Олександра Жиліна
«Я збиралася це зробити щороку. А потім зрозуміла: або зараз, або вже ніколи», – розповідає Наталія Терамае про своє повернення в Україну.
У Фінляндії вона прожила понад десять років. Наталія стала одним із голосів культурної дипломатії – знайомила світ із сучасною Україною, реалізовувала проєкти, викладала, бо переконана: про Україну мають розповідати самі українці. А після початку повномасштабної війни допомагала українським біженцям.
Попри ризики обстрілів, страх і нерозуміння оточення, родина Наталії вирішила повернутися в Україну під час війни – бо не хоче, щоб її діти стали іноземцями. І додає: лише тут відчуває себе на своєму місці.
«Я не могла залишатися осторонь»
Наталія Терамае – журналістка та кураторка мистецьких проєктів. До Фінляндії переїхала у березні 2014-го. Вона брала участь у мітингах на підтримку України, долучилася до «Товариства українців у Фінляндії», яке діє з 1997 року.
Наталія розповідає: у країні домінували російські наративи, а Україну часто розглядали крізь російську імперську оптику. Тож у межах програми Ukrainian Studies Гельсінського університету вона ініціювала курс «Сучасна українська культура доби незалежності: з 1991 року і дотепер».
Згодом створила кіноклуб при посольстві. За її словами, фіни уникали відвідувати дипустанову – заходи там їм здавалися політизованим. Саме тому виникла ідея фестивалю «Українські кінодні у Гельсінкі» – як окремого простору для глибшого, відкритішого діалогу.
Люди приїжджали без нічого
У 2022 році родина планувала повернення до України, однак повномасштабне вторгнення змінило ці плани – Наталія долучилася до допомоги українським біженцям. Разом з іншими українцями вони створили центр допомоги у столиці, куди люди приходили за базовими речами і допомогою.
«Люди приїжджали без нічого – з дітьми, розгублені, часто навіть не знали, куди їдуть».
Згодом, окрім гуманітарної допомоги, додався ще й інформаційний фронт.
«Почалася дискусія: чому українцям усе дають? Безкоштовне житло, гроші, тимчасовий захист, їжа – а нам нічого».
Тож робота організації почала трансформуватися: з’явилася інформаційна складова, мовні курси, психологічна підтримка. Паралельно Наталія займалася культурною дипломатією – організовувала фестивалі, події, розповідала про Україну в Фінляндії. Але, пригадує, це було непросто: «Фіни не до кінця розуміють різність між українцями і росіянами».
Наталія також звернула увагу на діяльність організацій, які працювали з українцями російською мовою і, за розслідуванням журналістів, можуть бути пов’язані з російськими структурами, а також на надання грантів росіянам.
«Куди ти їдеш?»
Попри активну діяльність, каже Наталія, її внутрішній стан лише погіршувався. З часом вона відчула, що навіть важлива робота не замінює відчуття дому.
«За кордоном у мене була дуже сильна депресія. Бо ставало все гірше, гірше і гірше. Я відчувала, що роблю важливі речі, але це не замінює відчуття, що ти вдома і можеш бути потрібною тут. А зараз (після переїзду – ред.) для мене це відновлення і повернення моєї енергії».
Рішення повернутися було не лише про війну, а й про дітей, каже вона.
«Мені дуже важливо, щоб мої діти були українцями. Живучи у Фінляндії, я дедалі більше помічала, як вони змінюються. Я розуміла, що можу втратити цей момент: мої діти стануть іноземцями, а я не стану. І ми будемо наче жити на різних планетах».
Наталія пояснює це не лише культурною різницею, а й особливостями суспільства за кордоном.
«Дитина стане тим, ким її зроблять, у будь-якому разі. У Фінляндії система зробить із наших дітей те, що їй потрібно. Чому Росія так бореться за наших дітей? Чому забирає їх? Бо наші діти – це наше майбутнє. Це питання національної безпеки».
Я просто зрозуміла: зараз або ніколи
Попри сумніви оточення, Наталія вирішила повертатися.
«Мені казали: «Куди ти їдеш? Подумай про дітей. Там небезпечно. Що ти там будеш робити? Тут стабільність». Але цього разу рішення було остаточним. Я просто зрозуміла: зараз або ніколи».
«Тут усе живе»
Наталія повернулася до Києва наприкінці 2024 року. Спочатку сама, згодом до неї приєдналася родина – чоловік і двоє дітей. Перші дні в Україні припали на обстріли.
Думаю, що ці мої десять років за кордоном були для чогось потрібні
«Я питала дітей, чи їм страшно. Вони сказали – ні».
Попри складний період адаптації – документи, побут, школа для дітей, – вона каже: відчуває, що зробила правильний вибір.
«Я віднайшла себе. Думаю, що ці мої десять років за кордоном були для чогось потрібні. Але мені шкода, що я втратила багато часу».
Але найважливішим для неї стало відчуття після повернення.
«Тут усе живе – повітря, запахи, люди. Усе має значення. І в цьому є спокій. Я не знаю, що буде далі. Але я точно знаю, що я на своєму місці».
Торік Наталія видала роман «Іммігрантка». Тему українського мігрантства вона почала досліджувати ще до того, як це стало масштабним викликом для всієї України у 2022 році. Це історія про непроговорені травми, життя за кордоном і доленосність тимчасових рішень.
Інтерв’ю записане в межах проєкту «Повернення додому: опрацювання сучасних викликів в Україні за допомогою усної історії». Проєкт реалізований ГО «Пост Беллум – Україна» за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах Програми трансформаційної співпраці.
Форум