У Львові попрощались і провели в останній путь 98-річну Дарію Гусяк, яка була зв’язковою головного командира Української повстанської армії Романа Шухевича, політув’язненою радянських тюрм і таборів. Дарія Гусяк померла 12 серпня.
Панахида відбулась у Гарнізонному храмі Петра і Павла.
«Дарія Гусяк ‒ одна з небагатьох, яка відбула 25 років покарання, повне покарання. Не просила помилування. Вона була членом Організації українських націоналістів, я б сказав, карним членом ОУН, яка виконувала накази і ніколи не зламалася. Вона не спокусилася на славу і мирські спокуси. Завжди була скромна і невибаглива, працювала заради держави. Це була сталева людина, яка знала, де їй бути, як формувати своє оточення, займалася з 1998 року вишколом молоді і вважала, що треба вчитися, самовдосконалюватись і готувати кадри для України», ‒ говорить Радіо Свобода історик Микола Посівнич.
Дарія Гусяк народилася 4 лютого 1924 року в Трускавці Львівської області. Присягу членкині ОУН склала на Великдень у 1948 році і прийняв її головнокомандувач УПА Роман Шухевич. 2 березня 1950 року Дарію Гусяк радянська влада заарештувала. Вона зазнала катувань, але ні словом не промовилась про місце перебування Романа Шухевича. Поруч у камері, через перегородку, чекісти били її маму.
За свою націоналістичну діяльність Дарія Гусяк була позбавлена волі на 25 років. Вона відбула покарання у Верхньо-Уральську Челябінської області, а згодом у Володимирській тюрмі. У 1969 році її перевели в концтабір у Мордовії. Дарія Гусяк відбула весь термін покарання, звільнившись на 51-му році життя.
Після звільнення їй було заборонено жити у Львівській області. Жінка не мала житла і їй запропонувала прихисток Катерина Зарицька, членкиня ОУН, також зв’язкова Романа Шухевича, політув’язнена радянських тюрем і таборів. Катерина Зарицька після звільнення жила в місті Волочиськ Хмельницької області.
«Я народилась, а Дарія Гусяк уже була у нашій родині, жила у моєї бабці ‒ Катерини Зарицької. Одарка приїхала у Волочиськ. Вона за молодих років була зв’язковою Шухевича, а потім була відомим політв’язнем. Одразу вони з бабцею склали список тих, хто був у тюрмах і не мав родичів. Вони писали цим політв’язням листи і, як було дозволено, двічі на рік висилали їм посилки. Пакували і писали щодня. Дарія Гусяк збирала українські книжки і везла у східні регіони. Їздила електричками, щоб не витрачати гроші фонду. Дарія Гусяк це робила до останнього ‒ висилала книжки для дітей. Ініціювала проведення Різдва у Львові для дітей зі східних областей», ‒ розповіла Устина Сорока, внучка Катерини Зарицької.
Дарія Гусяк була членкинею Крайового проводу ОУН у радянський час, коли ОУН була заборонена і переслідувалася. У Львові Дарія Гусяк мешкала з 1995 року. Міська влада виділила їй однокімнатну квартиру. Вона створила громадську жіночу організацію «Всеукраїнську лігу українських жінок».
Дарія Гусяк померла 12 серпня при монастирі, де перебувала останні три тижні свого життя. За словами Устини Сороки, вона говорила, що їй дуже прикро, що сьогодні Україна несе стільки жертв у війні.
«Дарія Гусяк свою душу поклала разом з Україною і робила це дуже гідно, відважно і скромно. Ніколи не рвалася бути у президіях, вона ніколи не намагалася пожинати плоди своєї слави. Цілком заслужила собі, щоб тепер слава була в очах Бога. Дарія Гусяк передала естафету молодим. Сьогодні з’являються молоді жінки, які мають в кого брати приклад. У нас молодь має на кого рівнятися і Дарія Гусяк є прикладом естафетного зв’язку», ‒ каже Мирослав Маринович, політв’язень у роки радянського режиму.
Дарію Гусяк поховали на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці Шухевичів. Там спочивають дружина, донька Романа Шухевича. Планується, що колись туди ж покладуть останки головнокомандувача УПА, якщо будуть знайдені.
Місце поховання викликало суперечки серед групи львів’ян. Місце, яке запропонувала міська влада – на полі почесних поховань, що входить до комплексу Личаківського цвинтаря – відхилив Юрій Шухевич, син головнокомандувача УПА. І запропонував родинний склеп. У Дарії Гусяк не було власної сім’ї.
УПА: коротко про головне
Українська повстанська армія (УПА) – військово-політичне формування, що діяло на території України в 1942–1956 роках.
Метою створення УПА було об’єднання розрізнених збройних груп націоналістів під керівництвом ОУН(б). Своїм головним завданням УПА декларувала створення національної української армії для відновлення незалежної Української держави і підготовку повстання після того, як комуністичний СРСР і нацистська Німеччина виснажать одне одного у кровопролитній війні.
УПА виступала за створення самостійної соборної Української держави, яка мала включати в себе всі етнічні українські землі.
Часом заснування вважають 14 жовтня 1942 року, а одним із останніх боїв УПА з військами НКВС був бій із метою заблокувати радянські військові колони до Угорщини для придушення антикомуністичного повстання 1956 року. За деякими даними, все ж останній бік вояки УПА дали аж в 1967 році.
Із травня по листопад 1943 року головним командиром УПА був Дмитро Клячківський, з 1944 по 1950 рік – Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рік – Василь Кук.
Для УПА була характерна партизанська тактика, все озброєння було трофейним – німецьким, радянським, угорським та австрійським (ще з Першої світової війни). Окрім українців, у складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей.
УПА воювала на два фронти – проти нацистської Німеччини і згодом проти радянської влади, а діяльність УПА визнавали антинімецьким повстанням німецькі окупаційні керівники, зокрема Еріх Кох. Напади частин УПА на німецькі військові підрозділи, як випливає з німецьких документів, тривали до серпня 1944 року, про збройний конфлікт німців і УПА свідчать і звіти радянських партизанів.
Радянська пропаганда очорнювала УПА як структуру, що співпрацювала з нацистською Німеччиною.
У Росії УПА визнали екстремістською організацією рішенням Верховного суду у 2014 році.
У Польщі теж переважає негативне ставлення до УПА. У 2016 році парламент Польщі кваліфікував дії солдатів УПА проти польського населення на Волині як геноцид.
Радіо Свобода розповідає про Волинську трагедію у спецпроєкті
На Волині діяла не лише УПА, а й мережі й загони «Бульби»-Боровця, «мельниківців» та різних отаманів. Діяли також німецькі каральні частини та поліцаї, в лавах яких служили і українці, і поляки, – а також радянські партизани.
На основі документів СБУ встановлено, що в Західній Україні польські втрати становили 30 327 осіб та 240 знищених населених пунктів, а українські – 16 523 та 115 відповідно. Натомість Інститут національної пам’яті Польщі вважає, що УПА та інші загони націоналістів причетні до загибелі близько 100 тисяч поляків.
Ставлення до УПА в українському суспільстві після здобуття незалежності коливається між позитивним (борці за незалежність) і негативним («німецькі колаборанти»), після Революції гідності почало переважати визнання заслуг.
Із 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті. 2018 року було ухвалено закон, що надає солдатам УПА статус учасників бойових дій.
Згідно з соцопитуванням, проведеним восени 2023 року, для понад двох-третин населення України УПА стала символом захисту незалежності.
«Ми спостерігаємо серйозну переоцінку минулого. Історія УПА стає одним із ключових елементів нашої національної памʼяті. ...Для понад 70% українців ця історія стала досвідом і заклала традицію спротиву агресору та захисту незалежності», – сказала на презентації досліженння Ярина Ясиневич, програмна директорка Центру досліджень визвольного руху.
