Перший пам’ятник Тарасові Шевченку в Москві був збудований 1918 року. Виник він завдяки так званому «ленінському плану монументальної пропаганди», завдяки якому в Москві та Петрограді повинні були з’явитися пам’ятники всім найвідомішим діячам світової культури, які хоч якоюсь мірою у своїй творчості підтримували ідеї революції або виступали проти феодально-буржуазного ладу. Таким чином більшовики намагалися показати уярмленому народу, що вони захопили владу не силоміць, внаслідок перевороту, а винесені на верх руйнівною силою прогресу, і всі генії минулого всього світу були лише їхніми попередниками на шляху до здобуття загального щастя для всього світового люду. Було в цьому «плані монументальної пропаганди» і два українці – Григорій Сковорода та Тарас Шевченко.
Справи у більшовиків 1918 року були кепські. Країною ширилися громадянська війна та голод. Націоналізувавши всі до одного підприємства, ліквідувавши державну систему, фінанси, армію та суд, більшовики не знали, що їм робити далі – як самим керувати з Москви такою великою країною.
В результаті колишньою державою ширилася анархія: регіони відмовлялися підкорятися «червоним узурпаторам», поставали незалежні держави, а на території, що залишалася підвладною комуністам, було суцільне безладдя, голод, руїна.
На встановлення пам’ятників не вистачало матеріалів. Тому було вирішено робити їх з бетону та гіпсу, але відкривати з урочистостями. Хай простоять ці пам’ятники не довго, але своїм постанням послужать справі більшовицької агітації. Таким самим чином був збудований і пам’ятник Шевченкові.
Автором пам’ятника був призначений Сергій Волнухін, академік Iмператорської академії мистецтв, чиїм найбільшим здобутком став пам’ятник першодрукарю Івану Федорову в Москві 1909 року.
Встановили пам’ятник Шевченкові на Рождественському бульварі, поблизу Трубної площі. Урочисте відкриття було призначене на 3 листопада 1918 року. Саме в ці дні наближалася до закінчення Перша світова війна. Ще в жовтні Німеччина згодилася на перемир’я з країнами Антанти, фактично визнавши свою поразку.
Більшовики чудово розуміли, що невдовзі німці почнуть виводити свої війська з України, а значить можна буде знехтувати умовами Берестейського миру, згідно з якими радянська Росія визнавала незалежність України, і розпочати проти України нову війну.
В Москві навіть було створено нове «міністерство» – Народний комісаріат з українських справ, який і повинен був координувати загарбницькі плани щодо українських територій. І саме цей «народний комісаріат» брав участь і у відкритті пам’ятника Шевченку.
Запросили до участі і дипломатичного представника Української Держави – генерального консула України в Москві Олександра Кривцова.
Генеральний консул доповів у Київ про цей захід, зазначивши: «Признаючи необхідним підкреслити велике значіння Шевченка для всієї України я найшов серед даних на місці умовин корисним і можливим на сім святі сказати недовгу промову, в якій виразив подяку і радість з сього приводу, що Шевченку здвигає першого пам’ятника той власне край, який за його життя був причиною його страждань і неволі. Народ завершив мою промову оплесками. Від імені консульства на пам’ятник покладено вінка».
Виступали на відкритті і представники радянської влади: голова Московської ради робітничих і солдатських депутатів Лев Каменєв, а також відома революціонерка Олександра Коллонтай.
Каменєв був одним з найближчих соратників Леніна, фактичним керівником тодішньої Москви, згодом знищений Сталіним як «відомий троцькіст», а Коллонтай уславилася в ті роки як феміністка, прибічниця «вільних стосунків між чоловіком та жінкою», за що згодом її статті звинувачували у пропаганді «бульварщини та порнографії», але репресії вона пережила щасливо і була навіть послом Радянського Союзу в Норвегії та Швеції.
Одружена Коллонтай була також з відомим більшовиком, українцем Павлом Дибенком, що походив родом зі Стародубщини, колишнього українського краю, що після повалення більшовиками незалежної України, у 1919 році став частиною Російської Федерації.
З відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку збереглася низка різних матеріалів. Більшовицький бюлетень «Стінна газета РОСТА» так писав про це наступного дня, 4 листопада: «На Рождественському бульварі, біля Трубної площі, вчора відкрито пам’ятник Українському поетові Шевченку. Зібралося на відкриття багато українців і росіян, прикрашений пам’ятник «батькові» вінками з червоними стрічками від народного комісаріату з українських справ. З боків пам’ятника написи з віршів поета».
Збереглося й кілька світлин. На одній з них ми бачимо саме виступ Олександри Коллонтай. Видно й транспаранти, з написами українською мовою. На одному, здається, можна прочитати: «Батькові Тарасу від українського Консульства», на іншому читається верхнє: «Український відділ…»
Щодо художньої вартості пам’ятника Волнухіна, сучасні дослідники зазначають: «Сильний за психологічною виразністю, образ Кобзаря, задуманий скульптором, щодо художності програв, опинившись частиною млявої жанрової композиції, виконаної з квапливою недбалістю».
Як і треба було думати, простояв цей пам’ятник з гіпсу на дерев’яному постаменті недовго, і руйнувався з цілком природних причин. З усіх десятків пам’ятників, поставлених за ленінським планом, збереглися до нашого часу лічені одиниці. Більшість з них зникло у перші місяці після побудови. А бувало навіть так, що пам’ятник з гіпсу не простояв і ночі після урочистого відкриття, і тодішні радянські газети довго гадали: чи він впав сам, чи йому допомогли «вороги радянської влади».
Вже у 1920 році скульптору Волнухіну запропонували переробити пам’ятник з більш тривкого матеріалу, але він на цей час важко захворів, і сильно страждаючи від голоду і холоду, покинув Москву, а наступного, 1921 року, помер на чорноморському узбережжі, в Геленджику.
Шевченківський монумент було розібрано і з того часу на Рождественському бульварі від нього не залишилося і гадки. А пам’ятника Сковороді в Москві так і не було побудовано взагалі.
Так залишилася Москва без пам’ятника Тарасові Шевченку. Новий пам’ятник було збудовано тільки за Хрущова, у 1964 році, біля готелю «Україна», і то тільки через те, що цього року мав відкритися пам’ятник Шевченкові у Вашингтоні, і радянське керівництво вирішило випередити в контрпропаганді американців...
Так, завдяки американцям і українській діаспорі з Нового Світу, і ми, українці Росії, маємо свого Кобзаря у Москві.
Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
