Соломія Багрій
«Бути добрим, як хліб» – ці слова зустрічають відвідувачів львівської пекарні «Духмяна мрія». Саме так любив говорити Євген – чоловік власниці закладу Світлани Бондаренко. Вони разом планували кожну деталь майбутньої пекарні, але втілювати плани жінці довелося вже самотужки – чоловік загинув на фронті.
У приміщенні пахне свіжою випічкою та кавою. Поруч із місцем для гостей облаштований невеликий куточок пам’яті. Так його називає сама Світлана. На полицях – їхні з Євгеном спільні фотографії, які нагадують: це місце – не звичайна пекарня, а продовження їхнього спільного життя та мрії.
За торговельною залою розташована кухня, де Світлана разом із двома помічницями працює над майбутньою випічкою. Двічі на рік – у день народження Євгена та день його загибелі – жінка роздає хліб на здобу відвідувачам. Цю традицію вона привезла з рідної Луганщини. Своєю історією вона поділилася з проєктом Радіо Свобода «Ти як?».
З чоловіком Світлана познайомилася в електричці дорогою до Харкова. Вона везла саджанці смородини, що й привернуло увагу Євгена, який сам захоплювався садівництвом. Тоді, розповідає жінка, між ними зав’язалася розмова, а згодом і стосунки. Світлана пригадує, що Євген завжди жартував: їх звела доля.
У 2014 році жінка переїхала з Луганщини у Харківську область і почала працювати формувальницею тіста в супермаркеті. Згодом зрозуміла, що випічка – це те, чим вона хоче займатися, тож почала шукати роботу пекарем. Євген підтримував її захоплення, і так народилася спільна мрія – відкрити власну пекарню. Спочатку вони планували зробити це в Харкові, але завадив коронавірус, а потім – повномасштабна війна.
«Хто, як не я?»
Після початку широкомасштабного вторгнення вони виїхали до Львова. Згодом Євген став вдруге на захист країни. Раніше він уже був у війську та отримав поранення і контузію у 2014 році. За словами Світлани, чоловік не міг залишатися вдома, поки його побратими стояли на лінії фронту, і говорив: «Хто, як не я?».
Жінка згадує, що Євген телефонував за кожної нагоди – коли був втомлений, дорогою на схід, в коротких перервах між бойовими завданнями. І завжди казав одне: «Зі мною все добре, не переживай».
Коли він йшов на фронт, сказав, що хоче, щоб нас одружили
«Коли він йшов на фронт, сказав, що хоче, щоб нас одружили. Ми все відкладали життя на потім. На той час у Харкові всі РАЦСи були зачинені, а у Львові спершу потрібно було стати на облік. Його обіцяли відпустити з фронту, але через попередній військовий досвід уже за два дні разом із новою бригадою відправили на схід».
Навіть вирушаючи на службу, каже жінка, Євген не полишав спільної мрії про пекарню. Він доручив Світлані шукати приміщення, а решту питань обіцяв вирішити сам після повернення. Разом вони продумували все до найменших деталей. Євген наполягав, щоб там була добра кава і місце, де люди зможуть посидіти та перепочити – сімейний куточок, де кожен почуватиметься як вдома.
В одній із телефонних розмов, пригадує Світлана, чоловік розповів, що найбільше йому бракує її свіжого хліба. Тоді вона ще не знала, що ця розмова стане однією із останніх. Євген загинув 4 липня 2022 року під час російського обстрілу. За словами жінки, він виносив на собі із поля бою поранених побратимів, а коли повернувся за останнім – потрапив під приціл противника.
Народження «Духмяної мрії»
Євген завжди казав не здаватися
«Найбільше мене підтримувала пам’ять про Євгена – навіть після його загибелі. Бачу ціль – не бачу перешкод. Я шукала можливості, навчання, курси, читала книги. Багато хто говорив, що це «пропаща справа». Але я знала, що найважливіша людина в мене вірила. Євген завжди казав не здаватися. Саме тому після його смерті я знайшла себе тут – знайшла заради чого жити далі».
На початку, розповідає Світлана, виникало багато труднощів, особливо це стосувалося підбору персоналу. Бракувало хороших сантехніків та електриків. Вона ж хотіла створити команду відповідальних людей, чиї цінності збігалися б із її власними. А для неї, розповідає, цінним є найпростіше: знайти декілька хвилин на щиру розмову, поцікавитися справами один одного чи просто посидіти разом за чашкою кави.
Сьогодні команда «Духмяної мрії» складається з трьох людей: самої Світлани та двох помічниць – пекаря та касира. Втім, більшість роботи впродовж двох років вона виконувала самостійно. Окрім роботи в пекарні, потрібно було ще й забезпечувати продукцією точки продажу на одному зі львівських ринків та в інших локаціях міста.
Назва пекарні народжувалася досить довго, пригадує вона. Світлана хотіла, щоб у ній був закладений сенс їхньої з Євгеном спільної мрії. Під час одного з навчань їй запропонували слово «духмяна», і вона відразу відчула, що саме його бракувало.
«Ці слова відгукуються всередині. Ця назва – відображення того, чим ми займаємося».
Втім, втілити задум Світлані було непросто. Власних коштів майже не було, тому вона почала шукати альтернативні можливості. Перший грант, розповідає, виграла випадково – під час одного з навчань навіть не підозрювала, що заповнює заявку на фінансування. За отримані кошти придбала вживаний тістоміс.
Згодом жінка отримала грант від Норвезької ради у справах біженців на 200 тисяч гривень і закупила більшу частину необхідного обладнання. Загалом їй вдалося виграти п’ять грантів, коштом яких ця пекарня працює.
«Перший робочий день розпочався із хвилини мовчання. Відвідувачів було мало – здебільшого приходили знайомі люди. Того дня було багато сліз, обіймів та спогадів про Євгена, якого мені так бракувало поруч».
Хліб як символ пам’яті
Я дуже хотіла роздавати хліб, щоб нести пам’ять про Євгена
На Луганщині, звідки родом Світлана, існує традиція: роздавати сусідам і перехожим хліб у поминальний для сім’ї день. Тому хліб, каже, для неї несе особливий сенс – він несе у собі життя.
«Я дуже хотіла роздавати хліб, щоб нести пам’ять про Євгена. Відчуваю безмежну вдячність до нього. Хоч нам було відведено п’ять років разом, за цей час він багато чому мене навчив».
Світлана роздає хліб і випічку двічі на рік – 2 травня, у день народження Євгена, та 4 липня, у день його загибелі.
Жити далі, каже вона, означає зберігати пам’ять за тих, хто вже поліг. Світлана певна: Євген хотів би бачити її щасливою. Саме тому ця пекарня – продовження їхнього спільного життя та її можливість сказати йому «Дякую», хоч і не віч-на-віч.
«Євген часто запитував мене: «Ти пам’ятаєш?» Спершу я не розуміла, що він має на увазі. Тоді він пояснив: «Коли я питаю: «Чи ти пам’ятаєш?», це означає, що ти повинна пам’ятати: «Я дуже вдячний тобі й дуже тебе люблю».
Сьогодні я часто згадую ці слова:
– Ти пам’ятаєш?
– Так, Жень, я пам’ятаю».
Після чотирьох років повномасштабної російської агресії 3,7 мільйона українців залишалися внутрішніми переселенцями станом на кінець 2025-го. Цей показник майже не відрізняється від даних попереднього року, йдеться у звіті Агентства ООН у справах біженців. Водночас упродовж року приблизно 668 тисяч українців були змушені переміститися всередині країни, а 579 тисяч ВПО повернулися до місць свого проживання.
Форум