більше немає нікого», – розповідає Вікторія.
«Спокійно не сплю. П'ю таблетки. Я сам гіпертонік із 2002 року. На таблетках сиджу. Трохи заспокоюся. Дрони і вночі літають, і вдень літають», – ділиться Віктор.
Місцеві скаржаться: ще взимку тут було багато людей. А тепер городи садити нікому, порожніють величезні площі землі. Тим, хто залишився, доводиться постійно ховатися від безпілотників.
«Як живемо? Зціпивши зуби, живемо. А куди подітися? Сидимо як миші під віником, а що робити?» – ділиться Вікторія.
«Гірше, ніж у в'язниці. Не забалакаєш ні до кого. Оце прийду до Віки та до Віті. Більше нема до кого мені й ходити», – каже їхній сусід Віктор.
Ось і зараз у небі чути гул. Спочатку десь далеко, але звук стрімко наближається.
«Я ж тобі кажу, «галушки» летять. Де ось летить! Не знаєш: свій чи чужий» – зауважує Віктор.
«Тікайте з очей! Ти теж не стій там», – каже Вікторія.
У прифронтових селах, які російська армія намагається перетворити на «кілзону», краще не затримуватися, каже наш провідник із 65-ї бригади Сергій. Швидко відзняли руйнування і назад – на відносно безпечну відстань. На виїзді помічаємо вже знайомого пса, який знову потрапив у пастку. І дивиться на нас із надією, що ми будемо його знову рятувати. Будемо.
«Замри, добре. Собачка. Ну ти ще більше заплутаєшся і взагалі задушишся, дурнику малий», – каже військовий, розплутуючи собаку.
Залишається тільки сподіватися: якщо цей чи будь-який інший пес заплутається знову, у цій безлюдній глушині знайдеться той, хто прийде на допомогу.
