У роковини повномасштабного вторгнення українські воїни розповідають Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода), як у найважчі перші дні Україна оборонялася з трьох напрямків: півночі, півдня та сходу. Створюючи спецпроєкт «Навала. Хто тримав перший удар Росії», ми, звісно, не претендували на повноцінний військовий аналіз української оборони лютого 2022-го: для цього потрібні тисячі інтерв'ю та погляди з усіх можливих ракурсів. Наші співрозмовники розповіли лише те, що бачили у ті дні зі своєї точки: солдата чи командира, ветерана бойових дій на Донбасі чи цивільної людини, яка щойно взяла до рук зброю.
Це друга частина: ПІВДЕНЬ. Херсон став єдиним обласним центром України, який вдалося захопити російським військам у цій фазі війни. Ситуація на півдні країни вже з перших годин масштабного наступу розвивалася дуже швидко. І у військових, і у цивільних залишається дуже багато питань, головне з них – як військам РФ вдалося так швидко прорватися з території Криму на материкову частину України? І відповіді на ці питання ще належить знайти. Героями цієї частини стали як воїни, які мали досвід та певний рівень підготовки, так і ті, хто вперше потрапив на поле бою в лютому 2022-го.
Євген, тоді – командир підрозділу 59-ї окремої мотопіхотної бригади ім. Якова Гандзюка
– 24 лютого ми були на Олешківських пісках. Близько 4 ранку почули вибухи. Ймовірніше за все, з [Перекопського] перешийку. Було оголошено тривогу, і підрозділи почали залишати польовий табір та висуватися на визначені райони зосередження. Звідти – вже на рубежі в напрямку Чонгар-Чаплинка. Ще під час висування по нас було завдано авіаційні удари. І ми мали втрати.
Певний час ми були на рубежах, але потім за командою почали відходити. Спочатку в район Брилівки, потім – Великих Копанів. На той момент противник намагався не вступати у пряме зіткнення, а обходити нас із флангів. Саме наш підрозділ війська РФ обходили в напрямку Олешків, інші їхні сили йшли до Нової Каховки. Були великі колони. Вони нас брали в кліщі, намагаючись уникати прямого контакту.
У нас було трохи хаосу. Тривало велике пересування різних підрозділів: прикордонники, інженерні підрозділи. Скоріше за все, працювали ворожі РЕБ (засоби радіоелектронного боротьби – ред.), бо були проблеми зі зв’язком. Іноді намагалися проскочити різні диверсійні групи Росії, які відсікалися нашим вогнем.
Десь близько 12 години була команда переміститися до Олешків. Там вже була більша частина моєї бригади. Після того була команда на прорив Антонівського моста, бо на той момент противник закріпився вже на правому березі Дніпра – практично в Херсоні вже. Частина їхніх сил обійшла через Каховку та намагалася взяти нас в оточення.
Наскільки мені відомо, був використаний десант, який висадили з гвинтокрилів. Виходило так, що наша бригада була ще на лівому березі в кліщах, а противник вже переправився на правий берег та практично взяв нас у кільце.
Прорив через Антонівський міст
Далі був прорив і бій на самому Антонівському мосту. Саме тут бійці нашого батальйону вступили в безпосередній бій з ворогом. Першим був невеличкий міст біля самих Олешків. Територія тут дозволяла противнику організовувати засідки та тримати міст під вогневим контролем. Ну і авіація їхня ще додатково працювала.
А вже за Дніпром на східній околиці Херсону десь до двох рот противника займали оборону. Вони намагалися заблокувати наш вихід – навіть встигли гармату протитанкову туди підтягнути. Але нам вдалося прорватися.
У нас були втрати і в особовому складі, і в техніці. Але ми пробилися за Антонівку, закріпилися і почали відтісняти противника від мосту, аби інші підрозділи бригади могли переправитися. Інших варіантів вже не було, тож там тривали бойові дії. Нам допомагали підрозділи ТрО, які були на Херсонщині. Спочатку вони були не задіяні, але коли ми прорвалися, то стали нам допомагати. Застосовували все що було: міномети, БМП, БРДМ. І противника вдалося відігнати.
Завдяки цьому більшій частині бригади вдалося вийти через Антонівський міст із мінімальними втратами. Маю на увазі порівняно з тими втратами, які могли бути, якби прорив не вдався. Потім до оборони тієї ділянки підключилися й інші підрозділи, зокрема і танковий батальйон брав активну участь.
«Та доба просто не закінчувалася»
Все це відбувалося 24 лютого, яке якось перетекло в 25-те. Та доба просто не закінчувалася. Час тягнувся просто вічність. Постійно працювала ворожа авіація, збільшувалася кількість артилерійських обстрілів. Противник підтягнув резерви та почав видавлювати нас. Тоді пішла команда відходити до Миколаєва – аби не потрапити в оточення в районі Херсону.
У другій половині дня з боями ми почали відходити, бо противник вже висів на хвості. В Миколаєві було більше сил та засобів, щоби тримати оборону. Підключилися підрозділи ТрО, прикордонники, військові з інших бригад ЗСУ.
Якщо говорити про бої на Херсонщині, то на той час був дуже широкий фронт, як на бригаду. І противник цим скористався. Не сунувся в лоб, а працював авіацією, вів розвідку. Знаходив шпарини, де можна було обходити, де сил для оборони було обмаль, і нарощував там зусилля.
Ігор Кураян, бізнесмен з Херсона та боєць місцевої Тероборони
– Ранок 26 лютого був першим днем повної облоги Херсону. На окружній стояли ворожі танки і БТРи, але в місто вони не заходили. Багато військ РФ пішло на Миколаїв, залишивши Херсон в мишоловці, але був фактор – Антоновський міст! Якби його нейтралізували, то в мишоловці опинилися б самі «рашисти».
Всі херсонці молилися і бажали тільки одного – аби міст підірвали. По ньому безупинно йшли колони російської техніки, яка несла смерть і руйнування не тільки Херсону, а й Миколаєву. Кілька разів на день мій друг скидав мені інформацію про рух ворожих колон, яку я передавав далі, але ніякого результату не було. Міст стояв!
«В країні лихо, тож я тут»
Я сів на свій автобус, вирушив в розташування бригади ТрО на призовний пункт. Одразу нахлинули спогади. Саме звідси 36 років тому я пішов в армію. От і зараз ці ж самі ворота, що на мене чекає за ними?
– Де комбриг? – спитав я у караульного. – Та он там. У дворі було багато військових і людей в цивільному. – Дмитро Миколайович, вітаю, я з автобусом прибув в повне ваше розпорядження! – Привіт, давай працюй! Треба багато чого перевезти, тут залишатися небезпечно.
З комбригом познайомився два роки тому на навчаннях ТрО. Мені тоді пропонували підписати контракт резерву, але організація дуже нагадувала мені радянську армію з її бардаком. Якщо буде «звіздорєз», тоді відразу прийду, – відповів я тоді. І от в країні лихо, тож я тут.
Цілий день возив людей, зброю, боєкомплект, харчі та інші речі. Ближче до вечора стало дуже небезпечно, хтось помітив на даху будинку в спальному районі корегувальника. Я дістав бінокль і разом з незнайомим офіцером ми роздивлялись його. З офіцером тоді не встиг познайомитись, але нагода ще трапилась – вдруге ми зустрілися у таборі для військовополонених в Севастополі.
Перед штурмом: «Ніхто не планував оборону Херсону»
26-28 лютого бригада перебувала в будівлі одного з інтернатів, нам знову видали зброю і військову форму. Постійно приходили люди, які хотіли захищати рідне місто, але потрібної зброї не було. Як не було реального плану захисту, підготовки до оборони, бетонних дотів, блокпостів. Ніхто не планував оборону Херсону.
Час ішов, всі розуміли, що ось-ось буде штурм. У місті регулярних військ не було – лише територіальна оборона, яка налічувала 3-4 сотні добровольців з автоматами. Протистояти танкам, БТР і «Тиграм» бійцям без бронежилетів, касок, важкої техніки за повної відсутності захисних споруд дорівнювало самогубству. Але і здавати без бою рідний Херсон ніхто не збирався.
З початку облоги до штурму минуло п’ять днів. За цей час треба було побудувати захисні споруди, барикади, доти на основних напрямках і дорогах з урахуванням рельєфу та особливостей місцевості. Але ніхто з керівництва міста не взяв на себе відповідальність і не виявив готовності обороняти Херсон.
Так, створили маленькі барикади в різних районах, але не професійно, не за військовою наукою. Серед добровольців було багато гарячих голів, які рвались до бою. Комбриг стримував цей порив, пояснюючи, що кулею 5,45 можна тільки подряпати танк, а протитанкової зброї у нас немає.
І ось російські війська одразу з різних сторін атакували Херсон. Це сталося 1 березня 2022 року. Напередодні ввечері нам сказали, що ми їдемо на вул.Нафтовиків на спуск біля гіпермаркету «Епіцентр». Я був не в захваті, адже їздив цією дорогою майже кожен день, і знаю, що сховатися там немає де – бійці будуть легкою мішенню. Але у нас дещо «перегралося», і наступного дня ми поїхали в інший район. А туди відправився інший підрозділ. На превеликий жаль, саме біля Бузкового скверу загинули наші героїчні оборонці, зустрівши ворога.
«Здати місто без бою ми не могли»
Вранці 1 березня нас терміново підняли по тривозі. Перед самим виїздом до мене підійшов комбриг: – Їдете на авторинок, повезеш роту, – Як, «чигирями»? – спитав я. – Так.
Щоб уникнути зіткнень з ворогом, я поїхав другорядними вулицями. Без перешкод ми добралися до авторинку з тилу, їдучи приватним сектором. Наказ був на ринок не заходити, а пройтись вздовж паркану. Але тоді нас можна було побачили здалеку. Тому ми збили замок і непомітно пройшли через весь ринок.
Я як водій автобуса далеко не відходив, побачив безхатченку і спитав про ворога. – П**и вже тут, – відповіла мені жінка. – Скільки їх? – спитав я. – Зараз розвідаємо!
За 10 хвилин у нас був повний «розклад»: поворот на Степанівку – 2 танки і БТР, і три колони ворога вже проїхали в місто Миколаївським шосе.
Потім був наказ прибути до району автовокзалу, пройти через сквер «Дубки» і підійти до будівлі автовокзалу. Я запропонував поїхати до пішохідного мосту біля залізничного вокзалу, пройти коліями до залізничних мостів неподалік автовокзалу і звідти контролювати в’їзд з Шуменського і Таврійського районів в центр міста. З мостів можна кидати пляшки із запальною сумішшю, гранати, вести вогонь, а потім відступити так само по коліях, прикриваючись вантажними вагонами.
Як я потім дізнався, вже тоді на автовокзалі був встановлений [російськими військовими] кулемет, з іншого боку на даху будівельного магазина працював снайпер, а Миколаївським шосе постійно їздили «Тигри». В нас би стріляли з трьох сторін.
Але тоді ми цього не знали. Тож під’їхавши до пішохідного мосту біля залізничного вокзалу, сховали машини на прохідній заводу, взяли «коктейлі» і пішли коліями до мостів. Коли ми підходили, нас «зустрів» кулеметний вогонь.
Ми розділилися на дві групи одна пішла з лівого флангу, інша з правого. Ми теж відкрили вогонь. Десь півгодини була перестрілка. Вже було зрозуміло, що до мостів ми не дійдемо, а до росіян підійде допомога, і нас візьмуть в кільце. Ми відійшли.
Ледь встигли проїхати по проспекту Синявіна, як до Сервісного центру МВС під’їхали два «Тигри» і розстріляли два поламані поліцейські БТР, що стояли поруч. Всюди ми встигали в останню мить. До інтернату не заїжджали, це було дуже небезпечно. Ми отримали наказ сховати зброю і розійтися по домівках.
Ранок 2 березня був сонячним. На Бериславському шосе стояв підбитий російський КАМАЗ, а поряд лежало тіло російського військового.
Кілька разів я чув думку, що не треба було бійцям територіальної оборони йти на танки з автоматами. Так, певна кількість бійців загинула, але здати без бою наше улюблене місто ми теж не могли! На жаль, захищати місто готові були тисячі херсонців, але не було чим та як.
Далі почалося нестерпне життя в окупації.
Миколаїв. Боротьба за летовища
Олег, боєць спецпідрозділу патрульної поліції Миколаєва
– Я 23 лютого був на роботі. Нас зібрало керівництво. Сказали, що щось готується – можливі військові дії з боку РФ. Скажу чесно, я до останнього не вірив, що буде війна. Ми залишалися на базі. І десь о 4:45 ранку керівник викликає нас по рації.
Ми щойно почали виходити з кабінетів, як почули вибухи. Неподалік від нас аеродром «Кульбакіно» розташований, його почали розвалювати. З вікна було видно заграву. Начальник сказав, що почалася війна, і ми пішли збирати наші підрозділи, видавати зброю.
Утримання аеродрому «Кульбакіно»
Вже 4 березня, коли ка***пи почали йти на аеродром «Кульбакіно», нас зібрав начальник і запропонував йти відбивати аеродром. Нас було десь 5-6 людей тоді. Ми взяли РПГ-7, крім нашої штатної зброї, та поїхали до аеродрому.
Тоді була інформація, що російські військові на околицях, але вже заходять на сам аеродром. Коли ми під’їхали, [українські] військові звідти виходили. Казали, що у них, крім автоматів, нічого немає. І не знали, як проти важкої техніки воювати.
Начальник наш сказав, що треба повертатися та відбивати. І ми пішли. А військові за нами. Нам сказали, що ка***пи в районі злітної смуги, і ми почали туди потроху «насипати». Там була їхня БМП. Почали відпрацьовувати з РПГ, а коли вони від смуги відійшли, то по них вже почала працювати артилерія. Врешті нам вдалося відігнати їх від аеродрому, і ми самі тут закріпилися.
Над нами «Орлан» (безпілотний розвідувальний апарат російських військ – ред.) їхній літав. Пробували збити, але не вийшло – у нас була лише стрілецька зброя. Вони по нас ще з мінометів попрацювали. Ми просиділи до вечора, а потім підтягнулася Нацгвардія та одна з бригад ЗСУ.
Ми з ними ніч посиділи, а зранку підійшли ще сили, і нас поміняли. Ми сходили на околиці подивитися, хто ж нас атакував. То були десантники РФ, яким ми не дали закріпитися на аеродромі.
«Кульбакіно» – пряма дорога до міста. Миколаїв починається вже десь за 2 кілометри від летовища. Якби вони [війська РФ] змогли захопити аеродром, а звідти зайти у місто, їх було б набагато важче вибити. А так одразу відкинули, і це дало час підійти підкріпленню та зайняти оборону.
Для мене це був перший бій. В АТО/ООС я не був. Все було так дико: все летить, свистить – кулі, артилерія. Скільки їх [російських військових] заходило, складно сказати. Але була й гусенична, й колісна техніка. З того, що було підбито.
Міжнародний аеропорт Миколаїв
Після того, як ка***пи відійшли від аеродрому «Кульбакіно», вони рушили довкола міста. З північно-західної частини підійшли до міжнародного аеропорту «Миколаїв» – так намагалися взяти місто в кільце. З аеропорту до в’їзду у Миколаїв десь 3 кілометри, і для них було дуже важливо захопити його.
Це було 7 березня. Так само нас викликали. Зібрався наш зведений загін, на озброєнні мали лише РПГ і автомати. Коли прибули, там вже були бійці ТрО, херсонського та миколаївського КОРДу, оператори ССО. Ми зібралися неподалік аеропорту, обговорили наші дії.
ССО поїхали на свої «Козаках» (бойові броньовані машини українського виробництва – ред.) в один бік, а ми пішли пішки в інший. Нам, до речі, видали ще якісь іспанські РПГ. До ладу не показали, як ними користуватися. Сказали, що в інтернеті можна подивитися.
І отак з двох сторін ми підійшли до аеропорту. Була інформація, що в них [росіян] спостережний пункт на диспетчерській вежі. Хлопці з КОРДу з ПТУРа вдарили туди, аби вони не бачили, як ми заходимо. І ми пішли на зачистку аеропорту.
По нас чимось працювали, але я не знав, що то було. Для мене все було новим, я не відрізняв нічого. Потім ми піднялися на вежу і спостерігали. В аеропорту та на злітних смугах не було нікого. Побачили, як десь у 500 метрах один російський військовий тягне іншого. Пораненого. Ну і вирішили взяти в полон.
Поїхала туди група на «Козаку». Не доїхали десь метрів 300, як по них почали працювати з посадки. Звідти полізла ка***ська техніка. І БМП, і танки. Чого там тільки не було. Почали працювати по них. З РПГ. Потім поміняли позицію. Вилізли на дах терміналу, витягли туди ПТУР і з нього почали по [російській] техніці стріляти.
Підбили їхній МТЛБ. Вони свій наступ зупинили і почали відходити. Ми передали координати, і наша артилерія почала по них працювати в тій посадці. На ранок вони звідти вже відійшли.
Ми потім по їхніх позиціях походили. Схоже, це теж були десантники. Покидали КАМАЗи свої, МТЛБ, танки. Наші військові потім танки забрали – вони на ходу були. Лишили ще міномет 120 калібру з повним боєкомплектом.
Вони відійшли десь на 15 кілометрів. Зайняли посадку і сиділи майже тиждень. Ми туди виїжджали, запускали коптери та передавали координати артилеристам – вони їм спокою не давали. Більше спроб заходити в аеропорт [у військ РФ] не було.
Мелітополь
Андрій Мялов, тоді – командир мінометної батареї 115-го батальйону 110-ї бригади
– Мій позивний «Білий». Воюю з 2014 року. Пішов добровольцем. Служив у піхоті, був командиром взводу. Потім дослужився до заступника командира батальйону. У 2016 році пішов на дембель. Займався сімейним бізнесом, але залишався «біля» армії – постійно залучався на збори.
Я сам мелітополець, 24 лютого, коли все почалося, був у місті. За кілька тижнів перед тим підписав контракт із територіальною обороною, і 23-го заступив на добове чергування. Ця доба в мене так досі і триває.
Вранці пролунали вибухи на Мелітопольському аеродромі. Почали обдзвонювати особовий склад, це близько 40 офіцерів. Наша тероборона тоді лише формувалася, і у нас майже нічого не було. Ми швидко зібралися.
Почали приходити хлопці, які перебували у резерві, і просто цивільні. Десь об 11 годині прийшли вже десь 100 людей, які готові були захищати рідне місто. Але не було можливості дати їм зброю – її просто не було. Люди приходили, приходили. Ми їх записували. Усі чекали, коли привезуть зброю.
Коли зрозуміли, що навряд дочекаємось, почали шукати зброю самі. Поїхали у військкомат – там частину взяли, потім ще трохи на мелітопольському аеродромі. Наші льотчики вже відлетіли, рятуючи літак, а частина їхньої зброї залишалася. Хтось [із добровольців] прийшов зі своєю.
Так десь до обіду нас набралось близько 70 озброєних людей. Були автомати, кілька десятків гранат, кілька «мух» (піхотний протитанковий гранатомет – ред.). З усім цим приблизно о 3 годині дня під Мелітополем в селі Нове ми зустріли передову колону «орків». Підбили одну БМП, цим їх затримали.
«Виїжджати з міста було дуже важко»
Вони [росіяни] не очікували, що під Мелітополем зустрінуть якийсь опір. Почали перебудовуватися в бойові порядки. Потім ближче підійшли до міста, але не заходили. Я зі своєю групою перебував на в'їзді. Лежали з гранатометами і чекали їх. Думали, що якщо заїжджатимуть, то ми по них «відпрацьовуватимемо».
Пролежали ми десь до 12 ночі. Було п’ять чи шість команд відходити, аж до криків про [військовий] трибунал і все інше. У результаті десь о першій годині ми зібралися у місці дислокації батальйону і організованою колоною виїхали із міста.
Це один із найстрашніших для мене моментів. Згадую з болем, зі сльозами на очах. Виїжджати з міста було дуже важко. Мені і зараз важко про це говорити.
Навіть думки не було, що так скоро підійдуть російські колони і доведеться йти. Якби була зброя, то, може, було б інакше. Можливо, вдалося би довше утримувати місто.
Так російські війська заходили в Мелітополь 25 лютого:
Спроби відбити Мелітополь
Після цього ми приїхали до Василівки. Нас там доозброїли – тоді вже мали понад 100 людей. Ми отримали автомати, гранатомети, 60 мм міномет та три ящики мін.
Вранці спробували кількома групами зайти до Мелітополя: разом із «Правим сектором», ССО та Нацгвардією. Нам удалося підбити один БТР і один танк. Провели стрілецький бій, та довелося відходити.
Потім підійшла 128-а бригада, і ми спробували вже з ними зайти до міста. Але нічого не вийшло – «орки» вже повністю були у місті, їхні танки вже стояли на виїзді у бік Запоріжжя. Вони почали працювати по нашій колоні: підбили кілька наших БТРів. Нам довелося відступати.
Молочанськ і Василівка: «Летить літак і по тобі відпрацьовує»
Після був Молочанськ. Нас там було близько 50 людей. Ми зайняли оборону на вигідних висотах. Місцевим казали, що нас близько 150 людей, що буде підкріплення і що триматимемо оборону. Хоча вже чули, що під'їжджали колони росіян.
У місті хтось кинув димову гранату. Ми думали, зараз буде обстріл. Але це, певне, було попередження, що ми у місті. Їхня колона зупинилася. Та наше командування наказало відходити з Молочанська.
Єдине приємне, що було – нам вдалося зрозуміти, де перебуває російська колона. Ми зв'язалися з центром управління боєм і по росіянах відпрацювала артилерія. Згоріло чимало їхньої техніки.
Потім була Василівка. Там по нас працювали танки, літаки. До цього авіацію у бойовому застосуванні я не бачив. А тут летить літак і по тобі відпрацьовує. Було «епічно». Ми стояли там, поки нас не почали обходити з усіх боків. Виходили ми одними з останніх.
Нам довелося йти пішки – транспорт залишили, адже опинилися практично у кільці, і виходили через приватний сектор. Російські БМП вже тоді були зовсім поруч. Після цього були Малі Щербаки. Там було практично те саме, що у Василівці: танки, літаки. Але додалися вже їхні гелікоптери Ка-52.
Ці гелікоптери тоді активно використовувалися для пітримки наступу російських військ:
За всі ці перші дні ми хоч і відходили, але давали бій. Ту ж колону під Мелітополем ми нехай на кілька годин, але затримали. А вона була величезна.
«Стоять з кавою і дивляться на все це»
Між Молочанськом та Василівкою ще зустріли колону. Два КАМАЗи, «наливняк» (бензовоз – ред.), танк та «ЗУшка» (зенітна установка – ред.). У нас було 6 чи 7 машин, у кожній по 3-4 особи. Благо, багато хто з них був АТОшниками.
Вступили у прямий бій: до супротивника було 300-400 метрів. Нам пощастило, усі працювали злагоджено, на інстинктах. У «орків» 32 вбитих, у нас навіть жодного пораненого. Це дуже хороший результат з огляду на перші дні – коли ми не знали, що робити і куди бігти, а у кожного по автомату в руках і по 3-4 магазини у кращому разі.
Про цю історію взагалі можна фільм знімати. Особливо цікавою була реакція місцевих жителів. Ми на трасі ведемо бій, потім відходимо до села, перестрибуємо через огорожі, відстрілюємось. По нас «працює» «ЗУшка», котиться танк. А люди стоять з кавою і дивляться на все це. Взагалі, майже про кожен із перших днів можна писати книжку або кіно знімати.
Напишіть нам, які думки та емоції викликали у вас ці спогади про початок масштабного вторгнення. Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
