У роковини повномасштабного вторгнення українські воїни розповідають Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода), як у найважчі перші дні Україна оборонялася з трьох напрямків: півночі, півдня та сходу. Створюючи спецпроєкт «Навала. Хто тримав перший удар Росії», ми, звісно, не претендували на повноцінний військовий аналіз української оборони лютого 2022-го: для цього потрібні тисячі інтерв'ю та погляди з усіх можливих ракурсів. Наші співрозмовники розповіли лише те, що бачили у ті дні зі своєї точки: солдата чи командира, ветерана бойових дій на Донбасі чи цивільної людини, яка щойно взяла до рук зброю.
«Їх було в 10 разів більше», – згадують українські військові. І ця перевага у кількості відчувалася на кожному напрямку. Проте, саме на Півночі ця різниця була найбільш відчутною. Адже однією з цілей російської армії було – захопити Київ. Цього не сталося. Одна з головних причин – оборона аеропорту, де українські захисники не дали висадитися елітному десанту Росії.
Андрій Куліш, пресофіцер бригади швидкого реагування «Рубіж» НГУ
– Я – пресофіцер, тому маю аналізувати всю інформацію, яка з’являється у ворожих медіа. Тому бачив їхні заяви ще 23-го лютого і розумів, що найближчим часом може щось розпочатися. Підготував рюкзак та речі, а вже 24-го прокинувся від вибухів і поїхав в частину, яка розташована поруч з аеропортом в Гостомелі.
У результаті ранкових обстрілів на нашу базу прилетіла російська крилата ракета. На щастя, нікуди не влучила, впала на пустир – обійшлося без жертв.
Наша база в той момент оборонялась силами досить незначними. «Бойовий кулак» бригади перебував на Станиці Луганській. Там було все – піхота, танки, артилерія, протиповітряні засоби.
Тут, в Гостомелі, залишилася рота строковиків, які зазвичай не беруть участь у боях, а також офіцери управління: військові психологи, фінансисти, військові пожежники, пресслужба, командування. У нас, звичайно, є досвід, але це були не піхотні підрозділи.
Ми отримали зброю, боєприпаси, екіпірування і вже десь о 10-11 розпочався перший бій для нас. Гелікоптери кружляли дуже низько – прямо над головами – в метрах 15-20 над землею.
Невразливість «літаючі танків» РФ виявилась міфом
Я з підрозділом військових пожежників відстрілював гелікоптери. Працювали по них зі стрілецької зброї. Бачив на власні очі, як ці «пташки» горять. Тоді зрозумів, що всі розповіді росіян, що їхні гелікоптери – це «літаючі танки», які неможливо збивати, не відповідають дійсності. Можливо їх збивати, і ми їх збивали.
Найважче було постійно маневрувати та дивитися в режимі 360°. Коли гелікоптери заходили на бойовий віраж, передбачити напрямок атаки було важко. Вони постійно кружляли навколо бази, шукали скупчення особового складу нашого та намагалися насипати або ракетами, або гарматами. Тому доводилося одразу шукати укриття, щоб не загинути. У таких умовах вели бій кілька годин.
Вразили наші строковики. Хоча вони й проходять ту саму підготовку, що і наші професійні солдати, але у них не було досвіду. Проте їх це не зупинило – вони воювали з тим самим азартом, що і профсолдати на війні. Без страху в очах.
У нас були зенітні ракети, два розрахунки зенітних гармат, що були розташовані на аеропорту, а також два розрахунки з ПЗРК «Ігла». Ми знищили 6 російських гелікоптерів, серед яких і Ка-52, і Мі-8 з десантом на борту. І важливо, що вони не змогли висадитися.
Тобто вести бій з авіацією ми могли, але її було дуже багато. За нашими даними, того ранку десь 140 гелікоптерів перетнули кордон Білорусі та України, і десь до 100 з них брали участь в авіанальоті на Гостомель.
В основному це були ударні гелікоптери. І їх було так багато, що я навіть не знаю, чи була в лютому 2022 року хоча б в якомусь українському підрозділі така кількість ракет, щоб збити всі ці російські гелікоптери. Але у нас було завдання – забезпечити оборону Гостомеля наявними засобами, що ми, власне, і робили.
Читайте також: «Ми воювали на інстинктах». Як обороняли Схід у лютому 2022-го. Спецпроєкт
За кілька годин у наших бійців, які захищали аеропорт, почали закінчуватися протиповітряні засоби – ракети й заряди до зенітних установок. Хлопці надіслали звіт командиру, і він вирішив, що треба відводити особовий склад з території аеропорту та військової частини. Продовжувати бій проти російських десантників, які мають ще й дуже сильне прикриття з повітря, було складно.
Коли ми відійшли з території частини, обстріляли злітну смугу, скупчення противника на території самого аеропорту і вже тоді відходили – через Гостомель, через «сади». Через те, що там маленькі дерева, які розташовані далеко один від одного, було важко відступати непомітними. Гелікоптери постійно кружляли над нами. Кожні кілька хвилин ми чули «повітря» і падали на землю.
Зламали план Росії та виграли час для українських бійців
Наш найголовніший здобуток – ми зірвали план росіян: їхні спецсили мали закріпитися в аеропорту, взяти його під контроль та чекати на основні сили. Їхня «основа» вже була в повітрі, це 18 бортів Іл-76, які летіли з Росії до Гостомеля. Це і піхота, і середня та важка техніка, і артилерія.
Того ранку вся ця маса мала висадитися в Гостомелі. Тобто на початку 24 лютого ми могли отримати повноцінну російську бригаду з кількістю, наприклад, 4 тисяч осіб в 60 км від Києва.
Але цього не сталося, бо росіянам, через те, що літня смуга була виведена з ладу, довелося сідати в білоруському Гомелі та добиратися суходолом. Знаємо, що вони намагалися цю смугу полагодити. Терміново.
Але там потрібна певна технологія, а не просто заливати бетоном дірку. Тож їм нічого не вдалося, і вони не просунулися нікуди. А раз вони йшли суходолом, то це додатковий час для нас, а також можливість влаштувати їм засідки, застосувати по колоні «Байрактари», важку артилерію, ударну авіацію, тобто завдавати втрати.
Всі захисники вийшли з бою живими!
Ми ж не втратили жодної людини. У нас був один легко поранений уламком, кількох бійців взяли в полон – це ті, які захищали радар. Він розташувався на віддаленні від наших основних сил, тому росіянам вдалося відрізати той шматок. Але ми вже всіх повернули.
Вважаю, ми зробили все правильно. Вивели смугу з ладу, їхні подальші спроби швидким наскоком і бліцкригом прорватися до Києва не мали успіху, а там вже й українські війська підійшли.
Перший загиблий російський генерал
Попри жарти про непрофесійних солдатів, ці російські бійці дуже тактично працювали, та й екіпіровку мали хорошу. Головна причина того, що вони не змогли реалізувати, що хотіли – погане планування та наш супротив, через який значна їхня кількість була знищена.
Наші хлопці, які потрапили в полон, розповідали, що їх змушували збирати трупи російських десантників. І кажуть, що у перший день зібрали близько 80 трупів на території аеропорту, а загальна кількість росіян, який були там – 200-300 людей в перший день.
Я думаю, що вони були надто деморалізовані через це. Адже гелікоптери полетіли, а основні сили не прибули. І ось ця еліта, яка мала контролювати цей аеропорт, була кинута напризволяще. Того самого вечора туди дісталися українські десантники, які й дали вже бій росіянам.
І потім вже за місяць ми знову зайшли в Гостомель. Ми тактично завершили здійснення оперативного оточення російського угруповання в районі Приірпіння – між Макаровим і Гостомелем, закрили їх у величезний котел. І росіяни розуміли, що їм треба дуже швидко тікати, накивали п’ятами. Вони залишили нам купу БК, ми знайшли там кілька схронів, і зброю: 100 ящиків з 125 мм снарядами до танка.
Війна за Гостомель тривала цілий місяць. Ми не давали їм прорватися через Ірпінь та Мощун. Крім того, постійно накривали артилерією скупчення на території Гостомеля і аеропорту. Там же було знищено кадирівського генерала Магомеда Тушаєва. Він буквально на другий-третій день прилетів роздавати «нагороди» своїм бійцям.
Вони виставили величезну кількість техніки на відкритій місцевості в аеропорту, а наша аеророзвідка це помітила, зафіксувала, і ми завдали удар 152 мм калібром. І вся ця техніка, яка там стояла, здетонувала і згоріла. Ми знаємо, що там і генерал Тушаєв згорів. Він став першим російським генералом, який на цій війні загинув.
Росіяни намагалися це спростувати. Казали, що є якесь відео, де цей генерал живий. Але ніхто цього відео не бачив. Після цього удару про генерала Тушаєва вже ніхто нічого і не чув.
Прикордонник, ім'я та прізвище не називається в цілях безпеки
– Гостомельський аеропорт не використовувався як пасажирський, він був призначений для вантажних перевезень. Там були літаки вантажної авіакомпанії «Антонов» та інших. Чому полізли саме на цей аеропорт? Думаю, що одна з причин – він найближчий до Білорусі.
У будь-якому пункті пропуску авіаційному, автомобільному – є різні види контрольної служби. На території аеропорту в Гостомелі був відділ прикордонної служби. Наші співробітники залучалися до здійснення прикордонного контролю повітряних суден.
23 лютого військовослужбовці прикордонної служби працювали у звичайному режимі – здійснювали оформлення повітряних суден, які прибували в Україну. Останній борт був о 23 годині на Малайзію. Згідно з алгоритмом, після оформлення останнього борта команда має перекрити злітну смугу, щоб не допустити якихось посадок не за розкладом. Що ми й зробили. На 24 лютого очікували прибуття рейсів на плановий ремонт, також мали бути й вантажні літаки.
Але вже о 4 годині розпочалося повномасштабне вторгнення, і за 45 хвилин відбувся ракетний удар по околицях аеропорту. Тому усі військовослужбовці отримали команду прибути на підрозділ. Прикордонники здійснювали супротив, наскільки це було можливо за тих обставин.
Близько 11 ранку було здійснено авіаційний удар: прибули близько 35 гелікоптерів збройних сил країни-агресора. Головне завдання росіян – захопити аеропорт, звільнити злітну смугу, яка була нами перекрита ще вночі, а потім зустрічати літаки з десантом і технікою. Проте їм це не вдалося, бо тільки вони намагалися посунути щось на злітній смузі, одразу прилітала наша авіація і завдавала удар.
Прикордонники в складі Сил оборони допомагали відбивати російський прорив, але в результаті бойових дій 10 військовослужбовців (серед них і герой цього матеріалу – ред.) нашої служби попали в полон.
Ми перебували на території аеропорту до 7 березня, росіяни змушували вантажити трупи своїх солдатів, і їх було там чимало. Після 7 березня нас вивезли спочатку в Білорусь, звідти – в Росію, а вже потім в рамках обміну полоненими всі повернулися додому.
Позивний «Авер», головний сержант 16 ОМПб 58-ої окремої мотопіхотної бригади, учасник оборони Сум
– Ми знали про ворожий наступ напередодні 24 лютого. Інформація про це була, зокрема, у розвідників, а сам факт, тобто наказ готуватися зустрічати покидьків, нам віддав безпосередній командир.
Хоча насправді тоді не треба було бути аж сильно розвідником – ми й до офіційної інформації знали, що росіяни стягують на кордон із Сумщиною свої війська. Це не могли бути просто навчання, адже для навчань не потрібна така кількість людей та техніки. Досі не знаю, скільки точно їх було. Тисячі. Може, й з десяток тисяч.
У ніч із 23-го лютого ми чекали ворогів на власному ППД, пункті постійної дислокації, у Глухові Сумської області. Просто сиділи у кабінеті командира й слідкували за ситуацією, за новинами. Ми із хлопцями всю ніч не спали. Було таке гнітюче відчуття невизначеності: ти ніби уже сотні разів був у боях, але ж тільки на Донеччині та Луганщині. Банально десь на підкорці я не очікував, що доведеться «рубитися» у тиловому Глухові.
Навіть не могли уявити, наскільки переважають сили Росії
За попереднім наказом, наш батальйон мав би зайняти позиції прикордонників і спробувати не допустити прорив росіян зі сторони Брянської області, що межує з Сумщиною. Наші знали, що по той бік сили переважають, але не могли й уявити, наскільки. Коли рано вранці почалися перші прориви – ми прийняли бій. У той момент я ні про що не думав й не знав, чи повернуся живим. Перед нами були вороги, їх треба було знищити. Все. Ніяких більше думок.
Я воюю з 2014-го. І, здавалося б, за майже вісім років бачив геть усе. Але АТО та ООС у порівнянні з тим, що ми відчули 24 лютого й протягом 2022 року, та й бачимо дотепер – це земля і небо, взагалі непорівнювані речі.
Нас «накривала» одночасно авіація, артилерія, танки. Піхота росіян заходила, зокрема, на БМП-1. Від некерованих авіабомб ФАБ-500 з вагою у пів тонни здавалося, що руйнується весь світ. Рано вранці 24 лютого, щойно почався бій – у нас почалися втрати. Ми втратили координацію між підрозділами, почався хаос.
Коли зрозуміли, що не втримаємо територію просто через переважні сили противника, то вирішили розділитися – батальйон буквально розсіювався між селами. Потім частина наших хлопців вибиралася з оточення пішки. Цивільні перевдягнули їх: вийти під видом місцевого – був єдиний шанс на порятунок.
Якийсь час ми були у боях на Сумщині, коли ж комбриг прийняв рішення про перехід на Чернігівщину – перемістилися. Мале Устя, Дримайлівка, Калита, Заворичи, Грабівка, Бокланова Муравейка, Вікторівка, Слобода – ось села, які ми утримували, з яких вибивали ворога.
Росіяни, як і зараз, наприклад, на Бахмуті, застосовували тоді тактику «випаленої землі»: спочатку лупили нас артою, а потім закидали по квадратах із РСЗВ. Якщо маєш достатню кількість снарядів – не треба бути розумним: ти просто стелиш зі всього, не заморочуєшся ні зі стратегією, ні з тактикою.
Вони так і робили – тупо закидали нас. І якщо на Сумщині у перші дні їм вдалося закріпитися та маневрувати, то вже на Чернігівщині ми дали їм нормального тягла. Разом із іншими підрозділами 58-ма бригада прикривала з Чернігівської області і сам Чернігів, і Київ.
«Хлопці, бийте їх! Дякуємо! Ми із вами!»
Що мене дуже сильно у той час вражало – так це люди. Цивільні з Сумщини, а потім і з Чернігівщини, разюче відрізнялися від тих, кого я зустрічав у Донецькій і Луганський областях. На Донбасі люди через один сидять й тільки чекають на «руській мір», а на Сумщині, де так само два рази впасти до кордону з РФ, люди кричали нам: «Хлопці, бийте їх! Дякуємо! Ми із вами!».
Коли їхали селами зверху на техніці – нам прямо на броню закидали їжу. Місцеві здавали нам координати ворога, коригували по покидьках нашу артилерію, годували нас і вселяли надію – віру у краще.
За всю кампанію на Півночі особисто я не зустрів жодного проросійського цивільного: всі, від малого до старого, жінки та чоловіки, були готові навіть партизанити. В одному з сіл батько й син попросили у нас зброю, мовляв, візьміть із собою воювати. Ми буди здивовані й дуже вдячні, але просто так не могли роздати цивільним автомати – запропонували чоловікам офіційно долучитися до ЗСУ.
Перші кілька тижнів повномасштабного вторгнення, як на мене, показали нам дві важливих речі: що ворог не такий сильний, як його малюють, і, що наше військо за період АТО та ООС дійсно багато чому навчилося.
Напишіть нам, які думки та емоції викликали у вас ці спогади про початок масштабного вторгнення. Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
